Rozpacz
Іван Вагилевич
1
Slońce jasne ledwie tylko
Przed chwilką
Okrąg ognisty się toczy,
W wieńcu ze złota;
Z szumem i tak czarno
Z Tatrów
Juz się garną
Brzmienne chmury
Na skrzydłach wiatrów.
Szmer ponury
Dokoła powstaje,
Widnokrąg się mroczy,
Swit ustaje,
Burza i słota.
Konający
Głos skowronka
Na łące, –
Pogląda na słonko,
Uleci w knieje,
I wiatr wieje.
2
Coraz dalej
Chmury się garną –
Zimno i czarno,
Słońce gaśnie.
W ciemku ledwie sobie wierzy,
Ognisty tuman się wali.
Błyśnie niejaśnie,
Rzuci na drżące góry
Swit niepewny z chmury
I coraz się szerzy.
3
Nurty nadęte
Wrą i świszczą, i huczą, i wyją,
I biała piana pryska wysoko.
Coraz męt[sz]e
Żenią nurty i sokoła pędem
О brzegi wysokie biją
Wprawo i wlewo.
Ziemia i drzewo
Długim rzędem
Z brzegu już toną głęboko.
4
Zgiełk świerk[ów] i jęk bydła,
I glos dzwonu wyje,
Naokoło obwija.
Wszędzie trwoga;
Z bojaźni jedwie kto dyszy.
Ptaki spuściły skrzydła.
Tylko się zwija,
Wysoko się kołysze
I jęk strasznie dla boga
Kracze niżej
I czyha;
I zleciał bliżej,
I usiadł na jodle
U źródła
Z cicha.
5
I wiatr wyje,
Błyśnie jaśnie –
I w chwilę zgaśnie!
Pociemek kryje
Gęstym zmrokiem
Knieje i góry.
Grzmi – noc głucha
Okryła ziemię szarym obłokiem
Wiatr dmucha…
6
Grom uderzył kolo mnie,
Głuchy, nie słyszy,
Nie duszy, –
Mróz poszedł po mnie,
I upadłem…
Co się działo ze mną,
Nie zgadłem
Głucho, ciemno…
Nic nie chcę
W grobie, w ustroniu
Spokoju li chcę?
Nie[ch] mnie jaka siła
Ocuci od gromu.
Ta godzina tak miła!
Idę do domu…
5 marca, 1830
Розпач
1
Сонце ще хвилину тому
У віночку золотому
Огненний обруч котило
Над горою;
З Татрів чорні,
Як примари,
Вітер горне
І штовхає
Гомінливі хмари.
Шум лунає
Безнастанний,
І темніє видноколо;
Світ в чеканні
Бурі злої.
2
Хмари далі
Гуртуються жаско,
Холодно, чорно,
Сонце гасне.
У сутінках бовваніють
Вогнисті тумани,
Жбурляють відсвіт
Хмари зрадливі
На верхи мерехтливі, –
Верхи німіють.
3
Вода сердито
Клекоче і виє, б’ється і свище,
Бризки білої піни злітають;
Каламутніє
Бистрінь і, як сокіл в польоті,
Злітає все вище,
Вліво і вправо.
Земля і трави,
Дерева рядами
На березі потопають.
4
Шум ялин і худоби стогін
Несуться наперегони,
Як очманілі, дзвони.
Всюди тривога;
Зі страху майже ніхто не дише.
Птахи опустили крила.
Тільки колишеться
Високо в небі
Стогін, страшний для бога,
Кряче низом.
Чигає;
Підлітає все ближче,
І на ялицю
Біля криниці
Сідає.
5
Вітер виє,
Зблисне ясно –
Знову гасне!
Присмерк чорний
Вкриє млою
Гори, прірви.
Б’є грім – і ніч чорніє,
Землю вкрили хмари сірі,
Вітер віє…
6
Біля мене вдарив грім,
Оглух я, не чую,
Паду я, –
Мороз пішов по шкірі,
Німію.
Що сталось зі мною,
Не розумію…
Глухо, і небо
Зімкнулось над мною,
На відлюдді, у гробі
Хочу спокою.
Нехай якась сила
Опритомнить від грому.
Та година премила!
Іду додому…
5 березня, 1830
Переклад В. Лучука
Примітки
Вперше надруковано у вид.: Шашкевич Маркіян, Вагилевич Іван, Головацький Яків. Твори, с. 134 – 137.
Автограф зберігається в ЛНБ, архів І. Вагилевича, п. 1, од. зб. 14.
Подається за автографом.
Подається за виданням: Українські поети-романтики – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 380 – 384.