Жулин і Калина
Іван Вагилевич
(Казка)
Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністром, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащє дреся,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою,
Шум і закрут у голові
Шибаєсь собою.
І спинився на березі,
Головочку склонив,
І тяженько задумався,
І сльози не вронив…
Рум’яноє лице зблідло,
І губи зів’яли,
Серце єго в горюваню
І душа в печалі.
І кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
«Проклятая розлучнице!
Нащо світ в’язати?
Розігнала-сь дрібні діти…
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки –
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла.
У грудь нині розпукою
Печаль ся копає.
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!..
Чи я ходжу, чи я ляжу,
Життя-м проклинаю,
Бідне серце зайшло кров’ю,
Сльози проливаю!
Щастя знило, мир розбився,
Лиш мені тужити;
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити!»
А по Дністру б’ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верх вовнь розлилася
Скрізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться,
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця,
Єй свита рясниться…
Красне личко бліденькоє,
І очі чорненькі,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтенькі.
Клекотять вовноньки бистрі,
Глухо, тихо б’ються,
Поверх вовнь тумани сині
З ватров зливаються.
Жулин руки звів злегонька,
Лице розтліває,
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
«Чо ти туда блудна ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява;
Як гляну на тя, марнію,
Миленька, білява!
Темна нічка, бистра річка,
Студен вихор віє,
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя зогріє».
Поглядає відьма вкосом,
Кплячись посміхає,
Очі вуглем ярим тліють…
К ньому промовляє:
«Горе тобі, невдячнику!..
Загинеш марненько!
Запро тебе кляла-м життям,
Ізісхло серденько.
Дні і ночі сльози лляла-м,
А за вірність мою
Мене-сь забував нещире,
Лишив сиротою!..
Присягав передо мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала,
Ти з нев ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марне загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо.
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристих
Ясний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані,
Скучно там є і сумненько,
Тяжке горювання.
Світличенька без оконець –
Сонце не зогріє,
Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку.
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під головку
Та рінець біленький».
Відьма чорними очима
Крізь серце прошила,
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала.
І щезла кленучи;
Поверх поломінь палала
Синя, клекотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі.
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище;
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє.
Серед вихру забіліє,
Ниє, маячіє…
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають,
І тріскучий гром ударив,
Граньці-сь розсипають.
Жулинові проканули
Слізоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б’єся в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило кервою.
«Ах Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені, вже-сь не моя,
Нащо-сь мя лишила?
Куди зникла-сь в вир безвісті?
Де твої слідоньки?
Там студено вельми, темно,
Шептять червачоньки.
Ще зажди, на стиг вернися,
Най вічне спрощаю!
Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу,
За мене не дбаєш,
Та вже ж я тя не приплачу,
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже ледом застили,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли.
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум’яненькі
Уже посиніли.
Не будеш дрібними слови
К мені промовляти,
Ні білими рученьками
К собі пригортати».
І Жулин замовк… думає,
Дрож го пронимає.
Нич не видить, нич не чує,
Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом
Серце закервлене,
В голові ся закрутило,
Оченьками жене;
Розсміявся глухо, дико,
Схитав головою…
Вергся в синій вир глибокий,
В ріку бистренькую.
І вир під ним розступився,
До дна іграючи,
І закипів пак поверху,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листе туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.
На розсвіті красить зоря
Та небо ясноє,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав
З очеретів густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили,
Разом Жулин і Калина
За руки-сь держали.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини в річі часом
Усміх озіркався,
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє,
Печаль скопалася.
Зуби твердо ся затяли,
І грудь надулася.
І винесли води тіла
На рінець дрібненький,
Замулені білов пінов,
Як сніжок біленькі.
Тут злетіли ворон тучі,
Лобами схитали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі випивали.
А Жулина не торкнулись,
Здалека кружали:
Як над него надлетіли,
Падали, здихали:
Бо закляла го Калина
Словами твердими
В ужа з світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділи
Чорними крилами.
Вихрове го обкотили
Піску туманами.
Аж верх него насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає
На пам’ять вічную.
Примітки
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 350 – 357.
Примітки М. Л. Гончарука
Вперше надруковано в альманасі «Русалка Дністровая», с. 79 – 88, за підписом: «Далібор Вагилевич».
Вдруге з поодинокими стилістичними змінами надруковано в альманасі «Вінок русинам на обжинки», ч. 2, с. 91 – 102.
…закляла го… в ужа… – Тяжке прокляття, яке, за народними повір’ями, позбавляє покійника спокою і після смерті.
Подається за виданням: Українські поети-романтики – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 373 – 379.