«Чому в’яне, чому плаче…»

Сидір Воробкевич

Чому в’яне, чому плаче

Серденько твоє, козаче?

Чому тяжко лиш зітхаєш,

В Дніпро сумно заглядаєш?

Тугу в нім втопити хочеш?

Може сам у воду скочиш?

Чом не злетиш аж над море,

Щоб забути своє горе,

До Києва, до Чигрина,

Де дзвеніла раз долина

Під Богданом-отаманом,

Козаччини славним паном:

До Жовтих Вод, до Корсуня,

Де пир мали ворон, чума;

До Синопу, Трапезонту,

До берегів Гелеспонту,

До Буджаку, Перекопу,

До Хотинського окопу?…

Щоб у снах бодай вернуло

В твоє серце все, що було

І лягло в гроби-кургани,

Щоб віджили наддніпряни!

«Гірше, гірше, милий брате,

Душі, серцю споминати

Славу, волю, що бували

І в руїни ся розпали;

Бо та гадка наповняє

Трійлом серце, розпинає

Груди на дві половині,

А козачі очі сині

Закриває якби тьмою

І кривавою сльозою».

При Дніпрі ціліську днину

Найдеш, брате, сиротину

Безталанну, як зітхає,

Плаче, стогне, бо не знає,

Як ся гадки тої збути

І на віки вже забути

Бувальщини славу й долю

І козацьку вільну волю.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 50 – 51.