Кифор і Ганнуся
Сидір Воробкевич
1
При Дунаю козаченько
Коня напуває,
На Вкраїні кароока
Ганнуся вмліває.
Була с-ночі у ворожки,
Просила, молила,
Щоб їй з пасем будучую
Долю ворожила,
Щоб сказала, чи ся верне
Козак з-за Дунаю,
Чи вже може крук і ворон
У далекім краю
Козакові очі ясні
З голови виймає,
Й йому квилить-проквиляє,
Похорон справляє.
«Ой не верне, дівчинонько,
Козак з-за Дунаю,
Ой полягла головонька
У чужому краю;
А в неділю ранесенько
Не в дзвони дзвонили,
Та не попи-чорноризці
В гріб його спустили,
Лиш у полі край Дунаю
Ворони літали
Та і вовки-сіроманці
Вили-завивали,
Біле тіло козацькеє
На шматочки рвали,
Кифорові молодому
Похорон справляли».
2
То не темна, чорна хмара
Сонце заступає,
Ой то ворожба тугою
Серце обливає:
Жаль і горе, мов гадюки,
У серденько впились,
Ганнусеньці молодії
Літа затроїлись.
Наче верба над водою
Гілля розпустила,
Дівчинонька помарніла
Й слізьми ся умила.
«Чого плачеш, Ганнусенько?
Чи не хора? мила,
Моя доненько єдина,
Пташко щебетлива!
Не плач, доню – як же ж можна?
Треба приладитись
На весілля до Марусі;
Підеш подивитись –
Може тобі легше стане».
«Ні, не тра між люди,
Моя нене рідненькая!
Легше мені буде
У самоті сльози лити,
Аніж ся дивити
На подружечки веселі,
А самій тужити.
Коли милий вже загинув
На чужій чужині,
То і мені легше буде
Тільки в домовині.
А вже серце дівочеє
Заниває в груди,
І світ йому не веселий
І не милі люди.
Нема в нього сонця-зорі,
Нема в нього раю,
Коли милий раз загинув
У чужому краю.
Треба й йому умирати,
З світом розлучатись,
Бо немає вже ким більше
На землі втішатись.
3
Зажурилась стара мати,
Голова схилилась
І у батька сивенького,
А на вус скотилась
сльоза ясна, як та перла…
Його серце чує,
Чує горе великеє,
Що доня віщує.
Стара мати потішає
Батька і дитину,
Пригортає до серденька
Донечку єдину
Й до знахарки, аж на третє
Село виряжає;
А знахарка все, що знає,
Робить-дораджає…
Дарма, дарма все робила,
Далі гасли очі,
Далі блідли на личеньку
Рожоньки дівочі.
4
І минають дні за днями,
А Ганнусі гірше.
Бліда, хора на постелі
Ледве тільки дише;
Мов та квітка підкошена
Проти сонця в полі
В’яне, сохне Ганнусенька
У жалю поволі.
Коло неї на постелі
Сидить Настя-мати
І день і ніч; ні робити
Не може ні спати,
Лиш дрібними заливаєсь.
«Сяду трохи… нене…
Мій Никифор з-за Дунаю
Уже не поверне…
Вже загинув на чужині,
І я… за ним… пійду;
Там ми легше буде… пійду
Там… по його сліду…»
А старая її мати
К серцю пригортає
Білесеньку ручку доні
Й слізьми умиває.
«Ляжу… нене… чогось мені
отут… нудно… тяжко…»
Ледве, ледве промовляє
І вздихає важко.
«Що ж тобі знов, моя любко?
Де то саме? доню» –
«Тяжко… серце… Никифоре» –
хляпнула із болю.
Настя кинулась до доні,
Цілує єдину,
Й бачить, ту вже смерть надходить:
«Трохиме! ходи-но!» –
Страшно кличе-призиває
І сама вмліває.
Трохим перед образами
Падає – благає:
«Господи! небесний Царю!
І ти, Божа Мати!
Не лишай нас сиротами,
не дай пропадати!»
І став Трохим перед Ганю,
Сльозами залився,
І про свою гірку долю
Тяжко зажурився.
«Доню, ти, моя Ганнусю.
Мене-сь доглядала,
Й наче мати в старих моїх
Літах годувала;
За що ж мене покидаєш?…
Встань ще, глянь на мене!…
Твій Никифор чорнобровий
З-за Дунаю верне!»
А Ганнуся вже не чує
Сивого батенька,
Вже не плаче і не охка,
А мов лід зимненька.
5
Сіло сонце за горами,
Трудне спочиває:
Козак з Січі повертає
Й пісеньку співає:
«Ой високо попід небо
Сиз орел літає;
Їде козак до домоньку
Та орла питає:
Ой ти орле сизоперий,
Далеко літаєш, –
Чи й до мої миленької
В гості залітаєш?
Скажи мені, сизокрилий,
Чи гаразд ся мас,
Чи здорова, чи весела,
Чи мене кохає?» –
«Не здорова, мов убита
Тяжкою журбою,
Лежить хора на постелі,
Гине за тобою…»
Втихла пісня. Блідий місяць
З хмари виглядає,
Сумно в филі Дніпра гляне
І знов ся ховає.
А на церкві, на дзвіниці
Завивають сови,
Що аж серце омліває
В грудях козакові.
То не хмари, то не тучі
З моря виступають,
То козацьке серце жалі
Й туга обливають:
«Буде горе», – так зловіщий
Птах йому віщує, –
«Зустрінеться тяжке лихо» –
Й сам він теє чує.
6
То не орел сизокрилий
Сидить, спочиває,
Великую тугу має,
Квилить-проквиляє:
На могилі Ганнусеньки
Кифор припадає,
Свою милу хоть о слово
Плачучи благає:
«Ой встань, мила, подивися;
У чужому краю
Не загинув я – вернувся
З-за ріки-Дунаю!
Ой встань, ой встань, моя люба,
Та хоч привітати
Убогого сиротину
Без роду й без хати;
Би я роду та не маю,
Сиротов блукаю,
Ані щастя ані долі
Ніколи не знаю.
Було в мене щастя-доля,
Та мов в синім морі
Потонула моя зоря,
Ганнуся у горі.
І хто ж мене привітає,
Сироту безрідну?
Хто всміхнеться, хто розрадить
Головоньку бідну?
Встань же, мила, встань, Ганусю,
Та хоть привітати
Убогого сиротину
Без роду, без хати».
Рада б мила з гробу встати.
Земля не пускає,
Рада би сказати слово,
Голосу не має.
«Піду, сяду я на свого
Коня вороного,
Та до Дніпра я поїду
Синього старого;
З бісурманом-яничаром
Буду воювати
І за правду, християнство
Голов покладати.
Як за волю, християнство
В чужім краю згину,
То до тебе, моя мила,
В небеса прилину.
І обоє посідаєм
Наче голуб’ята,
Про любов та рай чудовий
Будем розмовляти.
7
Понад шатра запорозькі
Поміж ясні зорі
Вийшов місяць білолиций,
Подивитись в море:
Чи не встануть гадюками
Турки і татари,
Обступати Запорожців
Як ті чорні хмари.
Світить місяць, сторожує
Над сонним табором:
А Никифор чорнобровий
Ходить понад морем,
Нудить світом, свою ясну
Зброю оглядає,
Смерті – хвилі щасливої –
Бучі дожидає,
Щоб ту тоску, щоб ті жалі
По любій Ганнусі
Затопити у кривавій
Січі-завирюсі.
«Ей, місяцю, ей, ти княже,
Чом ще виглядаєш?
Чому світа, моя зоре,
Не заповідаєш?
Чи ще довго мені, кажеш
Смерті дожидати?
Чи ще довго мене будеш
З милов розлучати?»
І взяв сагайдак на плечі,
А в руки ратище
Та свойого кониченька
Диким свистом кличе.
А вже зорі кривавії
Світ заповідають,
І ворони чорнопері
Хмаров налітають.
Буде буча кривавая,
Буде жиру много,
Там поляже головонька
Й його молодого.
А тим часом з Дунай-моря
Коня напуває –
Тої хвилі щасливої,
Кінця дожидає…
Примітки
Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 261 – 270.