Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Похід на море

Сидір Воробкевич

Уступ із поеми «Черниця».

Зміст поеми: У хуторі жила багата вдова Мотря з гарною дочкою Одаркою. Раз переїздили попри хутір козаки. Тоді пізнала Одарка козака Карпа і полюбила його. І Карпо дуже вподобав собі її та кілька разів нишком заходив на хутір. Умовилися побратися восени, але перед тим ще мав Карпо поплисти на море з козаками. Із сеї виправи він уже не вернувся, погиб.

Дівчина у розпуці пішла в монастир, а з монастиря у світ, помагати хорим та раненим козакам на побоєвищах. Довго помагала, поки в однім бою з турками і сама не погибла. Поховали «козацьку сестру» в Січі, як козака. Мати її вже давно спочивала в могилі.

Сонечко заходить, небо червоніє,

Летять чаплі, риболови, а Дніпро синіє,

Бушує і грає, мов несамовитий,

Тішиться старенький батько, що чайками вкритий.

Рано до схід сонця Богу помолились

Козарлюги і від Спаса помочи просили:

«Стань нам у пригоді, Межигірський Спасе!

Будем тебе убирати в парчі, блаватаси.

Козмо і Дам’яне, нині вашу днину

Святкуємо, помагайте нам у злу годину!

Тихомирте море, а бурю спирайте

І на морі правовірним згинути не дайте!»

Бандурист ударив, старшина гукнула,

А на валу на січовім гармата ревнула.

У передню чайку отаман сідає,

Буйний вітер корогвою сюди-туди грає.

Сині хвилі-гори стогнуть під чайками,

Чайки мовби засіяні густо козаками.

Весло без спочинку хвилі розділяє,

Задня чайка ту передню аж переганяє.

Близ порогів нишком Богу помолились –

І весельця, мов орлині крила, розширились.

Мов утки пірнули, знов повипливали,

Кодаком аж залунало, так галасували.

Щезли із чайками у великім Лугу,

Спочивають, варять кашу, згадують заслугу

Свого отамана, славлять, величають

І у піснях у козацьких про нього співають.

Сходить круглолиций місяць з-над Лиману,

А червоний, як кров свіжа. Ой, відай погану

Долю він віщує!… Козакам байдуже!

Заспівали: «Грай нам, море! Ой не шуми, луже!

Наш отаман славний Скалозуб із нами,

І Данило і Кирило нам провідниками.

Всі гуляти знають по водах, по морю,

В Трапезонті і Синопі вже вітали зорю.

Палили Сераї, злоті мінарети,

Знають хлопцям серед ночі ясно засвітити.

До веселця, хлопці, молоді вірлята!

Гадка наша – лиш Еліюб, Пера і Галата.

Очаків минули, щезли у темряві,

Просто летять на Царгород козаки лукаві.

«Он пливе галера та на нас простує». –

Рік отаман. – «Ходи, пташко, най тя почастує

Славне Запороже! Хлопці, ви тримайтесь!

Слави нашої у морі та не потопляйте!»

«Не журися, батьку! Води зчервоніють,

Ножі наші, дамасценські шаблі потупіють!»

Як ті гуси дикі, густо обступили

Турка корабель воєнний й скрикнули щосили:

«Молодці, до штурму!» Рикнули гармати;

Море грає, мов скажене; тут і там видати

Розбитую чайку, трупи поранені.

«Гей! до штурму! враз молодці!» – виють, як скажені.

Клюки зачіпають у ребра дубові,

З чайок летять запалені віночки смолові.

Корабля утробу скубуть на всі боки,

Течуть крові по помості широкі потоки.

Нехрещених в воду з помосту кидають,

Вже і мачти, мов світила, горять і палають.

Мертві яничари, мослими, майноти

В мутних хвилях спочивають по тяжкій роботі.

І Карпо звиваєсь, спочинку не знає,

Куди махне ятаганом, тюрбан відлітає.

Зо двадцять у воду кинув вже з помосту,

Кавалкує й сам не знає, як січе зі злості.

Разом на поруче, як глина, звалився:

«Ах! прощайте, братя! гину!…» Скляно подивився

І замкнув навіки очі, впав у море

І там щез, пішов у морські безодні розтвори…

За Карпа платили близько дві годині

Молодчики з Запорожа. Навіть і дитині

Життя не лишили. Корабель ся клонить.

«Гей, злізайте, мої дітки! Се останні стони

Сего великана! Зараз ме здихати!

Досить уже поганської крові проливати!»

В чайки посідали, на море поплили…

«Се ми гарно погуляли!» – враз заговорили.

Мов із ста гарматів разом загриміло,

Корабель і що в нім було, морем розлетілось…

Козаки чубаті плюскають веслами,

Що аж море запінилось, моргають бровами.

Дивиться і дивить Кирило на море,

Брови збурив і понуро до батька говорить:

«Отамане-батьку, що се там чорніє?

Чи то хвилі? Ні, ні! Вітер утих і не віє.

Чи Чорнеє море на радощах може

Вгору скаче, що гуляло нині Запороже

Так гарно і славно на чудо, на диво

і варило для чучугів червонеє пиво?»

«Кораблі то вражі зайшли нам в дорогу.

Ой, хто знає, чи побачим Вкраїну небогу…

Гей, веслами швидко і ураз за мною!»

І поплили ку Дніпрові хутко, мов стрілою.

Кулі з Очакова не могли їх сперти,

Хоч багато з них гіркої там дізнало смерти.

Пливуть неохочі, веслами махають,

Без здобичі з Царгороду до Січи вертають.

Замовкли; лиш сивий Маковій співає:

«Сизий орел крилами збиває,

На могилу усідає

І мураві повідає,

Як чубатих

І завзятих

Турки коло Очакова

Постріляли, потопили,

Сорок шість чайок розбили –

Й так на морі зле гостили –

Гей! гей!

Буйний вітер степом розігрався,

З муравою побратався,

Перелетом запитався:

Що видала,

Що чувала

Від птиць гордих сизокрилих?

Що-м чувала, милий брате,

Щоб тобі й мені не знати!

Наших турки постріляли

І у морі поховали,

Щоб їх соми роз’їдали –

Гей! гей!

Аж у Січі вітер згамувався.

Осавул його спитався,

Чи з чубами не видався?

Чи не знає,

Бо гуляє

Божим світом, як ся мають?

«Зле, зле, батьку-осавуле,

Бо гармати, як гукнули

З Очакова, то потало

Много в море і пропало,

Більше світа не видало –

Гей! гей!»

Чайки на островах у пристанях стали,

Вічну пам’ять мертвим браттям сумно заспівали.

За сотником Карпом, що марно загинув,

І отаман ревне плакав: «Ах, сину мій, сину!

Хтів тебе зробити моїм осавулом.

Бо і пари в Запорожу тут тобі не було…

Спочивай, мій сину, в мокрім гробі тихо!

Віддячимось ми стократно туркам за се лихо!

Як ми колись будем Стамбулом гуляти,

Встань із моря, приплинь швидко братям помагати!»

Товариші-браття шапки поздіймали

І за Карпа Отченаші ізтиха шептали…


Примітки

Майноти = Греки з полудневої частини півострова Мореї, дуже завзяті вороги турків, уважають себе за потомків давних спартанців. – Прим. О. Маковея.

блаватас = синя матерія шовкова.

Козмо і Дем’яне, нині вашу днину = 14 (1) падолиста.

чучуга = чечуга, стерлядь (риба). – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 257 – 262.