2

Володимир Винниченко

Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу: торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів із хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.

Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в йому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно, – і легкий колір флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.

– Бублички! Гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім – десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!

І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, колачі, паляниці, спитає, почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.

– Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!

– Знаєм ваш сахар! – бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи…

– Ах, какиї ви стали скупні? – докірливо хитає головою молодий жидок засмаленій, товстопицій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку – Самая петербурская материя!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… ето не хорошо!

– Дам тридцять п’ять! – підніма голову дівка, не випускаючи хустки.

– Меньше, как шезьдесять, накажі міне господь не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красівая баришня і тілько трицять п’ять… Здачі? Суре, гіб їм здачі… Нету?.. Вот я січас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купіть етот платок, я вам для вас можу отдать за 50 копійок… По знакомству…

Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки і, нарешті, розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає жидкові, пильно-обережно склада хустку і одходить тихо, спокійно, задоволено.

А ще тихіше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінній.

Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що здавалося, сей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.

– Що за бички, синій ніс?

Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей!»

– Дядьку! Земляк із буряковим дюхачем! Що за бички дам?

– Зашмаруй наперед ряботиння! – одмовляє синій ніс, – а тоді й питайсь про бичків, – полякаються! І задоволено всміхаючись, прямує собі далі і так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається і ходить доти, поки жінка не одніме волів, не продасть їх кумові і тим самим не одбере у його спроможності ходить, перекидаться гострими словами, тим самим не одбере всю мету його ярмаркування.

А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. В довгій вузькій вуличці возів затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні площі, шдгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються удать із себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.

Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокійно, поважно, де-не-де із смішком, із тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний «дядько» в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:

– Драстуйте! Боже поможи!

– Спасибі! – одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:

– А що просить?

Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:

– Три красні.

–… Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові, – чується з купки, – «змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На неділю у тюрму!..»

– А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:

– Двадцять сім дають.

– Та, мабуть, невеличких?

– Чого? Хіба не стоїть? Кінь, як кінь.

– Та вже ж! І голова, і вуха є… Дві берете?

– Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як? У бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!

– Та й беріть!

– Та й візьму!

– Та й держіть!

– Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:

– А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.

– Держу.

– А поснідали добре?

– До обіду не далеко.

– Ну, то… зверху додам два.

– Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.

Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.

– Та що там? – всміхається хазяїн, – хоч дивіться, хоч ні, а більш п’яти не дасте.

Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б’є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:

– Ну, то от так… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом) кришка!

– Ні, – хова руку хазяїн, – як не три ,то й не тратьте, куме, сили.

– То так-таки й три?

– Та так.

– Ну, а так, щоб продать?

– Щоб продать? – замислюється хазяїн, – так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім і беріть. Хай вже…

– А як по-божому?

– Та що ви, дядьку, торгуєтесь? – вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. – Криця, не лошиця: біжить – дрожить, упаде – лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.

В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

– Ну, двадцять шість… Держіть руку!

– Двадцять вісім!

– Двадцять шість!

– Двадцять вісім!

– Ще й цибулю на хвіст, – додає бриль.

– Ну, то щоб не по-вашому і не по-мойому.

– Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

– Та давай, Данило, – радить бриль, – бо вороненька вже стелеться.

– Ще б полтинника… – чухається Данило.

– Е-е… – докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців, – ще мало вам… Беріть!

– Ну, хай іде… Давайте… Хай вам бог помагає, а конячинка, їй-богу, добра! – перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило. – Якби не така скрута… Ех!..

– Прощавайте!

– Щасливо.

– Но!

І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись із земляками, спиниться, розбалакається, обіпреться теж на спину вороненькій і слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити покупців одповідає:

– Не продажня.

Тільки ж вмішається де жид, або циган, там спокій сей зміняється на крик, на гвалт, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається галас і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й жида.

На воловій, біля купки людей, в темному піджаку, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля його, переминаючись із ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок із прищуватими щоками і синенькими, полинялими оченятками.

– Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, – заглядаючи в очі, вимовив, нарешті, він. – Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

Андрій погано вилаявся.

– Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» – «Буду», – каже.

– Ти ось що, – почав Андрій, – біжи… того йолопа, правда, все одно не буде, ти біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, – він там повинен бути. Скажи, що я його кличу.

– Робота буде, хе-хе-хе!

– А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

– Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

– Сього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

– Ну да, бо звісно…

– Та не перебивай! Не тямиш і мовчи!

Прищуватий ніяково всміхнувся і винувато глянув Андрієві в очі.

– До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

– Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло їх.

– Ет! Дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську! Та куди лупаєш! Он-он-но!

– Ага, бачу!

– Бачиш же?

– Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

– Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї і… сиди. Сиди та й годі.

– Ну да, розуміється…

– А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…

– Хе-хе-хе! Ну да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

– Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, господь з тобою! – усміхнувся Андрій. – Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

– Ага.

– І ти не чужий мені, а мій наймит, з села Лементарівки…

– Ну да, так… Ми з економії… Ага-а-а!! – прояснів вмить Гришка й зареготався.

– Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже знає, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув: «Ану, мурло, з дороги!» – і пропав серед натовпу.

– Нема Ілька, обманув, – майнула в Андрія думка. – Дурень… А!! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята! То ж то вона ще хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене? .. Так он що! Ну, добре, добре!.. Се батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи, може, плюнуть? Ні, нехай… не треба думать… От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть, у кухні, обідать варить!.. Ні, сьогодні неділя… А може, вона пішла до церкви? .. Ну да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… от не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще прогавлю сього діда. Чи не прогавив?.. Ні ще, стоять; давав дев’яносто один… карбованців з сотню має… Ще чого доброго купить воли… А тут ще, чи найде того Остапа… Ну да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну да. Неділя… хм…

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий, гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний «земляк».

– Бій! бій!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!

Парубок всміхнувся і, подивившись на конячину, іронічно спитав:

– Вона ж хоч вітер повезе?

– Ха! – стрибнув циган. – Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! – і стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.

– Ну й «лошадь»!

– Вогонь!

– Ти нею ладан вози!

– Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

– Та що ви смієтесь?! – не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки. – А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно… Ті дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була… Ну, береш п’ять додачі? Шість береш? А сім? .. Ну, то йди к чорту! Но! ..

Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і хутко повернувшись підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:

– Ну, чорт його бери! Не вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бій!

– Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

– І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

– Ні.

– Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку, держи руку.

– Та не хочу!

– Держи! Даю дев’ять! Бій!

– Бий, Данило, б-б-бий, – заговорив вмить «земляк», що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

– Та то, дядьку, не Данило.

– Ну, то… Іван…

– І не Іван.

– Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свиня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий… або знаєш що? Не б-б-бий…

– Не мішайте, дядьку! – одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах а мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

– Держи руку! Держи! Дев’ять!

– Ні.

– Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!.. Но!.. Береш дев’ять?

– Ні.

– Но!

Але одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купи:

– Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…

– Та не виймайте, – сказав парубок, – я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.

– Та не давайте, не візьму!

– Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…

– Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

– Дев’яносто п’ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На бери! – махнувши рукою, скінчив циган.

– Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

– Тьфу, чорт! – схаменувся Андрій, – заслухався чортового цигана і, мабуть, прогавив діда… Ну да… Ні, слава богу, стоїть… Що ж Гришка?… Ні, й той уже лежить,

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

– Ну, пора! – рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових, круторогих волів.

– Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять.

– Та воно та-а-ак, схилив голову на бік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою, ріденькою борідкою, коли ж… дорого.

– Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!

– Драстуйте, мужички, – привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

– Доброго здоровля.

– Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хороші. Да, дєйстлітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?

– Не дорого, господін… дев’яносто п’ять?

– Ну да, оно… собственно… А дають?

– А даю дев’яносто два, – промовив чоловічок.

– Гм… Волики нічево сибі… Тольки хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такое, а іной уже сякоє… От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помещик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь деньги, так і купив би. І не много: дев’яносто рублей… Тольки ж і волики… І ето волики хорошиї, но тєї будуть как-будьто полєпше… Тольки ж опять скажу, хто што любить… От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

– Та, знаєте, – усміхнувся «мужичок», – не так любиш, як треба.

– Е, ні! – добродушно підхопив Андрій, – не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада – што нада, то нада! – а то таки і… – как би вам по-простому із’яснить? .. і охота, чи што. Охота, знаєте, большое дело.

– Ну да, звісно, що охота…

– О! о! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

– Авжеж, без охоти за роботу не берись, – згодився один з купи, зітхнувши,

– Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, – наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. – Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тії волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсмат-рюю. Натомишся за неделю в економії, ну – і… хе-хе-хе… дозволиш сибі погулять у воскресеніє. Досвіданія!

– Щасливо… прощавайте… – потягнули дядьки за козирки і Андрій зараз же почув:

– Так берете дев’яносто два?

– Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

– Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.

– Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

– О! І ви! – наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій, – не сторгувались?

– Дорого; волики б і нічого, та…

– Волики… да… Тільки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хочби й я; імєю воли; воли, не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, чалаєк простой, – мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб чалаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обидил ближнього. Сказано: «Люби ближнього, как самого себе».

– По євангелю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?

– Да, да! Не обмани і не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, напував воли?

– Напував, пане! – схопився Гришка і зняв картуза.

– Пили добре?

– Добре, пане.

– Підкинь же сінця… Ну, що, повернувся Андрій до Тараса, – нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какії… Ах, ви ж мої!… Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би… Накажи мене бог, купил би… Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? За п’ятнайцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…

– Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? – розтлядаючи воли, промовив Тарас.

– Ха-ха-ха! А, бодай вас! – наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: – Хоча, положить, волики нічево сибі… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж етим!

А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

– А все-таки, я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих, – що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені сі… Га?

– Та що ви?!

– А от же їй-богу!

– За мої даєте вісімдесята?

– Даю.

– І зараз гроші?!

– І зараз гроші!.. «Та й дурні ж сі панки, прости господи!» – мовив собі в думці Тарас.

– Значить, я можу зараз і ті волики купить? – радісно скрикнув Андрій, – господи! Та ні, ви… шуткуєте.

– Ну, от!..

– Гришка, чуєш? Зараз купим ті шлики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшке…

– Семенович.

– Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки, – вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, – і в одну виллєш з сього слоїка… Чуєш? Не бійсь, се – сонні каплі… На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!!.. Та не барись, Гришо! – се вже вголос говорив Андрій. – Купиш там і ковбаски й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо таки как-тось неприлично під возом, чи знакомиї какиї помещики, чи штось такое… А там нікада нікого не буваєть, не повидять і не так душно, – травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

– Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше.

А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка; налили, закусили і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась мі;т: недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…

– Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько усміхнувся.

– Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі. Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут значить…

Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.

– Спить уже, – прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.

– Ну, йди стань там і дивись, – повернувся Андрій до Гришки, – як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотні.

– Що за чорт! Нема! – хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у сій кишені… зав’язано…

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.

– А що, багато? – підбіг Гришка.

– Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки – там п’ятьорку получит… А тепер підожди трохи, не йди за мною.

– Андрій Панасович!.. – несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм, – якби зараз… Сьогодні ж неділя…

– Н-ну!! – грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці, – сказав увечері… Чого ж ще!

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм…

А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

– Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! – заревли декотрі з купи. – Ходім до його, однімем! Се ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом, гучно посунула по головній вулиці.

Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 30 – 42.