3

Володимир Винниченко

– Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже…

Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й граючи очима ласкаво всміхалася.

– Не бачив, – підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. – Драстуй.

– А може, ще й досі сердишся?

– За що?

– А за те, що… тоді…

– Ну, от! – знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт, – хіба ж се первина?

– Ні, а справді не сердишся? Га? – заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

– Та й чудна! – підняв голову Ілько, – говорю ні, то й ні… Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху, ти!

– А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь, – та гайда в садок.

– Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

– Хіба й ти з ним на «роботу»?

– Атож!

– І підеш-таки?

– Та піду ж.

– А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, роз-каза-а-ла. Га?

– Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але… обіцяв. Прощай!

– Та підожди! – схопила його за рукав Мотря. – Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь за мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…

– Та хто його зна… – почухався Ілько.

– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-свойому зробить. А Андрій то – чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве б розказала… От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.

– А справді ж щось скажеш цікаве? – спиняючись, спитав він.

– Їй-богу, їй-богу розкажу!.. От таки ж піде за мною! – додала вона в думці.

– Ну, як так… – не договорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «Отже лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і щоб не впасти, ухопився за Мотрю й обнявши її, пригорнув до себе.

– Гайда на призьбу! – притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

– Ну, що ж там цікаве?

– А тобі дуже хочеться знать?

– Як… як отсе зараз поцілувать тебе!

– Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!

– Та говори!

– Ну, слухай, – не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона, – виходю заміж за… Андрія.

– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько, – брешеш!

– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

– І таки не брешеш? – криво всміхнувся він.

– В четвер і рушники подам.

– Он як… – тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

– Правда цікаве? – сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло й нудно-нудно стало.

– Так он як! – дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

– А так… – теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.

«Так он що, заміж за Андрія! – крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька. – Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима»… Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх, – метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші, сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…

– А ти не виходь заміж, – тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

– Що ти сказав?

– Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

– Не виходить зовсім? – сумно усміхнулась вона. – Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

– Та так… – нахилився знов Ілько, – якось… Чорт його зна… думаю про се… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.

– Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

– А за мене пішла б? – ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

– За тебе? – наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. – За тебе? А Андрій же як?

– А Андрієві можна дать од коша.

– Та буде так, як учора?

– Ну! – підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла і сховалася в траві.

– Ну, що ж «ну»! – усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

– А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

– Ех, Ільку, Ільку, – захитала головою Мотря, – бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе і що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

– Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

– Ех, не задавайся, Ільку Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про се й рішила сказать усю правду. Якби не побачила осе тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш, ти мене слухаєш, з ким другим – того слухаєш. Як то кажуть: «Куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов із дому – і вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій то й ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій – то і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.

Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

– Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

– От, бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш, так як Андрій, – не твій син…

Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листями.

– Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Се вже, значить, годі, – не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

– Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрія – я вже думала багато вчора – так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

– А ти ще подумай, – проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.

– Я сама так думаю.

– А коли скажеш?

– Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіцялась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до його.

– Чого ж сердиться? – усміхнувся Ілько і тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, до себе.

– Не тули так, . . – прошепотіла Мотря, счервонівши трохи.

– Чого? – нахилився він до неї, – може ж більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе! ..

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать у губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним, м’яким вусом.

– Не підеш за Андрія? Не підеш? – шепотів Ілько.

– Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 42 – 47.