5

Володимир Винниченко

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темносіре небо; не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що закутавшись схилився на переду. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагура, та звощик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться, – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконцях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як-таки можна вилазить на вулицю в такую негоду.

Ледве блищить лампочка в камері «слєдствєнних» Сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашою, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино-козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте» і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стала, нахиливши голову.

– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

– Я. На…

Андрій простягнув руку крізь гратки і взяв невеличкий клуночок.

– Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.

– Добре. . чого вчора не прийшла?

– Ти сердишся?

– Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.

– Не можна було.

– Не бреши!

– Ну, от «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я осе побігла б до тебе.

– Де ж батько був?

– На «роботі».

– Де?

– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

– Знаю. Багато?

– Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

– А! Он що!.. Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…

Мотря мовчки нахилила голову.

– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій, – похвались же!

Мотря мовчала.

– Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?

– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.

– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій, – обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.

– Ні.

– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

– Не бачила Никодима?

– Бачила.

– Що, не говорив нічого?

– Про тебе?

– Ну да.

– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.

– А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.

– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

– Бреше гад! Ти знаєш, як усе се було?

– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

– Отто нехай не задається і знає, кого зачіпає!

– Як же се вийшло?

– Так він каже, що й не лаяв?

– І не думав, каже.

– Гм . . Іш, мурло прокляте!

– А лаяв?

– Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І отто раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано, кажу, не піду!» – «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили трах! у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать, каже, я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах тьху!» Ну, добре, нехай так, – побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А отто в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, – мене тут пускають, – поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки – знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п’яний і не сполняеть своей служби. Я мог би утікти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

– І ти не втік? – похопила Мотря, – от-то! Чого ж ти?

– Тікать не треба.

– Як?

– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так – я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

– Діти ж маленькі у його… жінка.

– А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?

– Ну да, але ж…

– «Але ж!» – перебив Андрій. – У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.

– А як засудять?

– Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, шо я у тебе був тоді та й герехт.

– А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то може…

– Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, – саркастично всміхнувся Андрій. – Ну, так я ж його не боюсь.

– Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, – нахиливши голову, тихіше додала Мотря.

– Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься – побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш кому, що через тиждень він уже буде тут. Той подався на його… буде одвічать за «буйство й покушеніє на грабіж». Смотритель казав…

– Через тиждень? – перепитала Мотря.

– А що, тобі жаль? Так чого ж – просю ж тебе – украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся – і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!..

Мотря промовчала.

–… Та що похилилась? .. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!

– Скучила! – піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.

– І за Ільком скучиш?

Мотря почала кутаться.

– А ще довго до суда тобі?

– Та ти зуби не заговорюй, – мимо волі всміхнувся Андрій, – а говори те, що питають.

– Та я не чула зовсім, що ти говорив.

– Ех! Не чула…

– Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…

– Убирайсь к чорту, чого ж стоїш!

– Ну, то я зостанусь, – ти сердишся…

– Йди, йди…

– Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся ..

– Та йди, простудишся. Прощай.

– Прощай. А завтра прийти?

– Як хочеш, – зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.

– Я прийду.

– Приходь, – байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.

І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.

А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і не міняючи пози з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:

– У! Паскудо! .. Мовчала! Прибігла за Ільком!

– Ба за тобою! – радісно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зцінив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину – до Мотрі не заговорював. Коли вона винувато благаючи його зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її.

Андрій змилувався – і звеселіла Мотря: – заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно, і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій – і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів, – без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його, – при Мотрі махав кулаками і… широ задавався.

Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Сонце гріло-пекло, грало в калюжках, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятами, тільки дерева оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце.

Навіть Степан, старий дозорець, – «соцаяліст», як звав його товариш Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з біблії і не любив багато балакать, – навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествие по реке Оранжевой и ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать.

Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем’ян, ватажок штундарів, із симпатичним лицем і добрими очима, дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки, – один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти їх, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» – високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антоні я, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею і житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки, сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.

Зайшла релігійна суперечка. Дем’ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем’яна і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.

– Ха-ха-ха! – зареготався Гаврило, одкинувшись назад. – Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето – факт!.. Ха-ха-ха!… Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебнії вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!

– Будлі-де, – усміхнувся Дем’ян, – можна і в скриню покласти.

– Его, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…

– Воші теж од бога.

– Ну!

– Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!

– Хто ж то миє? Піп ваш?

– У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.

– Ну, так підождіть, – ухопився Гаврило, – ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?

– Має.

– Хто ж йому його дав?

– Ми.

– Ето факт! А ви ж маєте право давать право?

– Таке ж саме, як ваш архирей, або синод.

– Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис – синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!..

– От, Гаврило Петрович, – перебив чоловічок, протягуючи листа, – чи так? Бо той…

Гаврило поважно взяв і став читать:

– «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичом к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отцеда: «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…

– А я так говорю, – почав тихо Дем’ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову на бік і став виводить букви, – бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такое, – уже плати. Плати попові, бо – гріх.

– А в писанії що сказано? – поважно і навіть строго перебив Гаврило: – «Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і Св. Духа, амінь». – Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки євангеллю вірите, – се ж по-євангеллю…

– Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли, – вставив худий, не зводячи очей з Гаврилг. Рудий добродушно засміявся.

– Вони й не деруть, а беруть те, що дають.

– Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте! – крикнув, сміючись, Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, шоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:

– Дурний піп, дурна його й молитва! Помовчали.

– Не даром кажуть, – почав, зітхнувши, Дем’ян, – «чиї ворота минеш, а попових не минеш»… Деруть вони з вас, як самі хотять.

– Ану, Гаврило Петрович, прочитайте далі, – ‘ протягнув знов листа чоловічок. Гаврило хотів щось сказать Дем’янові, але тільки махнув рукою і взяв листа.

–… і… то побачите… – промимрив він, шукаючи нового. – Ага!.. «І прошу вашой милости ни радійте моєму гору»… «Как господь дасть міні благодать, то якось воно буде. Міні господь поможить нещасному то якось воно буде. А Я Марко Гаврилович і так нікогда сльози ни висихають у мене і прошу вашой милости не оставте моїй прозьби із тим досвиданіє остаюсь жив тольки здоров’я у мене плохо потому што досадую Ну все байдуже якось воно буде Писмо писав Марко Гаврилович звиніте»…

– Вони усе, значить, мені маслом дорікають, – пояснив чоловік, – а я того масла, так от не гріх заприсягнуться, і не бачив, яке воно на вид…

Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, – жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав із хліва на льох, то з льоху на хлів.

– Підожди ж! – злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовторябий, – політаєш у мене!

– Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…

– От ви говорите, – перебив чоловіка Дем’ян, – гріх окони палить… А я на се можу сказать…

Жовторябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно слідкували за Андрієм, який то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!

– Та не бий!! – крикнула Мотря.

Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовторябого.

– Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.

Наміряючись уже пустить, Андрій по сих словах мовчки злісно глянув на Ілька, усміхнувся й схопивши ніжку жовторябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, – Андрій зламав йому ніжку Сей хруск, розкритий вмить рот жовторябого, безсиле його тріпання, все се наче морозом пройняло Ількові тіло.

– Пусти!! – рявкнув він і кинувсь до Андрія. Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда і Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.

– Пусти, не муч!.. – глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.

– А тобі яке діло?! – блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на його ненависно Андрій, не випускаючи голуба.

– Та чого ти присікався до його? – сухо промовила Мотря, – випустить!.. Який сердобольний!..

– А! Так ти за Андрія!! – блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: – Пусти, говорю!

Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.

– Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!

Андрій важко дихав, з презирством усміхався і мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.

– Так от же!! – розмахнувся Ілько і, не сподіваючись сього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.

– Ах, ти ж! – тільки скрикнула Мотря і як вовчиця в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув в очах жовтий тин і хитаючись, вона впала додолу.

– Стережись, Ільку!!! – вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і крикнувши «у-е!» скрививсь, схиливсь і скоцюбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стежкою полилась із розпоротого живота, полилась по колінях, по чоботях і стала всмоктуваться в білий, сухий пісок.

Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов із буцигарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на t роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкиль уже не вертався. А Мотря з батьком, з сином, з старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хати й грунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє на убійство».

Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 50 – 59.