Поетка пророчиця (Леся Українка)

Дмитро Донцов

Життя Лесі Українки було цілою проблемою. О цілу голову перевищала вона хистом майже всіх сучасних собі поетів, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і шанованою. Поетка, незвиклого у нас темпераменту і сили думки, захоплювала читачів менше, ніж численні віршоплети. Зраджувала глибоку освіту і очитаність, а лишилася авторкою, якою найменше займалася освічена критика. Людина напруженого шукання і впертої думки, не прикувала чомусь до себе особлившої уваги тих, які повинні були цікавитися тайнами поетичної творчости. Письменниця, яку назвав Франко «мужчиною» серед поетів соборної України, лишилася якимсь сфінксом, загадкою для покоління, для якого так потрібні були якраз всі мужеські прикмети, завзяття, воля, – напередодні страшної історичної завірюхи.

Чому так сталося?

Думаю тому, що поетка, своїми смаками, пристрастями і вданою – була типова постать Середньовіччя. А з’явилася на наш світ, коли Україна вже вийшла з доби Середніх Віків, і – ще до неї не повернула знову, як це сталося аж по смерті Лесі.

Родилася й жила в епоху, у якої колиски стояла сумна постать великого плебея Руссо. В епоху, яка на місце невидимого Бога поставила релігію людського розуму. На місце абсолютної моралі – етику, якої приписи доводилися розсудком, як математичні формули. В цю епоху пригасли великі пристрасті, – поміркованість панувала всюди; замість непев-ности відносин, що гартували волю й гострили думку, – прийшла соціяльна упорядкованість, добробут, нівеляція і нудота. Непорушні закони природи усунули поняття чуда. Віру в чудо заступило пристосовання до так званого «бігу подій».

Це був час похмілля французької революції; коли героїчний період буржуазії відшумів; коли на місце патлатих гренадирів революції, що, перекидаючи трони і вівтарі, волочилися по світу, від Парижу до Москви і від Гамбургу до країни Фараонів, – прийшли звинні раизендери і спекулянти; коли ніхто не підіймався за свої переконання на шафот ні на кострище; коли людське життя стало важніше, як людська честь; коли справа доброго підвечірка стала важнішою від справи догмату віри; коли життя, здавалося, плило спокійною, вигідною, все однаковою течією… Це був час, коли знов безвладні лежали у стіп переможців народи, що в 1848 році рвалися на свободу; коли на Україні зброя спочивала в могилах і музеях. Замість непокірних дідів, прийшли зрівноважені внуки, які займалися наукою, просвітою і «садили картопельку» на Січі.

В таку добу з’явилася Леся Українка.

«» – починає вона один з своїх молодечих віршів. Коли спокійна епоха, здавалося, пробуджувалася до нового невідомого життя, в кожнім разі вже не спокійного,до нових стрясень, які початі тоді, не скінчилися й досі. На арену вступали ряд вибухових сил – імперіялізм, соціялізм, націоналізм. Кожна майже нація – свідома чогось непевного і нового – висилала своїх пророків. Француз Д’Оревілі готов був клякати перед Люципером, аби той допоміг йому вирватися з одурюючих обіймів закаменілої в своїх чеснотах цивілізації. Англієць Кіплінг обертався плечима до роз’їдженої рефлексіями Европи, шукаючи в суворих законах джунглі порятунку, і п’ять літ перед першою війною, викликав її, як бурю, що очищує повітря. Ніцше викликав з тьми історії свою «надлюдину». Сорель впроваджував культ англійських піратів і воюючих пролетарів, добачаючи в їх непогамованій енергії нову силу, що відродить гниючий світ…

Все це був дим над, здавалося, вигаслим вулканом. Пробуджена туга людського «я» за чимсь великим, що довго придушене таїлося на дні душі, вибухаючи раз на століття, годі коли починалися в історії нові розділи. Коли б Леся Українка прийшла пізніше, коли й безжурних огортав переляк або радісний трепіт надії на грядучу катастрофу, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, що надходила, і яку з страхом і радістю прочувала її поетична візія.

В її добу, часи блискучих карнавалів, «червоних оргій», минула. Її поколінню не судилося «спалити молодість і полягти при зброї». Про те покоління вона писала: «найкращі дні своєї провесни ми зустрічали сумом. Тоді якраз погасли всі вогні і вкрилось темне море сивим шумом». Це був час «лицарів без спадку», коли проповіді вождів громадської думки нагадували поетці «порікування дрібних камінців» на побережжю, що їх «ні море, ні гора приймати не хотіла», і яке «наводило оспалість і досаду». Коли «старі мечі поржавіли, нових ще не скували молодії руки»; коли «були поховані всі мертві, а в живих не боєвої вчились ми науки».

Сучасники її гадали викувати нову зброю, що вивела б народ на шлях визволення, – зброю солодкавого народолюбства, пацифізму і мирної просвіти. Вірили вони в автоматичний розвій подій, який без усяких зусиль допровадить до здійснення їх ідеалів просто тому, що в той бік «іде еволюція» людськости. Тоді «згинуть наші воріженьки (самі собою) мов роса на сонці», воскресне Бог і розточаться вразі його…

Вони так були переконані в непомильності своєї науки, так вірили в поступ і еволюцію!

Так звикли бачити в солодкій водиці своїх слів всевикупляючу кров, що почали плутати одне з другим. Забували, що справді викупляючу силу все має тільки кров!

Про це власне і нагадала їм, нагадала нам – Леся Українка. Обнята тривогою, її душа чулася чужою серед оспалих земляків. Образи, що пересувалися в її уяві, в її поезіях, – які ж вони були інші від тих, що в пісні снували її сучасники поети. Різнилися від них, як Дантове пекло від рідних малоросійських утопій, коли щезне ненависть і бій, коли лев лежатиме поруч з вівцею, і коли не треба буде нічого думати і нічого бажати…

За таємною заслоною, що крила непевну будуччину, – бачила вона не спокійний краєвид, не поснулі хатки, не дівчину коло криниці. Бачила щось інше – якраз те, що прийшло по її смерті, а чого не бачили інші. В пориві поетичного шалу, захлиснуючись нестримним потоком власних слів, картаючою мовою пророків, відслонювала вона перед мирною громадою цю будуччину – нашу сучасність, яку вона – в своїй візіонерській уяві – оглядала, мов живу.

Поминаючи початки її творчости, творчости підлітка, – вся поезія її була лямент одержимої, якій нежданно відслонили образ страшного суду. Як кітка, що надовго перед людьми почуває близький землетрус, кидалася вона, шукаючи рятунку там, де її окружения віддавалося спокійній праці, а поети римували про «темні ночі» і «дівочі очі». Там, де її земляки бачили «золотеє жито» і «блакитне небо», – привиджувалися їй смерть і трупи. Перед нею вставали гнітучі примари «невсипущої війни», «страшної й невблаганої». З димом ішли збіжжя її країни, безжурне покоління ступало, угинаючись під хрестом, на Голготу… Або ще гірше, навколішках перед переможним наїздником бачила це покоління з терновим вінцем на похиленім чолі.

Шопенгавер казав, – «є в нас щось мудріше від голови». Жінка це розуміє скорше, ніж; мужчина. Леся Українка це розуміла краще, ніж якабудь інша жінка. Власне, це «щось», що одні звуть відчуттям, другі даром ясновидіння, – це й давало поетці змогу заглядати в майбутнє; це сповняло невсипущою тривогою її серце; це надавало її поезіям трагічного змісту. Наче чула вона наближення нових скитів, яких оспівує москаль Блок, – «с раскосимі і жаднимі глазамі», готових задусити і її Україну, і всю Европу – «в тежолих нашіх, нєжних лапах». Вона майже фізично відчувала цю «тяжку лапу» потвори, занесену над її нацією…

Її любі земляки не розуміли її пророчого шалу, дивувалися, чому замість рідних тем, пише вона про Грецію, Рим, Вавилон, про перші часи християнства? Яке, мовляв, це було далеке від життя! Забували вони, що ніколи так близько не був до української проблематики Шевченко, як тоді, коли писав на такі, нібито, «чужі сюжети», – як в «», або в «». Це саме дасться сказати про Лесю Українку.

В виводить тип царівни пророчиці Касандри, що кликала безпечних троянців залишити забави, готуватися до відсічі. Ще до облоги Іліону бачила на гладкім морі «чорні кораблі» наїздника, що «хвилю стерном розтинали», бачила, як «на шоломах у вояків ахайських тряслися грізно гриви»… А потім – коли ахайці удалися до хитрощів, ніби занехали облогу, коли, ніби, всі відплили, від обложеного міста геть і залишили лише велетенського коня-опудало на знак миру, – в дар троянцям, – Касандра перестерігала перед небезпечним дарунком ворога… Даремно брат її, жрець Гелен, її упоминає: «Касандро, це ж безумство! Річ видима – ахайський табор спорожнів, на морі ані човна, ні цяточки немає. Розвідачів далеко розіслали ми із Деїфобом, і не видко, щоб де була яка залога, чати, чи щось подібне»… Але Касандра має свою мудрість, і на всі ці логічні, нібито, розумові доводи, відповідає: «Дурно не дає дарунків ворог»!

Ворог троянців – це гієна, – «що смертю й розкладом живитись мусить»… Гелен питається – «хіба ти знаєш заміри чужинця, що так його рівняєш до гієни»? І знов збиває одним словом Касандра його доводи марного, ніби логічного розуму… «Не знаю я нічого» – каже вона – «тільки бачу кривий гієни погляд, тільки чую проникливий хижацький голос!» – і впадає в пророчий шал: «Ой! Гієни бродять по руїнах Трої і лижуть кров!»… І коли наївні земляки, такі втішені несподіваним миром, втягають коня до мурів Трої, віддаючись піятиці й бенкетам, Касандра, мов божевільна, сновигає по місті, гукаючи – «пильнуй, стороже!». Будить сплячих, кличе сліпих. Та надаремне! Узброені ахайці вилізають з дерев’яного коня і Троя, безпечна Троя – падає жертвою різні і морду…

Чи може що бути більш актуального в нашій поезії? Скільки ж то було і в нас і деінде наївних і безжурних Геленів, які так глупо злочинно давалися набрати примітивним хитрощам ворога! Скільки вірило в його підступ! В його обіцянки миру! Як мало мали вони того, не глупого, ніби логічного, людського мудрування, а Божеської мудрости пророчиці, яка знала, що гієна не буде ніколи голубкою, бо такою її створив Бог; та що не в характері ворога – щоб він не говорив – давати дарунки противникові; яка мала візію майбутнього…

І чи не те саме відбувається тепер по всьому світі, веденому сліпими Геленами, які думають, що пакти з гієнами доведуть до миру? Які самі урочисто вводять троянських коней ворога в мури міст? Які бавляться і бенкетують, коли вже довкола пахне різнею, кров’ю і трупом!?

Ще страшнішим уявляється їй майбутнє в драматичній поемі «». Протиставляє чинну поставу «грішниці» – пасивній юрбі. Для нас, сучасників вогневого хрещення нації, такі актуальні й живі, ніби зняті з натури, є її образи про ту «війну страшну і невблагану», «без гасел бойових, без гучної музики, без грімких виступів», коли «на поєдинок там виходили вночі, ховалися під пахву короговки», коли про тих борців «ніхто не знав, де й як вони лягли»; коли на бій «ішли усі, жінки й чоловіки, і навіть діти не сиділи дома»…

В її поезіях все привиджується їй «меч политий кров’ю», або «зброї полиск», прагне, щоб її слова стали вогнем, на якім «жевріє залізо для мечів, гартується ясна і тверда криця».

На всі підшепти скоритися долі, бунтується її серце, їй здається, що «рука стискає невидиму зброю, а в серці крики боєві лунають»… Вона знає, що її нація – це подолане місто, а «в подоланім місті немає щастя і не може бути»… Все бачить вона країну, де «люди… гинуть у тяжкому, лютому бою», де «панує там смерть потайна». Привиджаються старі середньовічні легенди, «закрашені у густу барву крови», де «річ іде про жертви та кривавії події»… Свої пісні, що їй стало нашептує муза, – рівняє до спогадів «смутних, кривавих» забутої баляди. Борсання своєї обнятої тривогою душі порівнює з «кривавим змаганням». Невідступно переслідує її гадка, про недалеке вже криваве народження нації… Криваве, бо – «під час породу звісно ллється кров і рветься крик»…

Навіть у того янгола, що з’являється їй уночі, бачить над чолом, наче «темночервоне світло, наче той одблиск пожежі», навіть сльози його над людським лихом були «огнисті», а «на білих крилах червоніла кров»… Кров, кров! – ось що бачила на рідних степах українська Касандра. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові ніжність, чутливість і м’якість її поезіям!

Звідки взялися у поетки такі нотки у тодішні часи, перед першою війною, а подекуди навіть перед першою революцією 1905 року на Сході Европи? Чим пояснити таке, сказав би хтось, дивне для жінки, розкошування в таких настроях? Що крилося за ними?

Передусім, геніальний дар провидження, дар візіонерки. Та не тільки це. З жахом, а може з екстазою віруючої, зрозуміла вона швидко, що шлях до визволення зрошений йе перлистою росою сліз, а кров’ю. Яка б гарна ідея не була, її тріюмф неможливий без жертв. Хто до чогось великого прямує – напотикається на перешкоди, на спротив людей, природи чи диявола. В боротьбі з тим спротивом – жертви неминучі. Кров освячує всяку ідею, настільки гарну, щоб для неї накладати життям. Брут забив тирана Цезаря. Та – «, Брут обмив все болото Цезарських тріюмфів» – каже монтаняр в її драмі «Три хвилини», узятої з часів французької революції.

Королеві Людвикові, людині милій, але незначній, відрубали голову на гільотині монтаняри. Але в ім’я монархії – піднялося повстання проти республіки в Вандеї і Бретані. І монтаняр питає свого в’язня: «Яку ідею репрезентував страчений король?» «Либонь ніякої!» «Чому ж тепера імення це дива справдешнії творить в Вандеї і Бретані?» «Не в ідеї, мій пане, сила, а в самій крові»… Щоб перемогла ідея, мусить ллятися кров, мусять в її обороні знайтися жертовні і шляхетні люди. Лише її кров, проллята за ідею в боротьбі, має викуплюючу силу. Сама ж ідея – так як її розуміли: її тихомирні сучасники, – не підперта чином і жертвами, – для поетки ніщо. Вона так то ясно бачила своїми всевидючими очима! Так це старалася відкрити оспалим землякам…

Була вона свідома й того, що не всяка жертва і не всяка проллята кров має викуплюючу силу. Терпіння і кров хоч би тисяч людей, яким на голову несподівано звалилося нещастя, – є без вартости. Так само не буде ніякою жертвою смерть людини, якій припадково звалилася цегла на голову. Ні! Поетка знає, що тільки добровільна жертва, терпіння, надхнене великою ідеєю, поривом, має сенс, коли свідомі свого післанництва морітурі – «по волі квітчаються терням». «Путь на Голготу велична тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде»… Припадкові мученики – не є те зерно, з якого виростає плід. Бо «хто без одваги і бою на путь заблукався згубливу, плачучи гірко від болю, дає себе тернові ранить, сили не маючи стільки, аби від тернів боронитись, Боже, пожальсь тої крови, що марно колючки напоїть… Ліпше б вона на обличчі краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи, десь на невинному святі»…

Серце її не б’ється для тих, що пасивно зносять терпіння, не знаючи за що, апелюючи надаремно до ласки переможця. Не вірить, що може щось вдіяти «раб принижений, нещасний, як буде проповідь читать своїм панам»… Чи вона не розуміла науки любови? Певно, що розуміла, тільки по-своєму! От так, як середньовічний лицар, який уважав себе негідним ласкавого погляду своєї дами, коли не міг покласти їй до ніг бодай кількох трупів зухвальців, які сумнівалися в красі і чеснотах його обраниці. Хто любить свою правду, мусить її боронити. Друзям Месії у драмі «» палко докоряє за те, «що тричі одріклись од нього», коли їх учителя вже чекала смерть. Звертаючись до них, поснулих, її Меріям гукає: «ви, сонне кодло! – світло опівночі не будить вас? Вам заграва кривава очей лінивих не здола розплющить! Бодайби мертвий сон вам ліг на груди і зморою дусив вас без кінця!»…

Малюючи епоху раннього християнства, вона негативно ставиться до тих його оборонців і визнавців, що, цураючись активної любови, радили – «не рватися до мученських вінців, а тихим послухом служити Богу». Вони нагадували їй Дантових янголів, «що жили самолюбно, ні вороги, ні вірні Богові»; вони до віртуозности допроваджували штуку віддавання «Боже – Богові, а кесарево кесареві»…

Її теж, колись, вабила інша муза, «легка, прозора, блакитна і невиразна, як мрія»; колись – як каже її грішниця – «братняя любов була й моя наставниця єдина», та її – «любов ненависти навчила!» Коли побачила, як «гинуло найкраще», та «як високе низько упадало»; коли побачила, що «хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали люди й коні» в подоланім місті, – тоді у неї «спалахнула ненависть до тих, що нищили її любов!» І цього свого світогляду вже не виречеться ніколи. Ніщо її вже не надхне, крім «помсти лютої жаги». Словом своїм хотіла б вона «розтроюдить рани в серцях людей, що мохом поросли», «ударить перуном в заспані серця, спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, що зброя жде борця». Смутить її, що слово не «тверда криця, що серед бою так ясно іскриться», що воно «не гострий безжалісний меч», що «стина вражі голови з плеч». Все виглядає, коли з’являться на овиді її країни вимріяні нею «местники дужі», яким, на жаль, судилося прийти на Україні аж по її смерті.

Читаючи ці прокляття, картання і заклики, неначе бачиш перед собою живий образ авторки, що лишила нам в поезії вона сама. Ще малою дівчиною, в несмілих початках творчости, писала: «чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було… Ох, певно лихо серцем прочувала, що на мене, мов грізна хмара, йшло», й на неї і на її країну. А коли з малої дівчини, стала степовою Касандрою, що прозирала в майбутнє – інакшою малює себе: «вже очі ті, що так були привикли спускати погляд, тихі сльози лити, тепер метають іскри… І руки ті, неучені до зброї, що досі так довірливо одкриті, шукали тілько дружньої руки, тепера зводяться від судороги злости… Уста, що солодко співали й вимовляли солодкі речі або тихі жалі, тепер шиплять від лютости, і голос спотворився, неначе свист гадючий»… Це той самий жах життя, який і в Шевченка виривав подібні слова, коли він уявляв себе гадюкою роздоптаною в степу, коли писав, що вже : «не плачу, не співаю, а вию совою»…

Над вчорашньою Лесею вона ставляє точку: «Годі тепера, ні сліз ані плачу, ні нарікання на долю… Кінець!» Вже чує іншої музики владу над собою – чує «над чолом полум’я віють огнисті, широкії крила, мрія новая літа наді мною орлом!» Мов зачарована слухає голос надземний: «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі, поки зорею рожевою край твій освітиться темний»…

На вид цього приступу святого гніву тратиться почуття сучасности для тих, що читали поетесу 50 чи 40 літ тому. Здавалося, що ніколи не було кількох сот років національного пониження, що виховало покоління рабів. Здавалося, що з-за дрібних друкованих рядків гляділо на вас спотворене гнівом обличчя ображеної, вільної нації… Крім Шевченка, ледве хто інший в нашім письменстві піднісся до такої сили патосу, як ця слаба і вічно недужа жінка.

Цей патос, це була її непереможна віра – віра віруючих, не недовірків. Недурно вона все вертає в своїй творчості до епохи первісного християнства. Так близькій їй духом епохи безмежної віри, безмежної жертовности, безприкладного завзяття, невблаганої боротьби, гострих конфліктів і всепереможної сили духа, погорди до матерії… А передусім епоха, незломних характерів. Малює їх ось так: коли ту віру переймають, – «ті люди робляться мов одержимі. Бери їх на тортури – перемовчать, до серця промовляй – вони мов камінь, загрожуй смертю – люди ці мов трупи, чи мов безсмертні, їм ніщо не страшне»…

Етика тих людей і її етика – не визнавала норм, доведених холодним розумом; тут не було жодного «чому» чи «нащо»? Для неї існували абсолютні приписи, як десять приписів на Мойсейових скрижалах. Знала одне лиш – «мусиш»! Ця етика не знає сумнівів, ні скептицизму. Левит у драмі «На руїнах» проголошує: «, як Бог для Бога. Ми його раби і мусимо йому служити сліпо!» Це ж була й мораль Середньовіччя, так нею любленого. З одної сторони послух волі Божій, що змушував тисячі хрестоносців кидати майно й родину і гонити на край світу визволяти гріб Господень… З другої – була це кров, проллята тими ж лицарями хреста в Палестині. Екстаза аскета і звеличення героїчних імпульсів людської природи.

З такою філософією віруючого ми перед Лесею у нас майже не стрічаємося. Інші, звичайно, шукали оправдання для своєї правди, то в її «розумності», то в згідності з «законами еволюції», чи «поступу», навіть у «добре зрозумілих інтересах» перемоящів самих… Відкидала, не знала тих аргументів Леся, просто, не потребувала їх. Для неї питання, для чого, нащо треба було служити ідеалові своєї правди, своїй нації, її визволенню – було так само дике, як для католика питання – нащо він має поклонятися Пресвятій Діві.

Віддана без розумовання, без логіки, своїй правді і нації, – вона не журилася й тим, які це за собою потягне наслідки. Не було небажання числитися з так званими неможливостями, було прагнення боротьби, незалежно від її виглядів, без уваги на слова перестороги так званих мудрих, реально, тверезо, думаючих людей. «Пломінь непокірний», що жеврів у її серці, не давав їй про це думати. Не думала до чого може допровадити її слово, коли б воно «в руках невідомих братів» стало б «мечем на катів». Не може стримати в душі «ту пісню безумну, що з туги повстала», яка «за скритий жаль помститись хоче», їй все одно, що та пісня «темнії хмари в хаос помішає», що «вбогу хатину, останній притулок, важкою лявіною скине в безодню», «Той нехай собі плаче, що вийшов в дорогу темненької ночі, що човен непевній воді доручив», що хатку поставив на краю безодні… Вона не знає, «на щастя, чи на горе тая пісня», та не молее й не хоче скувати її путами – «не знає де взять на них заліза та на якім вогні вони куються». Бо все одно – «кувати, не кувати, а прийде час-година, розіб’ються» ланцюги і пісня вирветься назверх, «немов ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця».

Не несе вона потіхи своєю піснею всім тим, що сумні, бо «нічого в ній лагідного нема, за скритий жаль вона помститись хоче»… Що тепер, може, її пісню бойову не зрозуміють земляки? Не заплачуть над нею, не співчуватимуть їй? Байдуже! «Не треба їй ні сліз, ні спочування! Хай пролетить ця пісня одиноко, мов вихор через море ледове… Коли вам страшно, геть ідіть з дороги!» – бо вона мусить вийти з своєї тюрми – «Так божевільний волю здобуває, щоб гнатися на безвість до загину»… Не хоче вбрати в віжки своє «непереможне безумство».

Хоч знає, що шлях піонерів волі страшний і непевний, а нераз «заводить на роздоріжжя страшні». Хоч знає, що особисто їм, тим піонерам, що мусять згинути на тім шляху, «може волі не буде… до загину». Хоч знає, що тим, хто щойно розчищає дорогу на завтра, – «шляхів нема, а тільки де-не-де поплутані стежки йдуть на безвість»… Що ж! Це шлях всіх винахідників, піонерів, всякої авангарди сміливих. Всім резонам прихильників того, що личить або не личить, відповідала словами грецької пророчиці: «Касандрі байдуже, що випадає, що ні. Вона лиш те чинити мусить, що їй на долю випало», що наказувала їй її підсвідома воля, воля пославшого її… Типова психіка пророків і вождів, які знають, що, щоб не було, мусять до кінця випити чашу призначену їм, сповнити дощенту приказ Долі. Мав цю свідомість доказати до кінця, що йому наказала доля і Шевченко.

Цей «мус» досягає в неї часом того ступеня, що в звичайній мові зветься абсурдом. В «хвилини розпачу» вона годиться на все – «хай гине честь, сумління, аби упала ця тюремная стіна! Нехай вона впаде, і зрушене каміння покриє нас і наші імена!» Аби могли вирости на волі вільні покоління, які вже не бачили би перед собою – «каміння сіре, вогкий мур цвілий», яким «тяжкі мозолі» від кайданів, не нагадували б «хто вони такі», що вони раби…

Її душа була душею вандрівнички з далекої епохи, заблуканої в її тверезі, прозаїчні часи. Від нудної своєї епохи рвалася вона духом і творчістю, як Шевченко, в часи козаччини, релігійних війн, перших християн, а Гоголь в часи нашої героїки, – рвалася й Леся в далекі часи чудової, блискучої, повної духовости, але зогидженої в наш демократичний вік, – часи Середньовіччя, або античного світу. В епоху, коли неподільно ще панували над людською совістю її засади, коли розуміли ще «красу змагання, хоч і без надії»; коли ще могли вірити «контра спем», без надії сподіватись. В неї була правдива туга за минулим.

Пише в одній поезії: «у дитячі, любі роки, коли так душа бажала надзвичайного, дивного, я любила вік лицарства»… До цього віку вертає все: в «Роберті Брюсі», в поезіях, присвячених постатям Данта, Марії Стюарт, Жанні Д’Арк. То знов лине думкою до старого Єгипту, Риму, Еллади, до часів великих суспільних стрясень, коли то «звичайний крамар там ставав героєм», де «невіглас робився геніяльним», де «одна хвилина давала більше» переживань душевних, ніж роки її доби. Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло до зануди в мирній обстанові цієї доби,.прагнула повороту тих повних чарівної романтики часів, коли в напрузі і змагу гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіть, але й стільки звабливого і величного!

Криваві легенди тих часів під її пером – «червоніють наче пишна багряниця». І тоді – проти тих «легенд червоних», блідим здавався їй «білий світ» теперішности… Хоробливий сум за цею епохою, мерехтить у її поезіях, від яких віє фанатизмом і незнищимою вірою, як від темних, церковних склепінь Фльорєнції, де діяв і був спалений Саванароля. Безмірною тугою за вільним життям, як від вогких казематів Шійонського замку, з слідами від ланцюгів на грубих колонах, і з широкими просторами далекого неба і озера, що тонкими смужками синіли крізь вузькі вікна-щілини грубезних кам’яних мурів тюрми. Віє від цих її поезій тою далекою епохою, коли страшні кари знала людськість, страшні злочини, але й велику посвяту…

В цім відношенні її філософія життя нагадувала філософію Данте, Гете, Стендаля. Ті теле вірили, що небезпека, спокуса, страхіття – безмірно інтенсифікували втіхи життя, розвивали великі сили душі, хоронили її від скніння й нидіння, застою. Цей вічний стимул людської активности потрібний людині, бо зледачіти могла б вона без нього у непорушнім спокою, а той спокій – думала поетка – був би найстрашнішою карою, яку міг би Бог зіслати на людськість. Критикує книжку В. Морріса про ідеал «спокою і щастя», і пише: « Сумно серед того безхмарного щастя… від безцільного, непотрібного добробуту… Нема боротьби, ідеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю, І ми готові радіти, коли автор хоч уряди-годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо все ж це сплеск життя серед мертвого моря повної згоди». Ось її «вірую» в прозі, яскраве й виразне, якому дає вираз безнастанно і в поезіях.

Тому вона і марить про «терни та квіти» нових шляхів, про «світло і пляни нових світочів». Про часи, коли могли б «прагнути і боятись, любити й ненавидіти» (там же). Як їй тяжко вступати на той шлях – «широкий, битий, курявою вкритий, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни». Воліє останні, аби були і перші! Як один з її героїв у драмі «», воліла часи, коли проти борців за мрії видавалися жорстокі декрети, але й вінчали лаврами чола відважних! Бажала би привернення часів великих переслідувань інакодумаючих, нові війни,за віру, переслідування, подібні до часів перших християн, від спокійного бігу подій, який оглуплює душу й притуплює совість.

Пише – «воліла б я мучителя Нерона від ворога такого, що роз’їдає душу». Не раз її герої на волі тужать навіть за темними мурами в’язниць, бо там душі в безумній любові до волі! Один з навернених християн варварів «жалував про ту залізну клітку, де він був тілом раб, дуїлею вільний». А її жирондиста, що втік з в’язниці, тягне «до тих понурих стін Консєржері, до тих понурих свідків героїзму, товаришів великих дум і вчинків»; де він пережив «велике щастя жертви для ідеї, і муку мрій, і смерти неминучої трагізм». Рветься до покинутої в’язниці, – «бо там було життя, за тими, мурами, де колений вечір здавався нам останнім»…

Цю тугу за тими часами, за тими людьми і характерами, за їх філософією життя, внесла Леся Українка до нашого письменства – внесла трагізм непохитної волі, непрощаючого почуття, завзятої гордости воїна в рядах, або мученика на хресті, шалу раненого шляхетного звіря, що під наведеною цівкою пружиться до останнього скоку. Трагізм нації, поставленої долею в становище – перемогти або згинути.

Цим своєрідним романтизмом поетки треба поясняти ще другу прикмету її поезії – ту, де гонить вона за блискучим маривом ілюзії, тої омани, яка разом з чудом вигнана геть з нашого прозаїчного віку. Цеї ілюзії шукає вона стало, як ту «зірку провідну, ясну владарку темних ночей». В одній статті пише: «юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива», яке промовило б не лиш до розуму, а й до серця, до фантазії. І додає: «і вона має рацію! їй треба нераз хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач» (Нова Громада). Модерна людськість потребувала, хоч фікції – замість догм і переконань, які втратили владу над розумом.

Скільки дитинячого було в мріях алхемістів, але теперішня наука мусіла признати їм рацію. А відкриття Америки, чи не було почасти наслідком геніяльної помилки Колумба, який шукав Індій, а знайшов щось інше? Чи ж не мусимо благословити ті ілюзії, які будять волю до великих діл, збуджують шляхетні пориви в людській душі? Нехай ця ілюзія лиш примара, як незнаний світ далекої зорі, що «може сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло»? Але поетка не перестане любити – «те світло, що живе і без зорі»! Коли давніше мореплавець орієнтувався на полярну зірку, він до неї ніколи не приїздив, та вона не давала йому збитися з шляху… Такі її мрії були міцним ударом по пануючому тоді всевладно раціоналізмові.

Між усіми злудами чи оманами, що грали ролю в життю людськости, найважнішою хіба є легенда про неминучість останнього бою, обрахунку добра зі злом, правди з неправдою, духа світа з князем тьми. Ця легенда займає почесне місце в релігійних, політичних чи національних рухах історії, надавала їм великої вибухової сили. Середньовічне християнство з його ідеєю страшного суду, янголські фанфари, отворені гроби, Творець на троні, що судить живих і мертвих, це був потрясаючий образ останнього виміру справедливости, остання надія покривджених. Цей фасцинуючий образ останнього обрахунку з зненавидженими силами тьми, зберігав у серцях віруючих їх віру, кріпив незнищиме бажання боротися з злом.

Подібну ідею неминучої катастрофи ввела Леся Українка своєю поезією в наш націоналізм. Раз уявляє собі той останній день в образі «дев’ятого валу» на морі, що на побережну скелю «плавким багаттям наступав»: то в образі повстання рабів; то в формі «білої війни», то гурагану-буревія, що нищить усе по дорозі, або морської бурі, то в образі Самсона, що закопує й себе під звалищами ворожого храму – все у формі неминучої катастрофи. В поезіях все марить про «бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть». То бачить вона у «сні – святу будову чи темницю?» і «височенний орган стоїть там, наче скеля… І доля так судила, що тільки раз він має гук подати… потужний і величний…» Він усюди має «залунати і перекинути світовий лад. Страшне повстане скрізь землі рушення і з громом упадуть міцні будови, великий буде жах, велике й визволення! Тоді спадуть всесвітнії окови і правда лавром чола заквітчає, і згине зло укриване віками».

І їй здається, що той орган вона порушити мусить «не дужою, та смілою рукою». Зробить це! Що з того, що й її «життя так миттю згасне, як блискавка, що перед громом свине». Що не для неї було світло правди, що світ осяє, що життя її загине? Вагається вона, але не довго: «глибока… туга втікає в серце, каменем лягає,… Тривога давить її душу, «а серце палить, мов жерущий пломінь… Ні, гук страшний я видобути мушу!».

Цю ідею «великого визволення» принесла вона в нашу поезію (коли не рахувати Шевченка з його «Заповітом»), ідею потягаючу, захоплюючу, що будила відвагу, жертовність, жадобу чину. І інші мріяли в поезії про волю, лише безкрилі душі, хворі духом, уявляли її в образі ніжної весни, що злетить до недужого, то в образі «ласкавого сонечка, що загляне і до нашого віконечка». Лише вона дала нам образ чисто апокаліптичний, образ грізного порахунку з Недолею, свідома, що їй, що тому пророкові, який своїм словом веде зневірений народ у землю обіцяну, часто не доводиться самому вступити до неї… лиш впасти на шляху. Але про це їй байдуже.

Питається: «чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну може де і квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, чи без пори скінчу свій шлях тернистий?» Їй все одно – «бажаю так скінчити я свій шлях, як починала – з співом на устах». Чи той внутрішній вогонь, що робив з неї велику національну пророчицю – витримає вона? Чи завчасу впаде? Просить земляків тим не журитися, пишучи: «коли я крицею зроблюсь на тім вогні, скажіть тоді: нова людина народилась, а як зломлюсь, не плачте по мені, пожалуйте чому раніше не зломилась!» Так думала вона і про націю, що мусіла перейти вогневу пробу, щоби довести своє право на життя.

Інші доводили розумовими аргументами конечність перемоги нашої правди – видумували «моделі громадського механізму» нового. Але, пише вона, тими холодними образами не навчили нас кохати це нове «не тільки думкою, але й почуттям». Писала вона: «ні сни, ні примари, не бувають і не можуть бути об’єктивно-розсудними, діялектично-логічними». Повинна в них бути – «суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом». Коли ж хто оповідає про мрію в формі наукового трактату, то це «не заражає читача».

Заразити людей, пише, відповідним настроєм, вирвати їх «силою фантазії з великого… ланцюгу еволюції» можуть тільки надхнені почуванням легенди і образи раптового зриву і боротьби, які принесла Леся нам. Тільки вони будять віру в чудо, порив до героїки, до жертв. Вмирається за те, у що віриться, не за те, що знається. Видиво, омана, фантазія, велика непереможна віра… Чи це ж не була і думка Шевченка? Писав же ж він в однім листі – «Фантазія! Вимріяне щастя! Покищо і цього досить для душ, що вміють співчувати. Замки в повітрі триваліші і гарніші від матеріальних палат егоїста. Ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним».

З такими настроями недивно, що її ідея національного визволення не мала нічого спільного з ідеями інтернаціоналізму, як це завважив один больше-вицький критик.

Знаний в її часи роман-утопія Белямі про новий соціялістичний майбутній «рай», є для поетки «партацький твір», а в «раю» соціалістичнім бачить вона «велику нудну казарму». В ній робиться поетці «душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешніх людців». Для неї існували тільки такі поділи: «свій народ – чужий народ, своя держава – чужа держава, свої боги – чужі боги». І це проглядає в багатьох її поезіях («», «», «», драми з єгипетського й жидівського життя). Жидівський раб у Єгипті каже про країну переможців, де мусів працювати: «він мені чужий, цей край неволі… тут мені товаришів нема» («»). А її Левит – найкраще «загородив би Ніл і затопив би весь цей край неволі», ніж далі терпіти ганьбу. Призначення її нації – згинути або вийти з неволі. Про це безнастанно говорить: «душа боротись буде до загину, або загине або переможе». І знов: «або загибіль або перемога, ці дві дороги перед нами стануть… Котра з тих двох судилась нам дорога?» Всяка, лише не скніння в ярмі…

Своєю поезією вона вчила нас хотіти, пристрасно-хотіти вийти з стану рабства. Вчила нас – як писала – «любити дальшого своего», щастя наступних поколінь, жертвувати для них «ближніми і самим собою», її одержима любить Месію і укаменована гине за ісповідання Його, гине не «за щастя, не за блаженство, ні, з любови»… Вона віддає першенство Марії перед Мартою, бо «Марта дбала про потреби: часу, Марія ж прагнула того, що вічне». Цього вічного, що стоїть понад жолудкові інтереси юрби, понад злобу дня, понад гуманізм, пацифізм, – цього вічкного, з чим живуть і без чого гинуть нації і одиниці – прагнула поетка, змагала до нього.

Як в одній поезії Марія, «що принесла для Месії олії пахучої міри, що не годилась ні в страву ні в лямпу до світла» – принесла вона в наш позбавлений творчого ідеалізму світ китицю абстрактних ідеалів, які виривають народи (які приймуть пророків) – з тря-совиська самозакоханого квієтизму, або безплідних нарікань, – лишаючи приклади найбільш героїчного, на що лиш може здобутися людський дух.

В двох словах можна схарактеризувати її творчість – вона принесла нам героїчний ідеал життя, героїчне його сприймання. Не мир, а меч; не нудні утопії «кращого життя», а волю до чину, волю здійснити свою мрію, свою правду, за всяку ціну. Не жаль до покривджених, а ненависть до наїздника; не насолоду в сльозах, а заповідь бути сильними, сильними, передусім, духом! Не холодну розумовість – а релігійний шал фанатика. Її герої були: Іфігенія, Міріям, Марія, перші християни, Ричард – борець за незалежність, Касандра, Антей, Самсон, Прометей, якого іскру чула в своїм серці… Не ніжно гарне, а величне і сильне!

Була поеткою напруженого, інтенсивного життя, горіння! В однім чудовім вірші-спогаді про дитячі часи описує вона «таємне товариство», що заснувала малеча, збираючись у звалищах старого замку, і питає: «яка ж була мета у товариства? Мета? – «дорослі» вже б не обійшлися без цього слова, ми ж були щиріші: в нас не було мети. Було завзяття, одвага, може навіть героїзм, і з нас було доволі»…

Цілим своїм життям і поезією вона довела, що мала зовсім означену мету, але не про це тут ходить, ходить про абстрактну засаду, про її любов до небезпечного, героїчного стилю життя, який гартує і підносить тонацію душі. В оповіданні «Блакитна троянда» пише знов: « не в тім сила, що виграти! Головне – риск і осягнення мети». Якої? – «це все одно! саме риск, ось що притягає до гри». Цей риск, напняття волі – все в неї на першім пляні. Небезпека вабить її, життя повне тривог – «я сама не знаю, пише, що зо мною робиться, коли я бачу вогнище пожежі; це щось стихійне, непереможне. Певно метелик, летючи на вогонь, почуває те саме». Хто може в дитинстві ще «брав участь у наших пра-прадавніх ігрищах на Йвана Купала, стрибаючи через кострище, часом падаючи в нього, – той зрозуміє, про що поетці ходить – про символ, символ чогось таємного, величного, сліпучого і небезпечного, через який рветься душа людини вгору від марноти землі.

Цю ж ідею знаходимо в поезії «». Порівнює революційну молодь, що жертвувала життям, з індійською молодою вдовою, що «йде вмирати на кострищі мужа» – «з вином в руці, весела та хмільна, іде обнять в вогонь дружину любу, хто знає, чи любов, чи просто чад вина, веде її на вогнище до шлюбу»? – оте «міцне вино з буйних мрій, святої віри, молодого палу», від якого хочеться кинутися в бій «з широким розмахом збунтованого валу»… Це напняття, абстрактне горіння душі – може скінчиться і так, і сяк. Може з того фанатика вийти – і Савло що переслідував Христа, і апостол Павло… Це правда, та з людців, що не заражені цим вогнем, хоч і не вийде ніколи Савлів, та не вийде і Павлів, вийде марна пересічність, людина юрби.

Для неї тільки цей шал, шал творчости й пориву, не дає націям зневіритися в нещастю, ані зледащіти в щастю. Тільки той шал зуміє обернути звироднілий і зогнилий світ в хаос, і з хаосу створити новий, гармонійний світ. Хто розуміє це, потрапить співати гимн життю і смерті, що попрала смерть, любові й ненависті, терням і квітам, святині й темниці, вину й крові, одвазі і рискові…

Її стиль? Він теж був страшно відмінний від стилю інших поетів чи поеток. Може не свідомо, вона сама в прозі пояснила свій стиль. В одній статті писала: «форма пророчої утопії, як і пророчої поезії,, інша. Замість, епічно-спокійного тону… замість простоти стилю, знаходимо тут запал і завзятість, повний брак об’єктивности, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обіцянок, віщувань, жалю, надій, гніву, – всі почуття, всі пристрасті людського серця відбиваються яскраво в тій вогненній ліриці. Навіть сама техніка фрази виміряна свідомо на те, що тепер звуть сугестією. Кожний образ, кожна імперативна фраза, повторяються… різкими виразами рівної сили і через те силоміць западають у пам’яті». Таким був і стиль самої поетки.

Її ваблять або «верхів’я золоті» гір, осяяні малиновими проміннями заходячого сонця; тягнуть її до себе, як її муза, як «путь на Голготу», як непевне море, як фантастичний «сон літньої ночі», як «зірниця», що спалахує край неба, за якою «серце кидалось, розпачем билось», як «червоні квіти» щастя, що ясніють десь «за річкою, там на схід сонця», як осліплюючі видива останнього бою. До них рветься її спрагла. чину і чуда нап’ята душа, неначе готова розірватися: струна… Героїчна концепція, трагічне уняття життя!

Не дивно, що її і за життя, і по смерті, мало розуміли її прозаїчні земляки. І кожний новий обход її пам’яти підтверджує це. І якже ж могло бути інакше? Вона, яка проповідала кров, смерть і руїну, яка кликала до чуйности, до боротьби – робила на земляків не більше враження, як зробив би у гоголівськім Миргороді чи в Синевідську Вижнім пророк Єремія, як би там з’явився… Її великий горіючий патос не грів їх, а дешевої сентиментальности в ній не було. Загал інстинктом чув у ній щось безмірно вище за нього – зайва причина оминати її. Вона сама не мала двох думок щодо цього. Їй здавалося, що вона «як осінь умре», що «передсмертний її спів пролетить по землі» над рідним краєм непомітно – «вітер лине оттак над болотом, де вода вся важка, мов свічадо тьмяне», або «як вихор через море ледове».

Вгорі вже згадав, що колись і їй була доступна погідна муза ніжної поезії, але вона не плекала цеї сторони свого хисту. Від неї може ждали чутливос-ти, але вона її не мала. Бо – «де візьметься у птиці віщої коханий погляд голубки, що воркує?» її внутрішній вогонь – «він висушив її дівочі сльози». Устами одної своєї героїні писала про себе: що той вогонь, «він може б міг на вівтарі великім палить великі жертви всепалення, та де ж ті вівтарі?» Їх ще не збудувала тоді їй рідна нація.

Це може станеться пізніше, коли всі уздрять в ній те, чим вона була: що з незнаною доти міццю і елеганцією, пов’язала нитку літературної традиції, обірваної в 1861 р., традицію «Сну» і «Заповіту». Подібно багатьом трагічним постатям, вмираючи, вона перемогла – попрала смертю смерть. Краска сорому, що горіла їй на обличчі за її націю, тепер не палила би їй обличчя. Пляма рабства, що тяжила на нації, – змивається кров’ю тих «месників дужих», яких викликала. Якби не скінчилося їх діло нині, ніхто вже не посміє назвати цеї нації «паралітиками на роздоріжжю». Чим би страшне змагання не скінчилось, скільки б колод під ноги не кидали вороги і власні, так звані, «реально думаючі, тверезі батьки народу», – всі, навіть ті, що не розуміли її пророчого шалу й її жорстокої правди, – мусітимуть зложити вінець з написом – «Ти перемогла, пророчице!».

Тоді нація визнає, як одного з своїх духових вождів, ту слабу жінку, якої віщий дух, в темну ніч перед пробудженням народу, вказував йому страшну й величну путь безумства і слави! Тоді, мабуть, останки Лесі Українки будуть перенесені до національного Пантеону, збудованого своїм великим людям вільною нацією, – яку вона немилосердно картала і так безумно любила!.