Вступ

Дмитро Донцов

«Туга за героїчним» – це та ідея, яка охоплює в одну цілість авторів, що про них мова в цій книзі. Всі ці виїмкові постаті літературної України – панського (як Л. Українка й М. Башкірцева), козацького (Шевченка) чи селянського роду (як І. Франко), рвалися душею з нудного, гнітючого повітря XIX віку. Всіх їх гризла й поривала вгору туга за героїчним.

Його не знаходили в своїм оточенню. Людей того оточення тягло не до героїки, а до ідилії. Панського чи інтелігентського круга, ці люди поринали в особисто-матеріяльнім «благоденства» та в постепеннім його матеріяльнім піднесенню. Це була також; ідилія, – без заклику до боротьби («нам хліборобам, що з мечем почати?»), без великих ідеалів, без вищого щастя, змагу, риску і самопожертви, де б горіла душа. Коли ж хто з його оточення й приносив якісь ідеали, то були це тоді блудні вогні інтернаціонального соціялізму, який – як і та ідилічна «просвітянщина» на Україні, був позбавлений му жеського первня. В тодішній Україні, «соняшно-мрійливій» і «тепло-ліричній», – і Л. Українку, і М. Башкірцеву, і Шевченка, і Франка – поривала за собою непереможна туга за героїчним.

Ідеалові щастя вони протиставляли ідеал боротьби; відпру-женню душі – її напняття, мов у луці стріла; ідеалові кляси – ідеал нації; гарному – величне; ніжній розчуленості – суворість: ідилії – героїку. В своїй творчості – всюди шукали за нею: в старім Римі, Елладі, в мучениках і борцях за віру, в Євангелії, в біблії, в українській давнині. Проповіддю своєю прагли з «номадів лінивих» – створити «люд героїв» (Франко); козаків – з «плебеїв-гречкосіїв» (Шевченко); з «рабів, невільників продажних» – «вояків одважних» (Л. Українка); або в ідилічній Полтавщині гогольських Довгочхунів з тугою шукали ще не згаслих, блимаючих зірниць давньої, бурхливої і героїчної України (М. Башкірцева). Духової революції, оновлення національного духа – ось чого прагли ці автори.

Підхід мій до них (як і до О. Теліги) далекий від підходу так званих «фахових критиків» чи «літературознавців», яких інтересує не етика і естетика вірша, а його техніка і механіка, інтересує не те, чим горів поет і який він нам лишив заповіт (це – «односторонність»!), але як він і які компонував сонети, до якої належав літературної школи, та які в нього словосполуки і ритми…без уваги на те, що поет тими «словосполуками» хотів сказати.

До мого підходу є апробуючий відзив Зерова (в його творі про Лесю Українку) і це для мене більше важить, ніж сотки закидів в «односторонності» т. зв. літературознавців, які не знають що Слово, а тим більше поезія – це містерія, яку розгадати є головним обов’язком критика.

Автор