Ідеї Шевченка про Бога і націю

Дмитро Донцов

35 літ майже панування Москви на Україні, – виховали багато духових яничарів і між наддніпрянцями, і між галичанами. Ідея Бога – підставова ідея цілої нашої історії – умирає в обмежених мозках тих яничарів. В найкращім випадку замикають вони Бога в церкві, та в суспільнім життю християнські ідеї, на їх думку, не можуть грати якоїсь поважної ролі. Вони дуже журяться – у своїх програмах і писаннях – чи Україна має бути республіканська, демократична, тітовська, але мало їх обходить чи вона має бути християнська? їх дуже цікавить, чи в школах України має бути радіо, стадіон спортовий, лиш зовсім їх не обходить, чи мають у тих школах учити закону Божого. Серед розбурханого моря новочасного безбожницького нігілізму непорушною скелею стоїть Шевченків «Кобзар».

В «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі, або в державі козацькій. Без тріюмфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої; його правди, за яку карався, мучився, але не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно зв’язана в нього з справою тріюмфу тої Правди.

Бог Шевченка, це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, якого Провидіння кермує життям окремих людей і народів.

Які є шляхи цього Провидіння? Путі Господні – це таємниця, яку від віків намагаються збагнути уми людськости. Старався це зробити і Шевченко, але був свідомий немочі плотського людського розуму, зданого на власні сили. Поет стояв перед велетенською світовою загадкою. «Все йде, все минає» (Гераклітове – «панта рей, панта хей») – «і краю немає… Одне зацвіло, а друге зів’яло, навіки зів’яло». Чому? Чому в тім вічнім кол обігу життя одні нації падають, а другі встають? Очевидно, особливо боліло й мучило поета це питання у відношенні до його України.

Властиво, він питався не чому впала Україна, а – за що? Як християнин знав Шевченко, що від Адама й Еви через Содому до Потопу і аж до того передчуваного ним «іспиту вогнем», а вже не водою, який нашле на звироднілу людськість гнів Божий, – все стається не тому, що, а за те, – що. За чиїсь вини.

Каже поет: «Не нам діла твої судити!/Smereka>», діла Божії. Хоч не раз виривався в нього крик розпачу за те, що караючи зло є Господь надто довготерпеливий. Та з другої сторони знає: «Ти люті зла не дієш без вини нікому!» – ні окремій людині, ні народам. Його мужня душа відкидає тру сливу ідею нашого 19 віку про безневинно скубану чайку при битій дорозі. Він шукає вини. Де ж він шукає тої вини? Де шукає причин занепаду України, її гноблення, визиску, обернення в рабство, знущання над людською гідністю? Де шукає причин того, що «розкрадають мов овець» нас що колений драпіжник безкарно нападає на Україну, неначе «в бур’яні курча». Питається, за що сміє знущатися над нею, як над Яремою, всякий поганець, що «над козаком коверзував»?

Причину цієї катастрофи національної знаходив Шевченко насамперед в дегенерації нашої провідної верстви, в дегенерації пастирів. Від голови бо риба смердить. Проти цієї верстви і звертається поет своїм картаючим словом. Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займан-цям право первородства у своїй землі, право правити нею, – ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України.

В чім нее була їх вина? В тім, що «занапастили Божий рай» на Україні. В тім, що в країні, де кожного призначення було: «людей любити і Бога хвалити» – розвели пекло. В тім, що насміялися з Христа і з Його Правди. Червоною ниткою через усю поезію «Кобзаря» тягнеться ідентифікація двох понять: Євангелії Правди і Правди Євангелії. Згадує про одну, то зараз і про другу: «скрізь неправда, скрізь Господа лають»; «правдою торгують, Господа зневажають». Правда? – це коли Йому одному поклоняються. У кого правда? – в Його одного: «жива правда у Господа Бога». Навчає – «путями добрими ходить, Святого Господа любить». Шукати людей, шукати правди – це в нього те саме, що «шукати Бога». Слово є в нього водночас – «кадило Істини» і «Божеє кадило». Наказує «молитись Богові одному, молитись Правді». .». Обидва ці поняття завжди йдуть у «Кобзарі» в парі. Іншої Правди, як християнської, він не знає.

Власне, за те і упали всі нещастя на Україну, що відцуралася її провідна верства тої християнської правди, з неї насміялась, її розп’яла. За те, що члени провідної верстви тої – «чужим богам пожерли жертви, омерзились», за те, що «жили лютими звірми, а в свині перейшли». Звірі і свині, або, як казав Сковорода (а його знав і вивчав Шевченко) – звірі і скоти – ось у кого перемінилася колись блискуча старшина козацька на Україні, а, властиво, її здрібнілі душею нащадки, які в своїй душі «занапастили образ Божий, багном осквернили».

Така була відповідь поета на питання, за що каралася і мучилась його Україна, за що погибала. За гріхи своїх пастирів, не лише через якісь зовнішні причини. Грозив їй і напоминав: «сама розіпнешся, твої сини тебе уб’ють». Бо не були це ті пастирі, не були це ті Євангельські ігемони, яким Бог давав меч, щоб помагали добрим і карали злих. Тому, хоч з болем у серці, але признає, що «праведно Господь великий кайдани повелів кувать» на цей рід поганий. Чи не так воно було й переділе, чи не впала кара Божа на Єрусалим, коли його провідна верства почала складатися з Іродів, Каяф, Фарисеїв, або з тих, що поробили з храмів вертеп розбійників? Які віддали Более – кесареві?

Скажуть: та ж каралися на Україні не лише «пани лукаві», а й люди, народ? Певно, та ж і в Єрусалимі, який узяв коротко по розп’яттю Христа цісар римський, – теле терпів народ. За що ж він терпів? За що терпіла вся нація? Пригадаймо, що та нація видала з себе Юду; скорилася фарисеям; воліла розбійника Вараву від Христа; коли останнього судили на смерть, ревіла мов несамовита – «розпни його!» Пригадаймо, що багато в тім народі було тоді нікчемників і боягузів…

Річ у тім, що саме терпіння народу не вистачає, з точки погляду християнства, на те, щоб він спасся. Ці терпіння вистачають тільки тоді, коли їх переходять свідомо, в боротьбі за правду, – «імені Мого ради», в глибокій вірі в правду Христа. У евангелиста Луки читаємо, що в однім містечку привели до Ісуса всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох з них, не всіх! Зцілив тих, які вірували. Вірували в тріюмф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли у-кріпиться воля битися за неї, тоді лише спадуть з нього ланцюги рабства. Доки ж це не сталося, доки дають себе шулікам розкрадати, як овець, або як в бур’яні курча, поти не вийдуть із рабства. Відноситься це до тих часів і до наших.

Каже поет: «коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат» деспотів. Глузує: «дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі». Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею. Тому гноблять нащадків хмельничан, що не в Богдана – «не в батька діти» удалися. Жили колись славні діди, що клали голови за правду, та лежать тепер, а «над ними могили синіють… А онуки? Жито панам сіють!» Без озву! Нараховує на Україні поет лиш одного козака – протестанта «із мільйона свинопасів», які на все лихо і зло лише «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби, німії підлії раби». Або робили, як той Ярема: «заплаче, та й знову до праці», в ярмо всякого хама, що над ним коверзував. І що мали для себе «якогось раю бажати», коли вміли лише «в ярмі падати»? Кара впала на Україну – за всіх вину; на одних за те, що були катами, на других – за те, що були рабами.

Встане Україна – читаємо в «Кобзарі» – коли ті, що оглухли й похилилися; що нагинались, бо не знали, як той Ярема, що крила в них за плечима ви їх Господь; коли увірять, що «небо дістануть, коли лолетять», коли зірвуться до боротьби «за святую правду-волю», за волю Христа. Встане Україна, коросли, – коли вони пізнають, що не рабами створив ли підростуть її малі діти, і «на ворога встануть»…

Коли таке прозріння, коли така віра спалахне в їх душі, тоді тільки вложить у їх руки Господь караючий меч своєї справедливости. Тільки тоді, коли в обороні нації, коли в обороні гноблених, стануть знов Галайди і Хмельницькі. Їх тільки руками Господь «кара неправих, правим помагає». Лишиться в рабстві Україна але доти, доки її «малі діти на ворога встануть». «Сім’ю вольну, нову», нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, виборють лише люди вольні духом. Які є ці люди? Це ті, каже Шевченко, іцо пізнають Правду Христа: «пізнайте Істину, і Істина визволить вас!» Це ті, які з своїх жил вицідять гнилу сукровату кров невільників, а наллють натомість живої, чистої, святої, козацької тої крови. Вони лиш пірвуть кайдани.

Шевченко уживає виразу – «Свята Правда». Тому і вибороти її зможуть тільки люди «святої, козацької крови», або, як каже, «лицарі святії». Хочете знищити неправду? То пізнайте правду і боріться за неї! Це й є сенс його клича – «борітеся – поборете!» Коли за Його правду, – то «вам Бог помагає». Як колись предки, мають такі право благати Бога, щоб він «розв’язав наші руки рукою твердою своєю», щоб поміг їм і тепер – «стать на ката знову». Читаємо: «преподобні славлять ім’я Более, і мечі в руках їх добрі, острі обоюду». Ось у чиї руки дасть Бог свій меч, у руки «преподобних», або «святих лицарів», які зненавиділи зло і готові битися за його правду.

Лише таким поможе. Лише тоді з неволі вирветься нація, думає Шевченко, коли серед неї знайдуться, як вожді, не Юди та Іроди, або сторонники Варави, не «донощики і фарисеї», які узурпують собі право стояти на чолі народу, а ті лицарі святії, які правду Божу проголосять правдою своєї нації. Їм сильним духом поможуть – і їх народові – небесні сили. Коло їх та їх справи – «сторожа встане з того світу», не дасть розпинати їх країну. По їх стороні боротимуться, їм допомагатимуть «душі праведних і сила архистратига Михаїла», патрона Києва, що їх руками тут на землі знов переможе дракона. Руками тих, яких душі пропечені «огнем Божественного слова», яке в них «пламенем взялось і огнено заговорило». Руками тих, які – коли не можуть «серцем жити й Бога хвалити», мають стільки в собі сили, щоб неправду «проклинать і світ запалити» очищуючим вогнем, – світ, що лежить у злі.

Таким Бог помагає та їх нації. Їх рукою карає неправду і визволяє народи. Їх рукою перевертає поганські ідоли і винищує власних Датанів та Авіронів, які тужили за мамоною і за рабськими путами. Такі лиш люди прищеплюють своєму народові віру в перемогу Божої справедливости. Їх героїчна душа, їх віруюче серце, їх тверді руки знаходять поміч вищої сили. Їх лише веде шляхом визволення нації Боже Провидіння.

Такою сильною й глибокою є концепція Шевченка Бога і Нації.