«Мойсей» I. Франка

Дмитро Донцов

Я говорив про душевну драму Франка та його сучасників. Ми бачили, в яких сумнівах, в якій тривозі душевній кінчав поет життя. Бачили, як розчарувався в космополітичних ідеалах своїх «юних днів, днів весни». Бачили, як розчарувався і в інтелігенції, що його окружала, і почасти навіть в народніх масах, в яких бачив стільки залишків душевного рабства. Ті його сумніви досягли свого вершка в поемі «», яка водночас є зворотним пунктом його творчости й виходом на нову дорогу.

Будучина його народу тривожить поета, а його сучасне палить соромом і не дає заснути. Питається, звертаючись до свого народу:

Невже тобі лиш не судилось діло,

Щоб виявило сил твоїх безмірність?

Невже задармо стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Задармо край твій весь поллятий кров’ю

Твоїх борців?

Невже замість гордого пориву, в серці його нації завжди гніздитиметься – «укрита злість, облудлива покірність?» Невже на чолі народу все ступатимуть провідники – «знесилені журбою, роздерті сумнівами, биті стидом», не створені, щоби його «провадити до бою»?

В поемі «Мойсей» намагається автор відповісти на ці гнітучі питання. Що бракує народові – з одної сторони, його проводові – з другої, щоб бути великим народом? Щоб доконати великого історичного діла? Щоб виявити сил своїх безмірність? Що треба мати, які прикмети духа, щоб перестати нидіти –

Мов паралітик той на роздорожжю,

Людським призирством, ніби струпом вкритий,

щоб перестати бути погноєм, тяглом сильніших націй?

В поемі вирисовується трагічний конфлікт між двома силами: народом, бездумним, пасивним, і Божим пророком. Мойсей, Богом даний провідник свого племени – є провідник, з яким говорить сам Господь. Провідник, який безоглядно вірить в велике післанництво народу; готовий віддати всі свої сили – свої і нації – щоб через труди, через довгу мандрівку пустинею і тяжку війну вивести нарід з ганьби й рабства на свободу, до обіцяної землі.

Друга сила, нераз туподумна й уперта – це нарід з рабськими інстинктами й нахилами, прищепленими довгою неволею, погрузлий в матеріялізмі, ворожий великим ідеалам; нарід, який заламується безнастанно душевно і ремствує на Бога і на провідників; нарід, якого, наче батогом, треба гнати в царство свободи; нарід, що бездумно слухає дурних вождів.

Говорю – провідник і нарід. Але це для спрощення молена сказати так, хоч це і лежить в задумі автора. На ділі ж і у Франка, і в книгах Мойсейових старого завіту – конфлікт розіграється між двома провідницькими дружинами, хоч і різне їх гієрархічне становище. Одна провідницька дружина – це Мойсей, Арон, Ісус Навин, Левіти. Друга – Датан, Авірон та їх підбрехачі. Що ж до народу, то він безугавно хитається між одними провідниками й другими, або за одним іде, або за іншим. Як все буває в історії.

Ці дві провідницькі дружини – Мойсей з Ароном, Навином і Левитами, – та Датани й Авірони, відбивають у собі протилежні тенденції в нації. Перша тенденція – вгору, до ідеалу, до боротьби за нього, до жертв, до руху. Друга – непорушна інерція «капусти головатої», ворожої всяким великим зусиллям, ідейности, яка, мов камінь, що вріс у землю, егоїстична і неповоротна. Коли зударяються такі ворожі собі сили, їх зудар носить глибокодраматичнии характер. Таким є цей зудар і в поемі, яка, хоч. у старобіблійній одежі, носить ноціонально-український характер і автобіографічний.

Втіленням пориву до свободи є Мойсей. Він

Один з-поміж цієї юрби

У шатрі не дрімає,

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Цілком, як провідник волоцюг Котляревського – Еней, якого й «ніч не вгамувала»; якому одному – «коли уся ватага спала – думка спати не давала». Такий є й Мойсей – «пророк – без роду, без стад, без жінок», без усього земського, дочасного, яке могло б принизити до землі дух, що рветься вгору до свого Бога. Земні прив’язання не існують для нього. Замість них, плекає свою велику ідею:

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ця його ідея є ідея визволення, «щоб на волю спровадити рабів, щоб з рабів тих зробити народ» пo-Божому образу і подобію. «Сорок літ, мов коваль», він «клепав їх серця і сумління». З веління Бога хоче післати він нарід «на велике діло», напоминає всіх:

Не гасіте ж святого вогню,

Щоб як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать:

Я готовий, о, Пане!

Ідею визволення, свідомість свого і народу призначення, вогонь, що зійшов на нього згори, свою відвагу, свій дух войовничий, бажання вести – приніс пророк свому народові. Та той нарід, той знаряд, що йому дав Бог у руки, був ворохобний, а іноді, йому здавалося, просто непридатний:

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

та в обіцяну землю – «за ті голі верхи перейти він охоти не чує». Пророк вабив їх «чудовим обіцяним краєм», який «смарагдами і сафірами» блестів в далині. Та в люду не було віри пророка. Ніхто не йняв йому віри. Про волю –

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Зневірилися люди

І покинули ждать і бажать,

І десь рваться в простори.

Зажили буденним життям по своїх дрантивих наметах:

Жінки їх прядуть та печуть

В грані м’ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

О сети та будяче.

Свобода? Обіцяний край? Що він їм?

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху це казка;

М’ясо стад їх, і масло і сир –

Це найвищая ласка! Цей люд мислив, сказати б теперішнім жаргоном політичним, тверезо, реалістично –

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу, –

на їх погляд – «це дурість і гріх і руїна народу». Не вільно розсудним і тверезим людям «строїть пляни не в міру до сил». З таких плянів фантастичних, з плянів глупих романтиків, завжди буде сміятись «логіка фактів». Не вільно навіть зрадників нищити в своїм середовищі – на думку того люду. Д коли Мойсей скарав Корага і його поплічників за малодушність і зраду, громада гримала на Мойсея й Арона за те, що вони «погубили люд Господень». Плоть, тіло, були для того люду всім, ідеали – нічим. Його вожді тепер уже не Мойсей з Ароном, а «реальні політики» – Датан і Авірон:

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

Наші кози голодні!

І на поклик його у похід:

Наглі коні не куті,

На обіцянки славних побід:

Там войовники люті.

«На принаду нової землі» відповідають: «нам і тут не погано». На згадку ж про Божий наказ, відгавкують: «замовчи ти, помано!»

Нарід віддався буденній праці. Дівчата

Йдуть кам’яними стежками

…З глиняними дзбанками

У руках їх мішки шкіряні

Щоб доїти ягниці…

Де-де чути квиління з шатра

Або регіт дівочий…

Там хтось пісню заводить.

І розмови йдуть на теми – «звичайні, сусідські: щораз менше в ягниць молока, і ягнята ось-тіцькі!»

М’ясо – як ідеал, їсти, женитися, плодитися – як суть життя, страх перед ворогом – як двигун їх вчинків, особиста чи збірна вигода над ідеєю – як гасло, а понад усе фізичне збереження племени, на свободі, чи під чужим Фараоном, все одно, над духом матерія! Чи ж такий люд міг послухати пророка? Міг вірити його вірою? Чи в стані був іти за Божим велінням?

Осягнувши такий ступень зневіри й вигідництва, тому людові нічого не лишається, як виректися і Бога, і пророка. То ж

Коли загрозив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

А «голосистий Датан» перефорсував ухвалу – «честь віддати Ваалу», золотому тельцеві, Мойсееві ж; загрозив, що буде побитий камінням. Люд зачерствілий в пороках, вже не слухав того, хто був голосом його совісти.

Конфлікт двох світоглядів, двох типів людських – справжнього провідника і людини шахрая, який грае на низьких інстинктах людської отари. Цей конфлікт відбивається в поемі в суперечках – діялогах Мойсея з Датаном і Авіроном, і його ж – з духом тьми Азазелем, ментором Датанів усіх часів і народів. На ці діялоги варто звернути увагу, бо вічні вони і сучасні, як вічними є типи вождів з Божої ласки, і типи амбітних туподумів, вождів голоти Найвищою цінністю для Датанів був спокій, вигода, мир. Його пробує умудрити Мойсей:

Вчора ви уважали спокій

Найблаженнішим станом;

Та чи радився ум ваш прй тім

З вашим Богом і Паном?

Чи то він для спокою призвав

З міста Ур та з Гаррана –

оте плем’я ціле

На луги Канаана?

Для спокою їх потім водив

По Йорданськім поділлю?

…Якби хотів вас в спокою держать,

Наче трупа у крипті,

То ви й досі як сірі воли

Гнули б шиї в Єгипті.

Їм, роз’їдженим егоїзмом плотського «Я», старається довести, що коли Бог їх перевів через такі іспити, то хіба для сповнення якогось великого призначення. Не на те, щоб скніли, мов у домовині. На поминає люд схаменутися, не зрадити свого покликання:

Горе, як звабить тебе

Світовая забава

Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим.

Та ні напімнення, ні погрози не переконують Датанів. Що їм з того ідеалу, з того марева на пустині, коли в погоні за ним – «стільки люду в пустині лягло! ті піски… сотням тисяч домовиною стали»!

Подібною мовою розмовляли й біблійні Датани. Коли пророк оповідав про свободу, відказували: «А хто годуватиме нас м’ясивом? Пам’ятаємо рибу, яку задармо їли в Єгипті, і огірки і дині, цибулю й часник. А тепер спрагла душа наша, і нема нічого, сама тільки манна». (ІV кн. Мойсея, II), Бодай би були померли в Єгипетській землі… «І пощо веде нас Господь в обіцяну землю? Щоб полягти від меча? Хіба ж не лучше нам вернути в Єгипет»? (Там же, ІV кн., 14). Чи не лучше вернути до пана, на якого працювали? Бодай би цілі були жінки їхні й діти! – нарікали вони.

Фізичне життя з його радощами стояло для такого люду понад усі свободолюбні мрії, понад веління Бога. В ім’я цього, чисто фізичного існування людського стада, ладні були в ярмо чужинця повернути. Під тим оглядом Франко в своїй поемі вірно віддає, згідно з Біблією, суть конфлікту, про який тут говориться.

Щоб захитати остаточно вірою пророка, зрадженого й ображеного власним маловір’ям, сходить до нього в пустині дух тьми, демон, патрон усіх поклонників матерії. В уста того демона, який спокушує Мойсея, вкладає Франко всю доказову софістику «реальних, тверезих» політиків тих часів і – наших. Азазель, «темний демон пустині» передусім намагається кинути сумнів у серце пророка, захитати віру його в його призначення. Бог з’явився на Хориві вождеві, та Азазель злісно нашіптує йому:

Гей, а може хорівський огонь

Не горів на Хориві,

Лиш у серці завзятім твоїм,

У шаленім пориві?

Може голос, що вивів тебе

На похід той нещасний,

Був не з жадних горючих купин, –

А твій внутрішній, власний?

Завсіди кидає цей сумнів диявол у душу пророка, чи не брав він власне божевільне маячіння за веління Господа? Починаючи від Жанни Д’Арк до нашого Шевченка, чи ж не ганьбили пророків слуги того демона тьми в шатах народолюбців, які дбають про мир, добробут і фізичне збереження нації? Чи не лаяли їх темними фанатиками, не сповна розуму маніяками, коли ті кликали свій нарід покинути країну неволі, щоб через труди й небезпеки йти в землю обіцяну? Твоє бажання власне – нашіптував діявол – воно й було той «кущ огняний, що велів вирвать люд твій на волю»! Твоє бажання власне – це ж був той вогонь і та сила, що для тебе «Єгови наказ і Єгову створила».

Демон пустині встає в обороні фальшивих вождів, лестників маси, демагогів, для яких м’ясо стад і спокій були найбільшим блаженством. Як смів Мойсей накидати демонові свої думки? Як смів проголошувати божеським – «власний плян тіснозорий»? Нашіптує демон Мойсееві, що важніше за все є не воля фанатичних пророків, а закон постепенно! еволюції:

Небезпечно вставати в супір

Діл природних бігові,

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови –

Ставати на прю з могутнім Єгиптієм? З сильними народами, яких треба було щойно збороти, щоб посісти обіцяну землю? Це ж безумство! Руїна народу! Буденна праця й природний розріст людности – ось, що єдино на потребу. Якби не витяг Мойсей з краю їх земляків, то –

Може в Єгипті вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки.

Демон вбирається навіть у маску провідника гуманности, людяности. Злочин є йти за зіркою недосяжного ідеалу, нашіптує він. В цій мандрівці за відірваним, абстрактним, далеким – нищиться конкретне, намацальне і близьке! Батава фанатиків –

В страшному зусиллі спішить

До незримої цілі,

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме, –

і не бачить при тім, що

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Все підкопує і підгризає ця філософія демона пустині: віру в Бога, в призначення нації, в щастя свободи, в певність своєї місії вождя, в героїзм і пр. Підшептує натомість віру в дрібне, спасенність інстинкту раба, в матерію та її протектора – в діявола. І тому то, коли всі напоминання стали даремні, коли до голосу демона пустині почав прислухатися нарід, загрожує йому Мойсей Божим гнівом:

Горе вам, нетямущі раби

На гордині котурні,

Бо ведуть вас неначе сліпих

Ошуканці і дурні!

Проти власного свого добра

Ви бунтуетесь завше.

Буде Господь

Бити і мучити вас,

Але заплачете з болю

І присягнете в горю чинить

Його праведну волю.

Заповідає, що ошуканці і дурні, Датани і Авірони – не побачать Канаана; пропадуть, поглинені землею. Згинуть усі, хто усумнився в місії народу, в велінні Бога. Лиш нове покоління прийде у вільну землю. Як каже Бог Мойсееві, в тяжкім блуканню, в тяжких терпіннях і війнах мусить загартуватися дух народу, щоб заслужити собі свободу, щоб бути в стані її собі вибороти.

Знає він ненаситну вдачу свого люду, який мов реп’ях кожуха, чіпляється земного:

Ви би тілом і духом своїм

Присмоктувались до скиби

Г зловив би вас мамом у сак

Як товстіючі риби.

Та ж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо…

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м’ясо.

Прагне народ волі? – то мусить виріктися земних скарбів, бо –

Хто здобуде ці скарби земні

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духа загубить.

Ті, в кого –

Дух хоробрий упав

Мов нелітня дитина,

І завзяття пом’якло в душі

Наче мокрая глина –

не побачуть землі свободи. До неї ввійде нарід сильний духом, який гордить дочасними благами, який має уха одверті на слова пророка:

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зі мною.

Кара Божа, як знаємо з Біблії, впала на зачерствілий серцем люд пустині. Розступилася земля і поглинула Датана і Авірона на очах усіх і плем’я їх. Зі зброєю коло пояса перейшли Левіти табором і віддали на поталу меча все хирляве, зневірене і нікчемне; всіх, що віру в свого Бога втратили і в завдання народу; всіх, хто тужив за рабством і спокоєм в покинутій країні неволі.

Основний сенс поеми той, що свобідну землю уздрить тільки вільне духом покоління; те, яке отрясеться від усіх гріхів слабости батьків, від їх охлялости і сліпоти. Таке покоління вже росло в таборі серед блукань у пустині. Читаємо в поемі, що тоді, як старші віддавалися одноманітним справам нудного буття, –

Дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить,

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І нераз напівсонні батьки

Головами хитають –

Де набрались вони тих забав?

Самі в себе питають.

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?

Як це часто буває в історії, так в данім випадку у «півсонних батьків» вродилося зовсім інше, пробуджене від сну, покоління. Воно, загартоване в бою, скріплене в вірі, прийде до вільної землі, але вже з новим вождем. Мойсей, який усумнився в Вогкім велінні, туди не ввійде. Приведе туди нарід Ісус Навин – Єгошуа поеми, – про якого в Біблії стоїть, що був він людиною зовсім відмінного іншого духу.

І Єгошуа зично кричить:

До походу! До зброї! –

І зірвався той крик, мов орел

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

– До походу! До зброї! –

Ще момент і прокинуться всі

З остовпіння тупого.

Ще момент – і Єгошуі крик

Гирл сто тисяч повторить

І з номадів лінивих ця мить

Люд героїв сотворить

Як буря, скаравши власних зрадників і недовірків, полетять вони назустріч своїй блескучій меті –

Задуднять і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб’ють,

А Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах…

І підуть вони в безвість віків

Повні туги і жаху…

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.

Вже з заспіву до поеми видно, що біблійне в ній – тільки одежа. Автор пише про себе і про свій нарід. Поемою свею хотів дати Франко відповідь на питання, які мучили його все життя, особливо на його кінці; відповідь на питання: що бракує його народові, а проводові з другої сторони, щоб стати народом повновартним, сильним, свідомим своєї історичної місії? Щоб перестати бути погноем сильніших рас?

Франко взяв сюжет свого твору з книг Мойсея, де досить матеріялу для тої проблематики народу, вождів, національного визволення, – що цікавили Франка. Відповіді у поемі ясно сформуловані. Вийти фізично з рабства, як жиди, що втекли з Єгипту, ще не зробить націю вільною. Вона мусить стати вільною духом! Має визбутися, як він писав давніше, – «рабського серця» і «рабського мозку». Має зненавидіти неволю так, щоби ні муки, ні страждання на шляху до волі не спонукали її зідхати за часами рабства, оттак, як зідхали за м’ясивом та часником жиди в пустині.

Щоб бути вільною, мусить нація покохати волю більшеє, як кохає свої стада, кози, сир і близьких; більш, ніж вигоди, а навіть фізичне існування окремих поколінь, що падають у поході. Нація, що прагне волі, повинна не боятися йти на небезпеки, як не боявся Ісус Навин і його плем’я.

Нація, що прагне волі, мусить не зневірюватись, бути певною в тім, що її провадить Бог до її мети. Мусить шукати найвищого блаженства не в матеріальнім добробуті, не в тихомир, не сміє бути рабинею скарбів землі. Нація, що прагне волі, мусить у вічному зусиллі спішити до незримої цілі, любити недосяжне, вірити в невідоме, бажати осягнути фантастичне, хоч би й наражуючи на небезпеку рідне й знайоме. Багато в поемі вказівок, гасел і відповідей на тривожні питання, які зганяли сон з повік Франка, і які є досі гнітучими питаннями кожного, кого мучить доля нашої країни.

Чому його нарід в рабстві? Чому є погноєм іншим? Тому, що не став він ще з народу лінивих орачів – народом героїв. Тому, що так дуже любить своє фізичне, тілесне, національне «Я», не свою мрію. Тому й стає невільником рас сильніших, які своїм далеким ідеям несуть у жертву нинішний день; які жертвують вигодами сьогоднішнього покоління для нащадків, а добробутом і миром для свого фантастичного видива.

Дізнаємося з поеми теж, що не скорше ввійде люд на вільну землю, аж вигине покоління Датанів, зневірених, оспалих, лінивих рабів. Вчимося з поеми, що ввійде в ту землю тоді наш нарід, коли поскидає з постументів негідних провідників-ошуканців і дурнів, як вони звуться в поемі; коли на їх місце стане раса войовників, людей вільного духа, людей Навина.

Читаємо в поемі, що ця нова раса, нова дружина визволителів нації, повинна дотримувати твердо означених засад – супроти Бога, супроти ворога і супроти власного окружения. В Богу не зневірюватися, а йому коритися. За ворожим ярмом не тужити, а зломивши його, перейти свій історичний Рубікон, свій Йордан, за яким нарід жде війна і слава. Нарешті – супроти власного окружения – не слухати в нім зрадників і слабодухів, так як Мойсей не слухав тої погані.

Нарешті, ще одна цікава вказівка в поемі Франка цікава з огляду на давніші його переконання, які він тут перекреслює. В поемі вже нема ідей, знаних нам з «Каменярів». Нарід, який вождь хоче вести через пустиню сучасности в світле завтра, це не безголова отара, не самі рядовики! Цей нарід має провідників – Мойсея, Арона, а вкінці, «це Єгошуа, князь конюхів і за ним парубоцтво», яких ясене «невідомий перст Божий», голод духа,

Бунтувавсь проти них збаламучений люд. Як про це в Біблії про Корага, Датана і Авірона: «і зібрались вони проти Мойсея та Арона і промовили до них – годі вам! Та ж уся громада свята і Господь серед неї. Чого ви пнетесь високо над громадою?» Але Мойсееві і авторові «Мойсея» не до смаку були ці демократичні аргументи. Знав один, а на кінці життя пізнав і другий – чого вартий обезголовлений нарід. Як легко впадає в зневіру! Як швидко втомляється! Як радо, замість Бога, покланяється золотому тельцеві, як радо слухає демагогів – «ошуканців і дурнів»! Як охоче побиває камінням пророків, коли на його чолі не стане раса людей вищих серцем і духом, справжніх Божих вибранців!

А найважніше є два заповіти, які дає Франко в поемі. Оформлює їх подібними словами з книг Мойсея: «Коли до нас ласка Господня, так приведе він нас в цю землю та й дасть нам її… Тільки проти Бога не бунтуйтесь!… І не лякайтесь людей в тій країні!» – не бійтесь тих, на кого маєте йти (4 кн., 14).

І другий заповіт – страшний, та такий же конечний: коли Господь водив цей люд стільки літ манівцями, пісками й чагарами, так це на те, – «щоб упокорити, щоб випробувати його, щоб дізнатися, що є в його серці, чи додержуватиме його заповіді, чи ні… Й упокорював його і морив голодом, годуючи манною, якої не знали батьки, щоб второпав, що не хлібом єдиним живе людина, а всім, що промовляють уста Господні… Бо Господь карав його, як чоловік карає свого сина». (У кн. Мойсея, 8). Ці думки з Біблії, майже в дослівному звучанні, розкидані в цілій поемі наглого автора. В поемі, яку передумував у безсонні ночі, в ночі муки своєї, жорстоко випробуваної, душі.

Той самий заповіт безнастанно диктує історія в уха тим, які мають їх, щоб чути. Хто має очі, щоб бачити, той знає, що народи, які взнеслись на верхів’я слави, брели дорогою тяжкою, часом жахливою дорогою, з низин на вершини. Тяжкий молот історії на кусники торощить нації зроблені із шкла, цегли, чи іншого крихкого матеріялу. Та той самий молот вогнем і ударами викує гострий меч з шляхетного металу.

Такі заповіти можна вичитати з поеми старого – і юного щодо переконань – Франка. Заповіти позитивні: якими мають бути нарід та провід його, щоб, вийшовши з рабства, з неволі, вбитися в силу. Але дає автор і негативну науку. На прикладі передсмертних днів свого пророка дає він цю науку. Бо цей останній у Франковім творі дещо різниться від знаної біблійної постаті.

Поет намагається змалювати Мойсея за взором, який знайшов у Біблії: як відданого Божого слугу, і як відданого слугу і вождя свого народу. Та, може проти волі, а може несвідомо, вложив Франко в нього деякі риси власної вдачі, вдачі чужого релігійному запалові гуманітариста й народолюбця 19 віку. Тому в його поемі вийшов Мойсей трохи відмінний від грізного старозавітнього пророка. Тому й дивляться: на нього трохи поблажливо провідники опозиції в поемі – трохи згори. На погрози вже немічного старого Мойсея, каже до громади Авірон:

Бить камінням руїну стару?

Шкода заходу й труду!

Дечим може ще він послужить

Ізраельському люду.

Майстер він говорити казки,

Миляну пускать баньку,

То ж приставлю його до дітей

За громадськую няньку!

Так сказав він, і регіт піднявсь,

А з тим реготом впарі

По народі йшов клекіт глухий,

Як у градовій хмарі…

І цей насміх, ця наруга не були безпідставними. Ще грізно гукає пророк до збаламученої юрби:

Стережись! Щоб обітниць своїх

Не відкликав Єговя

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І щоб він не покинув тебе

Всім народам для страху

Як роздоптану красу-змію,

Що здихає на шляху.

Ще вергає Мойсей такі погрози на люд здурнілий, та ось з нього починає промовляти, я б сказав, українець, людина тої раси, яку сам же Франко обвинувачував у надмірі сентиментальности. Раси, якій, всупереч закону, першою заповіддю була не любов Бога, а ближнього і себе. Мойсей знову на самоті:

По безхмарному небі плила

Мелянхолія тьмяна

І тремтіло шакалів виття

Мов болючая рана.

В таку хвилину – «затремтіло щось людське, м’ягке в старім серці пророка», і сам Франко признається, що в той момент

Понизила лет свій на мить

Його думка висока

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І мов хоре, голодне дитя.

Щось захлипало в грудях. Стареча неміч! І з цього хлипання поллялися гнітучі любовні освідчини охлялого пророка до свого народу, якого він любить ще більш, як Бога. І з цеї то любови потекли слова, яких не знайдете ні в Біблії, ні в Євангелії, ні в Шевченка, ні в Лесі Українки. І ці слова звучать дивно і непереконуючо для нас, як певно й для того покоління, з якого вже повстає наше «парубоцтво Навина».

В своїх бо любовних освідченнях народові, в цю хвилину слабости звіряється Франко, що любить його це тільки за його героїчні, позитивні риси, а й за все негативне в нім! Від свого народу він – «невдячність прийме, і наруги, і рани». Бо любить його незрозумілою нам любов’ю:

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу

А й за хиби та злоби твої

Хоч над ними і плачу

За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що зійшовши на глупий свій шлях,

Навіть Бога не слуха.

За брехливість твого язика,

За широке сумління,

Що держиться земного добра,

Мов ціпкеє коріння.

За безсоромність твоїх дочок,

За палке їх кохання,

І за мову й звичаї твої,

За твій сміх і дихання.

Це не любов, яку можна зрозуміти чи виправдати!. Можна любити щось або когось, не зважаючи на хиби, але як можна любити когось за хиби?! За брехливість, за непослух Богові? За прив’язання до матерії? За тупу впертість, за безсоромність?

За це все Бог карає навіть люблений ним народ. І ніхто справді не може любити ближніх, не ненавидячи їх пороків. Любив Україну до нестями Шевченко, та ніколи не втомлювався картати беззаконство її синів. І певно за них не любив їх! Не дурно й сам Франко називає такі любовні освідчення свого Мойсея хлипанням хворої голодної дитини, або зламаного, немічного дідугана. Не дурно признається, що в тих словах – «понизила лет свій на мить його думка висока». Сам же ж він звірявся колись, що не може кохати тих земляків, які впадають у гріх перекінчицтва, безсилого перечулення й безхарактерности. Сам же ж колись сміявся з свого найближчого друга Павлика, коли той прощав не тільки своїм особистим ворогам, а взагалі всім, хто чинив зло. Павлик, глузував Франко, перевищив тут у любові самого Христа, бо Той прощав своїм ворогам, а ворогам Бог обіцяв вогненну гегенну.

Цього Мойсея, напередодні смерти, малює Франко справді вже як якусь громадську няньку, яка бавиться з дітьми. Діти оповідають дідусеві, як у яру скорпіона вони вбили… «Добре, дітки! – каже Мойсей, вбивайте всіх скорпіонів ви сміло!» Це пожиточне діло, та – «не праведне» –

Бо й скорпіон

Жить у світі бажає,

А чи ж винен він тому, що їдь

У хвості своїм має?

Це вже не мова пророка, на якого приказ розступається земля, щоб поглинути людських скорпіонів – Корагів! Ця мова нагадує скорше мову Датанів. І дальше повчає дітей здідусілий пророк:

Милосердними треба вам буть

Задля всього живого!

Бо життя – це клейнод, хіба ж є

Що дорожче над нього?

І це знов мова не пророка, не народнього провідника, не виконавця Божої місії. Пророки бо й вожді знають щось вище за життя (особливо за життя скорпіонів та Авіронів). Це «вище» – це Божий наказ, Божа справедливість і послух їм, а в людськім , поняттю такі речі, як честь людини, слава, ідеал. Сам же Мойсей, на початку, так прекрасно доводить, що хто – людина чи спільнота – зробить собі з життя тілесного ідола, то забуде все вище, Боже; той – коли це спільнота – погноєм стане для народів, які про те Вище не забули; для народів, яким знані інші клейноди, що їм вони покланяються і служать.

В цім нападі розчулення Франкового Мойсея ще лунає стара, самим же поетом пізніше відкинута, збанкрутована філософія зневістілого 19 віку, який знав ще людину та вже забув Бога. Цей образ вмираючого пророка, зламаного літами, це вже момент заламання. Знає він, що не ввійде в обіцяну землю; що його вже вмерлого туди принесуть, щоб там поховати:

Там я буду лежать і до гір

Цих моавських глядіти,

Аж за мною прийдете ви всі,

Як за мамою діти.

І пошлю свою тугу до вас

Хай за поли вас смиче,

Як той пес, що на лови у степ

Пана свойого кличе.

Авірон, на жарт, хотів призначити зістарілого пророка громадською нянькою. Сам же Мойсей – у Франка – перед смертю уважає себе не твердим батьком народу, а ніжнолюблячою й поблажливою мамою. Або псом пана, свого народу, якому служить як людині пес. Про службу Богові тут уже нічого нема. Коли ж народ, а не Бог, є паном свого вождя і пророка, то не є цей тоді ні одним ні другим.

Що цей образ не відповідає первісній уяві поета про Божого вибранця і керівника свого племени, це відчуває і сам автор поеми. Знає бо, що коли його нарід зірветься в похід, «наче бистрії ріки»; коли рушить вперед, «наче повінь весною», то «у славнім поході своїм» – матиме інших вождів… Конаючий Мойсей нашого автора різниться тут і від знаної постаті старого завіту і від тої, яку дав сам Франко спочатку своєї поеми. Образ заламаного пророка є негативний образ, яким не повинен бути справжній провідник, який хоче, щоб пішов за ним народ «наче повінь весною».

Не дурно і в заспіві до свого твору, очевидно, маючи перед очима вже здитинілого перед смертю вождя, гірко завважує Франко:

Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом,

Не нам тебе провадити до бою!

Та не зважаючи на ці уваги, на не зовсім відповідний до теми розмір поеми та її ритм, що є скорше ритмом балачки,казки, а не – більш тут відповідним – ритмом апокаліптичного, вогнистого слова «Откровенія» або старозавітних пророків, – не зважаючи на це все, лишиться твір Франка твором, який читатимуть і толкуватимуть покоління. Лишиться цей твір піснею надхненною, про яку стоїть у Пролозі – «що мільйони порива з собою, окрилює, веде на путь спасенну».

Стільки в цім малім розміром творі глибоких і плідних думок! Стільки пристрасної любови до величного, до героїки! Стільки віри в надію свою! Стільки певности, що з низин упадку вирветься вона на недосяжну височину! І, нарешті, виявив тут Франко стільки душевної і умової відваги, просто неймовірної в розбитої хворобою людини, зараженої всіми забобонами, роз’їдженої забріханим гуманітаризмом атеїстичного 19 віку!

Тої відваги, яка здолала заперечити своє колишнє «вірую», признавши його за фальш. Відваги, яка відкинула цей фальш в той самий час, коли він бундючно пишався і ширився, як віра всеї «прогресивної» людськости. Тої відваги, яка автора, досі демократичного поступовця та матеріяліста, змусила визнати першенство духа над матерією, меча над плугом, всевладу Божого провидіння над долею одиниць і народів. Тої відваги, яка зневолила автора визнати конечність для нації піти шляхом визволення, не «муравлиної праці» і буденного труду, а бою й перемоги. Визнала конечність духового переродження народу, конечність поставити на його чоло Навинів.

Читатимуть і толкуватимуть цю поему ще й тому, що вона довго ще буде страшно начасною. Так довго, як блукатимемо в пустині вигнання. Так довго, як пануватимуть на нашій землі чужі Фараони, а серед нас – «ошуканці і дурні», Датани і Авірони в одежі «реальних і тверезих політиків». Так довго, як доведеться нам роздушувати подорозі своїх скорпіонів.

І справді, чи не стрічаємо всього того, що читаємо в поемі, – в нашім окруженні, в нашій хаті? Чи не чуємо ми протягом останніх 50 літ, як лиш треба пуститися в дальшу путь до вільної землі, – чи не чуємо перестороги «рідних» Авіронів про «логіку фактів», яка наказує сидіти на місці? Чи не чуємо пересторог про те, що не добре форсувати «діл природних бігу»? Що не можна ж губити в фантастичних походах тисячі народу? Що якраз тепер було б ліпше погодитися з єгиптіянами, щоби їсти з ними часник і м’ясо, хоч би й услуговуючи їм, мов раби?

Чи не чуємо нарікань на наших Навинів, коли вони з’являються на нашій землі, і на їх парубоцтво, за те, що глупо роблять, забуваючи про реальні справи дня, про кози й сир, про фізичне збереження нації? Нарікання на те, що мандрувати за своєю провідною зорею – це ж «дурість і гріх, і руїна народу»? Чи не виступають обурені Датани з гнівом, коли їх парубоцтво Навина не прийме до своєї громади? Нарешті, чи не актуально звучать напімнення Франка – вийти з зачарованого кола любови до своїх стад, спокою і пісень, з зачарованого кола ідилії фізичного тіла нації? Напімнення духового переродження?

Чи не актуальні погрози автора «Мойсея», що знищить нас Господь, коли знехтуємо його поклик, коли збочимо з дороги великого призначення України? Чи не актуальні перестороги, що не роздерті сумнівами вожді, які виреклись Бога, поведуть наше плем’я в похід, а люди зовсім нового духа, новітні Єгошуі, які зриваються: на ноги в кінцевім акорді Франкової поеми? Чи не актуальною є пригадка, що мусить наша національна збірнота, коли прагне не смерти, а життя, – перетворитися з народу «лінивих кочовників» чи орачів – в «люд героїв»? Чи, нарешті, не палюче актуальною звучить пригадка, що треба залишити думки про мирний спокій народові, який не хоче лежати – «наче труна в крипті», або «гнути шию в Єгипті», під ярмом чужого Фараона?

Глибоко актуальним є також; напімнення, що переводячи нас по таких іспитах, яких не зазнав, мабуть, жодний нарід, і не зломивши нашого духа, Провидіння певно судило народові велике призначення. Каже Мойсей до народу:

Бо Господень натягнутий лук

І тятива напнята,

І наложена стрілка на ній,

І то ви є – стріла та!

Як стріла вже намірена в ціль

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

Я бажаю спокою…?

Вже за одну цю заповідь, за один цей заповіт заслуговує собі поема Франка та її автор несмертельну і вдячну тривалість у нашій пам’яті.