Душевна драма І. Франка і його сучасників

Дмитро Донцов

Є, властиво, не один Франко. Їх є два. В деяких своїх творах він сам свідчить про роздвоєність його душі, про боротьбу в ній двох Франків (двох Миронів), яка вказує нам на шлях його світоглядової еволюції аж до самої смерти. Вкінці цієї еволюції поет поставив хрест над усім, чому покланявся замолоду, повернувши рішуче з манівців інтернаціоналізму на національний шлях. Правда, за його відворот від інтернаціонального соціялізму, за ті його твори, де він рішуче виступав проти Драгоманова і проти соціялізму, його назвали дурноватим (варятом) галицькі радикал-соціялісти з «Громадського голосу». В кожнім разі, з властивою їм толеранціею, поставили ті твори на індекс у соціялістичній цензурі. Тим неменше цю еволюцію Франко перейшов мужньо і послідовно. А коли в його спорі з своїми противниками, під тим оглядом хтось і був дурноватим, то в кожнім разі не Франко.

Своїм велетенським і різнородним таланом Франко виходить поза межі Галичини. А тій нашій народницько-демократичній, подекуди революційній літературі, яка перед ним і за нього видала ряд визначних авторів, дав Франко в перший період своєї творчости певне, зформуловане, уйняте в поняття і гасла, окреме «вірую». Це було «вірую» його доби, спрямоване переважно в бік соціялізму, гарячочервоного, просто червоного чи тільки рожового. Цею барвою в ті часи були закрашені всі, майже, ідеї і течії, що рвалися наверха по революції 1848 р., яка з Парижу обійшла майже всю Европу і, по скасо-ванню кріпацтва в австрійській імперії, а 15 літ потім у російській, породила перші революційні рухи на сході Европи. Брав у них участь і Франко, сидів тричі в тюрмі, і відразу попав у конфлікт не тільки з існуючим політично-соціяльним ладом, а й з власною суспільністю, для якої став проявою, зачумленим, юродивим, або «дурним оригіналом», як сказав би Шевченко.

І один і другий конфлікт відбився в його творчості, але найстрашніший був третій, який він переходив особливо трагічно. Це був конфлікт з самим собою. Як писав він сам:

І за неї пролить свою кров,

Та з собою самим у борні

Не простояти довго мені.

Зупинюся, власне, на цім конфлікті поета з самим собою, поета з роздвоєною душею. Під тим оглядом не був він такою цілосною натурою, як Шевченко, або Леся Українка. В його душевнім конфлікті, як у дзеркалі, відбиваються многі інші конфлікти пізніших наших авторів, особливо покоління українських поетів і новелістів 1930-их років під диктатурою московського молота і серпа. Був це конфлікт між своєю національною Правдою в душі, і накинутою чужою, між націоналізмом та інтернаціоналізмом. А крім того – між настроями мирної хліборобської душі, і добою, що жадала появи людини не плуга, а меча. Нарешті – між вірою і раціоналізмом. Внутрішня трагедія Франка була трагедією многих його сучасників і не лише сучасників, які виступали на арену літературної і політичної акції під прапором інтернаціонального соціялізму і «вільнодумного» атеїзму. Це взагалі була трагедія покоління другої половини 19 віку – віків порожніх ідолів, розуму без віри і культу матерії.

Франко в багатьох випадках був протилежністю Шевченка. Насамперед походженням: Шевченко – унук козака-гайдамаки, Франко – син коваля, Перший був співцем козацтва, козацької душі; другий – як тоді говорили – мужицтва, селянської душі. Як Шевченка – оповідання його діда-гайдамаки, так батькова кузня, батькові оповідання – напутали Франка в дорогу життя. «На дні моїх спогадів» – писав поет пізніше – «і досі горить малесенький, але міцний вогонь. Це вогонь з кузні мого батька». Запас його він і «взяв дитиною на далеку мандрівку життя». Не один галицький письменник був селянським сином, та ніхто так не підкреслював своєї селянськости, так не пишався нею, як Франко. Неначе шляхтич древністю свого роду. Уважав себе речником молодої здорової кляси, яка вибивалася на вершини. Гордо деклямував:

Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода!

Я є мужик: пролог, не епілог.

Його поезія, проза – це гимн мільйонів мужицтва (і взагалі бідоти), опис його мук, визиску і терпінь («», «», «» і ін.) – це крик протесту закутої сили, що рветься наверх з підземелля.

Це його улюблений вираз – мільйони!, числа, маса! Сила в масі. В масі – надія. В масі – майбутнє. Коли в Шевченка виразно бачимо гієрархізовану, упорядковану, підначальну батаву борців – маса з одної сторони, а з другої – Гонти, Залізняки, «козацьке панство», то у Франка (перший період його творчости) оглядаємо лише непроглядну хмару однорідної маси. Найкраще це видно в «». Він бачить їх – «тисячі таких як я»:

І всі ми як один підняли вгору руки,

І тисяч молотів об камінь загуло…

Ми всі йдемо в одну громаду скуті.

В образі Шевченкового Галайди бачимо наглу переміну, коли вчорашній «хамів син» обертається в пишного лицаря, вільного і страшного своїм противникам. Франкові «Каменярі», натомість, навіть з молотами в руках, не позбуваються спогадів вчорашнього рабства. Поет уявляє себе «прикованим ланцом залізним і руки в кожного ланці, мов гадь обвили». Вони «невольники, хоч добровільно взяли на себе пута». Нема в них буйного шалу борні, як у постатях «Гайдамаків», лиш понурий образ тих, що з панських рабів – «рабами волі стали». Символ боротьби за волю в Шевченка – шабля козацька, у Франка – робітничий молот. Сила Франкових героїв у масі. Дух часу – «мільйони зве з собою, покотилася лявіна, і де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила»? Коли б Франка запитатися, хто є активним діячем в історії, хто розчищає правди путь? – він відповів би – мільйони, маса, сама, не ведена ніким: «всі ми вірили, що своїми руками розіб’ємо скалу» неволі.

Ідею окремого провідництва він відкидає:

Бо не герої ми і не багатирі…

Ми лиш каменярі!

– рядові робітники, яких він знайшов:

По курних хатах мужицьких,

По варстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

Лише «в ті мільйони невсипущих рук» – вірив він. Ненавистю людини з маси ненавидить він усяке провідництво. В історичнім романі з 13 в. – «», маса, громада наділена всіма чеснотами; вожді, всякі князі і бояри – це злі духи, які лиш видушували з громади піт і кров. В цім романі відбивається анархістичний драгоманівський ідеал громадського устрою. Хоч і признає Франко, що «галицькі та перемиські князі старалися укріпити входову браму в свої границі з Мадярщини» та бідкається над тим, бо «звісно, що таке укріплення, зроблене для державних цілей, мусіло вийти на шкоду громаді».

Це – знаний погляд Драгоманова, що інтереси громади і (навіть власної) держави собі суперечать, бо всяка організація державна лягала «тягарем на селян»… Анархістичний погляд, що «без князя самі обійдемося», або що «свої неситі бояри з їх дружинами – ще гірші вороги, ніж угри», – типовий погляд усіх наших соціялістів, противників власної державности, звеличників «татарських людей». В княжім дворі автор бачить тільки «зіпсуття, гниль та підлоту». Його герої мріють про драгоманівський ідеал анархії, «тужать за давніми порядками, де не було ні князів, ні власти», де кожна громада робила, що сама хотіла. Звеличає автор і передхристиянську «давню, вільну, чисто громадську релігію», для якої фізична смерть була жахливішою від душевної, моральної.

В «Уривку з поеми» – повчав Франко, що «, є героєм наших днів, а продуцент, робітник». В «Панських жартах» як зло таврує не тільки панське «зіпсуття і всі підлоти», а й навіть самий «лицарський дух, воєнну славу». Для тодішнього Франка не існували речі, такі дорогі Котляревському, Шевченкові, Лесі Українці.

Характеристично, що цю різницю психіки останніх авторів і психіки Франка, можна послідовно простежити до дрібниць. У Котляревського в «Енеїді» вояки співають козацьких пісень. Герої Шевченка кохаються в козацьких піснях, як він то підкреслює особливо в поемі «». Їх героям пісні про славні вчинки предків козацьких додавали відваги і душевної сили. Франкові цей мотив чужий. Йому до серця промовляє мужицька пісня. Він себе потішає:

Смертельний холод в душу аж крадеться

І нікому потішити, огріти,

Одним одна лишилася мені ти,

Мужицька пісня, в котрій люд ввесь плаче

І мому серцю лекше є неначе.

Чи Франко не бачив, що в життю не сама маса робить щось, а лише маса зорганізована, з провідниками на чолі? Бачив, напевно – очима розуму, та серце його не приймало того довідома.

Малює, як сидить над великою рікою і дивиться в бистрину:

враз дараба виплива –

Зіллям, зеленню повита,

Плеще, грає, мов жива.

Їде весільний похід рікою, –

На дарабі гра музика,

чути співи голосні…

Керма тихо хвилі крає,

не булькоче, не скрипить.

І керманич молоденький,

мов мальований стоїть…

Керманич! І без нього всі інші люди на дарабі були б ніщо. Оце повинно б було внести поправку в його поняття про всесильність маси, числа? Та ні! В ювелейній промові колись то казав Франко:

«Двадцять літ я був пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку… Я люблю іти в ряді… і люблю». І далі: в тостах промовці «зробили мене керманичем, хоч я, приглядаючись правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути». Не лежало то в його натурі. Рядовик, один з маси, віруючий, як і в «Захарі Беркуті», в її всесилу. Не був спраглий команди.

Така була відповідь Франка на питання – хто саме має бути носієм нової правди не тільки на Україні, а взагалі в світі маса! Сама маса! Хоч маси завжди хтось веде – або провідники свої, або чужі. Проблема проводу не існувала для тодішнього Франка. Аж пізніше прийшов до неї шляхом сумнівів і тяжких розчарувань.

Людина і творець такого формату як Франко, не міг поминути без відповіді і другого питання, як, яким способом дійде та маса до здійснення своєї правди? – до знищення визиску, який він чорними і понурими малюнками представляв у поезіях своїх і новелях.

Знайдете в його творах поклики до боротьби, майже до революційної. Він радив своєю кров’ю змити горе мільйонів, «лиш боротись – значить жить!» Є за тим усім юнацький запал, завзяття, ідеалізм. Та якого ж все таки характеру була боротьба, до якої взивав? Барвисто уявляв він її собі молодим хлопцем: один з його героїв звіряється:

Лежу, було, на софі… Зажмурю очі:

Грохіт, брязк, дим!…

Фуркочуть з вітром хорогви хрещаті.

Панцирні шляхом стугонять твердим,

Я передом на воронім бахматі –

Штурм, битва, крик і зойк,

Рев труб і брязкіт міді…

Гурра! Побіда в нас, – і я герой побіди!

То знов марить, що лицар він, що визволяє з-під влади триголового царя смоків полонену царівну… З подібних настроїв або видив зродився «» Шевченка, «» Лесі Українки, «Енеїда» Котляревського. І. Франко признається, що юнаком упивався тими мріями. Але – «смішні ви днесь дитячі сни мені». Він думав, що від тих далеких образів, страшних і фантастичних часів, далека була його доба, доба 19 віку. Коли вона велетенськими кроками якраз наближалася до тої, нібито, нереальної кривавої фантастики! Нова страшна доба з криками, зойками й брязкотом зброї, – що їх Франко уважав архаїкою, чимсь перестарілим.

Франко перекреслює ті свої юнацькі сни, відкидає «лицарський дух, воєнну славу, всю ту минувшину криваву», відкидає «геройські подвиги бурхливі». Хоч любить своє Підгір’я, хоч «радо дав би для щастя люду» того, – «пролити зараз хоч всю кров із серця» свого –

Була кров чиста…

Не жертви треба днесь, а бою з злом!

Побіду не виборюєсь відразу,

А треба в скварі, в стужі іти пішком,

Без стежки… Без сліз шумних. Тра жить тепер

– для люду, не вмирати. Отже, замість жертви і крови, яка ж була, в його розумінні, та боротьба із злом? Вкінці тої самої поеми («Нове життя») є відповідь. Герой вертає до занедбаного службою батьківського маєтку, де «і плотів нема, полупані всі брами, в стодолі пусто» і наводить лад – виганяє злодіїв і поганих слуг, запроваджує добробут. Ось тій буденній праці співає гимн Франко. У ній, «в тім шумі і турботі», в тій праці будня, в тій боротьбі, його герой «немов переродивсь, зміцнів він при роботі, мов інша кров бурлила в жилах там»:

Я працю, ціль знайшов… хосенний труд…

Тоді то зрозумів я перший раз,

Що не Баярд, борець непоборимий,

Не Дон Жуан, усіх жіночих серц побідник,

Героєм наших днів,

А продуцент, робітник.

Ось в кім знайшов він свого героя!

І в ті часи були такі, що виходили з того ж заложения, що й Франко; що героєм наших днів є продуцент. Але вони знали, що самою працею будня, самою продукцією мільйонів в варстатах, на ланах, не осягнути ідеалу; що не переможуть маси, коли не видадуть з себе якраз тих Баярдів, тих лицарів, героїв фантазії. Ніщо є продуцент – хоч і мільйони їх – без меча войовника, який його хоронить і стереже його доробок, мов пес отару. Та Франкові та ідея була тоді чужа. Пише:

Нову зробить прийдеться перекову:

Патріотичний меч перекувати

На плуг – обліг будуччини орати,

На серп – щоб жито жать, життя основу,

На вила, чистить стайню Авгійову.

Його коругов – то «плуг і книга». Коли ж питається: «як цей лад перевернути хочем ми?» – то він відповідає: «не зброєю, не силою огню, заліза і війни, а правдою і працею й наукою». Як далекі були ці ідеї від ідей Шевченка, який кликав здобути свою правду якраз силою вогню, заліза і війни. А його апостол правди і науки не був ні Маркс, ні інший апостол соціалізму. Не продуцент, робітник, селянин, а козак – був героєм Шевченка.

Найстрашніше було те, що та хліборобська правда, яку проповідував Франко, далека була грядучим часам, часам, які, наближаючись, уже кидали свою зловіщу тінь на добу, в якій жив Франко! Найстрашніше було те, що вже два роки перед смертю поета хліборобові довелося забути про ідилію мирного поступу і перекувати плуг на меч.

Але епоха Франка це був 19 вік! Впали кайдани кріпацтва, захитались трони, проголошено царство розуму й матеріяльного поступу. Так охоче вірилося, що бери лиш у руки молот, вила, іди за плугом, або хапай книжку просвіти в руки, – і шляхом невинної еволюції, природного розвою відносин, самоорганізації, без жертви крови, «без слів шумних і подвигів геройських», самою буденною «муравлиною» працею і просвітою, мільйони хліборобів і робітників дійдуть до щастя і свободи… Вірив у це і Франко. Його ідеалом, музою, пафосом стала ота праця:

Адже не паном родився ти чей!

Праця, що в гріб мене уложила,

Та лиш тебе доведе до людей.

Коли ця праця протиставиться неробству – гаразд. Коли ж у ній бачиться універсальний лік на всі нещастя пригніченої нації, коли не розуміється ваги другої праці, праці войовника, який хоронить доробок продуцента, визволяє його з неволі, то це вже має інший сенс: тоді це вже наївна омана, за яку потоки крови мусіли проливати наступні покоління. Та друга, та праця не вабила поета в ті часи, хоч би навіть як поетичний сюжет, його девізою було: «дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать!»

Знов мимоволі насувається супротиставлення Франка і Шевченка. Останній теж малює тих, що конають, але в боротьбі, як запорожці, що своїм трупом поле криють як оборонці Батурина, як козаки в турецькій неволі, як гайдамаки… Це були світогляди представників двох різних каст, дві різні психології, психіка козака і психіка хлібороба.

Таке було тоді його вірую: свобода, осягнута працею, просвітою, вихованням мас, буденним трудож і критикою існуючого зла. Ось який зміст вкладав він у гасла боротьби із злом, і щиро жалує, що «воля, слава й сила відмірюються мірою боротьби», не мірою «великого страждання й сліз». Така була відповідь Франка на друге питання – як ідеться до здійснення ідеалу, як треба боротися з соціяльною і національно-політичною несправедливістю.

Це була яскрава формула майже цілого народолюбного, т. зв. демократичного українського світу другої половини 19 віку, яке жило, на жаль, не ідеями Шевченка, а ідеями Драгоманова. Наука, просвіта» економіка, плуг, перо, не меч. Носії правди – мільйони, безголова маса, армія без старшин, корабельна залога без капітана, подекуди свідомо деклярована аполітичність. Франко писав про себе: «Я зовсім не є ніякий політик, бо політика – це циганство і кру-тарство». Іншої політики він собі не уявляв.

Та особливо, виразним і навіть агресивним був, Франко в формулованню третьої точки свого «вірую». Не – хто має бути носієм його ідеалу (маси). Не як той ідеал осягнути (мирна праця), а в тім як. же має виглядати самий той ідеал? Його формуловання того ідеалу відповідало поглядам його покоління обабіч Збруча. Лише найяскравіше уточнив цей ідеал Іван Франко. Цей ідеал міститься в трьох словах – соціялістичне драгоманівство з домішкою анархізму, інтернаціоналізм і раціоналістичне безвірство.

Виразно це його «вірую» звучить в тюремних сонатах:

Де братерство і згода, й любов,

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані Бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль – людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ

І братерство велике всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов…

Не моліться вже більше до Бога…

Бо молитва слаба там підмога,

Де лиш розум і труд у пригоді стає.

Царство свободи –

Не від Бога нам спаде,

Не святі його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля і сильний наш труд.

Як бачимо, універсал досить ясний, рішучий і всесторонній. Повторення його на всі способи знайдете в соціялістичній радикальній пресі Галичини останніх 50 літ перед війною. І на тлі цього символу віри тодішнього народолюбного українства самітньою геніяльною поставою протестанта проти божевільної дурійки його віку стремить високо постать Шевченка. З його заповіддю: «Молітесь Богові одному, а більш нікому на землі», з його пристрасною фанатичною вірою в Боже Провидіння, від якого залежить і доля одиниці, з його кпинами з безсилля бундючного людського розуму, що відвернувся від Бога, з усієї тої «великих слів великої сили», занесеної з чужого поля атеїстичних, доктрин, з його культом козацької шаблі.

Все в існуючому ладі відкидала та доктрина «прогресу» 19 віку. Армія? – Це була буржуйська вигадка для гноблення народу! Правдиве народоправство її не потребуватиме! («», «»). Гроші на казарми, на гармати, мундури? – це викинені гроші!

Все це завада на шляху поступу. Незабаром настане час, коли науці та розуму лиш, що винайшов її, будуть поклонятися люди: «Час прийде, коли весь світ покине Богів і духів». Все має бути знесене, держава, релігія, родина. Здійміть ланцюги з людини, здійміть усяку дисципліну, і на землі наступить рай. У взаємній любові з’єднаються всі народи. Бо ходить лише про земний ідеал, нема безсмертної душі, вічна лише матерія: «один атом її тривкіший, ніж всі Боги».

І над цією, нібито, новою, соціялістичною правдою, в вже тоді було видно велетенську тінь грядучої большевицької Росії, яка всі ці гасла, з таким захопленн ням виписувані тодішнім Франком, – кривавими буквами вималювала на своїм червонім стягу. Як майже все його покоління поступовців, Франко був проти царської Росії, але за Росію войовничого нігілізму. Його прокляття царської Росії – одна з найславніших поезій Франка. Він ганьбить її, як «багно гнилеє між країн Европи»:

Повзе облуда, здирство, плач народу…

Ти тиснеш і кричиш: «даю свободу!»,

Дреш шкуру й мовиш: «двигаю культуру!»

Ти… мов упир із серця соки ссеш…

Лиш гадь і слиз росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух, або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі…

Як стриножені коні –

Всім давши зверхні вигляди свободи,

Щоб одні одних гризли і душили

І хоч всі дружно рвуться з того круга,

Та в ріжні боки шарпають друг друга.

Цей колот – джерело твоєї сили.

Та в ті часи – 1889 рік! – рідко хто бачив, що це малюнок не лиш царської Росії, а вічної, незмінної, реакційної чи революційної. Для тодішнього Франка революційна Росія була тим, чим Мекка для могаметан. В сонетах з побожністю згадує імена московських революціонерів, Пестеля, Каракозова, Чер-нишевського, Перовську, про яких читав «в дні юности, в дні щастя і любови». Згадує з пошаною їх, як апостолів нової правди, тих, з яких, якби вони родилися пізніше – вийшли б не сибірські засланці, а Дзержинскі, Сталіни, Леніни, Троцкі, вийшли б кати його ж таки, Франкової України.

Таке його захоплене ставлення до Росії в грядучій революції складалося на поняття того «братерського інтернаціоналізму», в який і вірив.

Це був ідеал т. зв. поступових течій 19 віку в Европі. Він був відповіддю на третє питання, яке займало й мучило Франка: що має з себе уявляти ота краща доля, яку виборювали його каменярі.

Як страшно, як жорстоко наругалася історія з тих ідеалів!

Зрозуміле є гасло: усунути чужих «панів», чужу провідну верству, чуже військо, знаряд чужинецькго панування, повалити чужу державу, щоб натомість здвигнути своє. Але в ідеології тодішнього Франка було що інше! Він і його сучасники уважали, що в щасливім майбутнім раю – взагалі не буде ні армій, ні урядів, ні поліції, буде рай. Я вже згадав «Захара Беркута». Це була новелістична інтерпретація думок анархіста Драгоманова про ідилічну націю, – «де б не було ні князів, ні влади, де кожна громада жила б для себе», а проти ворога – «всі дружилися б по добрій волі», бо держава, хоч би й власна, це ж тільки «тягар населенню»…

Але так зрозуміла свобода, це була анархія! Всяка нація, яка не приймала державного ладу власних володарів, попадала не в безначальницький рай, а в пекло, яке їй готував чужий завойовник, який тільки й чигав, коли в сусіда на чоло виб’ються драгоманівці. Хто не хоче окремої власної провідної верстви, той дістане чужу. Це видно із Франкових творів, де «свобідні громадяни» дістають, як опікуна, татарів, як у «Захарі Беркуті», або німця-комісара, як у «Панських жартах». Хто думає лише про плуг, а не про власний меч, – той падає жертвою чужого меча. Хто нерозсудний кидається по-братерськи обіймати чужинця, нераз і духа випустить у тяжкім стиску «братнього народу».

Той, хто бачив тиранів лише в чужих царях, а не в чужім народі, не раз отямлювався під чоботом ще гірших тиранів, тих чужинецьких «народних вождів», які царів мордували. А хто протестував проти християнського «фанатизму», той нині може оглядати до яких потворних злочинів є здібний понурий фанатик жерців релігії безбожництва. Недовір’я до чужинців, власна сила, власна правда, не інтернаціональна, про ці речі, про їх конечність, ударившись лобом об дійсність, довідалися народолюбні українці щойно в наші часи. Але в ті «юні дні, дні весни», вірилося в оті злудливі блах-мани, в проповідь безголової, непомильної, безпровідницької анархістичної свободи, в автоматичний поступ, в можливість перекувати мечі на рала, в ідилію, де ягнята пастимуться на однім пасовищі разом з вовками, які стали травоїдами.

Коли Франко почав бачити, що вся та проповідь була одною великою брехнею, якою насильники хотіли приспати Україну, щоб збудити її, окрадену з усіх засобів оборони; коли почав усвідомлювати, що путь до свободи веде не через буденну працю, а через жорстоку боротьбу; що треба бути самому сильнішим за хижака, шляхетним і зубатим псом сторожовим, – на нього напав сумнів, напала зневіра. Від тої зневіри Шевченка рятувала віра. Але матеріялістові, щоб стати сильним, треба було ввійти в контакт з духом зла, продавши душу діяволові, «падши, поклонитися йому».

Тим, які відкидали в своїм світогляді Бога, лиш дві стелилися дороги: або зневіра і розчарування, або накладання з діяволом, чи з яким чортеням нижчої ранги. Шляхетна душа Івана Франка не могла свідомо вступити на цей другий шлях, хоч як побачимо – не бракувало і таких спроб. Тому на нього напали сумніви – і ще які! – напали зневіра і сум. Повільне розчаровання в ідеалах оманної юности. Так писав він:

… Та з собою самим у війні,

Не простояти довго мені!…

І інших загрівав, та при кінці не стало

У власнім серці запалу, ні віри.

До одної збірки бере мотто з Гетового «Вертера», перестерігаючи читача: «Будь мужом, і не йди в мої сліди!» Йому здається, що його душа терпить, «слаба, безкрила, холодом прибита…, мов дерево серед степу безлисте, в осінній бурі б’ється і скрипить». Нарікає, що «в душі глибока павза, ні думка, ні чуття, ні біль – нічого в ній не ворушиться. Завмерло все немов гнилий ставок». Йому вбачається, що він лежить у темній ямі, «гниє к землі прибитий, а серце вижерла гадюка». То знов здається йому, що він, неначе в легенді про св. Матвія, попав у город людожерів. «І поєно мене отрутним зіллям, і очі вибрано мені, щоб я не бачив, хто мене і пощо в’яже. І як замість хліба, довго, довго я годувавсь ілюзій зіллям», зведений «до стану травоїдної худоби». Тоді він бачить, що розверзлася перед ним «безодня, повна тьми і мли», зневіривсь він… Отрутне зілля соціялізму, його смішні омани не дають йому спати. В такі ночі привиджується йому Драгоманів, його злий дух, який зачаївся на нього, переслідує його. В такі хвилини він стукає – як у поемі «Каїн» – безпорадний до хрустальної брами замкнутого раю, проклинає дерево знання, розуму проти Божої волі, якого овочі стягнули на людство убійство і смерть. То знов маячить:

По той бік Чорноморя

Маленька барка надува вітрила,

І в ній сидить Спаситель твій,

Що чудом перипливе безодню і ввійде

В останню ніч у цю сумну темницю

І верне зір тобі і скаже: «Встань і вийди!».

Але закваска матеріалізму руйнує ці сподівання:

Ге-ге, колись в легендах так бувало, та не тепер!

Не надійся нічого! Мовчи і жди!

У споминах читаємо «15 літ минуло, по важкій боротьбі я спинився побитий, хорий…, світ весь… мені змінився з рожевого на чорний… у мене зблідли давні ідеали і люди видались таким дрібним мізерним кодлом, що для мене стали чужі й далека».. . Це вже відхід від атеїзму і від безкритичної адорації людської маси.

Одверто в 1906 р. розходиться з ідеями Драгоманова (в Л. Н. Віснику) і своєї молодости, називаючи їх «наївним міркуванням мужика», що не бачив світа поза своєю громадою; закидає Драгоманову специфічне російське хлопофільство, сміється,що на думку його колишнього вчителя – «суспільність є тільки продукт робочих, хлопських мас. Білоручка в нього, як і в більшості російських соціологів тої доби, ідентифікується з п’явками народа». «Невідродний росіянин – пише Франко про Драгоманова – він все стояв на вірі в якусь містичну волю народу і його вроджену, інстиктовну здібність до осягнення правди в суспільності», що ніби сама ця народня маса полишена собі, і довершить будову нового ладу. Закидає Драгоманову, що затісно розумів поняття суспільности, занизько ставив вагу і ролю інтелігенції, проводу. Давніше вірив, що аби лиш пута впали, а людська маса створить собі земний рай. Та ось побачив, що люди не янголи, що число не вистачає, що сама людина мусить стати іншою, набратися нової крови.

Виступає з рядом статей проти великої брехні нашого віку, проти соціялізму. Ці статті пригадав знову нашому загалові в американській пресі нашій В. Дорошенко. Лиш чомусь під заголовком «Франко проти комунізму», бо з самих статей видно, що Франко виступав не тільки проти комунізму, а й проти соціялізму. З геніяльною прозорливістю бачив ще перед приходом большевизму, що соціялізм несе з собою рабство і пониження одиниці тоталітарною державою, ще гіршу неволю ніж царське самодержавіє. Виступає проти клясової боротьби, проти деспотизму соціялістичного проводу, проти соціалістичної бюрократичної регламентації. Повертається до Шевченка.

С. Єфремов оповідає про цікавий у тім відношенні епізод. Франко мав говорити на відчиті спеціяльно про «Посланіє» Шевченка. Цей відчит збентежив Єфремова, бо він пригадав собі одну з давніх статей Франка (ще з доби журналу «Світ»), а в тій статті Франко безжалісно розправився з «Посланієм», віднайшовши в нім усякі смертні гріхи і осудив, як твір мало що не реакційний. І дальше оповідає Єфремов:

«А, то пуста річ, – якось сором’язливо перебив він мені… Молоді ми тоді, вважаєте, були, зелені,чужими все очима на річи дивилися. Драгоманов не любив «Посланія» – ну то за ним вже і ми всі. Я вмисне оце вибираю таку тему, щоб той давній свій блуд публично виправити». (ВУАН, Література збір. І. к. 1928).

Народолюбна інтелігенція теж його не задовольняє. В передмові до польського перекладу своїх новель, закидає галицькій інтелігенції брак правдивих характерів, закидає, що має вона в собі багато «дрібничковости, тісного матеріяльного егоїзму, дволичности і пихи». Любити українців? – питається в розпачі, але – «як любити таку расу непроворну, нездисципліновану і сентиментальну, без гарту і сили волі, таку родючу на ренегатів і перевертнів?» і, нарешті, в пролозі до «Мойсея» болючий крик:

Що мільйони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби! Та нам знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, –

Не нам тебе провадити до бою!

На тлі його почуття зневіри ворушиться переконання, що на путь спасенну поведуть люди нового духа, не матеріялісти, які, заперечуючи дух, крім видимих сил цього світу, не визнають нічого.

Хто впадає в сумнів? Той, хто не має віри. Франко вже освідомляв собі, що ідеали його юности перестали бути надхненною піснею, що рве за собою націю. Не вірив більше в них. Бачив, що ті ідеали, забивши віру, роздерли серце сумнівами, зробили нездібним провадити загал до неминучого бою. В «Мойсею» знов гіркі нарікання на матеріалізм колись обожнюваних мас:

Ті слова про обіцяний край,

Це для слуху їх казка.

М’ясо стад їх, і масло і сир –

От найвищая ласка!

Навіть більше! Поет – чи його Мойсей – зневі-рюються в своїм власнім покликанню. Починає сумніватись, чи не горів вогонь Хорівський тільки в шалених поривах його власного серця? Чи його клич не взяв він бездумно за Боже веління? Тоді в нім: наступає душевне роздвоєння.

У Франка є три твори: «», «», – же вірш (1883) і «», поема (1899). Тематика всюди та сама: герой Мирон (псевдонім Франка) є учасником громадянської війни. Є властиво два Мирони, два Франки. Один бореться в рядах оборонців ладу, другий – в лавах революціонерів. Мирон по стороні оборонців ладу, та в ряді революціонерів, що йдуть «розірвать на части порфіри і корони», бачить він себе самого, свого двійника. Тоді його огортає сумнів, чи добре вибрав табір, в якім бився? Сумнів не розв’язаний, бо двійник вбиває його.

В «Похороні», в останній момент, покидає Мирон табір революції і переходить у ворожий. Бенкет, його вітають. Але й тут не є він свій. Він кидає в обличчя їм, новим друзям, слова образи:

Ви паразити з водянистим мозком,

Ви загребущі руки,

Ви, у котрих зі всіх прикмет звірячих

Лишились тільки хитрощі гадюки!

Скандал, гамір, на нього кидаються. Б’є 12-та година. Стіни палацу мигтять і розпливаються. Синьо-фіолетне світло затоплює сцену. Люди просвічують, як привиди. Мирон виходить геть у ясну місячну ніч. Бачить, як надходить військовий похорон. Червоні мундури вояків, гармати, чорні від диму… Плачуть жінки, і – абсолютна тиша. З юрбою разом виходить Мирон на цвинтар і дізнається, що той мрець є він сам, Мирон, та що він упав сьогодні від зрадника руки. Коли Мирон підходить до вбитого, лице мерця наливається кров’ю. В Мироні пізнають зрадника і кидають до ями разом з убитим.

Чого Мирон покинув табор народу? Тому, що зневірився в нім, боявся його перемоги:

Я бачив, що ті лицарі завзяті,

Що йшли в вогонь і бились мов орли,

В душі своїй були і темні й підлі,

Такі ж раби, як і вперед були…

І я зломив той знаряд непридатний…

Бо краще від плебейської побіди, для них була б геройська смерть тепер. Коли впадуть, як герої, мученики, – «їх смерть життя розбудить у народі». В них матиме народ

Жертви взір, до посвяти підпал,

Їх смерть будущі роди переродить,

Вщепить безсмертну силу – ідеал.

Брак ідеалу побачив він у плебейській масі. З віршу «На ріках вавилонських»:

То не є крик душі, тільки брязкіт кайдан.

І хоч в душу ввірвесь часом волі приваб, –

Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!

Хоч я пут не носив на руках, на ногах,

Але в нервах ношу все невольницький страх.

І хоч часом в душі піднімається бунт,

Щоб із пут отрястись, стати твердо на грунт,

Ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска,

Це лиш злоба низька і сердитість рабська.

Звідки у Франка ті сумніви, та душевна роздвоєність? Може прочував, що обурена соціалізмом маса плебеїв стане знаряддям деспотичного комунізму нових червоних тиранів? Може, як селянський син, відгадував, що в суті всякого соціалізму лежить війна проти села і знищення селянина, як суспільного типу? Може побачив він, адоратор маси, який усе хотів іти в ряді, не журячись проводом, – збагнув, що ніщо є маса без проводу, що немає ні духа вільного, ні навіть ідеалу. Чи може зрозумів, що червоні вожді, яких гаслами захоплювалися і які готувалися вести народні маси, – що вони йшли знести не лише ненависні йому установи, але й такі, що були його селянству близькі і дорогі.

З одної сторони він перестає думати, що всі «білоручки», що всі, що боронять суспільство проти загрози – вже не народу, а збунтованої голоти, яка узурпувала собі ім’я народу, що вони лише п’явки на тілі нації. Протестує проти «тупоумія деяких наших молодих письменників, що йдуть наосліп за покликами західньо-европейських песимістів, а в міщанськім буржуазнім життю бачать синонім духового застою, неробства, дармоїдства і моральної гнилизни».

Він бачив, що пануючий світ, пануюча верства дегенерується, бо в неї «з усіх прикмет звірячих лишились тільки хитрощі гадюки». З другої сторони – ворожа тому ладові його нація лишилась без ідеалу, бо фальшивими показалися ідеали соціялізму. А провідна верстра, ота інтелігенція галицька, яку він так жорстоко картав, не має потрібних прикмет шляхетного звіра, що їх могла б протиставити «звірячій хитрощі гадюки» противника – завзяття, відваги, і гострих зубів шляхетного, сторожового пса.

Мучений сумнівами і зневірою, він борсався думками в різні боки. То, стоячи в обороні суспільства, він думав, що зраджує народ, і тоді привид давнього Франка йде проти нього самого страшним месником. То йому здається, що він Мойсей, який веде народ, і тоді бачить, що бездумна, вигідницька маса зраджує його. Він починає догадуватись, що аби сповняти веління Бога, треба мати душу Ісуса Навина, якого, як і його «парубоцтво», звеличує в поемі «Мойсей».

Треба було мати його гарячу віру, якої :не визнавав замолоду, і його лицарський дух, з якого глузував давніше. Треба було мати серце нової людини, але ця людина не була людиною 19. в., віку сумнівів, наївної віри в безупинний поступ, в можливість ідилії, – віку заперечення духа, який командує неживій матерії. Мабуть, на своїм власнім прикладі діткливо пізнав старий Франко цілу недотепність ідей про те, що байкою є якийсь там дух, та що – «безсмертне лиш тіло». Хто бачив йото рік перед першою війною, знищеного і спотвореного на тілі, але з горіючим, нічим не зламаним духом, який переборював героїчними зусиллями свою недугу, щоб кидати в майбутнє проміння свого духа, – той зрозуміє, що якраз на своїм власнім досвіді, мабуть, переконався Франко, яку величезну ролю грає в Божім світі невидимий дух.

В «Мойсею» він сам вказує на джерело своєї розгубленосте. Вперше в «Пролозі», де він підкреслює, що не можуть вести народ вожді «роздерті сумнівами». А дальше, коли почав сумніватися, чи говорить в нім голос Бога, чи власна фантазія, Єгова видає свій присуд: «А що ти усумнивсь на момент щодо волі моєї» – то не вступити тобі до обіцяної землі:

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху.

Що таке сумнів? – Це брак віри в свою правду і в себе; в того, в кого панує «розум без віри основ» – там завжди родиться сумнів. Де нема віри, там: нема ні фанатизму борця, ні непохитного ідеалу. Такий вічно хитається між своєю і чужою правдою, а в нашім випадку між націоналізмом та фалшивим: інтернаціоналізмом, що є завжди маскою носіїв чужої правди. Щоб віддатися цілком битві хиття, треба мати віру: або в Бога, щоб стояти за добро, або – в чорта, щоб битись за зло. Такою вірою в діявола є, нпр., комунізм, бо це є не наукова теорія, а віра. А з Євангелія та й з поточного життя знаємо,, що дух зла вдесятеро збільшує силу біснуватих. Піти до чорта? Шляхетна натура Франка не допускала цього, хоч були моменти, коли він його кликав на поміч. Правда, не в національних, а в особистих справах, та все одно! В збірці «З вершин і низин» пише, як прагне, щоб сповнились бажання всі його, –

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене –

Це віра в чорта.

Глузуючи з’являється нечистий перед ним і каже:

Ускочили в таке, що хоч вдаряйсь в побожність,

Або до чорта в путь… Сміятись мушу я…

Невже я ближчий вам… Здаюсь від Пана Бога?

Чи легше вам здалась до сатани дорога,

Аніж на небо там?

Та він не пішов до чорта. На заваді стала, мабуть, його гаряча любов до людей, яких сатана, як відомо, ненавидить. До Бога, до Шевченкової віри в нього – він, роздертий сумнівами, теж навернутися не міг. Тому і блідою є постать його Мойсея. «В останніх його поезіях проглядає глибокий жаль, що він не мав тої віри. З тим палючим жалем він і вмер. Лише на порозі смерти він остаточно покидає стару путь, а подекуди вже перед тим в останніх роках життя. Відкидає оману облудного інтернаціоналізму і соціалізму, не вірить уже – особливо в «Мойсею» – що для визволення вистачить плуг. Одверто проголошує, що потрібні для того ряди войовників, «парубоцтво» Йошуї» з довгими мечами і з глибокою вірою в свою справу, і в своє право вести в обіцяну землю нарід, – люди, які вирізняються особливими, вищими прикметами духа, і які вірять, що ніщо інше, тільки цей незломний дух є рушійною силою, яка творить з нічого все. З цією новою вірою і вмер Франко, і з надією, що нові покоління таки прийдуть до своєї мети.

Душевна драма Франка це була трагедія кількох поколінь, напоєних отруєю доктрин 19 в. Навіть людину такого формату як Франко, людину гарячої любови до ближнього і до своєї нації, людину великого інтелекту і благородного серця, – тягар тих доктрин привів до сумнівів, душевного роздвоєння і майже до розпачі. Без цього могли обійтися тільки винятково туподумні ученики Драгоманова. Його трагедія була трагедією людей того віку, які, виховані в ідеях мирної еволюції і матеріяльнога поступу, побачили, що світ не рай, а праліс дикий, в якім самому треба мати ікли і пазурі, тверде серце і непохитну віру. Трагедія людей, які вірили в число, в кількість, а яким доба довела, що все залежить від якости. Яка вірила, що людський розум дасть щастя, а показалося, що і одиниця і нація без віри вмирають. Що про долю їх рішають не розум і поступ, а дух і віра.