Справоздання губерніяльного комісара від 3 листопада 1919
місто Старокостянтинів
По одержаним відомостям Повітовими відділами позафронтової інформації стан окупованих полякам місцевостей Волині такий:
Стан адміністративний
По вступі на Волинь поляки, скасувавши всі українські державно-громадські установи, завели свій цілком національно-польський державний апарат по такій системі. В повітах вищими органами являються повітові комісаріати, яким надано політично-адміністративні і господарчі функції. В містах, замість органів самоврядування, заведено магістрати. В адміністративному відношенню повіти поділені на райони, де призначені підкомісари. Волості перейменовані в гміни з війтами гмін. Села – весі з солтисами на чолі. Посади комісарів, підкомісарів і войтів по призначенню, солтиси – по вибору. Виконавчим органом комісарів і підкомісарів являється жандармерія, котра складається зі ста – двохсот чоловік на повіт і по десять – п’ятнадцять на гміну. Військовими органами є військові повітові і міські, а по великих містах і районах комендатури.
Співробітниками до всіх зазначених установ приймаються тільки поляки і лише за браком останніх приймаються українці, або інші при умові знання ними польської мови і зложення обіцянки на вірність Польській Державі. Творчого елементу серед польської адміністрації дуже мало. На посади приймаються в більшості особи які біля адміністративного діла не були. При відсутності людей призначається хто попало, аби був поляк. За відсутністю людей з часу окупації поляки не можуть навіть обсадити такі місця як урядовців пошти, телеграфу, суду і інше які ще крім міст і досі не відчинені.
Що ж торкається жандармерії, то вона вербується переважно з російських поляків, котрі добре знають місцеві обставини. До жандармерії приймаються і бувші гетьманці. Всі жандарми добре вишколені в своїй службі і дуже добре її несуть. Завдяки жандармерії в поляків дуже добре поставлена розвідка, як і містечках, так і по селах. Щоб забезпечити своє становище жандармською силою по селах і в містах провадиться розшук небезпечного елементу. Пересування без дозволу абсолютно не допускається. Все населення взяте на учот. В кожнім селі, в кожнім домі, мусить висіти список хто в хаті мешкає.
При виїзді потрібно перепустку. Перевезти із села до села, чи виїхати з свого села на роботу не дозволяється без перепустки. Про виїзд з села повідомляється до волості. Цими перепустками поляки взяли місцеве населення в лещата і позбавили всякої можливості пересуватись небезпечному для них елементу. Діяльність адміністрації не дуже помітна. Вся увага польських комісарів звернена лише на стеження за населенням (перепустки, регістрація, розвідка), на збір військового майна та уборку хліба.
Стан політичний
Політичне життя зовсім придушено. З приходом поляків всі політичні організації розігнано. Організації професійні і культурно-просвітні спинили свою діяльність, тому що поляки всіма способами унеможливлювали існування цих організацій, арештовуючи членів, ревізуючи помешкання забираючи майно їх і т[ак] д[алі]. Збори ні політичного, ні навіть культурно-просвітнього чи економічного характеру не дозволяються. Всі «Просвіти» українські зачинені, або розігнані (як напр[иклад] в Рівному помешкання за реквіровано, гроші в кількості 4 000 забрано, майно і бібліотеку конфісковано). Преса розповсюджується тільки польська та російська і то в дуже малій кількості.
Всі видатні діячі активні заарештовуються без всяких причин. Наприклад, в Кременці арештовано голову повітової народньої управи Козубського, відвезено до Кракова міського голову Цайта (сидить в Кременці), Ковельського повітового комісара Луцкевича (сидить в Ковелі в таборі інтернованих), голову Луцької повітової народної управи Голубовича, голову Луцької повітової земельної управи Дидоренко (де перебувають не відомо). Був також арештований Острізький повітовий комісар Павлюк, котрому вдалося втікти. В останній час таємно був виданий наказ арештувати всіх тих, хто приймав активну участь в постанні проти гетьмана.
По селах почали арештовувати молодь особливо військових: переважно старшин. Для арешту досить найменшого запідозріння жандармерії. Арештовані перетримуються по в’язницях та по таборах інтернованих в Ковелі, Луцьку, Берестю, Домб’є і Білій. Арештованим ставиться в обвинувачення участь в большовизмі. Українські діячі вважаються большовиками і під цією маркою провадиться боротьба з українським рухом. Арештовані поставлені в нечувані умови: над ними знущаються, б’ють, знімають добру одежу, відбирають зайві річі, гроші (зайвим вважають все), щоб застерегти від втечі приймають в таборах лише в одній нижній білизні. Годують впроголодь. Гонять на самі брудні роботи. Справи арештованих ніким не розглядаються.
При спробі українців після складання умов про завішення зброї виїхати їм ставляться всілякі перепони. Не видаються перепустки по два – три тижні. Коли ж видається перепустка, то лише за рекомендацією поляків, або російських чорносотенців. До демаркаційної лінії проводять по етапу. До українського життя скрізь виражається повна нетерпимість, мова українська зневажається, всякий поляк прикидається її незнанням. Все українське вважається большовицьким і бандитським.
З населенням поляки, особливо польські війська поводяться надзвичайно дико. Про людське око видаються накази про платні реквізиції, про заборону їх самочинним шляхом. А на ділі у населення забирається все що тільки можна взяти: хліб, само, масло, кури, яйця, худоба, одіж і т[ак] д[алі]. На все це на села визначається певна кількість і щоденно сельський солтис повинен заготувати, в противним разі зареквіровується все, що побажається жовніру. За реквіроване збіжжя іноді платять по самій мізерній ціні та ще й українськими або большовицькими грішми, яких самі не визнають. Худобу пристрілюють прямо на полі. Бувають такі випадки, що жовніри приходять щоби забрати корову чи свиню, і кажуть що коли їм буде заплачено 100 – 200 миколаївських рублів, то відчепляться. В останній час на населення установлена розкладка дати кожної хаті комплект білизни і приблизно на п’ять – десять дворів кожух та чоботи. При відмовленні забирають всю одіж. Прибувші поміщики накладають на населення контрибуції.
Надзвичайно старанно поляки проводять обеззброєння населення. Робиться це по такій системі: приходить в село отряд, скликають всіх селян, окружають село, виставляють кулемети. Вичитують по списку тих що по їх відомостям мають і загрожують зброю і загрожують п’ятьом та десятьом розстрілом, коли це не помагає беруть і за шию підвішують на петлю. Наслідком цієї системи багато людей уже постріляно і повішано. За невидачу зброї паляться також села і забирається худоба. Наприклад, знамениті дубенські Сади і Млинів за невидачу зброї цілком спалені. Населення після цього віддає п’яту – десяту частину своєї зброї і то зіпсованої, а Сади, наприклад, зброї не віддали і всі повтікали в ліси. Щоб вбити всяку віру в поворот української влади поляками розповсюджуються самі провокаційні чутки, то Денікін вже зайняв всю Україну, то Петлюра попався в полон, то з Петлюрою ми воюємо, то з Петлюрою ми спільники.
Прихід свій з початку поляки виправдували тим, що ніби вони прийшли визволити народ (не кажуть чий) від большовиків і завести порядок, а тепер безсоромно заявляють що це Польща і зайняті землі прилучаються до Польщі. Агітація за прилучення до Польщі зайнятої території Волині провадиться місцевими поляками, а особливо ксьондзами. Висилаються всякі роблені депутації, та делегації до «Високого» польського уряду в Варшаві. Польські ксьондзи їздять по селах, збирають сходи, обіцяють навезти дешевої мануфактури, солі, заліза та нафти для населення, але для цього треба мов послати заяву до «Високого» польського уряду про те що населення бажає прилучитись до Польщі і буде слухатись його розпоряджень. Звичайно що кваплячись за дешевою сіллю населення в повітах Ковельським, Володимир-Волинськім і Луцькім в багатьох місцях такі приговори попідписувало. В новозайнятих же місцевостях такий приговор підписаний тільки в Оликській волості Дубенського повіту, а в інших місцях селяни кажуть, що мануфактуру та сіль давайте, а підписуватись не хочемо.
Політичне життя російського чорносотенства провадиться цілком легально. В Рівному і Дубному існують комітети «русских» людей, куди входять чорносотенне духовенство і чиновничество. Агітація денікінська провадиться цілком одверто, особливо духовенством. В Рівному перебуває зараз бувший комендант міста Рівного в час перебування там українського уряду Отаман Кованько, котрий з дозволу польської влади і з уповноваження Денікіна провадить вербовку добровольців до денікінської армії. Всі вербуємі відправляються в одиночку до Денікіна через Україну (на Волочиськ) і через Румунію. Місцеве духовенство зверталось з петицією до польського уряду і прохало дати їм допомогу як постравадшим від революції. Поляки прислали їм допомогу і вагон нової одіжі і два вагони трап’я.
Настрій поляків з початку був досить бадьорий, я тепер значно змінився: поляки особливо місцеві, ввесь час почувають непевність свого стану. Це видко по тому, як заможні елементи польські та поміщики стараються спродати своє майно і швидше виїхати. Більш демократичні елементи незадоволені політикою поляків, кажуть, що так довго бути не може, як прийдуть петлюрівці або большовики, то буде нам лихо. Навіть самі польські комісари на сходах заявляють що «Ви мов всі чекаєте Петлюру, але він ще не скоро прийде».
Стан культурно-просвітній
Всі школи українські з приходом поляків зачинені. Для справ освітніх призначені комісари освіти повітові і окружні. Школи дозволяється відкривати тілько польські, інші ж, а значить і українські, лише на власні кошти з обов’язковим викладом польської мови. В деяких повітах (в залежності від комісара освіти) дозволяють відкривати українські школи звичайно на власні кошти при тій умові, коли всім населенням буде винесений приговор про відкриття української школи. В більшості сіл, там де вчителі скликали за дозволом польської влади такі сходи, то населення зовсім відмовляється від всяких шкіл, коли вони будуть на власні кошти. В Рівному заходами місцевих українців, головним чином членами «Просвіти», добуто дозвіл від ковельського окружного комісара освіти на відкриття в Рівному української бурси, як середньої школи, на власні кошти. При відсутності коштів звичайно бурса не відкрита.
У всіх галузях культурного і громадсько-державного життя, запроваджується полякам шалена полонізація. Державною мовою ведена мова польська. Діловодство у всіх державно-громадських установах навіть по волостях і селах провадиться на мові польській. Переписка приймається тільки на польській мові, для перекладу майже при кожній установі закладено перекладове бюро. Всі накази, розпорядження і оголошення робляться на мові польській і в залежності від адміністратора додатково на російській, а іноді і на українській. Всі зовнішні публічні написи наказано перемінити на польську мову. На сходах населення заявляє, що воно польської мови не розуміє і тоді польські комісари звертаються по російські або по українські.
Стан економічний
Життя економічне окупованих місцевостей таке: гроші офіціяльно польські марки та миколаївські рублі. Курс польської марки спочатку був 1 марка – 2 рублі, а тепер 1 марка – 75 копійок. Українські гроші приймаються лише на біржі по 10 – 15 гривень за миколаївський рубель. Польські марки населенням приймаються не охоче. При пониженні курсу української гривні, населення не охоче їх віддає. З українських грошей на біржі ходять лише кредитові державні білети. В продажі появились мануфактура, залізо, сіль, нафта і інше по ціні: сукняний крам від 80 карбованців за аршин, залізо 2 карбованці фунт, сіль 4 – 5 карбованців фунт, нафта 2 карбованці фунт, хліб 3 – 4 карбованці фунт (московськими грішми).
Для забезпечення себе хлібом поляки стараються всіма способами викачати від населення збіжжя. Систематично перепроваджуються реквізиції хліба. На кожне село визначається певна кількість хліба, яку вимагається під загрозою конфіскації знести і безплатно перевезти. Хліб зібраний з поміщицьких земель на якого не має власника обертається в державний. Для зборки хліба на поміщицьких землях ставляться різні умови. Поміщики стараються за всяку ціну вивезти хліб навіть в снопах. Звозити, обмолочувати і перевозити до станції населення заставляють примусово. За всяку дрібницю поляки стараються брати гроші. За перепустку беруть 5 – 10 карбованців за посвідчення, за переклад прохання 10 – 15 карбованців. За всіх в’їжджаючих і виїжджаючих з міст і сел установлена платня по 5 – 7 карбованців, за пронос ручних пакунків 1 – 2 карбов[анців].
Стан військовий
Озброєною військовою силою в кожнім повіті являються комендантські сотні сто – двісті чоловік, а також регулярні військові частини, які увесь час пересовуються і визначити де кожна з них стоїть немає можливості. Приблизні відомості такі: в Острізькім повіті стоїть ІІІ піхотна дивізія, в Дубенськім повіті оперує зараз отряд до двох тисяч душ, яким обеззброюють населення, в Острізькім повіті стоїть дика польська кавалерійська дивізія. В різних місцях стоять батареї, які меж іншим без набоїв. Взагалі поляки досить обережно привозять зброю. Складів майже немає. Війська складаються як з галлеровців, так і пілсудовців. Війська Галлера досить дисципліновані, добре озброєні і одягнені. Пілсудовців озброєні не гірше, але кепсько одягнені і мало дисципліновані. Дисциплінованість лише зверхня. Війська Галера поводяться з населенням значно чемніше ніж Пілсудовці. Пілсудовці уявляють з себе просто розбишак, котрі до того ще отуманені польським шовінізмом. Настрій польських військ, що день то гіршає. Післудовці не розуміють чого вони післані на Україну. «Нас послали, – кажуть – воювати з большовиками, а ми воюємо з населенням». Між старшинами і козаками немає тісного зв’язку. Козаки не поважають своїх старшин і мало довіряють. Армія Галера що даль то більше большевичується.
Дуже велика сила війська перекинута в останній час в район Заславля і Шепетівки. Найбільше згруповані у них війська біля фронту. Лінія фронту в даний мент проходить в пунктах: від Волочиська, Бальківці, Чухелі, Нова Гребля, Великий Лазучик, Котюржинці, Троянівка, Шарлаївка, Кузьминці, далі фронт іде по річці Хоморі. Демаркаційної лінії поляки не додержуються майже ніде. В багатьох місцях польські війська переходять фронт, грабують населення, забирають державний хліб, тероризують селянство, обеззброюють, арештовують міліцію, сельську і волосну адміністрацію. Наприклад, в с[ело] Корчівку недавно явились поляки і хотіли арештувати волосного комісара Волочиської волості Сірова. В Корчовецькій волості поляки заарештували двох міліціонерів. В Волочиській, Маначинській і Базалійській волості, поляки приїжджають отрядами і загрожують розстрілом тих хто піде на «петлюрівську мобілізацію». Населення тероризоване в цих місцевостях і зовсім не хоче виконувати розпоряджень української влади. Кордон чи демаркаційна лінія і цих місцевостях не охороняється, тільки кордонним українським корпусом, який не в силі забезпечити населення від польських озброєних нападів.
Стан український
Життя українське придушене в окупованих місцевостях зовсім. Все забилось в підпілля. Лише де-не-де вибивається огник національно-культурного життя по містах відкриваючи приватні школи, або підтримуючи формальне існування просвіт. Український елемент заляканий і розпорошений. Всі українці звільнені від служби розбрелись по селах. Дехто пішов на сільську роботу, а деякі як, наприклад, в Рівному мирові судді, продають на улицях цигарки. Більшість страшно бідує і голодує від безробіття. Настрій самий різноманітний. Але прихильності до поляків, крім самих поляків, ні в кого немає. Інтелігенція поділилась на два табори: денікінці і українці. Більшість – денікінці. Навіть такі особи як член президії українського Трудового конгресу Гаврильчик, будучи обраний трудовим селянство від Рівненського повіту на Трудовий конгрес, тепер приймає активну участь в денікінській організації «Комитет русских людей».
Серед українських кол віра в поворот української влади не вмирає. Настрій населення большовицько-український. Спочатку він був пригнічений, а тепер коли поляки допекли своєї поведінкою настрій надзвичайно ворожо нервовий. Населення тужить тепер за українською владою. «Прогнівили, – кажуть, – ми Петлюру тому він тепер і не хоче нас визволяти». Найбільше пригнічення і баламутство провадиться польськими провокаторами, котрі стараються всіма способами вбити віру в українську справу, а також повною непоінформованістю населення про наше становище. Роздратоване населення готується до повстання. Хоча поляки і вживають нелюдські способи обеззброєння, але в населення ще велика кількість залишилась зброї і набоїв. Зараз появилась по селах і повітах спільних підготовлення до повстання. Підраховується зброя, набої, установлюється зв’язок. Нав’язувати зв’язки доводиться надзвичайно трудно через заведену польську систему – заборона пересування. Хоча знаючи звички польської жандармерії брати хабарі, за них можна роботу провадити.
Об’єднуючими центрами організації є повітові «повсткоми», котрі в свою чергу об’єднані «Центральним противопольським повстанським комітетом». Вся праця повстанських комітетів направлена в даний мент до організації мас для озброєного повстання проти польського панування на Волині. 5 – 7 жовтня б[іжучого] р[оку] вибухло стихійне повстання селянства в районі Шумської волості с[елі] Людвище Острозького повіту. Повстання виникло на грунті дикого поводження поляків і реквізицій. Розпочате повстання охопило зараз же всю Шумську, Борецьку, частину Староолексинецької, Білокриницьку, а також Вишневецьку волості. З огляду на те, що повстання розпочалось без всякої організації і без керування українських «повсткомів» воно мало самий неорганізований характер. Поляки швидко стягнули всі свої сили з Острога і Кривина в район повстанський місць, і через два – три дні придушили. При ліквідації повстання була вжита артилерія, котрою спалено все село Людвище, а також почасти і окружні села. Частина повстанців арештовано, із них дев’яносто чоловік в м[істі] Ямполі привезених з Шумська розстріляно, частина відпроваджена до різних таборів. З боку поляків погинуло під Шумськом до шестиста чоловік і в Кременецьких містах до двохсот чоловік. Зараз оперують в Кременецьких лісах невеличкі отряди, котрі знищують проїжджаючих польських козаків.
Дуже успішну з технічного боку запроваджують організацію большовики, витрачають великі кошти і закладають скрізь свої відділи організацій. Найкраще стоїть справа організації в большовиків в Острозькім повіті. Хоча їхній агітації селян і не дуже піддаються, але завдяки провокаційній большовицькій роботі, що мов большовики вже одмовились від комуни, селяне вірять большовицькій агітації. З огляду на те що наша організація зараз ще заслаба тому можна чекати, що большовики можуть досить легко взяти ініціятиву повстання до своїх рук.
Справами організації підготовки повстання в окупованій Волині провадять вищезгаданий «Центральний противопольський повстанський комітет», котрий складається по такому принципу:
1) представництво від кожного окупованого повіту (повинні бути особи, які відомі населенню, а також які добре знають умовини даного повіту);
2) представник «Ц[ентрального] у[країнського] п[овстанського] к[омітету]»;
3) отаман повстанських противопольських військ і начальник «Повстанського штабу».
Політична платформа членів «повіткому» визнання української самостійності і її теперішньої форми державного ладу і повна підтримка сучасного українського уряду. «Повстком» сконструювавсь вже два місяці, але праця його ще мало помітна через повну відсутність в даний мент коштів і через малу кількість (відпущено «Ц[ентральним] п[овстанським] к[омітетом]» 50 000 карбов[анців]) відпущено до цього часу.
Докладаючи Вам, пане Міністре, про стан окупованих місцевостей, дозволяю собі викласти тут ті заходи, які на мій погляд потрібно вжити негайно для підтримки української справи в окупованих місцевостях:
1) насамперед являється потреба в грошових засобах для дальнішого провадження організації позафронтової інформації;
2) необхідно організувати матеріяльну допомогу українським втікачам з-під польської окупації;
3) організувати грошову допомогу українцям, які залишились під окупацією і постраждали від поляків (звільненим від служби та арештованим);
4) організувати грошову підтримку тим українським організаціям (просвітам та школам), котрі пробують виявити національно-українське життя, а також взагалі для підтримки українського національного життя в окупованих місцевостях;
5) організувати якнайбільшу грошову допомогу «Центральному противопольському повстанському комітету» для перепровадження успішної організації мас на випадок потреби підняти повстання проти поляків і захоплення ініціятиви в цій справі в українські руки.
Справу з організацією позафронтової інформації допомоги втікачам, допомоги українському свідомому елементу по той бік польського фронту і допомоги в підтримці там українського національного життя я вважаю можливим залишити її під своїм доглядом, а справу організації підготовки повстання цілком, віднести до «Центрального противопольського повстанського комітету», котрий зараз знаходиться в м[істі] Старокостянтинові. Для організації допомоги зазначеної в перших чотирьох пунктах прохаю асигнувати в моє розпорядження 1 000 000 гривень, або 65 000 миколаївськими грішми, позаяк по той бік фронту приходиться вимінювати українські гривні на миколаївські рублі.
Губерніяльний комісар Сумникевич
Оригінал Міністру внутрішніх справ, машинопис
ЦДАВО України Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 372. – Арк. 1 – 7.