До читача

Ясь Олексій

Мене віддавна приваблювали тексти істориків. Багатоголосся смислів, мінливість сюжетів, розмаїття форм, своєрідне оперування, переінакшування, часом навіть гра з фактографічним матеріалом творять заплутане, суперечливе, зіткане з різних шарів і, водночас, чаруюче, загадкове мереживо історичного письма, за якою переховується особа Автора.

Зазвичай тексти істориків асоціюються з тими чи іншими образами минувшини. Недаремно представників «історичного цеху» здебільшого сприймають саме з цієї перспективи. Втім, спроби прочитати та осягнути їхні тексти з історіографічних ракурсів і контекстів неодмінно виявляють й інші образи – образи самих істориків. Власне, читання, коментування та тлумачення текстів і складає наріжний рефрен майже всіх сюжетів, пропонованої монографії. У широкому сенсі це книжка про тексти та їхніх авторів.

Величезний масив текстів справляє на дослідника враження безмежного океану – начебто знайомого і загалом незвіданого, котрий спроможний поглинути будь-які творчі потуги. З такої перспективи вкрай важливим видавався вибір виразних методологічних орієнтирів, які б послугували надійним дороговказом для побудови і розгортання певних дослідницьких стратегій. Отож погляд зупинився на стильових підходах і теоріях, які добре прислужилися для формулювання вихідних запитів до текстового матеріалу.

Концептуальне й інструментальне використання стилю сягає своїми витоками ще доби класичної науки і хронологічно обіймає, щонайменше, кілька століть інтелектуальної та культурної історії. Тим паче, що стильові підходи й теорії зазнали численних і багатоманітних некласичних трансформацій та постмодерністських мутацій (докладніше про це йдеться у першому розділі). Відтак вони й дотепер залишаються досить уживаними та привабливими для багатьох учених із найрізноманітнішою фаховою (причому не тільки соціогуманітарною!) спеціалізацією. Вочевидь, організаційні й евристичні можливості стильових підходів найбільше спричинилися до методологічного вибору та, кінець-кінцем, виплекали формулювання провідної проблематики – історик і стиль.

У такому річищі вкрай складною й гострою проблемою виявився добір істориків та їхніх текстів, оскільки постійно примушував зважувати на уявних шальках терезів безліч аргументів pro et contra щодо можливих осіб і сюжетів. Тому провідною настановою, покладеною до засад цього відбору, стала ідея представлення найширшої стильової мозаїки, котру творили різні дослідницькі практики й тексти. Безперечно запропонована вибірка українських істориків та їхніх праць у жодному разі не є викінченою і розглядається тільки як одна з багатьох можливих варіацій у репрезентації українського історіописання. Та, попри приховану суб’єктивність, яка звичайно побутує у будь-якій процедурі добору, сподіваємося, що у монографії більш-менш адекватно репрезентовано основні перетворення стильової палітри української історіографії ХІХ – 80-х років ХХ ст.

На цьому місці доцільно сказати декілька слів про хронологічну локалізацію. Якщо нижня межа видається вповні очевидною і пов’язаною з появою академічного історіописання на українських обширах, то верхня вмотивовується свідомим виключенням сучасного періоду історії науки.

Крім того, варто застерегти від сприйняття монографії як систематичного викладу української історіографії. Такі враження можуть скластися внаслідок уживання низки стильових підходів, які зазвичай нав’язують цілісність у репрезентації багатьох сюжетів (співвіднесення конкретного тексту з загальними стильовими настановами, певного історика з культурною добою і т. п.). Натомість у книзі представлений лише один із багатьох потенційних «зрізів» українського історіописання, що подається з перспективи прочитання текстів істориків у світлі культурних епох та стильових напрямів.

Зрештою, мусимо сповнити приємний обов’язок і подякувати колегам, які у різний спосіб спричинилися до появи цієї студії. Валерій Смолій і Геннадій Боряк повсякчас підтримували та стимулювали автора на різних етапах підготовки й написання цієї книги, а також доклали великих зусиль для її наукового редагування. Чимало порушених сюжетів і проблем більш виразно окреслилися у повсякденному спілкуванні з моїм добрим другом та колегою Ігорем Гиричем, якому я щиро вдячний за його незмінну увагу і терпіння.

Оксана Юркова люб’язно надала текст неопублікованої монографії М. Грушевського про Д. Бантиша-Каменського, котрий віднайшла в архіві РАН і нині готує до публікації. Цей дуже цікавий та оригінальний текст (можливо, одна з найкращих монографій М. Грушевського!) був використаний у другому розділі, зокрема додав багато важливих контекстів у рецепції як Д. Бантиша-Каменського, так і української історіографії перших десятиліть ХІХ ст. Ярослав Федорук, незважаючи на хронічну перевантаженість під час закордонних відряджень, постійно віднаходив можливості і надсилав автору публікації та матеріали, котрі не були приступні у Києві. Олесь Федорук перечитав текст, присвячений П. Кулішу, і висловив багато цінних зауважень та слушних коректив. Степан Величенко переклав англійською мовою резюме до цієї книжки. Світлана Блащук протягом дуже стислого терміну підготувала оригінал-макет.

Низка ідей та проблем, порушених у монографії, обговорювалася й дискутувалася у різних середовищах істориків. Передусім, варто згадати про серію методологічних семінарів в Інституті історії України НАН України, започаткованих Іриною Колесник у січні 2006 р. У другому випуску альманаху теорії та історії історичної науки «Ейдос» побачила світ низка розвідок про стильові підходи на теренах історіописання і соціогуманітаристики, котрі згенерували авторське зацікавлення цією проблематикою. Окремі ідеї і підходи були апробовані на наукових форумах (круглих столах, семінарах), проведених відділом української історіографії Інституту історії України НАН України під керівництвом Олександра Удода.

Доброзичлива підтримка й дружня допомога названих та багатьох інших осіб, урешті-решт уможливили появу цієї монографії, за що автор складає всім щиросердну подяку!