Післямова

Ясь Олексій

Тексти істориків не дуже спонукають до суцільних генералізацій та формалізованих висновків, а, навпаки, продукують індивідуалізовані враження і розумування, зокрема щодо представлення неповторності стилю того чи іншого автора. У нагоді стає звернення до макроконтекстів культурних епох, які дозволяють не тільки окреслити певні стильові варіації та типи вчених, а й нав’язати більш-менш релевантні мірила вартості щодо їхнього історичного письма.

Українське академічне історіописання початку ХІХ ст. формувалося на перехресті двох культурних епох – просвітництва та романтизму. Отож споглядаємо нетривкість і навіть певну хаотичність стильових вимог у текстах тодішніх істориків, зокрема у перших «синтетичних» працях Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича.

Письмо Д. Бантиша-Каменського, який репрезентував доволі поширений на теренах російської та німецької історіографії тип історика-чиновника, тяжіло до одноманітного, однорідного представлення української минувшини. Загалом «малоросійський історіограф» вирізнявся специфічною нормативністю мислення, котра спиралася на природно-правові канони з виразним моралізаторським рефреном, але без особливих філософських чи культурних устремлінь. Взірцем для нього слугували праці М. Карамзіна та Й.-Х. фон Енгеля.

З іншого боку, першорядне значення мав особистий досвід Д. Бантиша-Каменського, котрий локалізувався обмеженою цариною його практик як дослідника-архівіста, чиновника, губернатора-адміністратора та дипломата. До того ж, батьківська спадщина як у сенсі світоглядних та дослідницьких настанов, так і у розумінні тих робочих (джерельних) матеріалів, які дісталися йому у спадок, заклали потужний інерційний шар у стилі мислення Д. Бантиша-Каменського.

Недаремно автору «Истории Малой России» було вкрай складно реагувати не тільки на ранньоромантичні віяння 1820-х років, а навіть увести й опрацювати багатоманітний фактографічний матеріал у звичне річище пізньопросвітницького історіописання. Але самобутнє становище Д. Бантиша-Каменського як російського інтелектуала, що мусив реагувати на вимоги і запити кількох культурних середовищ, спричинилося до появи двох відмінних видань «Истории Малой России» (1822, 1830). У такому сполученні і криється секрет тривалої популярності цих текстів «малоросійського історіографа», позаяк обидва видання відповідали вподобанням різних верств освіченого суспільства протягом усього ХІХ ст.

На відміну від Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевич являв собою перехідний тип ученого (іноді його метафорично називають істориком-поетом!) – «щирого малоросіянина» та поміщика-культурника з помітним пластом антикварного мислення, котрий химерно сполучався з літературно-естетичними й етнографічними інтенціями як у дусі раннього романтизму, так і старого класицизму початку ХІХ ст. Як автор «Истории Малороссии» (1842 – 1843) М. Маркевич опізнився зі своєю працею, щонайменше, на 10 – 15 років. Тим паче, що свої творчі задуми він публічно задекларував ще 1831 р. Відтак його п’ятитомник не тільки репрезентував разючий стильовий дисонанс поміж романтизмом та пізньопросвітницьким раціоналізмом, а й вирізнявся крайньою розмитістю, суперечливістю та масштабними фактографічними і сюжетними запозиченнями з «Истории русов».

Проте апологія слави, за версією М. Маркевича, продемонструвала самобутній, амбівалентний і доволі розмитий шар культурної свідомості лівобережного панства, що виявився у реакціях на різні рецензійні відгуки. Скажімо, малоросійське дворянство досить індиферентно поставилося до відомих пасажів В. Бєлінського про «політичну вбогість Малоросії», проте надзвичайно рішуче виступило супроти зазіхань на «героїчну спадщину» козацтва (справа про т. зв. «польську інтригу» Й.-Ю. Сенковського).

Культурна доба романтизму принесла на українські терени нові типи істориків – історик-критик (М. Максимович) та історик-художник (М. Костомаров), які не тільки здобули університетський вишкіл, а й свого часу обіймали провідні позиції у фахових корпораціях учених у Московському, С.-Петербурзькому та Київському університетах. Відтак розгорнулася поступова професіоналізація українського історіописання, хоч не варто надмірно переоцінювати масштабність цього процесу. З цієї перспективи дещо осібне місце посідає постать П. Куліша – талановитого вченого-аматора та письменника, котра репрезентує суперечливість і варіативність життєвих сценаріїв українських інтелектуалів Миколаївської доби.

Романтизм спричинив потужні стильові трансформації українського історичного письма, зокрема перехід від великих багатотомних історій до дрібних публікацій з обсягу численних дослідницьких практик – етнографічних, фольклорних, літературних, мовознавчих, архівних, краєзнавчих, археологічних, мистецько-естетичних, музичних тощо. Та найголовніше те, що тотальність настанов раціоналістичного та природно-правового мислення досить швидко перетворилася у строкате розмаїття фрагментарних, мозаїчних і динамічних мисленнєвих структур, властивих романтичному стилю мислення.

Зрештою, дрібні, часом припадкові тексти українських істориків-романтиків відіграють неабияку роль у формуванні культурного простору дореформеної України. Більше того, романтичний фрагмент мислення нав’язує цілісну програму творення українського історіописання в імперському культурному просторі, котра набуває дедалі більших обертів: листи та дрібні публікації М. Максимовича, історичні монографії М. Костомарова, врешті-решт багатотомники П. Куліша («История воссоединения Руси», «Отпадение Малороссии от Польши (1340 – 1654)», написані у дусі пізнього романтизму з раціоналістичними та позитивістськими вкрапленнями.

Таким чином, із «мовної програми» романтизму фактично розпочався проект «винайдення України». Зокрема, народжується відома формула М. Костомарова про «дві руські народності», котра нав’язувала поступове виокремлення українства у координатах Руського світу. Причому до костомаровської тези впритул наблизився М. Максимович ще у 1830-х – 1840-х роках (чернеткові нотатки про психологічні відмінності великорусів та українців), хоч і не наважився, мабуть, з огляду на свій слов’янофільський консерватизм, винести ці роздуми на публічну дискусію. Відтак ревізіоністський поворот П. Куліша у 1870-х роках у певному розумінні можемо розглядати як одну з можливих варіацій цього проекту, позаяк він протиставляв ідеї сепарації від Руського світу думку про перерозподіл ролей у цьому культурному просторі. Ймовірно, саме звідси походить авторський поділ Руського світу на Стару та Нову Русь, з якого поступово визріла візія П. Куліша про «возз’єднання» Русі.

Культурна доба романтизму в українській інтелектуальній історії вирізнялася як особливими темпоральними характеристиками, себто своєю тривалістю (від 1820-х років до кінця ХІХ ст.), так і розмаїтими стильовими перехрещуваннями. Зокрема, доволі потужним залишався пласт пізньопросвітницького раціоналізму, котрий посідав поважне місце у мисленнєвих структурах М. Максимовича (понятійна зв’язка Просвітництво / Руський дух) і навіть М. Костомарова (ідея народоправства й свободи особистості). Щодо П. Куліша, то його самопроекції у багатоманітних культурних, публіцистичних, літературних і навіть комунікативних практиках тяжіли до образу не стільки романтичного Пророка, скільки мудрого Вчителя-ментора на кшталт відомих просвітницьких максим.

Окрім того, варто відзначити досить тривале співбуття доби романтизму не тільки з просвітництвом, а й з іншими культурними епохами. Приміром, фантастичний успіх історичних монографій М. Костомарова протягом 1860-х – 1870-х років співпадає зі стрімким поширенням «першого» позитивізму та ідеалів «точного» знання в імперії Романових. Тому навіть відому зустріч із М. Костомаровим («помираючим левом») у січні 1885 р. Д. Яворницький подає у своєму листуванні як символічну передачу романтичної «віри», впливи якої залишаються домінуючими у його писаннях навіть на початку ХХ ст.!

Ймовірно, причини такого тривалого співбуття культурних епох на українських обширах варто дошукуватися у сповільненій інституціоналізації національного історіописання та соціогуманітаристики. Вочевидь, на цей процес вплинув і погром кирило-мефодіївських братчиків 1847 р., які повернулися до повноцінного наукового та культурного життя лише на зламі дореформених і пореформених часів (проект с.-петербурзької «Основи»). Водночас романтичні концепти були затребувані багатьма діячами національно-визвольного руху другої половини ХІХ ст. Наприклад, романтичні ідеї відіграють помітну роль у мисленнєвих сполученнях істориків, які засвоюють натуралістичну програму пізнання «першого» позитивізму, зокрема у відомій формулі В. Антоновича – «три національні типи народні».

Культурна доба позитивізму не тільки успадкувала й трансформувала класичні просвітницько-раціоналістичні зразки мислення, а і його устремління щодо поліпшення «природи» самої людини. Така специфіка «першого» позитивізму (за версією О. Конта) спричинилася до того, що низка українських інтелектуалів спершу сприймала цю стильову течію за посередництвом просвітницької спадщини. Не випадково просвітницький пласт посідав чільне місце у стилі мислення багатьох українських інтелектуалів другої половини ХІХ ст., зокрема О. Лазаревського.

Нова культурна епоха згенерувала й низку вимог до професіоналізації історичної науки, зокрема нав’язала формальну (часописи, товариства) та неформальну (Київська школа істориків В. Антоновича) інституціоналізацію українського історіописання. Стильова формація «першого» позитивізму з його натуралістичним сцієнтизмом виплекала й появу нових типів учених – професійних істориків із космополітичними (М. Драгоманов) та культурно-просвітницькими світоглядними настановами (В. Антонович), які почасти виявилися і в їхніх вподобаннях стосовно дослідницького інструментарію – компаративного й типологічного, а також у сприйнятих інтелектуальних впливах – теорія «мандрівних сюжетів» Т. Бенфея та антропологічні практики П. Топінара.

Втім, стильові сполучення українських інтелектуалів, що сформувалися у річищі «першого» позитивізму, були доволі строкатими. Зокрема, стиль мислення В. Антоновича не тільки поєднував пізньопросвітницький, романтичний та позитивістський шари, а й містив численні вкраплення з тогочасних антропологічних теорій, прудонізму, слов’янофільства та ін. Відтак співіснування відмінних стильових компонентів у його текстах та дослідницьких, культурних і громадських практиках призвело навіть до контраверсійних варіацій на ниві представлення В. Антоновича як певного типу ученого-гуманітарія – історик-аналітик чи історик-синтетик. Неабияким розмаїттям вирізнялися й мисленнєві структури М. Драгоманова, що загалом спиралися на раціоналістично-позитивістський підмурок, але водночас адсорбували широкий спектр соціалістичних, анархічних, ліберальних ідей другої половини ХІХ ст.

Натуралістична програма «першого» позитивізму спричинилася до суцільного еволюційного представлення минувшини, зокрема відвела перші ролі у дослідницьких практиках історико-генетичному методу, критично-аналітичним процедурам та різного роду каузальним залежностям, що поступово нав’язували ідею детермінізму у конструюванні світу минувшини. Вислідом таких практик стала низка монографічних текстів, яка створила локально-регіональну «еволюційну палітру» (серія обласних монографій учнів В. Антоновича) і, врешті-решт, виплекала проект єдиної «еволюційної панорами» національної історії («Історія України-Руси» М. Грушевського).

Ймовірна альтернатива щодо такої репрезентації потенційно намічалася у компаративістиці М. Драгоманова. Його тексти, хоч і базувалися на еволюційній підоснові, проте суттєво розширили і модифікували позитивістські уявлення про стадіальне представлення світу історії і, заразом, були відкриті до впливів раннього дифузіонізму та соціологізації минувшини.

Зрештою, монументальний проект великого наративу, котрий визрів здебільшого у річищі позитивістських дослідницьких стратегій, призвів до появи своєрідного типу історика-енциклопедиста (М. Грушевський) із незвичайною жертовною самопосвятою та універсальним діапазоном наукових зацікавлень і практик.

З одного боку, такі контексти продукують порівняння особи автора зі славнозвісними французькими енциклопедистами другої половини XVIII cт., які прагнули створити єдиний універсальний звід знань. З другого боку, вони логічно вписують «Історію України-Руси» у низку «великих» проектів національних історій ХІХ – початку ХХ ст., котрі мали освятити та легітимізувати буття націй і держав у часі й просторі.

Водночас монументальний багатотомник М. Грушевського (його назва фактично успадкувала відому пропозицію В. Антоновича про вживання у перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» замість означення «малоросійський» дефініції «українсько-руський») не тільки інтегрував здобутки романтиків та «перших» позитивістів, а фактично перевів проект «винайдення» України, точніше, конструювання української історії на новий рівень.

Наріжною віссю великого тексту, навколо якої оберталися практично всі мисленнєві структури М. Грушевського, стала майже «вічна» категорія народу / нації, котру історик прагнув представити у всій еволюційній багатоманітності, генетичній тяглості та фактографічній повноті. Однак, проект який виношувався у руслі дослідницьких стратегій «першого», згодом «критичного» позитивізму довелося реалізовувати за культурної доби, відомої як Fin de Siècle чи Срібний вік, котра кинула низку інтелектуальних та культурних викликів класичному історизму.

Ці виклики поклали край домінуванню єдиного «великого» стилю у межах певної культурної епохи. Натомість постало самобутнє багатоголосся конкуруючих стильових пропозицій (соціологізація, віталізм або філософія життя, неоромантизм, неокантіанство, психологізація, «критичний» чи модернізований позитивізм, циклічне представлення минувшини та низка ін.), на тлі яких відбувався перехід від традиційного / класичного до некласичного історіописання.

Провідним рефреном епохи Fin de Siècle став поворот до інтуїтивного способу мислення, котрий тою чи іншою мірою простежуємо майже у всіх стильових комбінаціях. Отож М. Грушевський, який сформувався як інтелектуал у дусі критично-аналітичних та раціоналістичних взірців мислення, на котрих базувалися позитивістські дослідницькі стратегії, опинився перед проблемою стильового вибору, себто певного сполучення аналітичних та інтуїтивних мисленнєвих структур як способу переходу від традиційної до некласичної історіографії.

Будь-що-будь М. Грушевський прагнув зберегти еволюційну підоснову та генетичне представлення побутування нації як колективного «діяча-героя» української історії, а також втримати виразні сцієнтистські вимоги до історичного письма. Це торувало шлях до соціологізації історії за версією Паризької наукової школи (Е. Дюркгайм, Л. Леві-Брюль), хоч і не виключало вибіркового вживання певних ідей та концептів з обсягу інших стильових пропозицій (віталізму, психологізму, неоромантизму).

Проте у перші десятиліття ХХ ст. намітилися й альтернативні версії конструювання української історії, котрі вимальовувалися у річищі неоромантизму. У широкому сенсі цей стильовий напрям пропонував поєднання інтуїтивного й аналітичного способів мислення на модерністських засадах, себто у вигляді незвичайних, інколи еклектичних сполучень персоніфікації й соціологізму, символізму та волюнтаризму, психологізму і віталізму, органіцизму та героїзації і т. п. Відтак неоромантизм спричинився до модерної актуалізації різноманітних версій відомих політичних проектів: від консерватизму до анархізму.

Найяскравішим речником українського неоромантизму став В. Липинський. Він представляв досить цікавий тип приватного вченого з блискучим університетським вишколом, але позбавленого інерційних складових традиційних дослідницьких і культурних практик, які зазвичай побутували у мисленні більшості академічних учених. Його концептуальна пропозиція вирізнялася неабиякою креативністю та надзвичайним динамізмом, попри те, що продукувала консервативний політичний сенс – «класократичну державу» чи гетьманську хліборобську монархію. Тож візія В. Липинського нав’язувала харизматичну персоніфікацію та героїзацію, символістську естетику і волюнтаристське потрактування динамізму у світі історії, але з виразним соціологічним лейтмотивом, що тяжів до відомих теорій циркуляції еліти за версіями В. Парето та Г. Моски.

Іншу варіацію українського неоромантизму репрезентував С. Томашівський – галицький інтелектуал і, заразом, один із найталановитіших учнів М. Грушевського, котрого з певними застереженнями можна означити як тип гуманітарія-культурника, хоч і з неабиякими громадськими та політичними амбіціями. Його неоромантична візія являла собою апологію ідеї Галичини («українського П’ємонту») та її виключної ролі, передусім, культурного та політичного призначення в українській історії. На відміну від концептуалізації В. Липинського, тексти С. Томашівського виділялися помітним віталістичним забарвленням і продукували низку культурницьких смислів.

Так чи інакше, український неоромантизм виплекав дві відомі метафоричні формули модернізації проекту «винайдення» України – через державу до нації (В. Липинський) та через націю до держави (С. Томашівський). У 1920-х роках обидва інтелектуали публічно задекларували наміри перевести означені інтенції до академічної царини у вигляді написання великих студій з української історії (проект 12-ти томної «Великої історії Галичини» С. Томашівського та «державної історії» В. Липинського ), котрі однозначно розглядалися як альтернативні візії щодо «Історії України-Руси». Але ці задуми залишилися тільки на стадії їх виношування.

Втім, у 1920-х роках актуальності набувають й інші шляхи модернізації українського історіописання, пов’язані з загальним поворотом до соціологізації минувшини у культурну добу, котру метафорично можемо означити як епоху «масової історії». Скажімо, у цьому напрямку просувався М. Грушевський, який здебільшого скептично, а подекуди і негативно сприймав концептуальні й інструментальні пропозиції неокантіанства, неоромантизму та феноменології. Натомість історик віддавав перевагу соціологізації минувшини за версією Л. Леві-Брюля, «психології народів» В. Вундта, котрі, хоч і спиралися на компаративний та типологічний інструментарій, проте зберігали традиції докладного фактологічного опису та ще й з виразним просторовим історично-генетичним ухилом.

Переведення таких настанов до «Історії України-Руси» спричинилося до того, що установчі концепти розмивалися величезною масою фактографії, наприклад, у тексті дев’ятого тому. Відтак автор опинився у своєрідному «зачарованому колі», позаяк уведення нових доповнюючих культурознавчих й етнологічних площин на ниві соціологізації минувшини («Початки громадянства (генетична соціологія), «Історія української літератури») нав’язувало опрацювання величезних фактологічних масивів.

Це перевершувало фізичні можливості одного вченого навіть із такою фантастичною працездатністю, як у М. Грушевського. Тим паче, що він, хоч і спирався на своїх учнів та співробітників у царині джерелознавчої й архівної евристики, проте мусив особисто інтерпретувати зібраний матеріал і проводити концептуальний синтез. На превеликий жаль, зла «гра долі» обірвала дослідницькі практики М. Грушевського у найцікавіший час, оскільки наступні томи з обсягу монументального проекту, вочевидь, змусили б його по-новому реагувати на культурні й інтелектуальні виклики міжвоєнної доби.

Та впродовж 1920-х років постає і низка інших варіацій соціологізації української історії. Такою, приміром, була теорія «єдиного процесу» М. Слабченка, котра розглядала всі національні історії, зокрема українську минувшину, у світлі низки «відхилень» від магістральних тенденцій світового розвитку. Ця концептуальна пропозиція була вислідом строкатого, почасти еклектичного стильового сполучення економічного матеріалізму, марксизму, теорії граничної корисності австрійської економічної школи Е. Бем-Баверка та К. Менгера, візій В. Зомбарта про «буржуазний дух» і децентралізм соціально-економічного життя та Г. фон Шмоллера про оцінку різних видів і форм господарських взаємин на підставі спеціалізованих коефіцієнтів розвитку тощо.

Доволі своєрідну концепцію «господарської автономії» України висунув О. Оглоблин. За формальними ознаками він, хоч і належав до нового типу історика-висуванця, котрий з’явився на авансцені українського історіописання протягом 1920-х років, але у стильовому та культурному плані суттєво відрізнявся від цього «ідеального типажу». Зокрема, О. Оглоблин прагнув сполучити ідею «господарської автономії» з неоромантичною концептуалізацією у дусі В. Липинського та поширити її на терени політичної і культурної історії України.

Зауважимо, що тексти О. Оглоблина (дві монографії із запланованої шеститомного циклу) та М. Слабченка (п’ять томів із проектованої десятитомної серії «Організація господарства України від Хмельнищини до світової війни») відіграли помітну роль у формуванні відомої візії М. Волобуєва про економічну цілісність УСРР.

Врешті, не варто забувати і про спробу марксистсько-більшовицької соціологізації М. Яворського. Зазначена візія, попри вульгаризований матеріалістичний детермінізм і примітивну класову апологію, обстоювала самостійне представлення української минувшини в історії народів СРСР, а у низці випадків навіть перегукувалася зі схемою М. Грушевського. Певна річ, палітра 1920-х років була ще більш складною і багатоманітною, позаяк поза межами нашої монографії залишилися тексти цілої низки українських істориків (Й. Гермайзе, К. Грушевська, Н. Мірза-Авак’янц, Л. Окіншевич, В. Романовський, К. Штепа та ін.), які мали оригінальні підходи на ниві соціологізації історії зокрема та соціогуманітаристики загалом.

На зламі 1920-х – 1930-х років процес модернізації українського історіописання був зупинений. Натомість розгорнулася тотальна радянізація національних, точніше республіканських наративів, яка розпочалася з суцільної лімітації культурного простору на два «континенти» – «свій» та «чужий». Водночас нав’язувалося ритуальне входження учених-гуманітаріїв до радянської науки у вигляді публічного «обряду каяття», що мав продемонструвати розрив із попередньою спадщиною. Відтак постав доволі великий масив «покаянних» і «викривальних» текстів першої половини 1930-х років. «Покаянний жанр» став тією знаковою межею, котрий відділив епоху відносно «нормальної» науки на українських обширах від доби, в яку, власне, народилося радянське історіописання та його республіканські проекції.

Руйнація ВУАН та української соціогуманітаристики на межі 1920-х – 1930-х років гвалтовно обірвала низку проектів в українському історіописанні міжвоєнної доби, пов’язаних із неоромантизмом та соціологізацією минувшини. Більше того, незавершеність інтелектуальних і культурних порахунків стала одним із визначальних векторів, який повсякчас впливав на дослідницькі практики українських істориків поза межами УРСР, зокрема значною мірою формував стильову палітру їх творчості. За великим рахунком, еміграційна та діаспорна історіографія тривалий час залишалася у полоні «травматичного» досвіду української революції 1917 – 1921 рр. та незакінчених інтелектуальних проектів 1920-х років.

Отож дослідницькі практики багатьох істориків на еміграції розгорталися у царині інтелектуальних порахунків з історіографічною традицією. У річищі таких наукових інтенцій і постала низка відомих текстів О. Оглоблина еміграційної чи діаспорної доби. Згадаємо, приміром, його студії із досить характерними сюжетами – нова персоніфікація образу Великого гетьмана Б. Хмельницького, котра розширювала і навіть реконцептуалізувала візію «великої» людини В. Липинського, спроба вибудувати харизматичну модель представлення гетьмана І. Мазепи на культурницькій підоснові мазепинського Ренесансу, автономістсько-патріотична ревізія образу Старої України / Старої Малоросії, висунутого О. Лазаревським та ін. Загалом мисленнєві пласти у тодішніх текстах О. Оглоблина виявляють відголос його давніх устремлінь, як-от неоромантична героїзація, конструювання шару «масової» історії, настанови позитивістського сцієнтизму, хоч і не завжди побутують у виразному вигляді, порівняно з працями 1920-х років.

Сюжети, пов’язані з інтелектуальними порахунками, споглядаємо і у текстах представників старої міжвоєнної еміграції, зокрема одного з найвідоміших учнів Д. Дорошенка – Б. Крупницького. Останній репрезентував собою цікавий тип інтелектуала-державника з домінуванням інтуїтивного способу мислення, котрий найбільш послідовно з українських учених доби Ді-Пі відреагував на кардинальні перетворення повоєнної західної соціогуманітаристики (екзистенціалізм, персоналізм, культурна антропологія). Відтак він намагався впровадити ідею «історіографічного синтезу» народництва й державництва, котра у його працях поступово переросла терени історіописання і постала як проблема культурного синтезу. Заразом Б. Крупницький прагнув сполучити концептуальні пропозиції міжвоєнної доби, що виникнули у руслі неоромантизму та соціологізації минувшини, зокрема запропонував нову періодизацію української історії, до основи якої поклав ідею «державницько-колоніального» ритму.

Та найголовніше те, що Б. Крупницький не тільки сприймав інтелектуальні трансформації західної соціогуманітаристики у Переддень «антропологічного повороту», а й обстоював думку про епістемологічний релятивізм і антропоцентризм у дослідницьких практиках, хоч до кінця життя залишався переконаним державником. Окрім того, він належав до прихильників дисконтинуїтету та хвильової концептуалізації історичного процесу у вигляді «спазмів», «скоків», «зигзагів» і «поштовхів», але разом із тим доволі скептично ставився до теорій А. Тойнбі й О. Шпенглера. За своїми симпатіями й устремліннями Б. Крупницький часто-густо виступав на культурному полі українського історіописання як попередник І. Лисяка-Рудницького.

На відміну від еміграційних істориків, їх колеги на теренах УРСР здебільшого переймалися проблемами, пов’язаними з тим чи іншим реагуванням на канон радянського історіописання, котрий значною мірою визначав конфігурацію дослідницьких практик. До початку 1950-х років такий канон регулювався формулою приєднання України до царської Росії як «меншого лиха», а від 1954 р. – концепцією т. зв. «возз’єднання» двох «братських» народів. Ця концепція легітимізувала офіційні дискурси «великого російського народу» та «дружби народів», котрі стали визначальними для республіканського наративу.

Помітні зміни у реакціях українських учених-гуманітаріїв на «великий історіографічний поворот» 1954 р. намітилися за часів запізнілої «хрущовської» лібералізації («доба Шелеста»). Провідну роль у цьому процесі відігравали історики реформістської (нонконформістської, ревізіоністської) орієнтації, формування яких відбулося за часів воєнного лихоліття та пізнього сталінізму, завдяки плеканню неформального і навіть приватного осмислення тоталітарної дійсності. Видається, що саме цей неформальний культурний шар за доби «відлиги» спричинився до наукових устремлінь низки українських інтелектуалів, скерованих на усвідомлення / відновлення зв’язку з національною історіографічною спадщиною, хоч і у закамуфльованому, ретушованому вигляді.

Стильова палітра республіканського наративу визначалася сполученням різних дискурсів, під покривкою яких історики прагнули донести уточнюючі контексти української минувшини. Зокрема, чільне місце посідали новий «народницький» та класовий дискурси, вживання яких дозволяло повернути певну частину «дожовтневої» спадщини до «паралельного» наративу, хоч і у викривленому вигляді. Заразом побутували обмежені спроби паліативної реабілітації постатей і творчого спадку низки українських істориків під машкарою гаданої «прогресивності», зокрема навіть М. Грушевського (Ф. Шевченко). Натомість у великих багатотомних працях домінував вихолощений, безбарвний («колективний») стиль наукових писань.

Наприкінці 1950-х – на початку 1970-х років намітилося кілька можливих шляхів співбуття з радянським каноном на обширах республіканської історії: а) розширене, уточнююче, доповнююче потрактування за рахунок поєднання різних дискурсів із показною офіційною обгорткою (Ф. Шевченко та ін.); б) модифікація самого канону за рахунок модернізації окремих історичних періодів (О. Компан).

Останні експерименти переважно спиралися на хвилю нового прочитання марксизму у радянській соціогуманітаристиці 1960-х років із наголосом на його культурницьких і гуманістичних вимірах, а почасти – на ревізіоністські потрактування «класиків», які набули певної популярності у середовищі шестидесятників. Такі спроби мали низку прихильників і союзників поміж російських істориків та дослідників з інших республік, які також прагнули модернізувати історію XVI – XVIII ст. за рахунок виявлення ранньобуржуазних взаємин і визнання широкого розмаїття перехідних форм і типів відносин у «міжформаційних» трансформаціях.

Утім, як прибічників модернізації (О. Компан), так і колег-скептиків, які побоювалися, що таке осучаснення може ще більше спотворити представлення української минувшини (Ф. Шевченко та ін.), об’єднували спільні устремління, зорієнтовані на повернення старої спадщини до наукового вжитку. Так постала низка цікавих спроб реконцептуалізації відомих ідей на ниві республіканського наративу – «суду історії» як фахового кодексу історика (Ф. Шевченко) та ідеалу «точного» знання як своєрідного способу оновлення радянського канону (О. Компан). На початку 1970-х років черговий поворот партійного курсу поклав край творчим потугам істориків-реформістів.

Такими, у найзагальніших рисах, постають наші спостереження над текстами українських істориків у світлі стильових підходів та культурних епох. Насамкінець зауважимо, що окреслені виміри української історіографії продукують не тільки конотації щодо стильових особливостей низки визначних інтелектуалів, а й доволі добре демонструють варіативність історичного письма у межах певної культурної доби. Зрештою, розглянуті студії українських істориків показують, що, попри потужні методологічні та культурні колізії, у тому чи іншому вигляді (малоросійська історія, історія України-Руси, історія УРСР) повсякчас зберігалася ідея територіальної минувшини на обох берегах Дніпра як єдиної історії України.