Дослідження майя

Віктор Талах

Наукова розвідка, гідна бути сюжетом роману

“… Між черепом і козеням, незграбно накреслені чимось червоним, стояли… знаки…

– Авжеж! – сказав я, повертаючи Легранові пергамен, – мене це не зсунуло б ані на крок. За всі діаманти Голконди я не візьмуся вирішувати таку головоломку.

– І все ж, – сказав Легран, – вона не така важка, як може вдаватися спочатку. Ці знаки, звичайно, шифр, інакше кажучи, вони приховують словесний запис…

– І що ж, ви зуміли знайти рішення?

– Легко! В моїй практиці зустрічалися шифри й у тисячу разів складніші. Я став займатися такими головоломками через обставини мого життя й особливі природні схильності і дійшов висновку, що навряд чи розуму людини дано загадати таку загадку, яку розум іншої людини, спрямований належним чином, не зміг би розв’язати…”

Багато читачів мабуть впізнали цей діалог із “Золотого жука” Едгара Алана По. Чи випадково сюжетом одного з кращих своїх оповідань “батько детективу” обрав не розкриття вбивства чи хитромудрого викрадення, а розшифровку тексту? Можна бути певними, що ні. Адже в самій природі дешифрування закладено напружену детективну інтригу: загадка, яку слід розв’язати; пошук свідоцтв, іноді абсолютно несподіваних; непередбачуваність результату; відсутність правил, що гарантували б успіх; величезний вплив випадковостей (як, наприклад, вояків Наполеона, що знайшли Розетський камінь); народження і зіткнення суперечливих версій, з яких слід обрати правильну. Та й біографії таких дослідників стародавніх писемностей як Жан-Франсуа Шампольйон, Генрі Роулінсон або Майкл Вентріс [1] не поступаються сюжетам романів. Імовірно саме тому в історії історичної науки дешифрування невідомих письмен належить до найбільш захоплюючих розділів.

Розшифровка ієрогліфічної писемності майя належить до найбільш цікавих глав цього розділу. Її таємниця виявилася однією з найнеприступніших. Дешифрування єгипетських ієрогліфів (якщо її рахувати від знахідки Розетського каменя до створення Шампольйоном перших граматики і словника ієрогліфів) зайняло 33 роки, ще через десятиріччя воно було практично завершено. Розшифровка перського клинопису відбулася за 34 роки (з 1802 по 1836), а ассиро-вавілонського – приблизно за двадцятиріччя між 1835 і 1857 роками. Для розшифровки крито-мікенського “лінійного письма В” знадобилося близько півстоліття (1900 – 1952), а хетського клинопису – менше десяти років (1906 – 1915). У випадку писемності майя питання про її дешифрування було вперше порушено ще у 1827 році, але повністю її не завершено ще й досі.

Тим не менш, на відміну від харапської, протоеламської писемності чи знаків Фестського диску, які незламно зберігають мовчання, в історії з ієрогліфами майя очевидний “хепі-енд” проглядається наприкінці більше ніж півторастолітнього дослідницького шляху, на якому безліч людей висували, оспорювали, спростовували найрізноманітніші погляди й думки.

Першим європейським дослідником писемності майя була людина, яку здебільшого звинувачують у її знищенні: францисканський чернець, а в подальшому єпископ Юкатану Діего де Ланда (1524 – 1579 рр.). Вже самі іспанці, наприклад, історик-єзуїт XVI століття Хосеф де Акоста, з осудом зазначали:

“…у провінції Юкатан… мали книжки з листя на їхній кшталт, у палітурках або складені, в яких тримали вчені індіанці розподіл їхнього часу, і знання про планети і тварин, й інші природничі речі, і про їхні старожитності, справу великої допитливості та старанності. І здалося одному священику, що все це має бути чаклунством і магічним мистецтвом, і він домігся, щоб усе це мусили спалити, і було спалено ті книжки, про що потім шкодували не тільки індіанці, а й допитливі іспанці, які бажали дізнатися про таємниці тієї країни…” [2]

Однак насправді діло було значно складнішим, та й роль “брата Ланди” у зникненні ієрогліфічної писемності індіанців істотно перебільшена.

Безпосередньою причиною проведеного ним інквізиційного розслідування стали жертвоприношення людей язичницьким богам. І сьогодні моторошно читати у слідчих документах – а вони частково збереглися – свідчення шкільного вчителя, на очах якого зарізали хлопця з сусіднього поселення [3], чи селян, у чиїй присутності маленьку дівчинку забили до смерті гіллям священної сейби. Для Ланди, який прибув на Юкатан двадцятип’ятирічним молодиком і щиро вірив у своє покликання вести народ нововідкритої землі до істинного Бога, відомості про те, що після тринадцяти років його проповідницької діяльності індіанці залишилися відданими найгіршим з поганських звичаїв, були тяжким особистим ударом. Отож, спалення язичницьких святинь, у тому числі рукописів, було скоріше актом розпачу Ланди, аніж проявом його ворожості до чужої культури (показово, що до того майже півтора десятиріччя він не посягав на стародавні рукописи, хоча безумовно був з ними знайомий).

Пізніші автори повідомляють, що на влаштованому 12 липня 1562 року в індіанському містечку Мані автодафе було спалено 27 манускриптів [4]. Малоймовірно, щоб усі книжкові зібрання юкатанських індіанців, навіть у добу занепаду, якою був переддень іспанського завоювання, обмежувалися такою кількістю. Можна не сумніватися, що під час захоплення і пограбування індіанських міст і поселень іспанськими вояками рукописів загинуло значно більше. Через 118 років після смерті Ланди, під час завоювання в 1697 році останнього незалежного міста майя Тах-Іца (Тайясаля) іспанці зустріли там, згідно з повідомленням відомого знавця індіанських мов Ф.Хіменеса, “книжки, написані знаками, схожими на єврейські, а також на ті, що їх використовують китайці” [5], але жодних слідів тих рукописів не збереглося. Насправді останні ієрогліфічні рукописи майя час від часу іспанські церковники та колоніальні урядовці знаходили аж до середини XVIII століття.

Причиною зникнення ієрогліфічної писемності на Юкатані було не проведене Ландою слідство, а насамперед винищення завойовниками того дуже тонкого прошарку жерців і знаті, яким тільки і обмежувалося коло її знавців, а у більш загальному плані – руйнування культурного середовища, в якому лише і могла функціонувати ієрогліфіка. До цього додалася конкуренція з боку значно більш простої і зручної латинської писемності, яку місіонери пристосували для запису мови майя і якою індіанці невдовзі записали велику кількість літературних пам’яток, відомих під збірною назвою “Книжки чілама (тобто жерця-пророка) Балама”.

Що ж до Ланди, то, суворий і непохитний у ставленні як до індіанців, так і до іспанців (за силою і пристрастю, з якими він викриває злочини конкістадорів, Ланда не поступається такому великому захисникові індіанців як Бартоломе де Лас-Касас), він дуже попсував відносини з багатьма своїми співвітчизниками, й ті, звинувачуючи його самого у жорстокості і перевищенні влади, згадували йому неблаговидний (з точки зору освіченого європейця епохи Відродження – вже неблаговидний) вчинок із спаленням рукописів.

Автор цих рядків не має наміру ані виправдовувати, ані засуджувати Д. де Ланду. Однак на закінчення розмови про нього особисто не можна не надати слова самим індіанцям і не навести уривок з одного прецікавого документу, листа десяти касиків (індіанських очільників поселень) іспанському королю Феліпе II (цей лист було написано у лютому 1567 року, коли Ланда знаходився в Іспанії; викликаний туди, щоб дати відповідь на звинувачення у зловживанні владою, він не міг інспірувати його написання).

“Ми просимо нині Вас, Ваша Величність, – писали касіки – щоб Ви зглянулися на наші душі і вирішили послати до нас братів францисканців, щоб вони наставляли нас і вчили Закону Божому. Найкращими з тих, хто був тут, у цій країні, і хто поїхав знов до Кастилії, були ці справжні знавці нашої мови, якою вони нам проповідували і якою вони нас навчали, яких звали брат Діего де Ланда і брат Педро Коронель з провінції Толедо. Найкращим з них був брат Діего де Ланда через його великодушність, велику добрість і чесноти перед лицем нашого владаря Бога…” [6].

У своєму “Повідомленні про справи в Юкатані” Д. де Ланда демонструє чималу обізнаність з писемністю майя, намагаючись пояснити навіть деякі тонкощі, скажімо, алографію та фонетичні комплементи. Він наводить ієрогліфічні записи назв днів і місяців майя, а також спеціально складену “абетку” з 27 знаків і три приклади написання слів.

В “абетці” наведено знаки, читання яких здебільшого відповідає назвам іспанських літер, під якими їх уміщено. Наприклад, під літерою “b”, іспанська назва якої “бе” (першою), міститься знак, що читається be; під літерою “c”, “се” – знак з читанням se; під літерою “t”, “те” – знак, що читався te; під літерою “k”, “ка” – знак, що передає склад k’a; під літерою “q”, “ку” – знак з читанням ku. Двічі Ланда замість іспанських літер наводить записи їхніх назв: ca (на місці першого k) та cu (на місці q) В окремих випадках наведено знаки, читання яких приблизно відповідає назвам іспанських букв: під літерою “h”, іспанська назва якої “аче”, наведено знак, який читається che, під “l”, “еле” – le. Щоправда, Ланді не вдалося послідовно провести цей принцип і деякі знаки мають з відповідними іспанськими літерами лише спільний перший звук: знак під “b” другим читається, як установлено, bi, а під “l” другим – lu.

На жаль, оригінальний рукопис Ланди не зберігся, а в копії (до того ж скороченій), переписувач спотворив індіанські ієрогліфи подекуди до невпізнання. Крім того, коли Д. де Ланда наводив приклади запису слів, він диктував на іспанський штиб назви літер, але його індіанський “консультант” (імовірно це був нащадок давніх юкатанських царів, останній правитель міста Сотута На Чі Коком, у хрещенні Дон Хуан де Коком) записував ієрогліфами те, що чув, тобто, не тільки саме слово, а й назви іспанських літер, якими воно записувалося. Наприклад, Ланда побажав записати слово “le” – “сільце” і продиктував: “Ele -e (назви іспанських літер “l” та “e”), le (власно слово)”, Хуан де Коком намалював ієрогліфи, що відповідали почутому:

Незадоволений Ланда продиктував інший приклад: “ha” – “вода” і знов продиктував, як звик: “Ache-a, ha”. Індіанський інформатор намалював:

“Повна відсутність розуміння між двома людьми, – як припустили Клод-Франсу Боде і Сідні Пікассо, – далі зростала, доки наприкінці бесіди Ланда не попросив свого інформатора написати якесь речення; індіанець, роздосадуваний безглуздям всієї вправи, написав: Ma in k’ati – ‘Я не хочу цього’” [7].

Всі ці загадки, звичайно, утруднювали використання матеріалів Ланди. Але головне полягало в тому, що культура та минуле підкореного народу мало цікавили іспанців колоніальної доби. Тому відомості Д. де Ланди про писемність майя разом з усім його “Повідомленням” було надовго відправлено припадати пилом на архівних полицях. Молодші сучасники францисканського ченця, такі як Бурнардино де Лісана, Дієго Лопес де Когольюдо чи Хуан де Вільягутіерре Сотомайор згадують у своїх творах про колишнє існування в індіанців Юкатану писемності, але не надають практично ніяких більш-менш певних відомостей про неї.

Про вбивче невігластво іспанців, які мешкали в колоніях, стосовно доколумбових пам’яток свідчить хоча б такий факт. Допитливому військовому губернатору гватемальської провінції Петен Хуану Галіндо (цей уродженець Ірландії на службі Центральноамериканської Федерації був одним із перших європейців, хто висловив думку, що стародавні міста побудували індіанці, а не греки чи атланти), коли він у 1831 році відвідав Паленке, місцевий священник сказав, що руїни стародавнього міста були побудовані у допотопний час, натомість алькальд (голова адміністрації) Паленке був певний, що це справа рук іспанців, які оселилися тут під час Конкісти. Щоправда, рівень знань письменних індіанців колоніальної доби про минуле свого народу був не кращим. Автор “Книги Чілам Балам із Чумайеля”, наприклад, вважав, що старовинні піраміди на Юкатані побудували… карфагеняни, вигнані римлянами [8].

Інтерес до індіанських старожитностей знов прокинувся лише в останній третині XVIІІ століття, коли після розкопок у Помпеях археологія (яку розуміли здебільшого як пошук творів мистецтва) стала модною наукою. На початку 1780-х років до властей генерал-капітанства Гватемала дійшли відомості про існування в джунглях Чіапасу руїн стародавнього міста, повних статуй і рельєфів [9]. Допитливий і для свого часу досить передовий капітан-генерал (намісник) Гватемали Хосе де Естачеріа відправив для обстеження городища дві невеликі експедиції: заступника мера Сан-Доминго-де-Паленке Хосе Антоніо Кальдерона в 1784 р. і королівського архітектора Антоніо Бернасконі в наступному. Про їхні результати повідомили в Мадрид, і освічений іспанський король Карлос ІІІ, познайомившись із доповіддю та доданими до неї малюнками, наказав продовжити дослідження.

В 1787 році до Паленке вирушила вже доволі численна експедиція капітана Антоніо дель Ріо. Зараз її здебільшого звинувачують у варварському розтрощенні стародавніх пам’яток, аніж відзначають наукові заслуги, але саме із споряджених Х. де Естачерія експедицій розпочалося сучасне дослідження міст стародавніх майя. Одним із головних їхніх завдань гватемальський капітан-генерал визначив, як він писав у складеній ним інструкції:

“згадати все, що може сприяти утвердженню уявлень про давність цих споруд, і про все, що може висвітлити народ або плем’я, яким вони завдячують своїм походженням” [10].

Щодо останнього керівники експедицій дійшли різних висновків: Кальдерон вважав, що Паленке побудували римляни або карфагеняни, які втекли від римлян, або іспанці, які рятувалися від маврів (це він почув, імовірно, від місцевих мешканців), А. Бернасконі висловив думку, що творцями стародавнього міста були індіанці, а А. дель Ріо – що безпосередньо місто побудували мабуть таки індіанці, але натхненні фінікійцями, римлянами чи греками. Гватемальські експедиції 1780-х років довго залишалися майже невідомими сучасникам, звіт А. дель Ріо із замальовками деяких написів було оприлюднено лише у 1822 році в Лондоні.

Приблизно у той самий час європейському науковому загалу став відомий ієрогліфічний рукопис майя. Цей рукопис – довга смуга паперу з лубу фікуса амайте, складена “гармонікою” так, що утворює 78 сторінок – був створений, згідно з сучасними оцінками, у XIII чи XIV столітті. Написаний каліграфічно виконаними знаками, ілюстрований практично на кожній сторінці багатокольоровими малюнками, він мабуть високо цінувався індіанцями.

Точних відомостей про його походження немає, але дуже імовірно, що манускрипт разом з іншими цінними речами завойовник Юкатану Франсіско де Монтехо передав іспанському королеві та імператорові Священної Римської імперії Карлосу Австрійському (Карлу V), а той разом з іншими американськими диковинами (наприклад, розкішним головним убором ацтекського правителя Монтесуми із золота та зеленого пір’я) подарував його своєму небожу Максиміліану. Так рукопис опинився у Відні, де і знаходився до 1739 року, доки його не придбав у невідомої особи (яка за так саме невідомих обставин стала його власником) Й.-Х. Гьотце, бібліотекар саксонського курфюрста і польського короля Августа ІІІ, захопленого колекціонера предметів мистецтва і різних раритетів. Перевезений у саксонську столицю Дрезден манускрипт з того часу називається Дрезденським. Нові володільці не дуже афішували це придбання, і тільки в 1810 році знаменитий німецький вчений Олександр фон Гумбольдт [11] опублікував у своїй “Подорожі у рівноденні області нового континенту” п’ять сторінок “малюнкового мексиканського рукопису”.

Сталося так, що праця Гумбольдта і звіт А. дель Ріо водночас опинилися в руках американського натураліста і аматора індіанської давнини Костянтина Семюеля Рафінеске-Шмальца (1783-1840). Той дійшов висновку, що написи з пам’яток Паленке і Дрезденський рукопис належать до однієї особливої системи писемності, що цією писемністю користувалися індіанці Гватемали і Юкатану, тобто, майя, і що цю писемність можна розшифрувати на основі знання мов майя. Про ці спостереження Рафінеске повідомив у двох статтях, вміщених у філадельфійський газеті “Saturday Evening Post” в 1827 та 1828 роках, та у листах європейським колегам [12].

Ось як сам К.С. Рафінеске-Шмальц писав про це Ж.-Ф. Шампольйону:

“Подумавши, що я знайшов первісні елементи цих знаків, я поквапився повідомити цей важливий факт панові Дюпонсо (у друкованому вигляді надіслано йому в 1828 році), який був вражений і готовий визнати, що знаки з Паленке можуть бути написаними абеткою словами, хоча перед тим він не вірив, що будь-яка американська абетка існувала… Крім цієї монументальної абетки та сама нація, що побудувала Отолюм [13], мала демотичну абетку…, яка була знайдена у Гватемалі та на Юкатані під час іспанської конкісти… Зразок її з Дрезденської бібліотеки… наведено Гумбольдтом… Було б не неможливим дешифрувати частину з цих рукописів, написаних на луб’яному папері, оскільки їх написано мовою, якою ще розмовляють, і писемність розуміли в Центральній Америці принаймні двісті років тому. Якщо б це було зроблено, це був би найкращий ключ до монументальних написів” [14].

Якщо обстеження Паленке людьми Х.А. Кальдерона, А. Бернасконі та А. дель Ріо започаткувало сучасне дослідження культури стародавніх майя в цілому, то спостереження К.Рафінеске-Шмальца з повним правом можна вважати початком наукового вивчення писемності майя.

Однак К.Рафінеске-Шмальц досліджень писемності майя не продовжив. Власно кажучи, з наявними в нього мізерними матеріалами немає чого було продовжувати – всі висновки, які можна було з них зробити, К.С.Рафінеске-Шмальц і так зробив.

Наступний крок уперед у вивченні індіанських ієрогліфів пов’язаний з ім’ям француза Шарля-Етьєна Брасьора де Бурбура (1814-1874). Католицький священик, у молоді роки він відвідав Сполучені Штати та Рим, де познайомився з книжками, що пробудили його цікавість до старожитностей Нового Світу. У 1845 році Брасьор де Бурбур відправився у Мексику. На кораблі молодому абату пощастило познайомитися з послом Франції в Мехіко. Новий знайомий призначив молодого абата капеланом французької дипломатичної місії, що надало йому достатньо вільного часу і можливостей, щоб займатися індіанською давниною у неспокійній тоді Мексиці. У 1855 році Брасьор утретє вирушив у подорож до Нового Світу. Цього разу він знайшов собі покровителя в особі архієпископа Гватемали Франсіско Гарсіа Пелаеса, який на прохання француза призначив того священиком спочатку в індіанському поселенні Рабіналь, а потім у Сан-Хуан-Сакатепекес. Чудове знання мови кіче, велика довіра індіанців відкрили йому доступ до джерел, до того невідомих європейцям. В 1857 році Брасьор повернувся до Європи, де майже цілком віддався науковим заняттям.

Брасьор де Бурбур – постать досить суперечлива. З одного боку, блискучий письменник, наполегливий дослідник, тонкий спостерігач, з іншого – він надто захоплювався досить спірними ідеями (наприклад, палко обстоював теорію про походження індіанців від мешканців Атлантиди), був не позбавлений дивацтв – міг, скажімо, вихідні дані виданої в Парижі книжки навести мовою кіче, і парижани читали замість знайомої адреси екзотичне “Paris, Arthus Bertrand ahvuh, 21, chi amag Hautefeuille u bi”.

Заслуга абата де Бурбура полягає насамперед у введенні до наукового обігу величезної кількості нових матеріалів. Серед них: фрагмент одного з чотирьох відомих ієрогліфічних рукописів майя (так званий “Кодекс Троано”), рукопис безцінного “Словника з Мотуля”, а також такі перлини індіанської (і світової) літератури як “Рабіналь-Ачі”, “Пополь-Вух” і “Літопис какчікелів” (два останніх було відкрито до Брасьора і незалежно від нього, але широко знаними зробив їх він).

У 1863 р. у бібліотеці Історичної Академії в Мадриді Ш.-Е. Брасьор де Бурбур знайшов рукопис “Повідомлення про справи в Юкатані” з ієрогліфічною “абеткою”. Брасьору вдалося правильно ототожнити з ієрогліфами в рукописах 12 із 27 знаків “алфавіту Ланди”, а також встановити читання знаку “сонце” (k’in). Однак спроба прочитати на основі даних Ланди ієрогліфічні рукописи зазнала цілковитого фіаско. Запропоноване Брасьором читання списку днів з “Кодексу Троано” як “розповіді про загибель Атлантиди”, наприклад, справляє враження злої пародії на дешифрування. Інакше і не могло бути – в рукописах одночасно вживається близько 300 знаків писемності, а Брасьор де Бурбуру були відомі читання, та й те приблизні, тільки тринадцяти. Крім того, він вважав. що рукопис написано мовою кіче, що, як виявилося, не відповідає дійсності.

Відкриття “абетки Ланди” викликало до життя величезну кількість спроб дешифрувати ієрогліфи майя. Більшість із цих робіт другої половини ХІХ – початку ХХ століть сьогодні цікаві хіба що гучними іменами своїх авторів (серед яких, скажімо, граф Ф.-Е.-Ж. де Шарансі [15] і герцог Ф.-А. де Ларошфуко) або їх невичерпною фантазією. Певний рекорд тут належить такому собі Е. Кальдерону, який знайшов у знаках індіанської писемності “намір… надати їм піктографічне зображення, що більш чи менш відповідає формі рота в момент їхнього вимовляння” [16].

Проте саме в цей час підвалини по-справжньому наукового розуміння ієрогліфічної писемності майя було закладено співвітчизником і сучасником Ш.Е. Брасьора де Бурбура Леоном де Роні (1837-1914) [17] та його колегою північноамериканським дослідником Сайрусом Томасом (1825-1910).

Леон Прюнель де Роні був блискучим орієнталістом, знавцем китайської та японської мов, дипломатом і трохи розвідником, кавалером орденів різних країн, у тому числі французького ордену Почесного Легіону, іспанського Ордену Ізабелли Католицької, шведського ордену Полярної Зорі, румунського Королівського Ордену, венесуельського Ордену Визволителя, перського ордену Лева та Сонця, японського ордену Вранішнього Сонця. У працях 1875 – 1887 років Де Роні правильно визначив загальний характер писемності майя, зазначивши її схожість із давньосхідними системами.

На основі аналізу рукописів Де Роні виділив знаки і сполучення, що позначають кольори, сторони світу, слова “небо” і “земля”. Запропоновані ним читання знаків chak, sak, k’an, yax, kan, kab, chi, а також li (зараз читається la) та tso (зараз читається tsu) – це перші правильно встановлені дослідниками читання знаків писемності майя, відсутніх в “абетці” Ланди. Дослідження Л. де Роні було продовжено С. Томасом, хоча з меншим успіхом (фактично він самостійно установив читання ще двох знаків) і з більшою кількістю помилок. Годі було й сподіватися кращого за умов недостатньої кількості матеріалів, браку каталогів знаків писемності, поганої вивченості мов майя (наприклад, перший повноцінний словник старої юкатекської мови побачив світ лише у 1930 р., словник мови чольті – у 1935).

Отож, досягнення дослідників, які намагалися встановити фонетичні читання знаків писемності майя – тобто, знайти звуки (точніше – фонеми [18]) чи сполучення фонем тієї чи іншої індіанської мови, які були б позначені цими знаками, залишалися скромними. Це сприяло ствердженню думки, що ієрогліфи майя взагалі не можна прочитати, оскільки вони передають не фонеми чи інші одиниці мови, а є символами певних понять, незалежними від їхнього мовного виразу; отже, ці знаки – ідеограми – не можна читати, їх можна лише тлумачити чи коментувати. При цьому таке тлумачення і коментування будувалося на дуже вільних асоціаціях. Ось як, наприклад, прибічники “ідеографічної школи” розбирали один з текстів з Йашчілана: “основний знак з першим суфіксом можна розглядати як двійника малюнку нагрудної прикраси… переклад: “Той, хто має (особливу) нагрудну прикрасу”… доповнюється кінцевим суфіксом… Неважко розпізнати у Т-подібних елементах суфіксу… стилізовані ніжки трону. Отже, ми розуміємо, що ієрогліфічний зразок з Йашчілана передає речення: “Той, хто має (особливу) нагрудну прикрасу – на троні є” ” [19]. Залишається додати, що і “прикраса”, і “ніжки трону” є плодом уяви автора, й інший прихильник тієї ж “ідеографічної теорії” так саме “обгрунтовано” тлумачив ці ж знаки як відповідно “люстро” і “серги”.

Початок теорії ідеографічного характеру писемності майя поклав американець Деніел Дж. Брінтон, який стверджував, що знаки майя здебільшого передають цілі слова, які є назвами зображених ними предметів (такий спосіб запису він назвав “ікономатичним”). У роботах німців Едварда Зелера та Пауля Шельгаса знаки-“ідеограми” практично втратили зв’язок із мовними формами (при цьому Е.Зелер вважав, що всі знаки писемності майя є ідеограмами). Однак найбільш повне відображення “ідеографічна теорія” знайшла у працях англійця Дж.Е.С. Томпсона.

Сер Джон Ерік Сідней Томпсон (1898-1974) є однією з найбільш суперечливих фігур у майяністиці. Він присвятив вивченню майя своє життя і за майже півстоліття наукової діяльності опублікував понад 250 праць. Саме Е.Томпсону ми повинні завдячувати основним обсягом наших знань про надзвичайно складну календарну систему майя. Він обгрунтував загальноприйняту відповідність (кореляцію) між датами календаря майя і європейськими [20]. Під керівництвом Е.Томпсона було складено каталог знаків ієрогліфічної писемності, який до цього часу залишається базовим [21], а також конкорданси – зведення всіх відомих на той час випадків сполучення певного знаку з іншими. Е.Томпсонові належать виключно цікаві етнографічні розвідки та безліч дуже тонких і влучних спостережень різних сторін культури майя.

Однак у висновках загального характеру Дж. Е. С. Томпсон був схильний до категоричних, барвистих, але не дуже обгрунтованих фактами тверджень. Концепцію ідеографічного характеру писемності майя він доповнив теорією “філософії часу”.

“Жоден інший народ в історії, – стверджував Е.Томпсон, – не виявляв такого захоплюючого інтересу до часу як майя, і жодна інша культура не мала будь-коли такої розвиненої філософії такого незвичного предмета. Для майя час складав усепоглинаючий інтерес.” [22]

Відповідно не тільки читання індіанських ієрогліфів оголошувалося принципово неможливим, але й зміст записаних ними текстів вважався виключно своєрідним:

“Ці тексти… – писав Е.Томпсон, – містять не уславлення правителів чи перелік завоювань… Натомість, це був знеособлений запис кроків у пошуках істини, як майя розуміли її, що це є ціла філософія часу з його взаємопов’язаними циклами божественного впливу” [23].

Не можна сказати, що наведений вислів є зовсім безпідставним: у написах майя календарним записам дійсно приділяється величезна увага, а враховуючи, що за часів Томпсона це були практично єдині зрозумілі частини стародавніх текстів, могло скластися враження, що саме фіксація спливання періодів часу є їхнім головним змістом. Проте, висновок, що нічого іншого в написах майя не міститься, є чистим домислом. Самі по собі такі заяви були б невеликим лихом – майяністика знала і незрівнянно більш фантасмагоричні “теорії”. Але з часом, особливо у 1940-1950 роках, авторитет Е.Томпсона подекуди став замінювати факти і результати досліджень. Як зазначив пізніше Ю.В. Кнорозов: “він (Томпсон) панував і ніхто не заперечував йому. Це сталося як із Марксом: ви не могли йому суперечити” [24]. До того ж, сам Е. Томпсон із надзвичайною впертістю обстоював раз висловлені погляди, навіть якщо підстав для них вже не залишалося. Вже в 1972 році, коли неспроможність “ідеографічної теорії” була очевидною будь-якому неупередженому спостерігачеві, він продовжував безапеляційно твердити:

“Писемність майя не є складовою чи абетковою частково чи в цілому. Деякі ранні дослідники, спантеличені так званою “абеткою Ланди”, гадали, що вони знайшли абетково-складову систему у знаках майя, але такі ідеї було невдовзі залишено як непридатні, хоч вони і з’явилися в останні роки у поквапливих претензіях на читання письмен майя” [25].

І це при тому, що сам Е. Томпсон у своїх конкретних дослідженнях установлював і використовував фонетичні читання знаків писемності майя, і правильність деяких із запропонованих ним читань підтвердилась у подальшому.

Хотів того Дж.Е.С.Томпсон чи ні, але він і очолювана ним “ідеографічна школа” загальмували дослідження писемності майя у США та Англії принаймні на тридцять років. Було б неправильно і несправедливо звинувачувати в цьому особисто Еріка Томпсона. Просто історія з дешифруванням ієрогліфів майя ще раз підтвердила – дослідницьку працю не можна замінювати чиїмось ім’ям, навіть дуже авторитетним. Наслідки цього для науки катастрофічні.

Стіну томпсонівських теорій було проламано на початку 1960-х років роботами головним чином трьох дослідників: Генріха Берліна, Тетяни Проскурякової та Юрія Кнорозова.

Надзвичайно важливим кроком в історії розшифровки писемності майя стало визнання того, що зміст багатьох написів на монументах має історичний характер. Це спростувало точку зору про те, що, мовляв, в них йшлося лише про календар та пов’язані з ним астрономічні явища та релігійні вірування. Початок було покладено, коли Генріх Берлін в 1958 році висловив припущення, що в кожному місті майя в написи включались якісь ієрогліфи, пов’язані з цим центром; вони позначали або його назву, або божество-покровителя цього міста, чи ім’я правлячої династії. Ці знаки Берлін назвав “емблемними ієрогліфами” через неможливість визначити більш точно їх справжню назву. Потім він розтлумачив як іменні ті ієрогліфи, які були знайдені на бокових сторонах великого саркофагу в Паленке разом із зображеннями людей, яких він вважав родичами померлого. Пізніше він виявив на одній з плит в Паленке вірогідні імена різних правителів, історично пов’язаних з цим містом. Тим самим було спростовано думку, що існувала майже півстоліття, згідно якої майя ніколи не включали в імена будь-яких конкретних осіб.

Американський археолог російського походження Тетяна Проскурякова при вивченні написів з майяських городищ П’єдрас-Неграс і Йашчілана побачила, що дати, які супроводжуються однаковими групами знаків, охоплюють проміжки часу, що співвідносяться зовсім не з абстрактними календарними періодами і не з астрономічними циклами, а із звичайною тривалістю людського життя, основними подіями в ньому (народження, початок самостійної діяльності, народження дітей, смерть). З цього дослідниця зробила єдино можливий висновок: у цих написах йдеться не про “знеособлене спливання періодів часу”, а про людей, чиї імена або титули передано встановленими нею стійкими сполученнями знаків. Не ставлячи перед собою завдання визначити фонетичні читання записів, Т. Проскурякова цілком коректно виділила групи знаків, які означають “народився”, “помер”, “вступив на трон” тощо. Трохи пізніше колега Т.Проскурякової Девід Келлі виявив повідомлення про деяких правителів Кірігуа.

Справжній прорив у вивченні писемності майя зробив наш земляк Юрій Валентинович Кнорозов (1922-1999). Слід відзначити, що наукові інтереси Ю.В.Кнорозова не обмежувалися лише писемністю майя: він багато займався харапським письмом, писемністю кохау-ронго-ронго, знаками сахалінських айнів, надзвичайно цікавими є його роботи із загальних питань теорії сигналізації. В статтях і книжках Ю.В.Кнорозова глибина думки поєднується з простотою викладу. Ось як, наприклад, він формулює тезу, якою не варто було б зневажати багатьом дослідникам найдавніших шарів пам’яті народної:

“Традиційна легендарна історія часто (а фактично завжди) не відповідає дійсній історії. Тому критика легендарної історії з позицій дійсної історії позбавлена сенсу. Вивчення дійсної історії, безспірно, – основна мета дослідника, але вона не буде досягнута без знання легендарної історії, яка відображає не стільки реальні історичні факти, скільки ідеологічні настанови, що також були реальним історичним фактом, який потребує не спростування (що досить просто), а пояснення” [26].

Та й у cпілкуванні Юрій Валентинович (автор мав честь знати його особисто) був людиною мудрою, хоча мудрість його була нерідко гіркою. В ньому ніколи не було ані щонайменшої тіні самозакоханої “зоряності”. Його улюбленим афоризмом було: “Будь-яка можлива система, створена людиною, людиною може бути розв’язана чи проламана” (важко сказати, чи це були свідомо переінакшені слова Е. По, чи це була цілком його власна думка).

У роботах 1950-х років Ю.В. Кнорозов на основі статистичного аналізу текстів майя довів, що знаки цієї писемності відповідали одиницям мови: звукам, складам, значущим частинам слів (морфемам), рідше – цілим словам, отже, записані ними тексти можна було читати і перекладати. В подальшому Ю.В. Кнорозовим було встановлено читання багатьох знаків, визначено, що мова написів і рукописів не тотожна відомим з колоніальних джерел мовам майя, зроблено висновки щодо наявності в письмі майя алографів (знаків, що мають різний вигляд, але однакові читання), полівалентних знаків (знаків, що мають декілька читань) та фонетичних комплементів, сформульовано деякі правила читання текстів.

Однак Ю.В. Кнорозов мав ту ж саму проблему, що колись Л. де Роні і С.Томас – нестачу матеріалів. До цього додавався брак контактів із колегами з провідних зарубіжних центрів дослідження майя (більш-менш пожвавленими вони стали лише у другій половині 1980-х років). Працюючи практично сам один, він з декількох можливих варіантів дешифрування знаку часто обирав не найбільш обгрунтований, а найбільш оригінальний (наприклад, читання сполучення знаків, яке передає ім’я бога дощу і вочевидь відповідає слову Chak або Chaak, що Ю.В. Кнорозов і пропонував у роботі 1955 р., у подальшому він замінив на фантастичне K’axix). Нарешті, з часом Ю.В. Кнорозов надто захопився так званим “етимологічним” методом дешифрування (він полягає в тому, що читання знаку встановлюється залежно від того, що цей знак зображує), який сам же справедливо критикував. Все це мало наслідком значну кількість необгрунтованих читань знаків писемності майя. Тим не менш, саме Ю.В.Кнорозов створив основу сучасного наукового дешифрування ієрогліфічної писемності майя.

На розроблених ним вихідних положеннях і підходах базувалося нове покоління північноамериканських науковців – Флойд Лаунсбері. Пітер Метьюз, Лінда Шіле, Джон Джастесон та інші, – які прийшли у майяністику наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років. Великі переваги ця група дослідників отримала (крім того, що вони мали першочерговий і безперешкодний доступ до джерел) завдяки чудово організованій колективній праці. Особливо плідним виявилося спільне обговорення проблем дешифрування писемності майя на Круглих столах у Паленке (перший відбувся у 1973 році), Дамбартон-Окських міні-конференціях 1974-1979 років, а також на щорічних Техаських семінарах з майяністики (Maya Meetings of Texas), “душею і серцем” яких за висловом їхніх учасників була Лінда Шіле (1942 – 1998). За освітою і професією художниця і викладач малюнку та живопису, Л. Шіле познайомилася з пам’ятками майя майже випадково – під час проведеної в 1970 році в Мексиці відпустки. Це знайомство докорінним чином змінило її життя. Мало хто знає художницю Лінду Шіле, проте серед дослідників культури майя останньої чверті ХХ століття вона – одна з найяскравіших постатей.

Основними здобутками досліджень 1970-1980-х років стало доведення того, що в писемності майя має велике поширення полівалентність, тобто, наявність в одного знаку декількох читань (ця ідея у 1950-х роках була висловлена Ю.В. Кнорозовим, однак не знайшла в нього практичного розвитку), а також виявлення так званих “складених” знаків. Поступу дешифрування надзвичайно сприяло відкриття факту, що в написах майя одне й те ж слово може бути записано декількома різними способами. Внаслідок цього стало можливим, порівнюючи паралельні записи (скажімо, імена одних і тих саме осіб), з яких одні зроблено знаками з відомими читаннями, а інші – з частково невідомими, з практично абсолютною надійністю встановлювати раніше невідомі читання знаків.

На основі успіхів у дешифрування Лінда Шіле спільно з Пітером Метьюзом, Девідом Фрейделем та Ніколаєм Грюбе зробила перші спроби реконструювати основні події історії майя IV-IX століть [27]. У цей же час розпочалися активні дослідження третьої (поряд із написами на монументальних пам’ятках і рукописами) групи текстів майя – написів на кераміці.

Помітний прогрес у вивченні писемності майя стався у другий половині 1980-х – на початку 1990-х років завдяки роботам групи молодих дослідників із США, Канади та Західної Європи, насамперед Девіда Стюарта, Стівена Хаустона, Ніколая Грюбе, Саймона Мартіна, Барбари Мак-Леод, Марка Зендера, Стенлі Гюнтера, Альфонсо Лакадени. Поряд із власно дешифруванням, перекладом і тлумаченням текстів, велика увага приділяється ними проблемам мови написів, граматиці та орфографії текстів. Саме на результатах їхніх досліджень в основному грунтуються викладені в цій книжці висновки та спостереження.

Зараз робота з написами майя відбувається дуже активно. Поряд із північноамериканською школою, беззаперечним лідером якої є Девід Стюарт, в ній брали й беруть участь дослідники з Німеччини (Ніколай Грюбе, Христіан Прагер, Свен Гронемейер), Великої Британії (Саймон Мартін), Іспанії (Альфонсо Лакадена), Нідерландів (Ерік Бут), Данії (Сорен Віхман, Кристоф Гельмке), Угорщини (Петер Біро), Мексики (Гільєрмо Берналь Ромеро, Карлос Пальян, Ерік Веласкес Гарсіа), інших країн. Створено Європейську асоціацію майяністів “Вайеб”. Визначилася низка питань, які останнім часом викликають найбільший інтерес дослідників. Так, на XVIII та XIX Техаських форумах із майяністики (1994 – 1995 роки) обговорювалися проблеми взаємин між містами-державами майя у V-IX століттях, на XX, XXIV та XXV (1996 та 2000-2001) – історія окремих міст (Копана і Кірігуа, Тік’аля, Паленке), на ХХІІІ (1999 рік) – питання про мову класичних написів та релігійні уявлення стародавніх майя. В Україні дослідженнями текстів майя займаються Юрій Полюхович і Максим Стюфляєв.

За деякими оцінками зараз можна зрозуміти від двох третин до трьох чвертей загального обсягу ієрогліфічних текстів майя. Навіть якщо такі висновки є надто оптимістичними, поза сумнівом є факт, що написи стародавніх майя перестали бути екзотичними візерунками. Вони стали неоціненним джерелом відомостей про великий маленький народ, що їх створив.

Примітки

1. Жан-Франсуа Шампольйон (1790-1832) – засновник єгиптології, дешифрував єгипетські ієрогліфи і заклав основи дешифрування забутих стародавніх письмен; Генрі Кресвік Роулінсон (1810-1895) – англійський військовий, розвідник, дипломат і археолог, один із засновників ассиріології, йому належить видатний внесок у дешифровку перського і ассиро-вавілонського клинопису; Майкл Джордж Вентріс (1922-1956) – розшифрував крито-мікенське “лінійне письмо В”.

2. J. de Acosta. Historia natural y moral de las Indias. México, 1979. P.288.

3. Ось це свідчення Хуана Ковоха, шкільного вчителя з Йашкаби:

“… Я пройшов у церкву, де побачив Педро Евана, який у старі часи виконував жертвоприношення чоловіків і хлопчиків ідолам. Він тримав одного юнака з Текаша, що у провінції Мані, зі зв’язаними за спиною руками. Цей хлопець, Франсіско Кавіч, прийшов на свято у Йашкабу відвідати своїх родичів, які живуть тут. Він сидів біля підніжжя вівтаря в церкві і, як я побачив, руки його було зв’язано за спиною…

Коли вони увійшли до церкви, жоден з них не помолився і не уклонився вівтареві, але вони принесли і поставили в ряд десятьох ідолів, деяких у листях фікуса. Перед ними вони розіслали широку циновку і на неї поклали великий кременевий ніж, руків’я якого було обмотано білою тканиною. Тоді Гаспар Чім і Педро Печ, колишні поганські жерці, взяли дві великі свічки, і всі сіли на маленькі лавочки, і вони наказали, щоб індіанця, який сидів біля вівтаря, привели, і вони обсіли його, а він був посеред них. Його руки було зв’язано, його очі було зав’язано шматком тканини, і на ньому не було одягу, тільки короткі штани…

Отже, вони розв’язали юнака і кинули його на циновку. Жерці віддали свічки своїм помічникам, і чотири з них схопили хлопця і повалили його горілиць, тримаючи за руки і за ноги. Педро Еван, тримаючи кременевий ніж, зробив надріз у лівій стороні груди підлітка, схопив серце і відрізав артерії своїм ножем. Він передав серце, що тремтіло, жерцю, Гаспару Чіму, який зробив два надрізи у формі хреста на його кінці і підняв угору. Потім він взяв деяку частину… і вмістив її у рот найбільшого з ідолів, який був ідолом Іцамни. Тоді вони взяли тіло хлопчика, і серце і його кров, зібрану у великі глек, також як і ідолів, і все це забрали з собою в будинок касіка…” (цит за: J.E.S. Thompson. The Rise and Fall of Maya Civilisation., Norman, 1954. P. 244-245).

4. Це відомості єзуїта Д.Родригеса (див.: Ланда Д. де. Сообщение о делах в Юкатане., М.-Л.,1955. С. 241, прим.79-80); на тому ж автодафе було знищено 5 тисяч “ідолів”, 13 вівтарів, 22 “маленькі камені із зображеннями” і 127 посудин із зображеннями.

5. Цит. за: Popol-Vuh. Libro del común de los Quiches. Traducción y notas A.Recínos., Habana., 1975. P.195.

6. J.Martínez Hernández. Diccionario de Motúl, Mérida, 1929. P. 60-61.

7. C.Baudez, S.Picasso. Lost Cities of the Maya., N.York., 1992. P.104.

8.

“Ось історія, яку я записав про те, як язичниками були побудовані піраміди. Шістдесят двадцятиріч минуло від того, як вони були побудовані і ще п’ятнадцять двадцятиріч від того, як їх створили стародавні люди. Коли пішли рештки цих людей, земля, де вони жили, називалася Карфаген (Cartabona)/ Вони були там, коли Святий Варнава їх вчив, і він був вбитий язичниками, так називалися ці люди” (R.L.Roys. The Book of Chilam Balam of Chumayel. P.21).

9. Йдеться про руїни Паленке. Їх було випадково знайдено в 1746 році місцевим священником Антоніо де Солісом. Той розповів про знахідку внучатому племіннику Рамону де Ордоньєсу-і-Агіляру (1739-1825). Останній, ставши у дорослому віці помітною постаттю у колах гватемальського духівництва, зацікавив повідомленнями про забуте місто представників колоніальної адміністрації, в тому числі капітан-генерала Х. де Естачеріа. Цікаво, що Р. де Ордоньєс-і-Агіляр написав книжку про Паленке, мабуть, першу, присвячену місту стародавніх майя, з довгою та пишною назвою “Історія створення неба та землі згідно з системою американського язичництва”. Повністю вона так і не видана, але ті, хто мав змогу ознайомитись із її фрагментами, оцінюють цей твір не дуж високо: “книга надмірно заплутана і складна для читання” (К. Наварете), “навіжена історія” (С. Барберена) і просто, але ємно “нісенітниці” (А. Ресінос).

10. Цит. за: C. Navarrete. Palenque, 1784: El inicio de la aventura arqueológica maya., México., 2000. P. 17.

11. Барон Олександр фон Гумбольдт (1769-1859) – німецький натураліст і мандрівник, один із засновників сучасної географічної науки. Його “Подорож…” була видана у 1807-1834 роках у 30 томах. Том, в якому наведено фрагмент Дрезденського рукопису називається “Погляд на Кордильєри і пам`ятки індіанських народів Америки”.

12. К.С. Рафінеске-Шмальц залишив після себе надзвичàйно багату літературну спадщину на найрізноманітніші теми: від ботаніки до банківської справи. У твердженнях К. Рафінеске-Шмальца щодо писемності майя, особливо в першому листі, було чимало фантастичного. Він вважав, наприклад, що знаки написів Паленке схожі на давньолівійське письмо і писав про

“імперію Отолюма в центральній Америці, засновану на річці Туліха династією Вутана, який був імовірно Нейтоном (Нептуном) Північної Африки та південної Європи, і гілкою атлантів чи Гетулів чи Автололів… Вони були однією з численних колоній, заснованих в Америці за стародавніх часів, і з ними було принесено цивілізацію, мову, мистецтво, науки та інше…” (Цит. за: C.Baudez, S.Picasso.Op.cit.,p.147).

Задля справедливості слід зазначити, що фантастичні подробиці про “імперію Отолюма” та “династію Вутана” К.Рафінеске-Шмальц не вигадав сам, а запозичив з уривків книги Р. де Ордоньєса-і-Агіляра, виданих разом із звітом А. дель Ріо.

13. Прийнята у той час назва Паленке

14. Цит. за: G.Zimmermann. La escritura jeroglífica y el calendario como indicadores de tendencias en la historia cultural de los Mayas // Desarrollo cultural de los Mayas., México, 1964. P. 233. Цього листа, написаного у лютому 1832 року, Ж.-Ф.Шампольйон не отримав: він помер на початку березня цього ж року у віці сорока двох років.

15. Однозначно оцінювати роботи де Шарансі як позбавлену наукового значення графоманію було б не зовсім справедливо – крім невдалої спроби дешифрувати ієрогліфи майя перу графа належать досить грунтовні розвідки з мови індіанців цоціль.

16. Цит. за: Рус А. Народ майя., М., 1986. С. 144.

17. Л. де Роні у 1859 р. знайшов у Паризькій Національній бібліотеці третій з чотирьох відомих рукописів майя – Паризький.

18. Звук в його фізичній (акустичній) формі – явище індивідуальне. Фонема – типізований, узагальнений звук. Це “клас тісно пов’язаних звуків мовлення, які у певній мові розглядаються як такі, що формують одиницю” (New Webster`s Dictionary., s.v.).

19. T.Barthel. Notes on the inscription on a carved bone from Yucatan // Estudios de Cultura Maya.,Vol.VI, 1967.. P. 225.

20. Вперше така відповідність була запропонована у 1905 р. американцем Дж.Т. Гудменом, потім у 1918 р. – мексиканцем Х. Мартінесом Ернандесом, а в 1927 р. була всебічно обгрунтована Дж.Е.С.Томпсоном, тому називається кореляцією Гудмена-Мартінеса-Томпсона (ГМТ-кореляція).

21. J.E.S.Thompson. A Catalog of Maya Hieroglyphs., Norman,1962.

22. J.E.S.Thompson . The Rise and Fall of Maya Civilisation. P.137.

23. Ibidem. P.265

24. Див.: H.J.Kettunen. Relacion de las cosas de San Petersburgo. Part I (Internet site).

25. J.E.S.Thompson. Maya Hieroglyphs without Tears., London, 1972. P.17

26. Кнорозов Ю.В. Этногенетические процессы в древней Америке // Проблемы истории и этнографии Америки., М.,1979. С. 137

27. Взагалі кажучи, спроба створити першу схему історії стародавніх майя була зроблена у 1930-ті роки С.Г. Морлі. Але його гіпотези, засновані більше на здогадках, аніж на фактичних даних, не знайшли в подальшому підтвердження.