Код Нікітенко з маятником
Толочко Олексій Петрович
завідуючий сектором Інституту історії НАН України,
член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук
Ті з нас, кому на цьому Круглому столі випало обговорювати дані писемних джерел про заснування Софії Київської, перебувають в складному і дещо комічному становищі. Комічному, бо ми змушені нагадувати речі, які присутнім відомі ледве чи не напам’ять. Складному, бо усі можливі (і деякі неможливі) способи тлумачень цих чотирьох текстів уже випробувані в науці. Писемних джерел рівно чотири: «Повість временних літ», Новгородський перший літопис, «Слово про закон і благодать» Іларіона і, нарешті, хроніка Титмара Мерзебурзького. Не варто очікувати, що в цих текстах ще збереглися якісь глибини, не досліджені нашими попередниками. Додаткова кумедність ситуації полягає ще й у тому, що пані Нікітенко, автор «нової хронології», відкидає цінність практично усіх названих джерел, а з рештою поводиться вкрай фамільярно. Вона вважає, ніби усі літописні повідомлення про заснування Софії Ярославом (чи у 1017 р., чи у 1037 р.) сфальсифіковані на догоду князю його придворними книжниками. Чи існують для цього підстави?
Сама пані Нікітенко таких не наводить. Та ми могли б повірити їй на слово, коли б пані Нікітенко була відома як дослідник літописання. На жаль, вона не числиться серед таких. Можливо, вона спирається на думку авторитетних знавців літописання? Також ні. Коли б пані Нікітенко трошки краще знала (а, головне, розуміла) історіографію літописання, вона збагнула б, що в її розпорядженні немає жодної схеми історії складання літопису, яка дозволяла б заперечувати джерельну надійність повідомлення «Повісті временних літ». Сьогодні конкурують дві схеми початкового літописання: запропонована О.О. Шахматовим, згідно з якою відомий нам літописний текст складався шляхом нашарування декількох послідовних «зводів» (1039, 1073, 1096, 1113-1118 рр.) та альтернативна схема, яка уявляє процес ближчим до анналістичного історіописання, коли річні повідомлення вносяться в текст (окремо чи невеличкими серіями) поступово, але близько до часу подій. У будь-якому із двох сценаріїв – чи завершувала стаття 1037 р. «Найдавніший звід» 1039 р. (за Шахматовим), чи була одним із анналістичних записів, вона древня і стоїть близько до часу подій, які описує.
Наївна заява, що літописці писали задля прославлення свого князя – аргумент «для дітей». З такого твердження (якщо воно вірне) випливає, що вони могли перебільшувати, прикрашати, але зовсім не обов’язково – свідомо фальсифікувати. Для ствердження фальсифікованості потрібні текстологічні аргументи. В літературі таких розшукати пані Нікітенко не пощастило, самостійно добути не вдалося. Отже – гола декларація: літопис не має цінності. Джерелознавчі проблеми літописання, справді, матерії складні, їх вирішення часом бувають неоднозначні. Але ті, що їх пропонує пані Нікітенко, нагадують жест недолугого гравця у шахи, який, не в змозі впоратися із складною позицією, одним порухом скидає з дошки фігури.
Непереборною перешкодою на шляху «нової хронології» виявилося «Слово про закон і благодать». Як відомо, у ньому Іларіон прямо стверджує, що Софійський собор, як і решту будівель нового міста, і саме це місто, побудував Ярослав. Традиційно «Слово» Іларіона датують рубежем 1040 – початком 1050-х рр. Безнадійно пізно. Не в змозі подолати перешкоду, пані Нікітенко рішуче відсуває її з дороги. Тобто – передатовує пам’ятку таким чином, щоб вона стояла ближче до гаданої дати (1018 р.) завершення собору. Існує декілька принципів датування «Слова». Найпопулярніший із них запропонував свого часу Микола Розов. Дослідник припустив, що «Слово» написане на євангельський текст, який читається лише на перший день Великодня. Другий текст, тему якого розвиває «Слово», гадав учений, відноситься до Благовіщення. Дослідник, далі, припустив, що «Слово» було виголошено в день, коли обидва свята або співпадали (що буває досить рідко), або Благовіщення передувало Великодню. Збігу двох свят між 1037 та 1054 р. не було, але в 1049 р., справді, Благовіщення безпосередньо передувало Пасці. Отже – «Слово» Іларіона було виголошено у 1049 р. Саме цей спосіб думання доводить ad absurdum пані Нікітенко. Повний збіг Паски і Благовіщення між 1018 та 1054 р. відбувся у 1022 р. Це і є рік виголошення «Слова», стверджує пані Нікітенко.
Повторюся: робота з древніми текстами складна. Вони не бувають прозорими і легкодоступними. У них міститься чимало проблем для сучасного читача, і досліднику непогано бодай усвідомлювати їх. Наприклад. Спосіб датування, запропонований М. Розовим, останнім часом піддається критиці. Як продемонстрував А.О. Алєксєєв, Іларіон може тлумачити фрагмент із Послання до галатів апостола Павла, який (фрагмент) читався на літургії Різдва Богородиці, 8 вересня. Таким чином, «Слово» цілком може виявитися виголошеним саме на це свято. А це означає, що жодного датуючого значення підборка євангельських цитат немає.
Отже, найнадійнішим лишаються датування «Слова», засновані на згаданих у тексті «реаліях». А це печальний висновок для «нової хронології». Адже «Слово» згадує «онуків і правнуків» Володимира, тобто синів і онуків Ярослава. Перший із онуків Ярослава (Ростислав Володимирович) народився не раніше рубежу 1030-1040-х рр. Але онуків мусить бути як мінімум двоє. Наступні (сини Ізяслава – Ярополк; Святослава – Гліб) народилися ще пізніше, в кінці 1040 – на початку 1050-х рр. У 1022 р. не народилися не тільки правнуки Володимира, але й онуки (у множині); на світі був лише немовля – Володимир Ярославич (1020).
Це все елементарні речі, на які пані Нікітенко було вже вказано досить давно. Фантастичним чином це ніяк не вплинуло ні на її погляди щодо «Слова», ні на її загальні побудови. Тобто: ми маємо справу із вкрай своєрідним історичним мисленням, для якого тверді, встановлені факти не мають жодного значення. Як побачимо нижче, логічне узгодження складових частин аргументу також.
Софійський собор, утім, лише один з елементів загального силуету епохи, який пропонує пані Нікітенко. Митрополія, зрозуміло, не могла бути побудована серед чистого поля. Це означає, що будівельна програма так званого «міста Ярослава» (із Золотими воротами?) також належить Володимировим часам. Приписування усього цього Ярославу – наслідок грандіозної змови, яка триває ось уже майже тисячу років, а сучасна наука виявляється жертвою містифікації, чи, можливо, співучасницею змови. Тобто перед нами один із різновидів того типу мислення, що сукупно називається «конспірологією»: видима історія – є ілюзорною, наслідком таємних змов і фабрикацій. Професійна наука з великим трудом знаходить простір для подібного способу мислення, зате любительські зацікавлення минулим великою мірою саме «конспірологічними теоріями» й живляться. Пригоди Індіани Джонса, «Маятник Фуко», «Код да Вінчі» – лише найвідоміші експлуатації подібного світовідчуття. «Нова хронологія» Фоменко – найнабридливіша.
Це підводить мене до другої теми, якої я хотів би торкнутися, – як виникла і яких мутацій зазнавала «нова хронологія». Адже зовсім не перегляд датування «Слова по закон і благодать» зародив у пані Нікітенко підозру, що Софійський собор був збудований не тим, ким він був збудований. І зовсім не інформована недовіра до літописів послужила першим поштовхом для сумнівів.
Чому про це варто говорити? У нещодавно розповсюджених висновках Круглого столу «Датування Софії Київської у світлі новітніх фактичних даних» (так і написано: «фактичних даних»!), що відбувся у Софійському заповіднику, послідовність аргументу така: 1) писемні джерела недостовірні; 2) Софійський собор містить графіті, найраніше з яких датоване 1018 р.; 3) отже – княжий портрет не може зображати родину Ярослава і мусить бути трактований як зображення Володимира із родиною; 4) лабораторні аналізи фрескового тиньку та полив’яних плиток підлоги свідчать про їх тотожність до тиньку і плиток Десятинної церкви; 5) джерела XVII-XVIII ст. підтверджують заснування Софії у 1011 р.
Коли ми поглянемо на зміст книжки 1999 р. (тобто структуру аргументу як він виглядав тоді), ми з’ясуємо, що вона дзеркально обернена. Тут головним доказом (глава 1) є атрибуція ктиторської фрески і тут же – про гадані «джерела» XVII ст.; глави 2 і 3 також присвячені новому перечитанню програми розпису; і лише наприкінці книжки (глава 4) знайдемо нарешті критику писемних джерел. Про графіті з ранніми датами пані Нікітенко, пишучи книжку, ще не підозрювала, але вже містичним чином передбачала їхнє існування!
Іншими словами: аргумент поставлено з ніг на голову, а нам пропонують вважати, що він все одно вірний. Так не буває. Науковий об’єкт мусить мати власну логіку, а науковий виклад мусить відбивати цю логіку. Її аргумент виявляється паліндромом: він читається без втрати змісту хоч із початку в кінець, хоч із кінця до початку.
Уже в книжці 1999 р. пані Нікітенко запропонувала точні дати: собор було закладено у 1011 р., а завершено і освячено у 1018 р. Джерелом першої з дат був давній курйоз нашої історіографії, про який критична наука благополучно призабула. Саме це джерело і було тим першим поштовхом, який і запустив у рух її думку. Решта «доказів» стали лише технічним оформленням ідеї, почерпнутої там. За хвилину матимемо можливість з’ясувати, що то за джерело і чому пані Нікітенко його соромилася.
Як стверджує пані Нікітенко, «святці» (а насправді, місяцеслови) донесли дві дати освячення собору: 4 листопада та 11 травня. Але, як стверджує пані Нікітенко, без вказівки на конкретний рік. Підібравши недільні дні, вона стверджує, ніби собор було закладено 4 листопада 1011 р., а освячено 11 травня 1018 р. Але це знову аргументи «для дітей», для тих, хто не знає, або не перевірить. Не-діти ж знають і походження цих дат, і проблемність їх. Пані Нікітенко ніколи не цитує відповідних текстів. А це легко зробити. У місяцеслові Мстиславового Євангелія (поч. ХІІ ст.) освячення Софії вказано під 4 листопада:
Виявляється, вказівка на час таки є. Освячення за митрополита Єфрема вказує на час після смерті Ярослава (кінець 1050 чи початок 1060-х рр.) Ще гірша історія із 11 травня. Ця дата – із Псковського Апостола 1307 р. Одна біда – тут таки є дата: 6460 рік, тобто 952. Тобто: буквально їй довіряючи, довелося б визнати, що Софію було побудовано за княгині Ольги і при тому ще до її хрещення!
Більше того, обидві дати – не закладки й освячення, а таки освячення! Ніякими силами не можливо змусити пам’ять освячення за митрополита Єфрема бути датою закладання!
Отже, довільно жонглювати датами, підставляючи числа місяця під будь-який вподобаний рік, не випадає. Треба серйозно обговорювати проблеми двох дат і двох освячень. І дати, і проблеми, які вони ставлять перед дослідниками, давно відомі і обговорюються в спеціальній літературі з ХІХ ст.
Але звідки ж взявся той сакраментальний 1011 рік, який ми сьогодні обговорюємо? Пані Нікітенко довго таїла це джерело, в якому знайшла його.
Як стверджує пані Нікітенко, дату 1011 рік вона знайшла на фотографіях 1930-х рр. напису, зробленого, як гадає пані Нікітенко, самим митрополитом Петром Могилою з нагоди початку реставрації собору у 1634 р. (насправді, напис ретроспективний і виконаний пізніше 1634 р., ближче до завершення могилянських реставрацій). Чому ця пізня дата мусить бути надійнішою за усі свідчення древніх текстів? Бо Могила володів архівами, в яких були древні документи, запевняє нас пані Нікітенко. А архів «зручно» згорів в кінці XVII ст.
Але це також аргументи «для дітей». Не-діти, тобто ті з нас, хто спеціально займався історіографією XVII ст. і проблемою тогочасної історичної пам’яті, знають, наскільки мало в часи Могили було відомо про Київську Русь і наскільки випадковими свідченнями змушені були користувалися. Наприклад, Густинський літопис (1630-і рр.) не тільки приписували Нестору, але пропонували точну дату його написання – 1073 р.
Ми знаємо, наприклад, що жодних архівів в Софії не було, коли її перебрали від уніатів. Собор був у занепаді. Є документальне свідчення: судова заява возних генералів, які в липні 1633 р. засвідчили стан собору наступним чином:
«Кгдысмы до помененое церкви столечъное светое Софии прибыли, въ которой жадныхъ охендозствъ не было, ани до отправованя набоженства такъ книгъ, яко и жадныхъ аператовъ незънайдовало, толко самый спустошалый и опалый муръ голый и олътари руйнамы се заваленные зънайдовали.»
Для того, щоб довідатися про це, навіть не потрібно самостійно розшукувати документи, скажімо, у 3 томі «Архива Юго-Западной России». Достатньо прочитати відому книгу С. Голубєва «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники», або документальні до неї додатки.
Тим не менше, якщо напис Могили – доказ такої ваги, що сам-один перевертає всю науку, дивно, що пані Нікітенко ніколи не опублікувала його (лише раз навівши за працею П. Лебединцева). А це варто було б зробити. У 1950-х рр. перед ліквідацію напису було виготовлено кальки. Чому б їх не опублікувати? Чому б не опублікувати – нормально – й ті фотографії? Більше того, пані Нікітенко уникає наводити напис повністю, обриваючи цитування одразу за датою 1011 р.
Навіть якби Могила справді вважав Софію будовою Володимирових часів, і тоді його думка була б не першорядним джерелом, а другосортним свідченням, просто казусом [Це ще одна логічна пастка, в яку потрапляє пані Нікітенко. Якщо традиція про будівництво Софії Ярославом є фабрикацією, створеною при самих початках літописання, це означає, що жодних інших свідчень ніколи і не існувало. То звідки б Могила міг довідатися правду через шістсот років?]. Але даремно було б звинувачувати митрополита у такому невігластві. Якими б уривчастими не були його відомості про домонгольські часи, він не зробив би такої помилки – датувати Софію 1011 р.
Для того, щоб переконатися в цьому, не потрібно вдивлятися у старі фотографії. Справа в тому, що напис було декілька разів опубліковано у XIX ст. Першим у 1825 р. опублікував його митрополит Євгеній (Болховітінов) в «Описании Киево-Софийского собора». Ось як звучить фрагмент, що нас цікавить повністю:
«Изволеніемъ Божіемъ нача здатися сей Премудрости Божія храмъ въ лћто 1037. благочестивымъ княземъ и самодержцемъ всея Россіи Ярославомъ-Георгіемъ Владиміровичемъ. Совершися же въ лћто 1038. и освященъ Феопемптомъ митрополитомъ Кіевскимъ тойжде святый храмъ […]»
Точно таким бачив напис і Микола Закревський та опублікував його тотожно. Отже, Могила вважав, що Софію побудував Ярослав і освятив митрополит Феопемпт (в процесі полеміки з уніатами православні особливо пильно ставилися до каталогу митрополитів і вирахували того, який припадав на відповідний датам час). Існують також й інші численні докази, що Могила твердо був переконаний: Софія – творіння Ярослава. Ось, наприклад, Михайло Сльозка у передмові з Цвітної Тріоді 1642 р., звертаючись до самого Могили, пише що митрополит стяжав «награду живота вічного» за відновлення православних церков, про що свідчить
«церковь Софіи святой, негдысь отъ св. памяти княжати и самодержцы всея Россіи Ярослава збудованной и на приклад всему свћту выставленной, которуюсь, въ руинахъ уже будучую, [Могила] знову реставровалъ и до першой оздобы коштомъ и стараніемъ своимъ привелъ, и до того розмаитыми иконами святыхъ Божіихъ и аппаратами церковными дивне пріоздобилъ.»
Навіть якщо припустити, що в оригіналі могилянського напису справді читався 1011 рік, це означало б лише, що майстер помилився. Ще вірогіднішим було б припущення, що помилкова дата з’явилася при одному із пізніших поновлень живопису в соборі (найвірогідніше, у 1843-1852 рр.) На те, що напис підправлявся і в нього вносилися додаткові «історичні» відомості вже після публікації митрополитом Євгенієм, свідчить його транскрипція П. Лебединцевим (1859), що суттєво різниться від попередніх. Висновок про пізнє впровадження дати «1011» до напису добросовісний дослідник міг би зробити і на підставі уважного читання літератури. Але сам Лебединцев залишив документальне свідчення:
«На северной арке главного купола в Софийском храме значится ныне: «Изволением Божиим нача здатися сей премудрости Божией храм в лето 1011-е, совершися же в лето 1038-е». До обновления Софийского собора в 1843 году вместо «в лето 1011» значилось здесь «в лето 1037»; обновители правильно усмотрели, что обширное и притом каменное здание этого храма не могло быть сооружено в один год, но не правильно рассудили, будто ошибка надписи в годе заложения, тогда как она в годе его завершения». [Лебединцев написав спеціальну працю про відновлення Софії у 1843-1853 рр., він знав, що говорить]
Отже. Ніяких древніх архівів, жодних таємничих документів. Навіть не Могила. Напис було «підправлено» в ході реставраційних робіт під керівництвом академіка Солнцева, ймовірно, тоді, коли на одній із арок було виконано ще один напис, на честь звершення реставрації («лћта отъ Рождества Христова 1851»).
Головний доказ на користь дати «1011 рік», той самий наріжний камінь, на якому зведено усю споруду «нової хронології», не існує. Це – химера, міраж, фальшивка. Уся «нова хронологія» – низка фабрикацій, які зливаються в одну суцільну містифікацію.
Не дарма головна продукція прихильників концепції пані Нікітенко, та й самої її авторки, це – популярні книжки, альбоми, інтерв’ю. Звідси й оголошення в газетах і випусках новин як головний вид оприлюднення «відкриттів». Бо в ці ігри можна гратися тільки з публікою непідготовленою, легковірною, яка не знає, не перевірить, повірить на слово.
Тотальна недовіра до автентичних свідчень і, навпаки, надмірне сподівання на пізні й вторинні свідчення – шлях, на якому можна зробити чимало «відкриттів». Ось, наприклад, міг би подарувати пані Нікітенко одне із них: Золоті ворота побудував Володимир Святославич. Адже саме так стверджує «Хроніка польська» Мацея Стрийковського (1572). Але з подібними авторитетами треба повертатися у XVIII ст., у критичній дисципліні з ними немає чого робити.
Я хотів завершити свій виступ моралізаторським пасажем на тему «часів і звичаїв». Як ми дійшли до такого життя? Як сталося, що група недостатньо освічених, але напористих і самовпевнених дилетантів розперезано порядкує «в нашому домі»? Доки вони будуть хизуватися своєю зарозумілістю, що не знає меж? Невже вони не розуміють, що наміри їхні розкрито, що змова їхня вже відома усім присутнім? Хто винний в тому, що престиж української науки і престиж держави непоправно дискредитується?
На жаль, усі ці запитання не до авторів «нової хронології», котрі не удостоїли нас своєю присутністю і не зможуть ідентифікувати джерело моєї риторики. До них лише останнє із моїх запитань:
«Доки ж, Катіліно, ти будеш випробовувати наше терпіння?»