1. 2. Характеристика джерельної бази дослідження

Луняк Євген

Характер джерельної бази обумовлено метою і завданнями, а також специфікою дослідження. Зважаючи на історіографічну сутність роботи, головними сховищами джерел для її здійснення стали бібліотеки, що містять доробок французьких науковців. Під час проведення наукових студій були використані книжні зібрання бібліотек України, Росії та Франції. Серед найважливіших книгосховищ України треба виділити у першу чергу Національну бібліотеку України імені В. І. Вернадського, Національну історичну бібліотеку України, Наукову бібліотеку імені Михайла Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Бібіліотеку Інститут історії України НАН України, Національну парламентську бібліотеку України, Львівську національну бібліотеку імені Василя Стефаника, бібліотеку Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Серед зарубіжних бібліотек було насамперед використано фонди Російської державної бібліотеки у Москві, а також Національної бібліотеки Франції та Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі. Великою підмогою у здійсненні дослідницької роботи стали також електронні ресурси, на яких вміщено відскановані варіанти як опублікованих книг, так і рукописів: ; ; тощо.

Характеризуючи джерельну базу в цілому треба поділити доробок французьких науковців щодо вивчення України ХVІ-ХVІІІ ст. на кілька категорій. До першої з них, на нашу думку, варто віднести праці, присвячені конкретним питанням історії нашої країни вказаного періоду. Ця група творів є найменш чисельною і найбільш вартісною в історіографічному відношенні. До такого типу наукових праць можна віднести, наприклад, змістовні розвідки вже згаданих істориків ХІХ ст. Меріме та Вогюе, а в ХХ ст. Норманна [122], Лемерс’є-Келькеже [123], Бовуа [124] та ін.

До другої категорії праць, на нашу думку, слід включити узагальнюючі французькі нариси з історії України, у яких значна увага приділяється козацькому періоду. Ця група є значно ширшою, хоча й менш змістовною в науковому плані та менш оригінальною. Однак роботи даної групи також заслуговують на ретельне вивчення, оскільки містять багато цікавих думок і спостережень, а також демонструють загальне уявлення французьких авторів про історичний розвиток України. Так, серед авторів ХVІІІ ст., на наш погляд, до цієї категорії дослідників варто віднести Шерера, в ХІХ ст. Кастельно, в ХХ ст. цілу плеяду таких істориків як Роже Тіссеран [125], Роже Порталь [126], Ален Балала [127] та ін.

І нарешті до третьої категорії досліджень ми відносимо ті наукові студії, де питання історії України включені або «злиті» з вивченням історії інших країн. Ця третя категорія є найоб’ємнішою і набагато переважає перші дві. По суті, абсолютна більшість французьких розвідок про Україну може бути віднесена саме до щойно вказаної групи. Як зазначалося, українська проблематика лежить на периферії історичних досліджень у Франції й у більшості випадків підіймається в контексті вивчення історії інших країн і народів.

В якості додаткових історіографічних джерел, що репрезентують стан розвитку французьких наукових досліджень про Україну козацької доби, нами були використані також довідкові, публіцистичні, навчальні, художні та інші видання.

Здебільшого аналізувалися опубліковані матеріали. Однак в ході досліджень нам вдалося також познайомитися з деякими неопублікованими рукописами та машинописами, що зберігаються в Національній бібліотеці Франції та Українській бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі. Всі ці випадки будуть зазначені в подальшому викладі.

Вивчаючи французьку історіографію, автору довелося також ретельно обміркувати питання: а що власне треба до неї включати? При всій удаваній легкості, це питання є доволі складним, оскільки французька історіографія не є синонімом франкомовної, а, отже, лише критерій мови не може бути визначальним показником. Цією мовою, наприклад, друкується багато наукових праць і в Канаді, в тому числі й про Україну, однак включати канадську історіографію до французької нелогічно.

Французька мова зараз є однією з найпоширеніших у світі, а у ХVІІІ-ХХ ст. вона активно використовувалася нефранцузами для кращого розповсюдження своїх ідей. На даний момент французька мова є однією з шести офіційних і робочих мов ООН, використовується в якості офіційної для великої кількості різноманітних міжнародних організацій. Загалом нині, за даними Французької академії, розмовляти нею можуть близько 270 млн чоловік у світі [128]. Сьогоднішня франкофонія охоплює не лише Францію та її колишні колонії, але й значну частину населення Бельгії, Швейцарії та Нідерландів, не згадуючи вже про такі мікродержави як Люксембург, Монако й Андорра. Великі масиви земель Бельгії, Швейцарії і меншою мірою Нідерландів традиційно включені в орбіту французької культури. Наприклад, франкомовний письменник Моріс Метерлінк був бельгійцем, а філософ Жан-Жак Руссо і революціонер Жан-Поль Марат, невід’ємно пов’язані із Францією, – швейцарці. В той же час можна наводити цілий реєстр французів, які в силу різних обставин (політичних, релігійних, економічних) у ХVІІ-ХІХ ст. тимчасово чи назавжди змушені були залишити терени батьківщини й шукати свою долю на чужині, головним чином у країнах франкофонії. На нашу думку, наукова творчість представників цієї французької діаспори щодо минулого України цілком може бути включена до розгляду французької історіографії визначеної теми.

В цей же період у Франції натуралізувалися багато вихідців з інших країн. Так, згаданий вище де Тотт був угорцем, а Сальванді мав ірландське походження. Автор найкращої розвідки ХVІІІ ст. про Україну Шерер був ельзасцем, тобто походив з території, яка лише недавно була приєднана до Французького королівства й остаточно закріплена за Францією лише в роки Великої Французької революції, а рідною йому мовою була німецька, точніше її ельзаський діалект.

До одного з найвідоміших прикладів французької натуралізації може бути віднесений корсиканець Наполеон Бонапарт, котрий народився одразу після приєднання свого острова до Франції й до кінця життя так не зміг позбутися корсиканського акценту у своїй вимові.

Цікаві випадки натуралізації у Франції українців. Як знаємо, з цією країною пов’язав своє життя гетьманич Григір Орлик. В ХХ ст. народжений в родині українських емігрантів П’єр Береговуа (Петро Береговий) став прем’єр-міністром при президенті Франсуа Міттерані.

Можна згадати також, що французький письменник і літературознавець Анрі Труая, як і славнозвісний шансоньє Шарль Азнавур, мав вірменське походження. А французький поет-авангардист Гійом Аполлінер був поляком. Ці приклади можна наводити до безкінечності.

Ще більше людей, народжених у Франції, мали змішане походження. Наприклад, відома французька жінка-історик і політолог Елен Каррер д’Анкосс, яка в своїх наукових студіях торкалася і питань минулого козацької України, народилася в сім’ї російських емігрантів, де перемішалася кров росіян, грузинів і німців. А мати одного з чільних представників сучасної школи «Анналів» Марка Ферро була родом з Новограда-Волинського. Нащадком українських вихідців з Російської імперії є один з найкращих сучасних українознаців і козакознавців у Франції Ярослав Лебединський.

На нашу думку, одним з головних критеріїв віднесення автора до французької історичної науки є у першу чергу його самоідентифікація, тобто включення себе до французької культурної спільноти та французького наукового загалу у поєднанні з проживанням у країнах європейської франкофонії. В абсолютній більшості випадків йдеться про осіб, народжених на теренах Франції і які мали там постійне проживання. За замовчуванням французами ми умовно рахуємо всіх тих, хто офіційно не оголосив про свою іншу національну приналежність і не відзначився творами в річищі іншої культури.

Це, звичайно, не вирішує проблему подвійної, а подекуди й поліідентичності, коли людина в силу змішаного походження одночасно відносить себе до кількох різних національних спільнот: французької у поєднанні з російською, польською, українською, вірменською і т. д. Це ті випадки, які відомий історик Павло Магочий називав зразками ієрархії численних лояльностей [129].

На наш погляд, істориків, що мають подвійну національну ідентичність, тобто відносять себе одночасно в більшій чи меншій мірі до двох спільнот, було б правильно розглядати в контексті одразу двох історіографій французької і діаспорної тієї нації, яку вони представляють.

Примітки

123. Lemercier-Quelquejay Ch. Un condottiere lithuanien du XVIe siecle: Le prince Dimitrij Visneveckij et l’origine de la Sec Zaporogue d’apres les Archives ottomanes // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1969. – T. 10. – № 10-2. – P. 258-279; Lemercier-Quelquejay Ch. Les relations entre la Porte ottomane et les Cosaques Zaporogues au milieu du XVIIe siecle // Cahiers du monde russe et sovietique. – 1970. – T. 11. – № 3. – P. 454-461; Лемерсье-Келькеже Ш. Литовский кондотьер ХVІ в. – князь Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным оттоманских архивов // Франко-русские экономические связи. – М.-Париж: Наука, 1970. – С. 38-64.

124. Beauvois D. Le journal de Philippe Orlyk: du mirage de l’exile au mythe identitaire ukrainien… – P. 148-177; Бовуа Д. «Щоденник» Пилипа Орлика: від міражу вигнанця до українського міфу… – С. 322-345.

125. Tisserand R. La vie d’un peuple. L’Ukraine. Preface de Rene Pinon. – P.: Librairie orientale et americaine G.-P. Maisonneuve, 1933. – ІV+299 р.

126. Portal R. Russes et ukrainiens. – P.: Flammarion, 1970. – 140 p.

127. Balalas A. De l’Ukraine. Petit precis geopolitique, historique, et religieux. – P.: Godefroy de Bouillon, 2006. – 107 p.

128. La francophonie // : 04/06/2012.