Ссавці заплави Дніпра у Києві

Парнікоза І.Ю.

Розділ «Сcавці» підготований у співавторстві з І. Загороднюком

Ссавці – тварини, які отримали свою назву від того, що вигодовують своїх дитинчат молоком.

У давнину фауна Дніпрової долини у Києві була багатшою, ніж зараз. В часи плейстоцену сучасне Середнє Подніпров’я було ареною поширення мамутової фауни. Про це свідчать окремі свідчення та знахідки кісток викопних тварин. Так, зокрема, на Оболоні під час будівельних робіт було знайдено зуб мамонта (Mammuthus primigenius) – ключового представника т. з. мамонтової фауни. Його знахідка підтверджує поширення на території теперішньої долини Дніпра тундрово-степового ландшафту. Поблизу Оболоні розташовувалась і добре відома стоянка мисливців на мамонтів, відкрита В. Хвойкою на вул. Кирилівській.

Деякі відомості про теріофауну Києва, зокрема заплави Дніпра, у XVIII ст. залишив у своїй Історії Києва (1798–99 рр.) М. Берлінський:

«Из диких зверей водятся в лесах волки, лисицы, зайцы, дикие козы, байбаки, кролики, хорьки, норки, горностаи, ласки, белки и множество крыс как домашних, так и водяных; изредка же появляются медведи, кабаны, барсуки и росомахи» (Берлінський, 1991).

Першим вагомим науковим зведенням складу фауни ссавців м. Києва та його околиць є праця М. Кесслера «Ссавці…Київського навчального округу» (Кесслер, 1851). Ще на початку XX ст. для дніпровських островів існувала відносно багата фауна, що розкрито в працях Е. В. Шарлеманя «Нарис Труханового острова» (Шарлемань, 1914), «Ссавці околиць м. Києва» (Шарлемань, 1915) та огляді ссавців заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань 1928; 1933). Після цього і до кінця XX ст. не підготовлено жодного зведення і лише 2003 р. представлено перший після довгої перерви огляд ссавців міста, але без спеціальної уваги до заплави (Загороднюк, 2003). Важливою віхою також став огляд ссавців Голосієва і прилеглих територій (Мішта, 2007). У 2020 р. вийшла ще одна праця, в якій детально охарактеризовано низку міських територій, перспективних щодо створення об’єктів природно-заповідного фонду, з наведенням відомостей про теріофауну цих об’єктів (Parnikoza et al., 2020).

Розглянемо сучасний стан теріофауни долини Дніпра відповідно до рядів та родин ссавців.

Ряд мідицеподібні, або комахоїдні (Eulipotyphla)

Наразі у зв’язку з зарегулюванням Дніпра, здійсненим в другій половині XX ст. звичайними тваринами дніпровської заплави стали їжак білочеревий та кріт європейський. Але так було не завжди. 1914 р. Е. В. Шарлемань не вказує ці два види для Труханового острова (Шарлемань, 1914), згодом зазначає їжака як рідкісний для заповідника «Конча-Заспа» вид (Шарлемань, 1928; 1933).

Родина їжакові — Erinaceidae

На поч. ХХ ст. їжака вказували для лук заплави Дніпра (Шарлемань, 1915) та для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1914; 1928; 1933). У 1965 р. той самий дослідник вказав, що їжаки з’явилися на о. Труханів, де їх на поч. ХХ ст. не було (Шарлемань, 1965). Їжак білочеревий (Erinaceus roumanicus) відмічений неодноразово, зокрема на о. Труханів (2016 р.) та о. Венеційський (2017, 2020), на берегах затоки Берковець та о. Жуків. У 2017 р. виявлений також біля оз. Йорданське (Оболонь), оз. Небреж (Осокорки) та біля Русанівського каналу. Протягом 2017–2019 рр. їжаків неодноразово спостерігали у прибережній смузі і в суміжних житлових кварталах Березняків, Русанівки та в районі лівобережного Експоцентру (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Вид відомий також з урочища Горбачиха (). З інших джерел їжак відомий також з о. Муромець, о. Крайній, о. Долобецький, о. Фалеєва та ур. Княже (Дубровський та ін., 2008a). Наводять цей вид також для заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий (території колишнього заповідника «Конча-Заспа»), загальнозоологічного заказника «Урочище Бобровня», ландшафтних заказників «Жуків острів», «Осокорківські луки» та «озеро Тягле», а також на території Осокорківської заплави, не охопленій охороною (Природно-заповідний.., 2001; Мішта, 2007). Зазначають їжака і для півдня київської заплави загалом (Мальцев та ін., 2010).

Їжаки мають два приплоди за теплий сезон. Перші малі народжуються одразу після виходу із сплячки, тож мають достатньо часу щоб нагуляти жиру. Другий виводок їжаків народжується в серпні і має мало жирової тканини, щоб увійти у сплячку. Багато малих з цього виплоду не витримують зимівлі. Їжак має мати 500–600 г щоб увійти у стан сплячки. Якщо ви восени виявили щуплого їжака, зважте його, і в разі, якщо він має меншу масу, передайте в зоопарк. Під час сплячки в їжака падає температура та сповільнюється серцебиття.

Їжаки люблять рибу, тому на заплаві охоче поїдають мертву рибу, яку викидає на берег. Не бояться їжаки в разі потреби і плавати. Ці звірята також полюбляють наносити різні інформаційні запахи слиною.

Для збереження їжаків необхідно залишати не прибраним листя, в якому вони зимують. На жаль, це майже неможливо пояснити власникам садових ділянок та комунальним службам, а також окремим власникам, які тягнуться за модою західних газонів. А перегниле листя – це ж і відновлення потоку органіки в ґрунт. У випадку утримання їжаків у неволі їх необхідно, перш за все, очистити від паразитів.

Родина кротові — Talpidae

Крота європейського (Talpa europaea) для о. Труханів та «Конча-Заспа» Е. В. Шарлемань не наводить (Шарлемань, 1914, 1928), проте в інших працях того ж часу згадує крота з Труханового острова та з берегів Почайни (Шарлемань, 1915), а 1936 р. наводить як рідкісну тварину на заплавній терасі заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1915; 1936). Обидва місцезнаходження в ті часи регулярно затоплювалися, тож поселення кротів тут щоразу відновлювалися (Шарлемань, 1933). Крота на заплаві як нерідкого звіра наводили у 1950-тих роках (Гаврилюк, Речмедин, 1956). В колекціях вид відомий за 4 зразками з Оболоні — 3 екз. з 1940 р. (leg. (=зібрав) Л. Пржебильський та В. Антонович) в Національному науково-природничому музеї в Києві (далі ННПМ для відділу зоології та ННПМ-п – для відділу палеонтології) та 1 зразком 1961 р. в зоологічному музеї Київського національного університету імені Тараса Шевченка (далі – ЗМКУ) (leg. Ж. Розора) (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

В літературі крота вказують для о. Великий Північний, о. Муромець, острова коси Оболонської затоки, о. Міжмостний, о. Ольжин та о. Дикий (Дубровський та ін., 2008a). Цей звір виявлений також на о. Великий Північний та у ландшафтних заказниках «Жуків острів», «Осокорківські луки» та «озеро Тягле», а також на території Осокорківської заплави, не охопленій охороною (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Наводиться для загально-зоологічного заказника «Урочище Бобровня», заказника на лівому березі оз. Конча (Природно-заповідний.., 2001). Зазначається для півдня київської заплави (Мальцев та ін., 2010). Згідно з inaturalist, у 2000-х рр. є також на заплаві на південь від Бортницької станції аерації та Жуковому о-ві, а згідно з ukrbin — у південній частині о. Долобецький (2019). Зазначається, що кріт пережив значне скорочення популяції, пов’язане, головним чином, з господарчим освоєнням більшої частини його біотопів (Межжерін, 2008). Вочевидь, кріт скористався з ситуації, коли внаслідок зарегулювання Дніпра на колишніх заплавних територіях в нього з’явилися нові перманентні стації для життя. Зважаючи на це, ці біотопи становлять велике значення для збереження тварини, а сам кріт заслуговує в місті на охорону.

Що ж стосується найунікальнішої водної тварини – релікту плейстоцену – хохулі (Desmana moschata, ЧКУ, категорія зникаючий вид, БК2), то вона для київської заплави відома тільки у працях 1930-х років (Шарлемань, 1930, 1936). Порушення гідрорежиму та поширення сіткового браконьєрства унеможливлює її реінтродукцію тут.

Родина мідицеві — Soricidae

Землерийок Дніпрової заплави як об’єкт окремого аналізу дотепер не розглядали. Відомі дослідження землерийок Дніпровських островів нижче за течією, в Канівському заповіднику (Ружіленко, 2002). Заплавні біотопи тут є місцем існування 3-х видів землерийок (очевидно, що їх мало бути й більше, включно з рясоніжкою великою). Звичайним тут є лише один вид — мідиця звичайна або бурозубка звичайна (Sorex araneus), яка більш поширена на більш затоплюваному острові — Круглик. Два інших види — бурозубка мала (Sorex minutus) та білозубка мала (Crocidura suaveolens) є малочисельними рідкісними видами. Найбільш сприятливі біотопи для проживання землерийок виявлені на заплавних луках, в аморфниках та вербняках. Ці біотопи характеризуються більшою зволоженістю ґрунту, густим травостоєм та наявністю чагарникового ярусу. Не зрозуміло, який вплив відіграло припинення затоплення київських островів на популяції землерийок, адже як велике затоплення так і посуха редукують їх популяції на заплаві.

Підродина бурозубки (Soricinae).

Одна з найбільш характерних для різного типу заплавних біотопів група ссавців, представлена мідицями, рясоніжками та білозубками, кожний з видів представлений у фауні регіону двома видами. Ідентифікація в київській заплаві мідиця рівнозуба (Sorex isodon) (Mezhzherin, 1995) визнана помилковою (Zagorodniuk, 1996).

Мідиця звичайна (Sorex araneus, БК3) згадана в першому з оглядів 1914 р. як досить звичайний вид дрібних ссавців на Трухановому острові (Шарлемань, 1914), в 1916 р. наводиться для оболонських полів зрошення (Шарлемань, 1916), а слідом наведена і для території заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928; 1933). У праці Б. Попова про ссавців у живленні сипухи в Кончі-Заспі цей вид відмічений у трійці найбільш частих (8,8%, 274 екз.) (Попов, 1932). В ННПМ є 6 екз. із давніх зборів (1909–1927), у т. ч. 9 екз. 1909 р. з Дарниці (leg. М. Шарлемань) та 2 екз. 1927 р. з Оболоні (leg. ?); і жодного — з островів (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). У 1950-ті рр. вказується як звичайна тварина заплави (Гаврилюк, Речмедин, 1956). В наш час зазначається для о. Жуків та півдня київської заплави (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010), а також ур. Горбачиха (2021 р.; М. Причепа, особ. повід.). За inaturalist, вид є на о. Жуків (2021 р.). Вид відомий також з урочища Горбачиха ().

Мідиця мала (Sorex minutus, БК3), очевидно, є більш характерною для заплави Дніпра. Е. В. Шарлемань подає її на початку ХХ ст. для Подолу (вул. Кирилівська), оболонських полів зрошення, Труханового острова, а також заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1915, 1916, 1933). У 1950-ті рр. вказується як звичайна тварина заплави (Гаврилюк, Речмедин, 1956). У пелетках сипух з Кончі-Заспи у цитованому огляді Б. Попова її було тільки 39 екз., тобто усемеро менше за попередній вид. Значна серія зразків (n = 36) є в ЗМКУ, їх зібрано протягом 1949–1965 рр. на «полях зрошення» (n = 1, 1949, Л. Смогоржевський; n = 1, 1953, Межжерін) та на Оболоні (n = 34, 1953–1965, leg. В. Межжерін, Л. Писарєва, Ж. Розора). Ці місця — правобережні ділянки, на сьогодні забудовані. В наш час вид вказано для о. Жуків та півдня київської заплави (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010).

Рясоніжки (Neomys) є мешканцями прибережних біотопів та індикаторами стану водойм. Обидва види роду виявлені у заповіднику «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928; 1933).

Рясоніжку велику (Neomys fodiens, БК3) на початку XX ст. вказували як звичайний для київської заплави вид землерийок. Е. В. Шарлемань (Шарлемань, 1914) згадував екземпляр, знайдений під кригою однієї зі стариць Труханового острова, і зазначав, що цей вид не рідкісний і на правобережній частині заплави. Він же вказує, що цей вид був звичайним вздовж рівчаків оболонських полів зрошення (Шарлемань, 1915; 1916). Вид наводиться також для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928).

Існування на півдні київської заплави обох видів рясоніжок, зокрема і на о. Жуків, зазначають й інші дослідники (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). Найближча сучасна знахідка рясоніжки великої зроблена в 1990-ті рр. на лісовому струмку на південь від скансену в с. Пирогів (Гаврись та ін., 2003). У цьому регіоні (координати 50.346642, 30.508386) 10.03.1988 р. виявлена також одна особина рясоніжки малої (Neomys anomalus, ЧКУ, БК3) (Цвелих, 2018).

Рясоніжки повністю виправдовують свою назву, адже на задніх лапках в них наявне мереживо з волосків, що допомагає їй плавати – така собі «ряса».

Підродина білозубки (Crocidurinae)

У фауні регіону два види, на київській дніпровській заплаві відносно звичайним видом є тільки один — білозубка мала (Crocidura suaveolens, БК3). Цей вид вказаний Е. В. Шарлеманем для Труханового острова та будівель заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1914, 1933). Наразі найчастіше реєструється у Києві у лісопаркових зонах та приватному секторі, виявляючи сезонну (осінню) схильність до синантропії (Загороднюк, 2003), через що нерідко стає здобиччю свійських котів. Зазначається для півдня київської заплави загалом (Мальцев та ін., 2010). Фактичні знахідки білозубок у київській заплаві відомі тільки з аналізу сов’ячих пелеток.

У статті про ссавців Труханового острова 1914 р. Е. Шарлемань зазначає що тут напевно зустрічається і білозубка велика (Crocidura russulus leucodon, БК3) (Шарлемань, 1914). В колекціях ННПМ з Київщини цей вид відомий за 4 зразками з півдня Київщини (1948–1951, leg. В. Абелєнцев), але лише один з черепом (№ 14312, Великі Єрчики), і його визначено за черепними ознаками (Товпинець, 2012) як білозубка мала.

Разом з їжаком білозубки демонструють виразну схильність до синантропії. Проте, якщо їжака часто виявляють у «харчових» рейдах у щільно-забудованих кварталах, то білозубок – нерідко, особливо восени, у прилеглій до лісових зон забудові (Загороднюк, 2003).

Ряд Лиликоподібні, або рукокрилі (Chiroptera)

Одна з найбільш багатих за видовим складом і типових для багатьох зелених і блакитних зон міста груп ссавців, яка завдяки польоту уникає проблем, пов’язаних із фрагментацією міського простору. З часів К. Ф. Кесслера (1851), для Києва наводили 8 видів кажанів, у Е. В. Шарлеманя вказано 9 видів (Шарлемань, 1915). Щодо дніпровської заплави, цей дослідник в іншій своїй роботі (Шарлемань, 1914a) вказує для Труханового острова три види: вечірницю дозірну (Nyctalus noctula, наразі ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2), пергача пізнього (Eptesicus serotinus, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) та нетопира «звичайного» (Pipistrellus “pipistrellus” s. l., ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2). Станом на 1928 р. Е. В. Шарлемань наводить для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928) ті самі три види, а також вуханя бурого (Plecotus auritus), проте як рідкісний вид. Пізніше він додає до списку лилика двоколірного (Vespertilio murinus) як звичайний на заплаві вид (Шарлемань, 1933). На сучасному етапі для півдня київської заплави відомі 8 видів: нічниця водяна, вухань бурий, нетопир карлик, нетопир лісовий, вечірниці дозірна та мала, пергач пізній та лилик двоколірний (Мальцев та ін., 2010). Останнім часом у фауні Київщини з’явився нетопир білосмугий (Pipistrellus kuhlii) (Годлевский и др., 2000). Всі ці види занесено до ЧКУ та БК2.

Родина лиликові — Vespertilionidae

Підродина нічницеві (Myotinae).

Одна з найбільш різноманітних за видовим складом груп ссавців нашої фауни, представлена у фауні Київщини п’ятьма видами, всі осілі й тісно пов’язані з деревостанами та (або) коловодними місцезнаходженнями; з них тільки один є звичайним у київській частині заплави — нічниця водяна (Myotis daubentonii) (Загороднюк, & Годлевська, 2003). У ДШС (ДШС — дренажно-штольневі системи — десятки і сотні метрів дренажних коридорів, про пронизують схили Дніпра і відкриваються майже біля самого Набережного шосе) правого берега Дніпра, очевидним домінантом є саме нічниця водяна: за сумою всіх спостережень тут накопичено 1242 її реєстрацій та 1 реєстрація нічниці вусатої (Myotis mystacinus), а також 18 реєстрацій вуханя бурого, практично всі — на зимівлі (Годлевська, 2007).

Нічниця водяна (Myotis daubentonii, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) станом на 1985–1989 рр. характеризувалася як звичайний для Києва вид (Лихотоп и др., 1990). За матеріалами колекції ННПМ, вид відомий із призаплавного урочища Лісники (1983 р., наразі у складі НПП «Голосіївський»), а також дренажних систем правого берега Дніпра у Києві (1987 р.) (Загороднюк, Годлевська, 2003). Також є 14 давніх зразків у колекції ННПМ-п, зібраних у 1939-1940 рр. у штучних підземеллях («гідроспоруди») правого берега Дніпра (Годлевська, 2013). Вид відомий за знахідкою 2003 р. з Подолу, а також неодноразово реєструвався за допомогою детектора на набережній Дніпра, Трухановому острові та в Кончі-Заспі (2000–2002 рр.) (Загороднюк, Годлевська, 2003). Протягом 1999–2003 рр. відмічено значні скупчення (сотні особин) в ДШС (Годлевська, 2007). У 2005 р. вид виявлено нами влітку у фрагментах «Будівництва № 1 НКШС» (Народного Комісаріату Шляхів Сполучення; інша назва – «сталінський тунель» під Дніпром). Два інші відомі для заплави види нічниць є рідкісними.

Ставкова нічниця (Myotis dasychneme, ЧКУ, категорія зникаючий вид, БК2) за результатами детекторних обліків 2000 р. зареєстрована на Трухановому острові та в ур. Конча-Заспа (Загороднюк, Годлевська, 2003).

Єдиний відомий екз. нічниці ставкової (Myotis mystacinus, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2), виявлено в ДШС 12.01.2003 р. (Загороднюк, Годлевська, 2003).

У випадку водної та ставкової нічниць необхідно зауважити, що у літній період вони були відсутні у лісопаркових зонах чи ділянках щільної забудови, а концентрувалися навколо водойм. Таким чином, заплава Дніпра має виключну цінність для збереження популяцій цих видів.

Нічниці з групи водяних мають довгі пальці на задніх лапках, якими в польоті граціозно збирають з поверхні водойми комах. Дивовижну картину становить таке «прочісування» поверхні водойми одразу кількома нічницями. Справжній іспанський танок одразу кількох крилатих танцівниць.

Підродина вухані (Plecotini).

Для фауни Києва і його заплавної частини відомі три види двох родів — Plecotus (вухань) та Barbastella (широковух).

Вухань бурий (Plecotus auritus, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) — типовий дендрофіл, який часто заселяє дупла дерев. Згідно з каталогом колекцій ЗМКУ, його спіймано 1951 р. на березі заострівного рукава Десни. У ННПМ є зразок з Подолу 1966 р. (Загороднюк, Годлевська, 2001); в ННПМ є 9 зразків 1939 р. з гідроспоруд правого берега Дніпра та з Китаєва (Godlevska 2013b). Виявлений також біля призаплавного с. Пирогів (Лихотоп и др., 1990). У сучасний період відмічений у Кончі-Заспі (Мішта, 2007). При обліках кажанів у ДШС правого берега протягом 2002– 2004 рр. накопичено 18 реєстрацій цього вуханя (Годлевська, 2007). Ще один вид – вухань австрійський (P. austriacus) відомий в Києві поза заплавою (Годлевська, 2012). Неповторним є політ вуханя, адже цей, без сумнівів, дуже цікавий до всього кажан, часто літає на невеликій висоті поміж деревами, нагадуючи великого метелика.

Широковух європейський (Barbstella barbastellus, ЧКУ, категорія зникаючий вид, БК2) за даними ННПМ відомий з призаплавного урочища Китаєве (1948 р.). Наводяться також знахідки у безпосередній близькості до заплави Дніпра на хут. Церковщина (1941 р.) та с. Лісники (1983 р.) (Лихотоп и др., 1990). У колекції ННПМ є 4 зразки, зібрані в листопаді 1948 та у квітні 1949 р. в печерах Китаєва (leg. В. Абелєнцев) (Загороднюк, Годлевська, 2001). У колекції ННПМ-п є 1 зразок з «гідроспоруд правого берега Дніпра» (26.11.1940; leg. Пржебильський) та 11 зразків з печери в Китаєвому (30.11.1939 та 02.1940; leg. Попов, Пржебильський) (Годлевська, 2013b). Сучасні знахідки виду в Києві не відомі, проте цілком очікувані у зв’язку з ростом популяцій цього виду (Дребет, 2020). Хочеться вірити, що цей неповторний за своїм зовнішнім виглядом звір (такий собі зосереджений на собі вусатий вухань) ще зберігся на теренах нашого міста.

Підродина нетопири (Pipistrellini)

Одна з найбільш властивих заплавним лісам груп кажанів, представлена родами нетопир – Pipistrellus та вечірниця Nyctalus. Їхня чисельність різна, а звичайними для заплави видами є по одному виду з кожного роду — Pipistrellus nathusii та Nyctalus noctula.

Нетопир лісовий (Pipistrellus nathusii, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) є типовим для заплавних лісів. Як цей вид перевизначено значну кількість зразків нетопира «звичайного» (Pipistrellus pipistrellus) з Київщини, а однозначних знахідок останнього з Києва немає (Загороднюк, Годлевська, 2001; Негода & Загороднюк, 2003). Як «звичайного» нетопира описував (як кажана, що полює на берегах Дніпра) ще К. Ф. Кесслер (1851). Згодом Е. В. Шарлемань вказував, що на поч. XX ст. це був звичайний вид кажанів Києва, другий після вечірниці дозірної, зокрема на заплаві Дніпра (Шарлемань, 1915) (один екземпляр виду, який Е. (М.) В. Шарлемань називає малоголовим нетопиром, було спіймано на о. Труханів, але в колекціях він не зберігся). Відомий опис у 1933 р. великої (бл. 100 ос.) колонії в Кончі-Заспі, у сосновому лісі (Шарлемань, 1933). Цей вид вказують для гирла Десни, Голосієва та о. Жуків (Абеленцев, Попов, 1956). У ННПМ-п є два зразки з гирла Десни, здобуті Б. Поповим 06.08.1938 (Годелевська, 2013b).

Нетопир пігмей (Pipistrellus pygmaeus) є синантропом, і тому очевидно є новим для Києва видом (Загороднюк, 2018). Він добре відрізняється від близьких видів за частотами ультразвуку та деякими морфологічними ознаками. Зауважимо, що з певною достовірністю кажанів можна визначити за характерним ультразвуком, який вони продукують під час полювання. Для цього використовуються спеціальні детектори. В ННПМ-п є зразок «P. pipistrellus» з о. Жуків 1939 р. (Годлевська, 2013), який варто перевизначити (nathusii?). Сучасні знахідки наводять для паркових зон міста (Загороднюк & Тищенко-Тишковець, 2001; Влащенко и др., 2012; Vorobei et al., 2021) та Конча-Заспівського лісництва (Мішта, 2007).

Нетопир білосмугий (Pipistrellus kuhlii, ЧКУ, БК2) часто може бути зафіксований на полюванні як в забудованій так і природній частині заплави. Вид активно розселяється по Україні і загалом тісно пов’язаний з забудовою (Загороднюк & Негода, 2001). Перші його достовірні реєстрації сталися 1999 р. на підставі ідентифікації тварин, принесених містянами до центру реабілітації кажанів при Київському зоопарку (Godlevsky et al. 1999). Надалі при вивченні розподілу видів по території міста нами з’ясовано, що перші реєстрації Pipistrellus sp. з частотами УЗ-локації 42–44 kHz, зроблені на Русанівській набережній (Загороднюк, 1998), напевно відносяться до P. kuhlii, на той час не відомого за жодним зразком.

Вечірниця мала (Nyctalus leisleri, ЧКУ, БК2) – найменша з вечірниць. Відома з Голосієва та Кончі-Заспи (1956 р.) (Абеленцев, Попов, 1956; Гаврись и др., 2003). У матеріалах з Кончі-Заспи цей вид відомий також за колекційним зразком в ННПМ (без деталей, ймовірно, з пелеток) (Годлевська, 2013). Вид був знайдений на початку 2000 р. у Голосіївському лісі (В. Негода, особ. повід.). Виявлений він також 2011 р. під час обловів кажанів у Голосіївському лісі (О. Годлєвська, особ. повід.). Надалі вид виявлено при обліках у Голосіївському НПП влітку 2019 р. (Vorobei et al., 2021).

Вечірниця дозірна (Nyctalus noctula, ЧКУ, БК2) є одним з найбільш звичайних кажанів заплави й лісопаркових зон. Ще К. Ф. Кесслер (1851) описував полюючих вечірниць на берегах Дніпра в межах Києва. Як звичайний цей вид вказаний для заплави Києва на поч. ХХ ст. (Шарлемань, 1915). Згідно з даними ЗМКУ, одна особина виду спіймана 1947 р. поблизу Корчуватого, а 1954 р. — в ур. Конча-Заспа (Загороднюк, Годлевська, 2001); 1 екз. в колекції ННПМ зібрано 10.07.1966 в Кончі-Заспі (Шевченко, Золотухина, 2005). У 1980-ті рр. відмічена на о. Венеційський (Гідропарк, реєстрація особин, що полювали) та на о. Труханів (материнська колонія) (Лихотоп и др., 1990). Наразі відома з о. Жуків, заплави р. Віти та ур. Конча-Заспа (Лихотоп и др., 1990; Гаврись та ін, 2003). Вид відмічений не раз на набережних Воскресенки, Русанівки і Березняків, а у 1999–2003 рр. неодноразово спостерігався їх літ з правого берега на Труханів острів уздовж Пішохідного мосту (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Цікаво, що руда вечірниця під час полювання видає звуки, які може почути вухо людини. За цими характерними звуками можна у темряві пізнати цього кажана.

Вечірниця велетенська (Nyctalus lasiopterus, ЧКУ, категорія зникаючий вид, БК2), є одним із найрідкісніших кажанів заплави Дніпра у Києві. Згідно з колекційними фондами ЗМКУ, а також Державного природничого музею у Львові, одна особина виду була спіймана 1947 р. поблизу Корчуватого (Загороднюк, Годлевська, 2001). На жаль, більше цей вид на території заплави Дніпра у Києві не реєстрували.

Лилики та пергачі (Vespertilio et Eptesicus) представлені доволі схильними до синантропії видами, присутність яких у районах забудови може бути не меншою за таку в природі.

Пергач пізній (Eptesicus serotinus, ЧКУ, БК2) є одним з найзвичайніших видів кажанів заплави Дніпра у Києві. Від рудої вечірниці він досить легко відрізняється темнішим забарвленням хутра. У колекції ЗМКУ є зразок, здобутий 1952 р. біля Корчуватого (Загороднюк, Годлевська, 2001); в ННПМ-п є два зразки з «гідроспоруд правого берега Дніпра» (11.04 & 20.10.1940; leg. Пржебильський) та один — з «Жуків острів, біля Церковщини» (24.03.1940; leg. Пржебильський) (Годлевська, 2013). Серед інших відомих місцезнаходжень виду в заплаві — с. Конча-Заспа (1933 р.), ур. Китаїв (1930-ті рр.) та набережна Дніпра (без року) (Лихотоп и др., 1990). Відмічений у Кончі-Заспі і в сучасний період (Мішта, 2007). За базою даних inaturalist, пергач пізній у 2020 р. зафіксований біля Оболонської затоки на вул. Приозерній. Цей вид відмічається майже на кожному детекторному обстеженні берегових смуг лівобережжя та дніпрових островів (з 1998 р. і дотепер) (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Лилик двоколірний (Vespertilio murinus, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) згадується для ур. Конча-Заспа (1930) (Шарлемань, 1933; Лихотоп и др., 1990). Зразки з Кончі-Заспи є в ННПМ, зокрема 4 екз. у спиртових фондах відділу зоології (4.07.1930) (Шевченко, Золотухина, 2005) та 1 зразок (череп) в ННПМ-п з подібною датою (06.1930; leg. Ізотов, Попов) (Годлевська, 2013). В сучасний період вид відмічено на Жуковому острові (Мішта, 2007). Останніми роками цей лилик став частим на зимівлі в місті (Tyshchenko, Godlevska, 2008; Godlevska, 2013), і його нерідко реєструють за токовими циканнями самців восени, переважно в місцях багатоповерхової забудови, характерної для прирічкових районів міста. Зауважимо, що це один з найбільш декоративних наших кажанів, адже його хутро по своїй довжині насправді має два кольори.

Що ж стосується лісового нетопира, то станом на 1954 р. він відзначений у гирлі Десни, на території Голосіїва та Жукового острова (Лихотоп и др., 1990).

Для всіх вищеописаних видів кажанів велике значення мають нетрансформовані ділянки заплави. Для залежних від дерев – дендрофільних видів (надто вечірниць і нетопирів) природними сховищами є дупла дерев правобережного зеленого пасма та дніпровських островів, а над водами Дніпра і його заток вони часто полюють. Зокрема, вище згадано про спостереження вечірнього льоту вечірниць з правого берега на Труханів острів. Над затоками і галявинами на Трухановому острові і над Десенкою полюють численні особини нетопирів лісового та білосмугого, траплялися також вечірниця дозірна та пергач пізній (Загороднюк, 1998), колонії дендрофільних кажанів траплялися в дуплах верб, зокрема на островах Муромець і Труханів (В. Осадчий, особ. повід.; Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Дослідження таких колоній не проводили, проте факт їхньої наявності важливий, і заплава є природним осередком мешкання багатьох видів кажанів.

Наразі серйозну проблему становить також негативний імідж, створений кажанам в нашому культурному просторі. Скільки ж дурниць поширено про кажанів. По селах люди досі вірять, що кажани можуть впиватися у волосся, забирати молоко у корів, що вони – вампіри чи представляють нечисту силу. В той же час маловідомо, що, наприклад, у Китаї кажан – символ щастя. Мало уваги приділяється ролі кажанів у зниженні популяцій кровосисних комарів.

Ряд мишоподібні, або гризуни (Rodentia)

Гризуни долини Дніпра — це переважно пристосовані до заплавного режиму (хоча він тепер і порушений), звірі, більшість з яких є переважно рослиноїдними. У заплаві переважають три екологічні групи видів — коловодні (бобри, щури водяні, ондатри), лучні види (напр. полівки лучні, житники пасисті) та лісового комплексу (руді нориці, мишаки тощо).

Родина боброві — Castoridae

Бобер європейський (Castor fiber, БК3) — вид-індикатор розвиненої заплави. Бобер – найбільший гризун нашої фауни. Життя бобрів залежить від наявності придатних водойм та наявності заростей дерев та чагарників на їх берегах, що гарантують кормову базу. Досі панує уявлення про бобрів як мешканців недоступних боліт та лісових річок, в той час як вони вже давно опанували водойми Києва. Бобер – великий звір, який важить близько 10 кг і досягає довжини 100 см. Він добрий плавець, тильні лапи використовуються як весла, а плаский хвіст виконує роль стерна. На суходолі бобер трохи неповороткий і при першій небезпеці втікає до води. Бобри ідеально пристосовані до водного способу життя. Дорослі тварини здатні перебувати під водою до 10 хв. Малі бобри починають плавати у віці 2 тижнів. Ці звірі найчастіше активні в сутінках і перед світанком, але помалу звикаючи до людей, починають бути активними і вдень (Вісла у Варшаві, 2022).

На початку XX ст. цей звір перебував на межі зникнення (Шарлемань, 1921; Сокур, 1961). У 1911 р. німецький природоохоронець світового рівня Г. Конвенц писав:

«серед ссавців здавна ретельно переслідується бобер, головним чином з-за хутра та бобрових хвостів, що користуються великим попитом. Як свідчать знахідки скам’янілостей, назви водойм, полів, поселень, раніше, ще в історичний час він був широко поширений, також і в Північній Росії, Фінляндії та Швеції. Тепер же по всій Європі він зустрічається за виключенням Росії, тільки в Південній Норвегії, в Німеччині на Ельбі та у Франції на Роні. Тільки в Норвегії бобер охороняється законом. У нас же тільки в державних лісництвах бобер користується охороною, але при виході з них безжально вбивається. З цього слідує, що чисельність цього виду тварин в районі Ельби з року на рік значно скорочується і в недалекому часі йому може загрожувати вимирання. Хоча бобер і наносить шкоду лісовим насадженням на берегах річок, все ж таки він являє собою чудовий, швидко зникаючий вид, тому потрібні заходи, які можуть підтримувати його якомога довше в самобутньому існуванні. Рекомендується дуже настійливо якомога швидше і в нас досягнути законодавчого захисту цієї тварини» (Конвенц, 2000).

Не краща ситуація з бобром була і на території України. Станом на поч. ХХ ст. Е. В. Шарлемань не згадує бобра для Труханового острова та заплави Дніпра у Києві загалом (Шарлемань, 1914; 1915). Як свідчить знятий М. Шарлеманем в 1931 р., після Першої світової та революцій бобри були дуже рідкісні через переслідування на шкури. Вони збереглися тоді лише на півночі України в районі річок Тетерів, Прип’ять та Десна. Це при тому, що попередньо ареал бобра Дніпром поширювався до Херсона. Для збереження бобра тоді вдалося організувати спеціальні заказники, а полювання на нього було заборонено.

Особливу увагу охороні бобра в Придніпров'ї приділяв Микола Шарлемань. У «Бюллетенях» Харківського товариства охорони природи ще в 1914 році (Шарлемань, 1914с) опублікована оглядова стаття М. Шарлеманя «Бобр», в якій він змальовав поширення бобрів у світі, в європейській частині Росії та дуже детально – на Київщині. Він закликав товариства натуралістів захищати бобра в місцях його мешкання. Стаття закінчується відкритою думкою: «А сколько ещё такихъ «памятников природы» ждет нашего заступничества…».

В 1920-х рр. Микола Шарлемань вважав малоефективними наявні методи охорони бобра. «Тепер суддя за вбитого бобра присуджує штраф 3‐5 карб.(…), тоді коли вартість бобра не нижче 50 карб., а частенько досягає 70 карб.» – писав він. Готуючи статтю, вчений провів змістовну експедицію в Малинську округу Житомирщини. По причині низької ефективності мисливського законодавства, М. Шарлемань пропонував «негайно заснувати по всіх місцях, де тепер ще водяться бобри, не зважаючи на їхню кількість, боброві заказники, з терміном заборони полювання років на 10. Заказники по змозі звільнити від будь‐якого господарського використовування». Посилаючись на наявні в РСФСР та Білорусі боброві заповідники, він пропонував створити в Україні «великий бобровий заповідник», площею 14 000 десятин (15285 га), що має розміститись в Ушомирському лісництві.

В 1920‐х роках тут, на р. Уші (Уж), між Коростенем та Ушомиром, Всеукраїнська спілка мисливців та рибалок заснувала тимчасовий Коростенський бобровий заказник, який Шарлемань називав першим в списках взірцевих заказників України. 1932 року тут було оголошено заповідник місцевого значення, дата скасування якого невідома. 1931 року «Київська кінофабрика Українфільму» видала фільм М. Шарлеманя та П. А. Єзерського «Бобер на Україні», який також був відзнятий у заповіднику «Конча‐Заспа». У фільмі показано поновлення оселення бобрів, краєвиди річок північної частини України, озеро Конча, також подано зоологічний нарис про поширення бобрів в Україні. Примірник фільму зберігається за №12094 в Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного). Реігтродукуцію бобрів у самому заповіднику М. В. Шарлемань згадував так:

«Лише в вересні 1930 року київська спілка мисливців та рибалок запропонувала заказникові випустити пару бобрів, що їх було виловлено з р. Тетерева в зв’язку з меліоративними роботами. Заказник на цю пропозицію пристав і 13 вересня перевели і випустили на Кончі бобрів в тому місці, де була колись їхня колонія. Момент випуску зафільмував оператор київської кінофабрики П. Єзерський. Випустили бобрів на високому правому березі Кончі і звідтіля вони перейшли на низький беріг у густі вербові хащі. Дуже швидко бобри освоїлися з місцевістю і почали гризти вербу. Сторожі заказника довгий час не могли звикнути до тих згуків, що чутно, коли бобер гризе дерево» (Шарлемань, 1921; 1923).

Бобра Шарлемань вважав пам'яткою природи та відшукав навіть прислів'я: «Хто вб’є бобра – тому не буде добра». Згодом М. Шарлемань з приємінстю констатує що в 1920–1930 рр. бобер став звичайним у заповіднику «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928; 1933). У 1961 р. Е. В. Шарлемань відмітив на Трухановому острові близько 12 жилих нор бобра (Шарлемань, 1965).

Зараз у зв’язку зі зникненням попиту на боброве хутро цей вид перестали нищити, і чисельність його популяцій росте. У Києві він став звичайним на заплавних островах та в інших ділянках заплави.

Бобер залишає на прибережному піску чи мулі сліди лап, що мають перетинку, розміром з людську долонь. Щоправда ці сліди бувають змазані пласким хвостом. Треба бути уважним щоб не сплутати їх з слідами лебедів (Вісла у Варшаві, 2022). Присутність бобрів також видають їх споруди та характерні сліди харчування. Дніпровські острови у Києві переважно високі, що дозволяє рити у них нори. Тому своїх оригінальних хатинок бобер у Києві не будує. Втім, натомість активно перекриває водотоки греблями, як, наприклад, на острові Проміжному, де існує велика боброва гребля (Н. Атамась, особ. повід.). Можна вивчити й інші свідчення активності цих звірят. Так, бобри, особливо навесні, люблять об’їдати кору з молоденьких гілочок верби. В цей час можна виявити багато об’їдених гілочок – цих «бобрових цукерок».

За погризами бобра відмічено на оз. Кирилівське та Йорданське, затоці Вовкувата, ур. Горбачиха, о. Малий Гідропарк, о. Малому Південному, о. Малому Західному, о. Жуків, о. Проміжний та південній частині київської заплави (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). За даними (Мішта, 2007; Дубровський та ін., 2008а; 2008b; Мальцев та ін., 2010; Вишневський, 2021), бобер зустрічається на о. Пташиний, о. Вальковський, о. Великий Північний (за свідченнями рибалок, бобри заселили південну частину о. Вальковський та часто перепливають на о. Великий Північний), о. Крайній, у північній частині о. Муромець — проєктованому заповідному урочищі «Кільнище», о. Лопуховатий, оз. Лукове поблизу затоки Верблюд, оз. Бабине на о. Труханів, оз. Берізка на о. Венеційський, о. Малий Гідропарк, оз. Срібний Кіл, Позняківське та Лебедине на Позняках, на оз. Підбірна на Осокорківській заплаві, о. Великий Південний, поблизу оз. Заспа, по берегах озера Олімпійського навчально-спортивного центру «Конча-Заспа», о. Дикий та на невеликих островах поблизу ур. Княже (один з них вже знищений, координати другого — 50.282899, 30.680671).

На території заповідних об’єктів бобер зустрічається у РЛП «Пташиний Рай» в загально-зоологічному заказнику «Урочище Бобровня», ландшафтних заказниках «Осокорківські луки», «озеро Тягле», «Жуків острів» та «Конча-Заспа», у заказнику гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий (Природно-заповідний.., 2001). Згідно з базою даних inaturalist, бобер станом на 2021 р. вказаний в ур. Конча-Озерна, на острові коси Оболонської затоки, о. Жуків, Козачій косі, Венеційському острові біля оз. Берізка та оз. Кирилівське. Заданими М. Причепи (особ. повід.), бобер зареєстрований 2016 р. на оз. Йорданському, 2020 р. на скидному каналі БСА (БСА — Бортницька станція аерації (очисні споруди Києва) та 2021 р. в ур. Горбачиха (тут чорна форма).

Діяльність бобрів має високе екологічне значення. Боброві греблі це не тільки основа для утворення більш глибоких водойм, але й місце закріплення та поновлення водно-болотяної рослинності.

Родини вивіркові — Sciuridae

Ця група гризунів представляє лісових мешканців, схильних до синантропії і, зокрема, частих поселенців у паркових зонах багатьох міст Придніпров’я.

Вивірка звичайна (Sciurus vulgaris) є типовим мешканцем деревостанів у дніпровській заплаві. Е. В. Шарлемань (Шарлемань, 1928, 1933) зазначає її як рідкісну для заповідника «Конча-Заспа». У колекції ННПМ є один зразок, здобутий 18.12.1966 р. на Оболоні (leg. М. Головушкін). Наразі, вивірка нечасто зустрічається у деревостанах на центральних островах — Венеційському, Трухановому та Долобецькому (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Відмічали вивірку на острові Долобецький й інші дослідники (Дубровський та ін., 2008а). Відома вона також із заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий та півдня київської заплави (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010). У базі даних inaturalist зафіксовано зустрічі вивірки на островах Труханів та Жуків. Зафіксована вивірка в 2015 р. і на острові Галерний (Л. Капшученко, особисте повідомлення).

Родина вовчкові — Gliridae

На початку ХХ ст. Gliridae вказувалися для зелених насаджень Подолу. Зокрема вовчок сірий (Myoxus glis) був відмічений на вул. Кирилівській (Шарлемань, 1915). Натомість ліскульку руду (Muscardinus avellanarius, БК3) було знайдено в заповіднику «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1933). Всі три види — ліскульку руду, соню лісову (Dryomys nitedula, БК3) та вовчка сірого наводять для південних київських островів та ділянок правобережної заплави (Мальцев та ін., 2010). Ця група гризунів уникає тиску антропогенних факторів, проте деякі види (надто соня лісова) нерідко залюбки оселяються на садових ділянках, демонструючи тим деякий рівень синантропії. Наразі фактичних знахідок цих видів в заплаві нам не відомо, а найближчі стосуються вкритих лісом дніпрових круч та Голосієва (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Ліскулька ласа до горішків (на заплаві це може бути ліщина). При цьому вона вибирає навіть минулорічні, що залишилися в підстилці. Вовчки сірі ж мають ширше меню. Не бракує тут і равликів. Натомість з слизняками вони можуть ховатися в одній схованці. Лісовий вовчок натомість активно розоряє гнізда птахів. Важливе значення для вовчка сірого мають дикі черешні чи насадження плодових дерев. Прагнучи привабити сонь, варто їх навіть штучно насадити. Усі соні залежать від наявності старих дуплистих дерев, отже вимагають режиму заповідності у лісах. Штучні дуплянки лише в незначній мірі можуть компенсувати соням природні схованки. Назва сонь відповідає їх поведінці. Вдень ці нічні тварини сплять в схованках. Також вони впадають у зимову сплячку. Інколи вони виходять з неї лише на один літній місяць в році.

Родина мишеві — Muridae

Загалом ці маленькі істоти як і їх лісові родичі ведуть прихований від людського ока спосіб життя. Їх присутність для уважного спостерігача видають хіба що звуки переміщення у траві чи ланцюжки слідів на снігу. У 1914–1915 рр. Е. В. Шарлемань вказував низку видів цієї родини для київської заплави Дніпра, Труханового острова та інших островів, а також Подолу (Шарлемань, 1914, 1915), а пізніше наводив їх і для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928, 1933).

Житник пасистий (Apodemus agrarius) є одним з найхарактерніших для вологих узлісних або лучних біотопів гризуном. З перших оглядів вид вказували як звичайний для трав’яних заростей дніпровських островів (Шарлемань, 1914), полів зрошення та призаплавних будівель в період розливу річки (Шарлемань, 1915), а також для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928). Те саме стверджують і колекційні матеріали та аналіз сов’ячих пелеток. У колекції ННПМ цей вид відомий за 5 зразками, зібраними весною і восени 1940–1941 рр. Л. Пржебильським на Оболоні, та 2 екз., здобутими 27.10.1968 р. на полях зрошення (leg. Н. Волненко). У 1950-ті рр. вид вказували як звичайний для заплави (Гаврилюк, Речмедин, 1956). Житник і тепер є одним з найбільш поширених видів дрібних ссавців на островах (С. О. Лопарьов, особ. повід.). Його наводять також для півдня київської заплави, зокрема, о. Жуків та Конча-Заспівського лісництва (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010).

Мишаки (рід Sylvaemus) — поширена група гризунів у всіх типах заплавних місцезнаходжень. Е. В. Шарлемань наводить для заповідника «Конча-Заспа» два види — мишака жовтогрудого (Sylvaemus tauricus=flavicollis) та мишака лісового (Sylvaemus sylvaticus) (Шарлемань, 1933). У пелетках сипух із Кончі-Заспи представлені численні особини мишака лісового (434 екз.), але жодного мишака жовтогрудого. У колекції ННПМ співвідношення цих видів рівніше (15 sylvaticus та 13 tauricus), проте однозначно «заплавними» є тільки 6 екз. мишака лісового, зокрема 3 екз. з Кончі-Заспи (1930), два з Оболоні (1931, 1940), один із о. Труханів (1940). Три з них нами перевизначені — це мишак лісовий (S. sylvaticus (s. str.)), вкл. зі зразками з Труханова та Оболоні (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Обидва згадані види мишаків наводять для півдня київської заплави (Мальцев та ін., 2010), а тільки S. sylvaticus — для о. Жуків та Конча-Заспівського лісництва (Мішта, 2007).

Мишка лучна (Micromys minutus) є типовим мешканцем заплави, Цей мініатюрний гризун має вагу усього 5–10 г. Мишка має також надзвичайно гнучкий хвіст, який допомагає їй лазити по травах та осоках. Нерідко мишку реєструють за знахідками наземних гнізд, вперше зафіксованому на київській заплаві на о. Труханів (Шарлемань, 1914). На правобережній заплаві цей вид був частим, а на полях зрошення — чисельним; тут нерідко її гнізда виявляли у траві на межі заплави (Шарлемань, 1914, 1915, 1916). Вид вказано також для заплави заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1933), а у 1950-ті рр. — для заплави загалом, як звичайний вид (Гаврилюк, Речмедин 1956). Всі наявні в ННПМ колекційні зразки (n = 38, 1923–1968 рр.), мають запис «окол. м. Київ» (Шевченко, Золотухина, 2002) і тому не можуть бути однозначно віднесені до заплави (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). У сучасній літературі вид вказують для заказника «Жуків острів» та для півдня київської заплави загалом (Природно-заповідний.., 2001; Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010).

Сліди нориць та мишей найлегше побачити взимку, коли заплавні терени вкривають сніги. Тоді невеличкі стрічечки слідів видають переміщення гризунів на островах Великому Північному, Долобецькому, Трухановому та ін. У цей час зафіксовано також перехід гризунами широких проток кригою (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Миша хатня (Mus musculus) — синантроп, який формує сезонні екзантропні популяції (Загороднюк, 2003), відомий у Києві здавна (Шарлемань, 1914, 1928, 1933). В ННПМ є два зразки 1930 та 1940 рр. з Кончі-Заспи (leg. О. Кришталь) та Оболоні (leg. Л. Пржебильський) (Шевченко, Золотухина, 2002). В ЗМКУ є три зразки, зібрані на Оболоні та на Чорториї у 1949–1950 рр. (leg. Н. Лубкіна та О. Лубкін) (каталог ЗМКУ). Вид є звичайним. В наш час відомий для півдня київської заплави і зокрема для о. Жуків та Конча-Заспівського лісництва (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). Мишу хатню зокрема виявлено також на Трухановому острові (2016 р.).

Е. В. Шарлемань зазначав також наявність на заплаві миші курганцевої, зокрема в заповіднику «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1915; 1933) В ті часи домінувала широка концепція виду, і курганчикових мишей (Mus spicilegus s. str.) розглядали у складі екзантропних мишей, яких в ті часи і до 1990-х років позначали як «M. hortulanus» (Загороднюк, 1996). Тогочасних описів курганчиків (зимових споруд M. spicilegus) з Київщини немає. Проте останніми роками M. spicilegus розширює свій ареал на північ і відомий нам з півдня Київщини (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Пацюк сірий (Rattus norvegicus) є синантропом, проте цей чужорідний вид, що з’явився в Києві бл. 1850 р., часто зустрічається на заплаві Дніпра. Станом на початок XX ст. був (після миші хатньої) найбільш поширеним ссавцем у Києві. Е. В. Шарлемань зазначає його 1914 р. для Труханового острова, а 1928 р. — для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1915, 1928, 1933). У колекції ННПМ є один зі зразків з Кончі-Заспи 1930 р. Наводиться для півдня київської заплави (Мальцев та ін., 2010). У базі даних inaturalist є записи про знахідки пацюка сірого в 2000-х рр. на Осокорівських луках, на вул. Колекторній та біля оз. Вирлиця. Цікаво, що на своїй батьківщині у Південно-Східній Азії пацюк мешкає у прибережно-водних біотопах.

Зрозуміло, що чисельність пацюків та мишей потрібно контролювати. Проте в жодному випадку не можна погодитися на використання потужних родентицидів не вибіркової дії, таких як фосфід цинку. Застосування цього препарату вже призвело до масової загибелі диких птахів, рідкісних та зникаючих гризунів та хижих птахів, що полюють на гризунів. Внаслідок застосування цього препарату гинуть навіть люди. Зважаючи на це природоохоронна громадськість домоглася заборони використання цього і деяких інших небезпечних препаратів в Україні.

Родина хом’якові — Cricetidae (вкл. Arvicolidae)

Для сучасної лісової рослинності в заплаві Дніпра в межах Києва відомо 8 видів родини, але регулярно в заплаві присутні тільки п’ять з них. Сліди нориць найлегше бачити взимку, коли заплаву вкривають сніги. Навесні після сходження снігів також можна бачити характерні зимові ходи різних видів полівок (надто «звичайних» полівок), що нагадують трав’яні тунелі і кубла, пробиті ними на межі трави і снігу.

Нориця руда (Myodes glareolus) — мешканка деревних і чагарникових заростей, характерна для великих паркових зон міста (Загороднюк, 2003). У колекції ННПМ зразків цього виду із заплави немає, проте в пелетках сипухи із Кончі-Заспи (дані 1932 р.) відмічений 57 разів, або 1,9% (табл. 1). Зазначена Е. В. Шарлеманем для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1933); вид наводять і для півдня київської заплави в цілому (Мальцев та ін., 2010). У базі даних inaturalist є знахідка нориці рудої на лівобережній заплаві біля каналу БСА 2019 р. Цей вид відмічено також на Троєщинських та Осокорківських луках (М. Причепа, особ. повід.).

Колись звичайним для прибережно-водних біотопів був щур водяний (Arvicola amphibius) (Загороднюк, 2003). Водяний щур досконально плаває і ниряє. Незважаючи на свою назву цей гризун є родичем полівок, а не щурів. Від щура подібного розміру відрізняється більш масивним тілом, коротшим хвостом і більш заокругленою головою. Водяний щур зустрічається не тільки над річками та озерами, а також на вологих луках і підмоклих територіях. Гніздо влаштовує в розгалужених підземних коридорах. Водяний щур живиться, головним чином, рослинами. Інколи він навідується на городи та вигризає дірки в овочах, з’їдає також комах та слимаків (Вісла у Варшаві, 2022). Про активність водяного щура свідчать викиди землі, які, проте, менші за викиди крота. Вони також мають ходи окремі від викидів.

Водяний щур є значно меншим за ондатру. Ондатра, коли пливе, має тіло з западиною посередині, так що видно її голову та зад, при цьому вона здійснює ундулюючі рухи хвостом. На відміну від ондатри – водяна полівка пливе так що видно лише голову (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Е. В. Шарлемань відмічав його як звичайний вид заплави та найбільш численний вид ссавців Труханового острова, а також на оболонських полях зрошення. В час повені, коли вода виганяла цих гризунів з нір, на кожному кущі чи дереві в розгалуженні гілок сиділи ці гризуни. При менших повенях щури перебиралися на підвищені місця, що були перекопані ними з характерними рядами викидів-кротовин. Вони також створювали собі тимчасові гнізда у основи кущів з прутиків та стебелець, нанесених повеневими водами. Водяні щури добре плавають і не дуже боялися людину (Шарлемань, 1914, 1915, 1916). Пізніше цей науковець вказував цей вид і для заповідника «Конча-Заспа» проте як менш чисельний через не дуже придатні умови тутешньої заплави (Шарлемань, 1928, 1933). Як звичайний для заплави вид щура водяного наводили у 1950-х рр. (Гаврилюк, Речмедин, 1956). У колекціях вид звичайний: в ННПМ є 5 давніх зразків (1908–1923) з етикеткою «берег Дніпра» (leg. С. Лубкін, М. Шарлемань та ін.). При цьому мова має йти про Дніпровську біостанцію, де працювали ці колектори (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). В ЗМКУ є 25 екз. щура водяного 1947–1958 рр. з різних частин заплави Дніпра (Корчувате 1947, Оболонь 1952–1953, Конча-Заспа 1955–1958; колектори різного часу — О. Корнєєв, В. Межжерін, О. Яценя), значна частка їх (22 екз.) — зразки з Кончі-Заспи (leg. О. Яценя) (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Вид вказують для ландшафтного заказника «Жуків острів», дніпровських островів, околиць Корчуватого чи півдня Київської заплави (Природно-заповідний.., 2001; Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). Вид відмічено на заболочених каналах на Троєщинській заплаві (2020 р.; М. Причепа, особ. повід.). Серед причин скорочення чисельності вказуються переслідування «американською норкою», а також деградація біотопів, зокрема й заростей очерету, осушення і забруднення водойм, поява ондатри (Dean et al. 2016). Зауважимо, що у виплювках жовтоногого мартина з Середнього Дніпра залишків водяної полівки не виявлено (Н. Атамась, особ. повід.).

Цей гризун дуже рідкісний також в Західній Європі, в Польщі ще відносно звичайний (Вісла у Варшаві, 2022).

Полівка лучна (Microtus levis) — типовий вид гризунів на заплаві і луках. Її (як «полівку звичайну, M. arvalis s. l.») вказував в огляді 1914 р. Е. В. Шарлемань для Труханового острова, зазначаючи, що цей вид мешкає повсюдно, а під копицями сіна ці гризуни прокладали цілі системи ходів (Шарлемань, 1914). Згодом цей самий вид відмічений для заповідника «Конча-Заспа» як найчисленніший тут вид ссавців (Шарлемань, 1928; 1933). У 1950-ті рр. M. arvalis вказується як звичайна тварина заплави (Гаврилюк, Речмедин, 1956). Є звідти і колекційні зразки, зокрема в ЗМКУ є 1 екз. з «полів зрошення» (Оболонь) 1953 р. в ЗМКУ (leg. В. Межжерін), 16 зразків є в ННПМ, зокрема 12 з Кончі-Заспи (1930–1931, leg. П. Бауман), два з о. Жуків (1938, leg. Б. Попов та В. Антонович) і два з Оболоні (1940, leg. Л. Пржебильський) (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Вид наводять для півдня київської заплави (Мальцев та ін., 2010). Хоча детальне дослідження видової належності «звичайних» полівок із заплави Дніпра не проводили, мова напевно має йти про полівку лучну, тим паче, що саме цей вид тяжіє до лучних і заплавних комплексів (огляд див.: (Zagorodniuk, & Teslenko 1986)).

Для півдня заплави Дніпра наводиться також полівка підземна (Microtus subterraneus) (Мальцев та ін., 2010). Вона ж відома з знахідок з пелеток у Києві, проте цей вид не має жодного стосунку до заплавних комплексів (Загороднюк, 1989; Parnikoza, Zagorodniuk, 2021), і його реєстрації в заплаві можуть бути пов’язаними з неправильною ідентифікацією виду («пітімісні» петлі на М1 у Microtus s. str.) або із заносом кісткового матеріалу совами з віддалених від заплави місцезнаходжень, що малоймовірно, оскільки переважно підземний спосіб життя видів підроду Terricola та їхня біотопична приуроченість до зарослих підростом або чагарниками лісових біотопів зовсім не відповідає вимогам до мисливських ділянок сипух, в пелетках яких цей вид виявлено (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Шапарка сибірська (полівка економка) (Alexandromys oeconomus) — типовий мешканець та вид-індикатор прирічкових заболочених ділянок і осокових заростей, важливий консумент і кормовий об’єкт багатьох хижих (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Інколи її можна побачити в заростях прибережно-водної рослинності (Nitecki, 2013). Вид вказаний для оболонських полів зрошення, де 1914 р. здобуто два екз. (Шарлемань, 1915; 1916). У ННПМ є зразок, зібраний на Оболоні (1930, leg. Л. Пржебильський). У пелетках сипухи з Кончі-Заспи відмічений 53 рази (1,8%) (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). У 1950-ті рр. вказується як звичайний для заплави (Гаврилюк, Речмедин, 1956). В колекції Ігора Загороднюка є 13 екз., здобутих 10.1990 р. І. Небогаткіним у районі с. Романків. Вид у сучасний період вказують ще для трьох місць — Корчувате, Жуків острів та Конча-Заспа (Мішта, 2007) його наводять і для півдня київської заплави в цілому (Мальцев та ін., 2010).

Нориць від мишей відрізняють невеликі вуха та короткі хвости, а також численні нори, які ведуть до галерей підземних коридорів.

Ондатра (Ondatra zibethicus) є інтродукованим видом, завезеним з Північної Америки, а в Європі з’явилася на початку ХХ ст. За своїм виглядом ондатра нагадує щура, але вона має коротші вуха та тупо-закінчений писок, її довгий голий хвіст сплющений з боків. Ондатра добрим плавцем, чудово ниряє на суходолі рухається трохи повільно, завдяки своїм лапам з перетинками не грузне на багні. Її кормом є соковиті частини водних і наземних рослин, зокрема кореневища і зелені пагони, рідше – молюски та ніші малі тварини. Живе в норах викопаних у березі, довжина яких може сягати кількох і навіть десятка метрів. Сліди ондатри майже вдвічі менші за сліди бобра, характерні сильно розставленими тонкими пальцями задніх ніг. На грузькому багні, де окремі сліди тратять чіткість, слід ондатри можна впізнати по довгому сліду тонкого хвоста. В Польщі ондатра вже не є такою звичайною як на початку свого оселення, що пов’язують з експансією візона (Вісла у Варшаві, 2022).

Проте наразі ондатра зустрічається по всій заплаві Дніпра, зокрема на таких штучних озерах, як Вербне та Сонячне (Дубровський та ін., 2005), а також озерах Підбірна (1990-ті рр.) та Золоче (2016 р.) лівобережній заплаві, на о. Жуків (2019 р., Н. Атамась, особ. повід.). Також зустрічається поблизу оз. Бабине на Трухановому острові та озері поблизу Олімпійського центру «Конча-Заспа» (Вишневський, 2021). Виявлена і на території загально-зоологічного заказника «Урочище Бобровня», ландшафтних заказників «Осокорківські луки» та «Озеро Тягле», на оз. Підбірна та незаповідній частині Осокорківської заплави, у заказнику гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, ландшафтному заказнику «Конча-Заспа», біля оз. Заспа, у ландшафтному заказнику «Жуків острів», на оз. Сонячне, Русанівській набережній та півдні київської заплави загалом (Природно-заповідний.., 2001; Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010; Parnikoza et al. 2020). Зафіксована також в усіх водоймах системи Опечень (Prychepa et al. 2021). За даними М. Причепи (особ. повід.) у 2000-х рр. ондатра відмічена ним на Троєщинській заплаві, оз. Тягле, оз. Мартишів, оз. Йорданське, оз. Кирилівське та в затоці Вовкувата. У базі даних inaturalist у 2017–2021 рр. є знахідки ондатри на оз. Вирлиця, оз. Небреж, штучному озері на вул. Закревського (50.496631, 30.598782) на березі Оболонської затоки та оз. Редькино. О. Маховська в 2022 р. сфотографувала ондатру на озері Алмазне.

Саме ондатру найчастіше бачать кияни, помилково приймаючи за інші види (Одна з надійних ознак — довгі білі кігті передніх лап, якими тварина звичайно тримає поживу).

Як і бобер, ондатра у Києві, хатинок не будує, віддаючи переваг норам. Саме її найчастіше бачать кияни, неправильно називаючи чи то бобром чи то водяним пацюком. В умовах, коли попит на її шкірки невеликий, вона почуває себе безпечно. В Європі і Польщі спостерігається згасання популяції ондатри, що негативно позначається на популяціях деяких птахів. Так, зокрема на хатинках ондатри гніздують крячки (Cz. Nitecki, особ. повід., 2013).

Велику загрозу для водних ссавців становить скидання до води отрутохімікатів з полів з дощовими водами після їх обробки. Від таких заходів поблизу водойм треба рішуче відмовитися.

Інші родини гризунів – Dipodidae, Spalacidae, Echimyidae

Е. В. Шарлемань зазначає, що в околицях с. Воскресенська Слобідка був досить звичайним видом тушкан великий (Allactaga major, ЧКУ, категорія зникаючий вид), звідки було здобуто чимало зразків. Під час великих розливів тушкани рятувалися на підвищеннях. Він також описує сліпака «звичайного» (сліпака подільського Spalax zemni, ЧКУ, категорія вразливий вид), спійманого Києві на Подолі (Шарлемань, 1915). Зауважимо, що в оригінальній роботі його було наведено як «Splax typhlus», проте відомо, що під Києвом виявлено саме сліпака подільського. Загалом варто відмітити, що вся лівобережна частина заплави є зоною алювіальних відкладів, підвищені ділянки яких вкривали псамофітні-степові комплекси, тому й не дивно, що тут могли зустрічатися степові гризуни, як-от тушкани (Allactaga) та сліпаки (Spalax), проте їхні ареали суттєво скоротилися, і не тільки внаслідок розростання міста, але й внаслідок руйнації степових комплексів загалом (огляд щодо сліпаків див.: Zagorodniuk et al., 2018). Наявне також повідомлення про знахідку мишівки лісової (Sicista betulina, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) на заплаві о. Жуків, ур. Лісники та Конча-Заспі (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). Зміни довкілля, зокрема й глобальне потепління і зникнення стабільного зимового льодоставу на багатьох водоймах в межах міст, надто в місцях скидів теплих вод, роблять можливим появу теплолюбних видів, зокрема нутрії (Myocastor coypus), яка з’являється все частіше внаслідок регулярних втеч із культури. Один з таких випадків відмічений нашими колегами на протоках біля Троєщини влітку 1995 р. (А. Сагайдак, особ. повід.). Нутрія відмічена також на Троєщинській заплаві 2019 р. (М. Причепа, особ. повід.).

Ряд зайцеподібні (Lagomorpha)

Зайцеподібні на заплаві Дніпра представлені зайцем сірим (Lepus europaeus, БК3). Цей вид у давні часи реєструвався на островах (зокрема Трухановому) лише взимку; у літній період зайці трималися на острові лише за відсутності великого розливу Дніпра (Шарлемань, 1914a). У 1928 та 1933 рр. цей вид вказували як звичайний на заплаві заповідника «Конча-Заспа». Проте після великих повеней зайці з заплави зникали (Шарлемань, 1928, 1933). Просування зайця на постійне помешкання в заплавні урочища та на острова пов’язане із зарегулюванням стоку Дніпра і припиненням весняних паводків. Наразі вид відмічений на о. Великий Північний, о. Вальковський, о. Муромець, о. Труханів, о. Великий Південний, о. Козачий та о. Дикий (Дубровський та ін., 2008b; особ. повід.). Заєць сірий зареєстрований також на берегах заострівного рукава Десни і в кількох різних місцях о. Муромець, а взимку 2018 р. там само відмічено мисливця, який ніс двох вбитих зайців (В. Осадчий, особ. повід.). Н. Атамась зустрічала цей вид також в ур. Конча-Заспа 2020 р. (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Відомий також із загально-зоологічного заказника «Урочище Бобровня», заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, заказника на лівому березі оз. Конча, території Осокорківської заплави, району озера Заспа — ур. Конча-Озерна, наводиться також для півдня київської заплави (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010; Парнікоза та ін., 2020). У inaturalist є знахідки 2020–2021 рр. в урочищі біля затоки Верблюд, на південь від неї та ближче до коси Собаче гирло, біля оз. Вирлиця, на о. Жуків та на Козачій косі. Вид відомий також з урочища Горбачиха ().

Через варварське переслідування як мисливцями з рушницями, так і браконьєрами з петлями сірий заєць все частіше шукає порятунку в місті, де, зважаючи на наявність великих зелених зон, дачних масивів та садів, знаходить і поживу, і безпеку.

Ряд псоподібні, або хижі (Carnivora)

Хижі в умовах Києва не є численною групою, проте низка видів цього ряду характерна для заплави. Як свідчать роботи Е. В. Шарлеманя (Шарлемань, 1914; 1915; 1928; 1933) аборигенними хижими заплави Дніпра були ласиця, горностай, норка європейська, тхір лісовий (темний), видра, вовк та лис рудий. Слід відзначити і два не місцеві види: єнота та візона.

Родина котові – Felidae

Дикі котові, хоч і присутні у фауні Придніпров’я, уникають синантропних місцезнаходжень і фактично відсутні в околицях Києва, зокрема на заплаві. Проте важливо пам’ятати, що присутність свійських і безпритульних котів є істотним лімітуючим фактором існування багатьох видів дрібних ссавців. Небезпека присутності свійських котів полягає в тому, що вони існують поза природними системами хижак-жертва. Спектр їх живлення великий (Sheshurak et al., 2011; Krauze-Gryz et al., 2012), а обсяги вилучення дрібних ссавців є значущими (Merzlikin, 2012), надто біля поселень людей, включно з базами відпочинку (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Родина мустелові – Mustelidae

Чисельність всіх видів дрібних мустелових на початку XX ст. була малою (Шарлемань, 1914, 1928; 1933). Невелика вона і тепер, чому «сприяє» мала ємність угідь.

Горностай (Mustela erminea, ЧКУ, вразливий вид, БК3) станом на 1914 р. мешкав на о. Труханів, де його відмічали між камінням гідротехнічних споруд (Шарлемань, 1914). У 1915 р. горностаї зафіксовані на гатях та на острівках під час розливів, а також біля Старика на Оболоні (Шарлемань, 1915). Той же автор вказує його 1928 р. для заповідника «Конча-Заспа», а 1933 р. — як чисельного в заплавній частині цього заповідника (Шарлемань, 1928, 1933). Горностай за слідами відмічений на о. Муромець (С. Лопарев, особ. повід.), а взимку 2012 р. ідентифікований за чорним кінчиком хвоста на о. Долобецький (В. Борейко, особ. повід.). Його вказують для о. Жуків, ур. Конча-Озерна, а також для обох боків заплави між Києвом та Українкою (Гаврись та ін., 2003; Водно-болотяні угіддя.., 2006; Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). На території заповідних об’єктів заплави відмічений у загально-зоологічних заказниках «Урочище Бобровня» та гирлової системи р. Віта, островів Ольжин та Козачий, а також у ландшафтному заказнику «Жуків острів» (Природно-заповідний.., 2001; Мішта, 2007).

Горностай є одним з найменших наших хижих звірів, менша за нього лише ласка, що відрізняється відсутністю чорного кінчика хвоста. Його тіло сильно видовжене, a голова вузька. Верх голови, шиї та спина і боки мають коричневе забарвлення, натомість черево біле. Горностай мешкає на територіях відкритих, проте вкритих кущами: болота, луки, річкові долини та інші біотопи. Цей звір є спеціалізованим мисливцем на дрібних гризунів: полівок, водяних щурів та мишей, на яких завдяки своїм розмірам полює у їх власних норах. На снігу залишає пари поблизу розташованих слідів, а коли сніг глибокий, прокладає коридори в ньому. На початку зими горностай, як і більшість тварин в нашому кліматі змінює хутро на більш густе, що дозволяє краще зберігати тепло. Якщо температура падає нижче 10ºC, в тварини виростають білі волоски, і він стає непомітним на тлі білого снігу. Чорним залишається лише кінець хвоста, що підвищує безпеку тварини. Більші хижаки, такі як яструби чи мишолови атакують цей контрастний елемент тіла і таким чином часто промахуються (Вісла у Варшаві, 2022).

Загрозами для горностая є трансформація біотопів та депресія популяції щура водяного як кормового об’єкту (Червона книга.., 1994; Червона книга.., 2009).

Ласиця (Mustela nivalis, БК3) — постійний мешканець заплави, якого Е. В. Шарлемань відмічав в огляді 1914 р. за зустрічами між камінням гідротехнічних споруд. У 1915 р. той же дослідник відмічав їх як звичайних мешканців заплави, які залишали сліди на дніпровських косах, а на зиму переселялися ближче до людського житла. В 1909 р. знайдена на вул. Кирилівській на Подолі (Шарлемань, 1914, 1915); у 1928–1933 рр. наведена у списку ссавців заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928, 1933). В наш час цей вид щороку реєструють у північній частині о. Муромця (В. Осадчий, особ. повід.), відомий він і на інших ділянках — в заказнику гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, та на Осокорківській заплаві, ландшафтному заказнику на лівому березі оз. Конча, наводиться також для півдня Київської заплави загалом (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010; Parnikoza et al. 2020); відмічено ласицю і на о. Труханів (2018 р.; М. Причепа, особ. повід.).

Норка європейська (Mustela lutreola, ЧКУ, категорія зникаючий вид, БК2) — вид-індикатор непорушеної заплави. На початку XX ст. дослідники відмічали численні нори цього виду на Трухановому острові та спостерігали норку на о. Муромець (Шарлемань, 1914). Вид був звичайним і для заплави Дніпра загалом (Шарлемань, 1915). Вид наводили і для заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928; 1933), проте наразі він тут зник. Черепи «норки європейської» в колекції ННПМ (n = 7), здобуті 2011 р. в окол. с Погреби, в дійсності є зразками візона. Існують однак повідомлення, що цей вид зберігся у заплавних комплексах великих річок тільки у мало порушених заплавних біотопах дельти Дніпра та Дністра (Роженко, 2006; Селюніна, 2008).

Тхір темний (Mustela putorius, ЧКУ, вразливий вид, БК3) на київській заплаві є видом, що ніколи не був чисельним. У 1914–1915 рр. Е. В. Шарлемань повідомляв, що цей вид зустрічався в норах та дуплах дніпровського берега Труханова острова, в напів-загатах та купах фашинника, а також у будівлях тутешньої слобідки. Повені тварини перечікували на деревах. 1928 та 1933 рр. вид вказано як нечисленний для «Кончі-Заспи» (Шарлемань, 1928; 1933); часто зустрічався на київській заплаві у 1950-х рр. (Гаврилюк, Речмедин, 1956). Тепер його вказують для загально-зоологічного заказника «Урочище Бобровня» та ландшафтних заказників на лівому березі оз. Конча та «Жуків острів», Конча-Заспівського лісництва та півдня Київської заплави (Природно-заповідний.., 2001; Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). Цей вид тхора відмічали на о. Великий Південний та в ур. Княже (Дубровський та ін., 2008а). Причиною його малої чисельності є пряме знищення людиною та зменшення його кормової бази (Ружиленко, 2006; Червона книга.., 2009).

Тхір є універсальним хижаком, меншим родичем куниці та більшим – горностая і ласки. Населяє велику кількість угруповань: береги лісових струмків, річкові долини, села та сільськогосподарські території, а також околиці міст. Харчується дрібними тваринами: гризунами, жабами та птахами – нажаль і домашніми, що викликає його переслідування. На суходолі він переміщується швидкими стрибками, вміло добуває здобич також у воді, наприклад виловлюючи жаб, які зимують в мулистих берегах. Як і інші хижаки активний є переважно від сутінок до світанку, отже про його наявність найлегше переконатися на підставі слідів – відбитків п’яти-пальчастих лап довжиною 3,5 см. Треба визнати, що цьому виду приписано багато несправедливих властивостей. Наприклад слово тхір – носить дуже негативний характер. Імовірно, це пов’язано з тим, що за ознаку страху визнано реакцію викидання з запахових залоз смердючої рідини – спосіб оборони, який вживає також ласка та американські скунси (Вісла у Варшаві, 2022).

Візон річковий («американська норка», Neogale vison) є чужорідним видом, що з роками замінив на заплаві Дніпра аборигенну норку і досяг високої чисельності. Він відомий з о. Козачий, о. Труханів, о. Жуків, ур. Конча-Озерна (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021) та оз. Золоче (2016 р.) на Осокорківській заплаві та в ур. Горбачиха (2021 р.) (повідомлення в мережі), а також о. Пташиний (Ю. Дубровський, особ. повід.). Відмічений на території загально-зоологічного заказника «Урочище Бобровня» (Природно-заповідний.., 2001). Він є найпримітнішим хижим на о. Муромець, як з боку Дніпра, так і Чортория, та на озерах північної частини острова. Дослідники відмічали цей вид мустелових на о. Великий Північний, о. Муромець, о. Дикий, о. Малий Дикий (50.285009, 30.665703), ур. Княже та островах нижче по течії (Дубровський та ін., 2008а). У базі даних inaturalist норка американська вказана в 2017–2021 рр. для ур. Наталка, основи коси Оболонської затоки та о. Козачий. Сліди візона відмічені на прибережних пляжах о. Ольжин, що входить до загально-зоологічного заказника в гирловій системі р. Віта, островів Ольгин та Козачий (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021). Цей вид часто стає здобиччю мисливців — в ННПМ є 7 екз., отриманих 2011 р. від мисливців с. Погреби, що біля гирла Десни. У 2020–2021 рр. візон зафіксований на скидному каналі БСА, Осокорківських луках (заболочені ділянки), парку Наталка (на набережній Дніпра двічі) (М. Причепа, особ. повід.) За даними М. Причепи відомі реєстрації візона за слідами (відбитками лап) в урочищі Горбачиха та на узбережжі Русанівської протоки, проте за такими ознаками визначати вид проблематично, хоча й ясно, що інших видів родини мустелових (напр., норок або тхорів) там не очікується.

Цей звір найчастіше дає себе побачити. Якщо ви зауважите чорного як смола звіра, величиною з кота, який швидко перетне вам дорогу та укриється у прибережних заростях – це напевне візон. Цього звіра також можна побачити під час великих снігопадів, коли він вимушений пробиватися через сніги, тож не може швидко сховатися. На заплаві Нижнього Дніпра візон уникав дельтової затоплюваної частини плавнів, де з’являвся лише на полювання, тяжіючи в своєму поселенні до населених пунктів (Роман, 2002).

Необхідно зауважити, що серед фахівців зоологів та й простих громадян до візона чи американської норки часто поширене зневажливе ставлення. А статус виду – вселенця начебто виправдовує будь-яке з нею поводження аж до повного винищення включно. При цьому цій тварині страшенну шкоду пташиним популяціям. Необхідно зазначити, що американська норка зовсім не несе відповідальності за своє примусове вселення на територію Європи. Причиною такого вселення було виснаження популяції європейської норки внаслідок її переслідування як хутрової тварини. Необхідність забезпечити нове джерело хутра призвело до переселення цього дуже близького до європейської норки звіра, який швидко втік з культури та заповнив звільнене людиною місце в природних екосистемах. При цьому якщо шкода для пернатих та інших аборигенних тварин зросла, то тільки внаслідок того, що раніше вона не природно зменшилася за рахунок винищення європейської норки. Наразі, коли трохи крупніша американка виконує біологічну роль втраченої європейки, а уся біота долин наших річок давно адаптувалася до її присутності, переслідування цього звіра виглядає повним безглуздям. При цьому дуже добре, що рішучість борців з заносними видами не йде далі гучних заяв, планів, дій, а винищити американську норку натомість може лише те, що згубило її попередницю – повернення до попиту на хутро. Загалом варто замислитися чи винний візон, в тому, що він став об’єктом одного з необдуманих людських втручань в досконалість дикої природи?

Куниця кам’яна (Martes foina, БК3) також відома для київського сегмента заплави Дніпра. Вид відмічено на о. Вальковський (Дубровський та ін.,2008а; 2008b) та в загально-зоологічному заказнику «Урочище Бобровня» (Природно-заповідний.., 2001). Вид є частим і на інших відрізках заплави Дніпра, зокрема й на півдні, на Нижньому Дніпрі (Селюніна, 2008). Загалом цей вид —синантроп, і його поява цілком очікувана в місцях приватних господарств зі свійськими тваринами, що характерно для прибережних урочищ, проте не островів. У заповіднику «Конча-Заспа» відмічена також куниця лісова (Martes martes, БК3) (Шарлемань, 1933). Обидва види куниць наводяться для півдня Київської заплави (Мальцев та ін., 2010), зокрема куниця лісова — для Конча-Заспівського лісництва (Мішта, 2007).

Незважаючи на широке поширення побачити куницю кам’яну не просто. Втім якщо вам пощастить, то ви легко відрізните її за яскраво-білою плямою на горлі, за яку ця куниця прозвана «білодушкою». На заплаві Нижнього Дніпра кам’яна куниця була широко поширена на ділянках заплавного лісу та навіть на сухих заліснених ділянках пісків, де було наявно багато дерев, чагарників чи хмизу. Вони надавали їй місця для укриття (Роман, 2002). Куниця має досить різноманітну дієту: полює на гризунів, птахів та комах, а восени охоче поїдає сливки, виноград та інші фрукти. В місті куниця знаходить сховище на стріхах будинків, в селах – у стодолах, а над річками у закинутих гніздах сорок та ворон. На суходолі переміщується швидкими стрибками, детально вивчаючи берег річки, групи дерев та кущів, залишаючи на снігу характерні двійки слідів, в разі потреби куниця добре плаває Без проблем залазить по стовбурам дерев та стінам будинків (Вісла у Варшаві, 2022).

Великі мустелові — борсуки та видри — є нечастими в заплаві, хоча й бажаними.

Борсук (Meles meles) загалом не характерний для заплав, це типовий вид нагірних дібров (Brusentsova, Ukrainsky, 2014). Проте, відомо, що цей вид може бути мешканцем заплавних лісів (Антонець, 2003). Вид наводиться для півдня Київської заплави і, зокрема Конча-Заспівського лісництва (Мішта, 2007; Мальцев та ін., 2010). Брак задокументованих спостережень цього виду може свідчити про створення на заплаві Дніпра несприятливих для цього виду умов. Аналогічна ситуація існує в Прип’ятському НПП (Зенина, 2003). На заплаві Нижнього Дніпра борсук же в плавневому лісі та дельті не мешкав, але лише зрідка з’являвся тут. Подекуди він зустрічався на піщаних аренах (Роман, 2002).

Видра (Lutra lutra, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК2) — типовий вид заплави, відмічений у давніх публікаціях для о. Труханів та заплави Дніпра як дуже рідкісний звір (Шарлемань, 1915, 1928, 1933). У 1950-х роках вид також був тут рідкісним (Гаврилюк, Речмедин, 1956). Для видри факторами небезпеки є трансформація біотопів, скорочення рибних запасів та переслідування (Червона книга..,1994; Селюніна, 2008). Наразі відмічено покращення ситуації (Червона книга.., 2009), і тепер цей вид реєструють у заплаві регулярно. Зокрема, його відмічено за слідами на о. Муромець (С. О. Лопарьов, особ. повід.); зустрічається він і на озері Олімпійського центру «Конча-Заспа» (Вишневський, 2021). За слідами життєдіяльності видра відома із заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий. Відмічали видру на островах Пташиний, Великий Північний та Крайній (Дубровський та ін., 2008а). Окрім того, її наводять для загальнозоологічного заказника «Урочище Бобровня», ландшафтного заказника «Жуків острів», а також обох боків заплави Дніпра на ділянці від Києва до Українки (Природно-заповідний.., 2001; Водно-болотяні угіддя.., 2006; Мальцев та ін., 2010). Періодично відмічається на о. Жуків та Козачий (Гаврись та ін., 2003; Мішта, 2007). Опубліковано також деталі знахідок на о. Великий (2001, 2018), о. Міжмостний (2011), о. Пташиний (2009, 2011, 2018) та о. Труханів (2009, 2010, 2018) (Gonchar et al., 2019). Згідно з базою ukrbin, відмічена на островах Великий Північний, Пташиний, Труханів, Міжмостний та Козачий, є також знахідка в районі гирла Десни. У колекції ННПМ є три зразки з Десенки (с. Погреби), здобуті на початку 2011 р.

Видра є одним з живих символів охорони природи в Європі – її називають послом чистих вод, а її зображення ми бачимо на емблемі Бернської конвенції. Живиться рибою, жабами. Раками, також дрібними ссавцями т птахами. В 1970-х рр. чисельність видри на захід від Одри була так низька, що її вважали видом, який перебуває під загрозою зникнення. Вид також був дуже рідкісним в Польщі. З 1980-х рр. видра почала збільшувати свою чисельність (Вісла у Варшаві, 2022).

Взимку видра харчується головним чином, сплячими жабами, яких викопує з мулу, де вони зимують. На цьому харчі вона може протриматися до весни. Велику загрозу для водних хижих тварин, зокрема видри та норки становить застосування браконьєрських знарядь лову риби, таких як верші чи ставні сітки. Тварини, що потрапляють до них в гонитві за рибою, не можуть вибратися та приречені на загибель.

Видра має характерні пальчасті сліди з тонкими пазурами. Плавальна перетинка між пальцями натомість відбивається дуже рідко і її видно лише на частині слідів видри. Подобні пропорції до слідів видри мають в два рази менші сліди тхорів та візонів. У ласки сліди дуже дрібні нагадують сліди миші (1-1,5 см завдовжки) і трохи більші сліди у горностая (2 см завдовжки), у обох видів куниці ще більші (4,5 см). довжина). За глибокими подряпинами довгих кігтів можна відрізнити сліди борсука, який часто виходить з лісу і відвідує береги водойм (Вісла у Варшаві, 2022).

Родина псячі – Canidae

Лис рудий (Vulpes vulpes) є відносно численним на київській заплаві. Лиса фіксували на заплаві на поч. ХХ ст. у вербняках, особливо восени та взимку; у 1930-х рр. цей вид був звичайним мешканцем заплави в районі заповідника «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1915, 1933). Череп лиса з урочища «Конча-Заспа» 12.1927. зібраний М. Шарлеманем є в ННПМ (Шевченко, 2007). У 1965 р. на о. Труханів відмічено лисячі нори (Шарлемань, 1965). Нами вид зареєстрований на о. Ольжин та у районі заострівного рукава Десни. Майже щороку його відмічають на о. Великий Північний, недалеко від греблі й витоку обвідного каналу — тут лиси часто відвідують прибережні табори рекреантів (В. Новиченко, особ. повід.). Відмічали лиса і на островах Вальковський, Великий Північний, Муромець, Дикий та в ур. Княже (Дубровський та ін., 2008а). Також лиса реєстрували на о. Труханів (2017 р.) та Осокорківських луках (2021 р.) (М. Причепа, особ. повід.), а також в урочищі Горбачиха (2021 р.). У базі даних inaturalist відмічено зустрічі лиса 2020–2021 рр. у ландшафтному заказнику «Троєщинські луки», на схід від оз. Верхнє Вигурівське та на о. Жуків. Вид наводять також для півдня київської заплави (Мальцев та ін., 2010).

Лис розумна і обережна тварина. Деяке зростання його чисельності намітилося у зв’язку з знищенням його природного суперника – вовка. Лис повсюдно безжально переслідується. При цьому часто застосовуються заборонені знаряддя лову – капкани чи петлі, а також подекуди варварське норне полювання з використанням фокстер’єрів. Свідченням кількості знищених лисів є шкури, які нажаль можна побачити в Києві у вільному продажу. Київські модниці також полюбляють носити на сумочках пухнасті хвости, які належать диким та вирощеним в неволі декоративним лисам. Слід пам’ятати, що за таку сумнівну приємність тварина заплатила своїм життям. Останнім часом лис досягнув певного успіху по периферії міст. Лиси часто прочісують береги річок шукаючи решток їжі людини, чи принесених річкою. Сміття становить все важливішу частину їх раціону. Нажаль багато молодих лисиць гине на дорогах (Вісла у Варшаві, 2022).

Єнот уссурійський (Nyctereutes procynoides) є вселенцем. У заплаві відомий із заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, загально-зоологічного заказника «Урочище Бобровня», ландшафтного заказника на лівому березі оз. Конча, ландшафтного заказника «Жуків острів» та півдня київської заплави (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010).

Заходи вовка (Canis lupus) в заплаву відмічали здавна, в районі заповідника «Конча-Заспа» в холодні зими 1920-х років. У 1930-х рр. вовка відмічали на о. Козачий та під Козином (Шарлемань, 1928, 1933). Наразі заходи вовка не зафіксовані. Проте високою є роль псів (Canis familiaris), як безпритульних, так і свійських, чисельність яких часто на порядок вища за чисельність інших хижих. Так, на о. Муромець постійно мешкає (дані за останні 10 років) принаймні 4 зграї здичавілих псів, які впливають на чисельність багатьох тварин, надто ратичних і зайців (В. Осадчий, особ. повід.). Те саме можна сказати про мисливських та інших псів, яких беруть з собою на вигул в рекреаційні зони люди (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Ряд оленеподібні, або парнопалі (Artiodactyla)

Ратичні наразі є чи не найменш пристосованими до урбанізованих ландшафтів з усіх груп ссавців, що визначається необхідними для них великими просторовими масштабами популяційних груп та постійною цікавістю до них як об’єктів полювання та промислу. Кілька представників цієї групи, таких як зубр (Bison bonasus, ЧКУ, категорія зниклий в природі, БК3), тур (Bos premigenius, який як вважають дослідники мешкав у долинах річок) чи тарпан (Equus gmelini, ЧКУ, категорія зниклий вид) вимерло.

Станом на 1914–1915 р. не було жодної вказівки на наявність парнопалих на київські заплаві чи о. Труханів (Шарлемань, 1914; 1915), а для заповідника «Конча-Заспа» згадано лише сарну (Шарлемань, 1928). Важливо пам’ятати, що в часи Першої світової війни і революцій більшість популяції цих звірів в Україні були знищені, чому сприяли як голодні роки, так і наявність у населення великих арсеналів зброї (Загороднюк, 1999). Всі наявні сьогодні в регіоні види — сарна, свиня та лось — уникають міста (Загороднюк, 2003), для них міські зелені зони — надто фрагментовані та небезпечні. Потрапляючи у міські лабіринти, тварини губляться і потрапляють у пастки.

У київській долини Дніпра регулярні заходи свині дикої та лося, які відмінно плавають, спостерігаються на південні острови, розташовані у верхів’ях Канівського водосховища.

Родина свиневі – Suidae

Станом на 1915 р. свиня дика (Sus scrofa) не зустрічалася навіть в околицях Києва (Шарлемань, 1914; 1915). Наразі свиня дика, яка відмінно плаває, регулярно заходить київську заплаву Дніпра (Мальцев та ін., 2010). Як вид, здатний заселяти трансформовані людиною біотопи (Делеган, Делеган, 2002), свиня дика є звичайною у заплаві в околицях Києва. Навіть у тих місцях, де вид присутній не постійно, він може з’являтися, перепливаючи протоки або переходячи на острови по кризі. Так, пару свиней рибалки відмітили на о. Великий Північний 2016 р. після замерзання гирла Десни, і після того свині трималися там рік (К. Дмитрієв, особ. повід.). Вид відомий також із заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, з ландшафтного заказника на лівому березі оз. Конча та півдня київської заплави (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010). Нерідко свиня дика запливає на острови у верхів’ях Канівського водосховища. За базою даних inaturalist свиня дика відома для о. Жуків.

Наразі дика свиня є чи не найбільш пластичною до трансформованих людиною умов ратичною твариною. Проте, ще в далекому 1911 р. німецький природоохоронець світового рівня Г. Конвенц писав:

«Дика свиня з-за шкоди яку вона спричинює, виходячи з лісу на сусідні поля, також в небезпеці. Однак тварини, які шкодять майну людей, але не є небезпечні для життя, не мають переслідуватися до повного винищення. Це легко могло статися згідно розпорядженню від 5 жовтня 1891 р., де говориться, що кабанів треба переслідувати усіма засобами в будь-який час року. Навпаки, необхідно рекомендувати берегти і охороняти різні види тварин…» (Конвенц, 2000).

Дика свиня є одним з найбільш відомих звірів, яка є характерним мешканцем лісів та сусідніх з ними відкритих теренів, а також гостем київських районів. Активні найчастіше в сутінках і на світанку, хоча подорожує та кормиться і протягом дня. Свиня практично всеїдна і споживає кореневища та зелені частини рослин, жолуді, гриби, а також дрібних тварин та падло. Дики свині живуть у стадах, які можуть мати більше 10 особин. У склад стада входять дорослі самиці, як ведуть стадо а також молодь з одного чи кількох років. Дикі свині бігають дуже швидко, прекрасно продираються крізь зарості та багна, добре плавають та можуть перепливати на дніпровські острови де знаходять безпечний притулок та харчування. Тут також народжують молодих і тоді можуть бути агресивними щодо людей, наприклад рибалок, які заходять на їх територію. Сліди цих тварин, враховуючи кількість свиней в стаді, добре виразні і відрізняються від слідів інших ратичних дякуючи відбитку додаткових менших ратиць в задній частині сліду. Про наявність свиней свідчать також витоптані стежки, розрита земля та місця купелі в багні (Вісла у Варшаві, 2022).

Дика свиня мала велике значення в культурі європейських народів. Щелепи дикого кабана вставлені в ритуальні дуби знайдено в околицях Києва. Під час зимового сонцестояння 21 грудня вікінги складали жертви з кабана Фреєрові – богу звірів і родючості землі, за добрий врожай в наступному році. В скандинавській міфології Фрея, сестра Фреєра мала кабана називаного "Hildisvini" (бойова свиня), якого вміла сідлати. Амулет з ікла дикого кабана носили переважно жінки вікінгів, але і чоловіки вважали риси кабана за необхідні в бою. "Svinfylking" (бойовий стрій свині) – бойовий стрій в формі ікла кабана, де кілька бійців один за одним вбивалися в густий ряд ворога. Таким чином то спочатку дикого кабана назвали свинею, а вже потім його свійську расу ().

Дикі свині також є звичайними мешканцями прикиївської заплави Дніпра, зокрема (Обухівський район). Тут на них влаштовується браконьєрське полювання. Тут же досить чисельною є сарна.

Родина оленеві – Cervidae

Пристосованими до життя на заплаві є обидва наявні в регіоні види — лось і сарна.

Лось європейський (Alces alces, ЧКУ, категорія вразливий вид, БК3) відомий тут із заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, ландшафтного заказника на лівому березі оз. Конча та південної частини київської заплави загалом (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010).

У зв'язку з тотальним переслідуванням мисливцями влітку лосі тримаються на важкодоступних ділянках боліт та на заплаві. Активні лосі, головним чином, в вечірні та ранкові години. Час розмноження лосів – кінець літа. Восени у зв'язку з переходом на харчування сосною, лосі мігрують до соснових борів надзаплавної тераси. Про наявність лося можна довідатися по великим слідам (близько 15 см в довжину) (Вісла у Варшаві, 2022).

Ще наприкінці 70-х р. ХХ ст. лосі часто заходили на Оболонь. За старою пам'яттю ночами приходили попастися на оболонський луг, якого вже не було. Тварини, потрапляючи у лабіринти дворів, губилися, а потім намагалися вибратися назад. На світанку, почувши гул двигунів ранніх автомобілів, вони лякалися ще більше і намагалися сховатися то у рідкісних чагарниках, то на дитячих майданчиках. Газета "Вечірній Київ" часто писала про такі випадки. Всі раділи, коли візити лісових гостей закінчувалися успішним поверненням їх до лісу (). Наразі лось не тільки в околицях Києва, але і в цілій Україні перебуває під загрозою зникнення (див. ). Зважаючи на це Наказом Міністра екології №481 від 19.12.2017 р. лося внесено до Червоної книги України з категорією вразливий вид.

Сарна європейська (Capreolus capreolus, БК3), на відміну від лося, вільніше почувається на заплаві. М. Шарлемань відмічав її заходи у заповіднику «Конча-Заспа» (Шарлемань, 1928; 1933), а в 1960-ті рр. — на о. Труханів (Шарлемань, 1965). Пізніше її вказували для заказника гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий, ландшафтного заказника на лівому березі оз. Конча та південної частини київської заплави загалом (Природно-заповідний.., 2001; Мальцев та ін., 2010).

Сарна – це один з найбільш відомих копитних тварин, яка відрізняється струнким силуетом і елегантними рухами. Самці відрізняються від оленів не великими рогами, які носять влітку та восени. І самці і самиці мають білу пляму на заді, яку показують під час втечі. Сарни чудово дають ради на заплаві. День вони проводять в безпечних місцях, в заплавних лісах і важко-прохідних заростях верб, а з вечора до ранку годуються на прибережних луках. Їх корм -це зелені частини рослин і молоді пагони кущів. Сарни відмінно плавають, що відкриває їм доступ на дніпровські острови. На мало-відвідуваних островах сарни знаходять безпечний притулок, зокрема для виведення молодняку. Сліди сарни це – легко опуклі відбитки ратиць. Часом сліди глибші, і помітні додаткові менші ратиці. Такі сліди залишають оосбини під час галопування та скоків (Вісла у Варшаві, 2022). Сарна також може приходити на острови по кризі. Відомий вид і для значно південніших дніпровських островів, зокрема Фурсина (Писарева & Абрамова 1960) та Хортиці. За даними М. Причепи (особ. повід.), сарна зареєстрована на Осокорківській заплаві (2019 та 2021 рр.) на Троєщинській заплаві (2021 р.). Групу з 5–7 сарн упродовж кількох років (2017–2019 рр.) спостерігали колеги на о. Муромець — між Бобровнею і базою Укртелекому: тварини вільно почувалися і не раз демонстрували вміння втекти в зарості від зграй бродячих псів або псів, яких привозять для вигулу чи нацьковування на здобич. При обмеженні браконьєрства та контролі кількості безпритульних псів є перспективи формування у заплаві стабільної популяції сарни.

Зміни в теріофауні заплави Дніпра у Києві за сто років

Використання старих літературних даних, що стосуються початку XX ст. з деяких місцевостей заплави Дніпра у Києві, зокрема території Труханового острова та колишнього заповідника «Конча-Заспа», дозволяють окреслити головні тенденції зміни теріофауни за 100 років. Перш за все, відбулося очевидне загальне збіднення теріофауни. У зв’язку з трансформацією природних комплексів, просуванням людської діяльності у заплаву чимало видів ссавців тут зникли або скоротили чисельність (напр. норка європейська). Низка аборигенних видів, таких як видра, горностай і навіть щур водяний, стали рідкісними. Зміна умов викликала й ріст популяцій деяких видів. Серед них — бобер. Ідеально пристосований до життя у заплаві, він відновився після припинення переслідування (надто через зникнення попиту на хутро). На початку XX ст. тут утвердилися такі синантропи, як пацюк сірий і миша хатня. Серед синантропів з’явилася й куниця кам’яна. Зросла й частка кажанів, як виразних синантропів (пергачі, лилики), так і залежних від штучних сховищ (водяні нічниці), з’явилися й нові види (нетопир білосмугий). Формування стабільних місцевих популяцій окремих видів відбулося внаслідок докорінної зміни умов, зокрема припинення режиму весняних розливів, внаслідок чого тут сформувалися стійкі популяції їжака, крота, зайця сірого, а з мишовидих — житника пасистого та полівки лучної. Низка видів була штучно інтродукована або розселилася сюди з місць інтродукції, як-от візон річковий (американська «норка») чи єнот уссурійський. Візон став найбільш помітним ссавцем заплави.

Порівняння змін за 100 років на київській заплаві Дніпра в Києві за аналогічними з Прип’ятського національного парку Білорусі (Зенина, 2003) дозволяє говорити про більш драматичні зміни в умовах великого міста в порівнянні з менш антропогенно-зміненою заплавою Прип’яті. Відносно малі міста, такі як Мозир, в силу меншого тиску інвестиційних проєктів мають м’якіший вплив на довкілля і «залишкові» захоплені містом природні біотопи. Загалом такі зміни наростають експоненційно. Один з авторів цієї праці (І. З.), проводячи натуралістичні спостереження у 1960–1980 рр. в різних районах Києві (Кардачі, Бабин яр, парк Дубки, ур. Черепанова гора над сучасним НСК «Олімпійський», сади на Чоколівці та Совські ставки), пригадує ще цілком повночленні угруповання багатьох груп тварин. Тепер у типовому міському парку можна налічити не більше п’яти видів ссавців зі складу дикої фауни (типовий набір — кріт європейський, вивірка лісова, миша хатня, пергач пізній та нетопир білосмугий), проте на заплаві видів зберіглося більше, і частка аборигенів значно більша. Значною мірою цьому сприяє те, що конфігурація заплави є по суті екомережею, сформованою водотоками, і це одна з найбільших цінностей заплави. Подібні особливості характерні й для інших великих міст, розташованих на великих річках з розвиненими заплавами, де найвищі показники біотичного різноманіття виявляються саме в заплавах (Artemieva, 2021). Попри це, на поточному етапі розвитку міста київська заплава розглядається міським керівництвом як запас територій для реалізації інвестиційних проєктів. Останнім часом також тут поширилося бетонування берегів, окультурення, вирубка зелених насаджень. Тому тут фауна бідніє, і з аборигенних видів в подібних місцях закономірно присутні лише кроти, рідше житники, їжаки, пергачі, а останнім часом і коловодна група ссавців — бобри, ондатри та візони. Додають ілюзорного враження про наявне різноманіття нечасті зустрічі зайців та вивірок

Збереження теріофауни заплави Дніпра в Києві

У сучасних умовах тотальної забудови міського простору Києва окрім охорони раритетної теріофауни, постає завдання збереження звичайних аборигенних видів ссавців, як елементу стабільності міських екосистем, що може протистояти збільшенню популяцій інвазивних видів, а також рекреаційної привабливості київських ландшафтів. Збереження низки видів комахоїдних заплави Києва, потребує збереження навіть невеликих зелених зон у межах забудованих масивів або їх створення в місцях де такі зони втрачені. Що стосується найцінніших на київській заплаві видів з цієї групи — рясоніжок великої та малої, то їх охорона, а по суті виживання, визначається збереженням недоторканості природних ділянок заплави, зокрема малих проток. Рукокрилі місцевої фауни, всі види яких занесені до Червоної книги України (2021), потребують збереження якомога більшої площі природних біотопів в межах заплави, припинення вирубки старовікових насаджень на островах та прибережних урочищах. Вкрай важливим фактором їх існування є наявність прибережних природних і штучних порожнин та фаутних дерев. Мають бути охоплені охороною також розташовані за межами заплави місця зимування заплавних кажанів, зокрема дренажні штольні правого берега, де сконцентрована значна кількість зимуючих особин кажанів, зокрема нічниць (Годлевська, 2007). Вимоги щодо існування водних гризунів у Києві зводяться до збереження непорушених заплавних ділянок. Загрозу для водних ссавців становить скидання у водойми неочищених вод. Небезпеку для хижих тварин, зокрема видри, становить застосування браконьєрських знарядь лову риби, таких як верші чи ставні сітки. Проблемою є й застосування отруйних принад для контролю чисельності синантропних гризунів, зокрема з фосфідом цинку, який є загрозою для багатьох диких тварин (Parnikoza & Boreiko 2012; Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Вжиті заходи щодо охорони теріофауни заплави Дніпра у Києві

Для охорони заплавних комплексів у Києві, зокрема, і з метою охорони теріофауни починаючи з 1921 р. велася робота зі створення тут заповідних об’єктів. Зокрема, з 1921 по 1934 р. існував державний заповідник «Конча-Заспа». Після 1944 р. відновити заповідник «Конча-Заспа» не вдалося, і надалі створення природоохоронних територій у Києві на заплаві Дніпра пішло переважно шляхом оголошення пам’яток природи та заказників місцевого значення, а також створення регіональних ландшафтних парків. Окрім окремих заповіданих як пам’ятки природи вікових дерев, тут створено: 1 — загально-зоологічний заказник «Урочище Бобровня» (1999 р.), 2 — ландшафтний заказник «Муромець-Лопуховате» (2002 р.), 3 — комплексну пам’ятку природи «Природне русло річки Либідь» (2004 р.), 4 — загально-зоологічний заказник гирлової системи р. Віта, островів Ольгин та Козачий (1999 р.), 5 — ландшафтний заказник «Жуків острів» (1999 р.), 6 — ландшафтний заказник на лівому березі оз. Конча (1997 р.), 7 — іхтіологічний заказник «Озеро Вербне» (1994 р.), 8 — парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва «Наводницький парк» (2007 р.), 9 — ландшафтний заказник «Радунка» (2017 р.), 10 — ландшафтний заказник «Труханів острів» (2019 р.), 11 — ландшафтний заказник «Осокорківські луки» (2019 р.), 12 — ландшафтний заказник «Озеро Тягле» (2019 р.), 13 — ландшафтний заказник «Озеро Редькіно» (2020 р.), 14 — ландшафтний заказник «Затока Наталка» (2020 р.), 15 — ландшафтний заказник «Троєщинські луки» (2020 р.), 16 — ландшафтний заказник «Деснянські луки» (2020 р.), 17 — ландшафтний заказник «Конча-Заспа» (2020 р.), 18 — регіональний ландшафтний парк «Дніпровські острови» (2004 р.), 19 — регіональний ландшафтний парк «Пташиний рай» (2017 р.), 20 – ландшафтний заказник місцевого значення «Озеро Заплавне» (2022 р.), 21 – ландшафтний заказник місцевого значення «Озеро Малинівка» (2022 р.) (Parnikoza et al., 2020; ).

Необхідні заходи з охорони теріофауни в заплаві Дніпра у Києві

Незважаючи на відчутні досягнення в охороні заплавних біотопів в м. Києві, створених тут об’єктів недостатньо. Зокрема, створений регіональний ландшафтний парк «Дніпровські острови» не має ані проєкту організації, ані винесених в натуру меж, що робить його дуже ненадійним інструментом природоохорони. Зважаючи на це, необхідно реалізувати два додаткові етапи створення природно-заповідного фонду на заплаві Дніпра у Києві. У ході першого етапу необхідно створити низку об’єктів ПЗФ місцевого значення для того, щоб оперативно зберегти ті урочища, які досі не мають юридичної охорони; таких 38:

1 — затока Верблюд та фрагменти Оболонської заплави навколо неї (цінний з огляду на лучні та водні види ссавців);

2 — оз. Біле (Центральне) на Оболоні;

3 — узбережжя Оболонської затоки, основа коси та острів коси Оболонської затоки;

4 — оз. Алмазне;

5 — ланцюг озер Опечень;

6 — Парк моряків на Рибальському півострові;

7 — ур. Наталка з заплавним лісом під опорами Північного мосту;

8 — північна частина о. Муромець (цінна з огляду на лучні та рідкісні водні види ссавців, зокрема видру);

9 — о. Лопуховатий (необхідне розширення існуючого заказника «Муромець-Лопуховате»);

10 — о. Оболонський;

11 — оз. Малинівка;

12 — Затока Вовкувата;

13 — північна частина острова Долобецький (цінна з огляду на присутність горностая) і урочище Горбачиха;

14 — розширення ландшафтного заказника «Труханів острів»;

15 — південна частина острова Венеційського (Гідропарк);

16 — острів Малий Гідропарк, а також мілина біля о. Венеційський;

17 — острови Малі;

18 — о. Великий Південний;

19 — ур. Покал–Галерний острів, включаючи півострів Гострий;

20 — низка дрібних островів біля о. Жуків;

21 — Русанівська набережна;

22 — Березняківська набережна,

23 — о. Прірва;

24 — оз. Сонячне;

25 — рештки Дарницької заплави: Болітце Сірої чаплі та ур. Мокрий ліс і Чарівний ліс;

26 — оз. Біле (Жандарка);

27 — оз. Тельбин;

28 — оз. Нижній Тельбин;

29 — ур. та затока Берковщина;

30 — штучні озера на Позняках на північ від проспекту Бажана;

31 — оз. Видубицьке;

32 — оз. Вирлиця;

33 — Осокорківська заплава, на південь від оз. Тягле;

34 — оз. Заспа, ур. Конча-Озерна (важлива територія з огляду на збереження тут рясоніжки великої);

35 — острів Дикий разом з о. Малий Дикий (50.285009, 30.665703);

36 — ур. Княже;

37 — о. Рославський;

38 — о. Покал, див. також: (Parnikoza et al. 2020)

На другому етапі важливо включити до заповідної зони проєктованого НПП «Дніпровські острови» найбільш збережені елементи заплави Дніпра, якими є такі 34 фрагменти:

1) о. Пташиний (1,6 га, 50.575746, 30.520798),

2) о. Вальковський (36 га, 50.574897, 30.526644);

3) о. Крайній (4 га, 50.534646, 30.541032);

4) острів коси Оболонської затоки (12 га, 50.508506, 30.520665);

5) північно-західний край о. Муромець — ур. Кільнище (98 га, 50.540970, 30.541555);

6) о. Великий Північний (248 га, 50.554618, 30.523351, без дачного масиву на ньому);

7) о. Вербовий у затоці Собаче гирло (0,64 га, 50.528872, 30.521585);

8) о. Оболонський разом з розташованим поруч о. Шарлеманя (17 га, 50.504829, 30.529978);

9) о. Лопуховатий (68 га, 50.505899, 30.558702);

10) о. Міжмостний (26 га, 50.488334, 30.552931);

11) район п’яти озер біля оз. Бабине на о. Труханів (31 га, 50.474250, 30.543709);

12) півострів Лісовий на о. Труханів (135 га, 50.460697, 30.555418);

13) ур. Південна Горбачиха (41 га, 50.472118, 30.559764);

14) північна частина о. Долобецький (71 га, 50.462274, 30.569219);

15) о. Малий Гідропарк (2,5 га, 50.443560, 30.584138);

16) мілина біля о. Венеційський (2,7 га, 50.431132, 30.573242);

17) о-ви Малі: вкл. о. Малий Північний з мілиною на захід від нього, о. Малий Південний та о. Малий Західний (19 га, 50.423442, 30.584238);

18) о. Великий Південний (40 га, 50.404832, 30.590087);

19) о. Сателіт (0,9 га, 50.398310, 30.588448);

20) півострів Гострий (8,5 га, 50.366883, 30.573535);

21) о. Куличиний Північний (0,15 га, 50.360509, 30.575802),

22) о. Куличиний Південний (0,33 га, 50.354557, 30.580135);

23) о. Тополевий (9,7 га, 50.356046, 30.583349);

24) о. Довгий біля узбережжя о. Жуків (2,54 га, 50.354178, 30.576284);

25) о. Рачий (2,18 га, 50.359095, 30.573115);

26) о. Козачий (146 га, 50.328001, 30.598916);

27) о. Проміжний (33 га, 50.313672, 30.611689),

28) о. Ольжин (142 га, 50.307431, 30.622622);

29) острови Намистини (в затоці біля Козачої коси, 0,31 га, 0,23 га, 0,51 га, 0,18 га, 0,27 га, 0,49 га та 0,50 га, 50.326668, 30.608165);

30) о. Фалеєва (9,19 га, 50.295373, 30.642568);

31) о. Дикий (150 га, 50.284499, 30.651386 разом з островом Малий Дикий (50.285009, 30.665703); 32) ур. Княже (336 га, 50.269576, 30.675154);

33) о. Рославський (397 га, 50.254672, 30.698422);

34) о. Покал (309 га, 50.238272, 30.703008) і прилеглі малі острови (див. також: (Parnikoza et al. 2020).

В умовах впливу загального «антропогенного» фактора важливо окреслити ті основні заходи з охорони природних комплексів заплави, окрім створення заповідних ділянок:

1) обмеження господарського освоєння заплави, гідронамиву, видобування піску, окультурення заплави, рубки острівних лісів, будівництва котеджних містечок;

2) припинення турбування і прямого винищення тварин — мисливцями, рибалками, безпритульними та свійськими хижими, що вимагає створення заповідних зон;

3) обмежити присутність чи тимчасові заходи в природні екосистеми свійських (включно з безпритульними) хижих, зокрема псів і котів;

4) введення контролю появи й обмеження ролі чужорідних видів рослин і тварин, надто з групи едифікаторів, тобто таких, що мають середовищетвірні функції;

5) заходи з особливої (активної) охорони і сприяння популяціям аборигенних видів-едифікаторів, включно з великими рослиноїдними ссавцями, зокрема й ратичними (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Моніторинг ключових та індикаторних видів

В публікації (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021) було порядковано список із 12 видів, наявність яких є індикаторною для оцінки заплавних природних комплексів і їхньої рейтингової оцінки за показниками біотичного різноманіття. До цього списку віднесено наступні види:

1. Нетопир лісовий, індикаторна роль, охоронний статус – ЧКУ, БК2;

2. Нічниця водяна, індикаторна роль – висока, охоронний статус – ЧКУ, БК2;

3. Рясоніжка велика, індикаторна роль – надвисока, охоронний статус – БК3;

4. Кріт європейський, індикаторна роль – важлива, охоронний статус – брак охорони;

5. Бобер європейський, індикаторна роль – висока, охоронний статус – БК3;

6. Мишка лучна, індикаторна роль – важлива, охоронний статус – брак охорони;

7. Щур водяний, індикаторна роль – висока, охоронний статус – брак охорони;

8. Заєць сірий, індикаторна роль – важлива, охоронний статус – БК3;

9. Видра річкова, індикаторна роль – висока, охоронний статус – ЧКУ, БК2, МСОП;

10. Горностай, індикаторна роль – надвисока, статус – ЧКУ, БК3;

11. Свиня дика, індикаторна роль – важлива, охоронний статус – брак охорони;

12. Сарна європейська (Capreolus capreolus), індикаторна роль – важлива, БK3.

До цього списку не включено надрідкісні і ймовірно зниклі у фауні регіону види (напр. європейську норку, хохулю, вечірницю велику або рясоніжку малу), а також види, що є еврибіонтними або характерними не лише для заплав (напр. полівка лучна та вивірка лісова) або схильними до синантропії (напр. куниця кам’яна та пергач пізній). Також важливо було обмежити такий список кількісно, проте включити у нього різні систематичні групи ссавців. Для цього у списку представлені типові для заплави види у кількості 1–3 (пересічно по два) види з кожного підряду або ряду (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Для організації належної охорони значимих для заплавних комплексів видів необхідно провести ретельні дослідження поширення на заплаві таких видів, як видра, горностай, ласиця, тхір лісовий, куниці кам’яна та лісова, мишка лучна з метою оцінки розмірів їхніх популяцій та стану важливих для них біотопів. Увагу варто приділити й щуру водяному як виду, який є індикатором природного стану біотопів заплави. З огляду на стан популяцій низки видів ссавців у заплаві, їх необхідно взяти під охорону. Діюче на сьогодні рішення Київради від 23.12.2004 № 879/2289 не включає ссавців. Наведений вище список важливих для заплави та індикаторних видів необхідно взяти за основу для переліку видів, що підлягають регіональній охороні. Зокрема, такі види місцевої теріофауни, як кріт, рясоніжка велика, мідиця мала, заєць сірий, мишка лучна, щур водяний, куниця лісова, борсук, сарна та інші, потребують охорони на території міських зелених і блакитних зон Києва та Київщини в цілому. Частину цих видів очевидно треба рекомендувати до включення до Червоної книги України (Parnikoza, Zagorodniuk, 2021).

Використано фото автора, М. Шквирі та Д. Вишневського.