1.1. Мотиви, що індивідуалізують персонажів

Баняс Наталія

1.1–1.5. Лейтмотиви числа 7; меланхолії Ноемі; семи сліз молочного кольору; айви й ванілі; синіх очей Альми

У прозі Сильві Жермен такі мотиви складають основу індивідуалізації персонажа, решта художніх засобів є лише допоміжним матеріалом. Отже, розглянемо найбільш уживані з них.

До таких належить лейтмотив числа сім, який пов’язаний з образом Теодора-Фостена. Символіка семи повторюється в романі ще до народження Теодора-Фостена: «Віталія Пеньєль привела на світ сімох дітей, але світ обрав для себе лише одного з них, останнього. Решта померли в день свого народження, навіть не встигнувши виголосити свій перший крик. Сьомий же, навпаки, закричав, ще не народившись» [203, с. 9].

Художній світ Жермен в першу чергу інтегрований у християнсько-іудейську традицію тлумачення сімки, в якій грунтовна актуалізація символіки 7 сягає часів Ноя, Книги Буття. Там читаємо: «І з усякої чистої худоби візьми собі по семеро, самця та самицю її, а з худоби нечистої – двоє: самця та самицю її. Також із птаства небесного по семеро, самця та самицю, щоб насіння сховати живим на поверхні всієї землі. Ось бо по семи днях Я литиму на землю дощ сорок день і сорок ночей…» [1М., 7, 2-3]. Значення прихованого сімені, майбутніх народжень – одне з провідних в символіці сімки. Тож і Теодор-Фостен, подібно до біблійного Ноя, дає життя цілому роду Пеньєлів. Його провідна функція – збереження та продовження роду. Піфагорійці вважали сімку числом священним, оскільки з неї все людське приходить до свого максимального вивершення. Антична філософія зберегла уявлення про сім сил земної та місячної природи. Сильві Жермен зумисне оживлює цю архаїчну містичну площину числа 7, щоб утворити навколо Теодора-Фостена ореол прихованої плодючості, початку великого завершення земної історії Пеньєлів у катаклізмі Другої світової війни. Дивовижна сила немовляти гіперболізується письменницею саме через символіку 7: «Сім разів підряд немовля кричало, сім разів підряд коні ставали дибки, хрипучи й трясучи гривами. А батько все плакав і плакав, і сім разів підряд серце зупинялось у нього в грудях» [203, с. 10]. З народженням Теодора-Фостена функція батька завершується («І з цього дня він більше не промовив ні слова» [203, с. 11]). Семикратне повторення різних дій Теодора-Фостена наголошується в кризові моменти його життя, наприклад після повернення з війни: «Але найжахливішим був його сміх – злобний, напівбожевільний, який долав його сім разів на день, трясучи і ледве не розколюючи ослабле тіло» [203, с. 36].

Таким чином наголошується епохальність періоду, який переживає герой; глобальність даної подієвості не всі усвідомлюють, лише символіка семи, завдаючи болю оточенню, звертає їх увагу на щось неймовірне поруч з ними. Коли Ноемі народжує мертву дитину, протримавши її до того два роки в утробі, до кінця війни, скам’яніле тільце немовляти розбивається на «сім соляних уламків». У спадок своєму сину Віктору-Фландрену тато також залишає «сім сліз молочного кольору». Містичне скам’яніння сліз батька, як і сім соляних уламків немовляти, – це матеріалізація містичного уявлення, заснованого на гіпертрофічній емоційності персонажів. Відбувається диво чарівного перетворення сліз на камінь, але це нікого не дивує, оскільки межа між ймовірним і реальним у больовому світі Пеньєлів стерта. Містичні кам’яні сльози батька на шиї у Віктора-Фландрена бачить Мелані, але ніколи не розпитує його про дивне намисто. Замовчування зримої містики, втіленої у реалістичних образах і деталях, – один із специфічних прийомів художності Сильві Жермен. Вона не лише створює містичні ефекти в межах індивідуалізуючих мотивів, а й дозволяє їм розвиватися за внутрішньою логікою їхньої власної структури. Кожен індивідуалізуючий мотив у такий спосіб перетворюється на містичний феномен на зразок романтичного камерного гротеску.

Спадок Віктора-Фландрена має й охоронну функцію. Коли селяни приходять до його оселі, щоб помститися, відбувається дивна феєрія вогню, що жахає їх: «Солом’яна лялька миттєво згоріла, для великої насолоди глядачів. Але коли вогонь уже згас, із купи попелу раптом вирвались сім неймовірно жовтих язиків полум’я; вони здійнялись в людський зріст, вигнулись, як змії, потім упали і миттєво, сімома вогняними кометами, понеслися в нічний морок» [203, с. 86]. Містична функція вогню використана письменницею вперше і лише в межах лейтмотиву сімки. Отже, містична неймовірність реалізується зримо лише в межах індивідуалізуючих персонажів лейтмотивів, які й становлять основну площину символічного розвитку змісту.

Кожна жінка в романі «Книга ночей» має свій супровідний мотив, який найчастіше пов’язаний із смаком та запахом і становить тяглість присутності жінки як продовження її тілесності. При цьому тілесність дещо абстрагується, стає більш містичною, а врешті, по смерті героїнь, лишається як згадка про них, як містичне послання. Віталію супроводить лейтмотив айви й ванілі: «То був нестерпно нудотний аромат айви і ванілі» [203, с. 16]. «Їй пригадувались колишні ночі, ще живі в її серці, ще палючі для плоті, коли її тіло, зрошене соком тіла її чоловіка, боліло під простирадлом, немов ніжна чаша з молоком, що пахла айвою та ваніллю» [203, с. 24]. Характерно, що сльози батька пахнуть цим Віталіїним запахом айви й ванілі, коли їх Віктор-Фландрен збирає в долоню.

Індивідуалізуючим лейтмотивом образу Альми стали сині очі: «Її велетенські очі заливали синявою вибілену стіну» [203, с. 287]. По мірі наростання напруги у переживаннях Альми, яка спостерігає, як німці вбивають її рідних, очі її стають синішими: «Очі Альми заливали тепер синявою всі стіни навколо, весь сніг до самого небосхилу. Бенуа-Кентен не бачив, не чув і не відчував нічого іншого, лише це сизо-блакитне сяйво, що випромінювали очі Альми, зафарбовуючи небеса й землю і тремтячи в його власному серці протяжним німим плачем» [203, с. 287]. Синяву очей Альми обриває лише куля. Образ Альми, символізуючи красу й дитинність світу, зливається з синім кольором, позначає абсолютну чистоту, божественну й піднесену.