«ПоХмілля»

Вирський Д.С.

Революції мають властивість «жерти своїх дітей» і «святі грішники» українського козацтва мали зрештою розплатитися за необхідне зло [Лексема О.Забужко.], яким супроводжувалося постання Козацької держави, за ту богатирську «силу», яку, як відомо, і земля не носить.

Війна, що нівелювала будь-яку ієрархію і соціальну нерівність, мала зрештою закінчитись. Новий (добрий чи худий несуттєво) мир вимагав змін у суспільній організації, сприяв процесам стратифікації, «професіоналізації» елітних груп. Він давав простір для індивідуальних і групових стратегій успіху, руйнуючи струнке, але крихке воєнізоване шикування українського суспільства.

Архіскладне завдання виведення країни зі стану перманентної війни припало на долю наступників Великого Богдана. Ще цей останній розумів, що на тому шляху вкрай важливим є визначеність вождя, певна його незалежність від миттєвих потреб, стабільність і спадковість політичного курсу державного уряду. Цим вимогам добре відповідала монархічна форма правління, загальноприйнята у тогочасну добу. Відтак, старий Хмельницький забажав закріпити гетьманську булаву за своїм родом.

Утім, єдиний із синів Богдана, що пережив батька – Юрій, був замолодим як на володаря булави. Невдовзі по смерті Б.Хмельницького 16-річного юнака відсторонили від гетьманського уряду, і це дало сигнал для виснажливої боротьби за владу спочатку між найближчими соратниками Великого Гетьмана. Згодом, за похмурих часів Руїни, вона переросла на війну «всіх проти всіх».

Кременчуччина довгий час залишалась найстабільнішим регіоном Козацької держави, виступаючи переважно на боці «легітимніших» гетьманів, які тримали в руках столичний Чигирин. Утім, ця затятість у підсумку обернулася перетворенням її правобережної частини на рукотворну пустелю та знекровленням лівобережжя на довгі десятиліття.

Ось сумна хроніка подій Руїни на Кременчуччині, отого «великого вогню внутрішніх чвар і кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь» [1].

Примітки

1. Слова козацького літописця Самійла Величко (Цит. за: Яковенко Н.М. Нарис… – С.211).