Дорошенко: двобій з долею

Вирський Д.С.

Ініціатива в козацьких змаганнях знову опинилася в руках Правобережжя, де державотворче покоління соратників Великого Богдана спробувало повести в «останній бій» українське суспільство під проводом Петра Дорошенка. Згодом його назвуть «останнім козаком», якому душу «пекла» Україна.

У серпні 1665 р. на малій раді під Богуславом П.Дорошенка проголосили гетьманом замість Степана Опари, «гетьмана на годину» (власне, на два місяці). Останнього можна окреслити як молодого радикала з нового покоління, яке виросло в околиці «столичного» Чигирина (Опара був з Медведівки) вже за часів Хмельниччини і не хотіло знати нічого іншого. Татарський союз, який Дорошенко перехопив-успадкував від свого невдалого попередника, підпер нового гетьмана у перші украй нестабільні дні його гетьманування.

На початку 1666 р. гетьманські повноваження П.Дорошенка підтвердила чорна рада, скликана в Чигирині. Новий гетьман швидко опанував козацьким Правобережжям і висунув амбітну програму «вигнати усіх ляхів з України до Польщі» та об’єднати під єдиною гетьманською булавою обидва береги Дніпра. Підтримку він збирався отримати від Криму та турецького султана.

Війна з поляками розпочалася уже в грудні 1666 р. Ще раніше (травень-червень 1666 р.) Дорошенко перевірив на міцність московський контроль над Лівобережжям. Союзні сили дорошенківців, татар та поляків зробили наскоки на околиці Канева та Посуллям у напрямку Лубен та Миргорода (зокрема постраждали Жовнин, Горошин, Буромля, Хорол) [131].

Згодом сам Дорошенко вкотре вирішував кременчуцьку проблему, адже наприкінці травня Брюховецький послав опанувати місто гадяцького полковника Семена Остренка та військового осавула Артема, наказавши також йти їм на допомогу й Миргородському полку [132]. Тоді ж до міста було надіслано російську залогу.

Дізнавшись про це, Дорошенко вирішив взяти кременчуцьку фортецю під свій контроль («хотя себе город Кременчук очистити»). 10 червня 1666 року його військо у складі Чигиринського й Черкаського полків та союзних підрозділів татар і поляків перейшло Дніпро біля Воронівки (Дорошенко залишився тут зі своїм «двором») і попрямувало на Кременчук. Утім, ратні люди Косагова, який знов з’явився на кременчуцькому небосхилі, спільно з козаками Миргородського і Гадяцького полків блокували зусилля правобережного гетьмана та погромили його відступаючі війська на переправі через Дніпро («только Чигиринскіе казаки скоро прибегли к Днепру, то наперед в судах на ту сторону Днепра перевезшися вцеле») [133].

Дорошенко відступив за Дніпро, втім продовжуючи вилазки та розсилання «прелесних листів» протягом червня-липня [134], сподіваючись на скору допомогу кримського хана [135]. Згадані наскоки супроводжувались полоном багатьох кременчужан, але не принесли правобережцям контролю над містом. 29 вересня 1666 р. на допомогу Дорошенку привів татарське військо під Чигирин нуреддін-султан і 1 жовтня Дедеш-ага з кількома тисячами татар знов пішов у набіг за Дніпро [136].

Гарнізон «пригоже укріпленого» Кременчука складався з 200 козаків Брюховецького та 200 російських ратних людей (вірогідно використовувались укріплення лише замку-«малого міста»). Останніх щомісяця міняли свіжі підрозділи з Полтави [137]. Дорошенко пробував скористатись цим, надіславши на початку серпня 1666 р. загін козаків човнами Пслом з метою перетнути шлях ратним людям, які йшли до Кременчука. Полтавському воєводі Якову Хитрово довелося послати підмогу, щоб звільнити шлях [138]. 27 жовтня як «начальні люді» в Кременчуці згадані Григорій Головков, Іван Ковезин та Іван Гвоздев [139].

Новому полтавському воєводі кн. М.Волконському, який замість призначених за розкладом 500 рейтар та 1000 солдат, реально на 1 липня 1667 р. мав у своєму розпорядженні лише 49 рейтара та 444 солдата, забезпечити повноцінну вахту в кременчуцькій фортеці (200 чол.) вже було не під силу (особливо враховуючи, що «прохід» до Кременчука займав днів 10, а іноді й більше), про що він і повідомляв московському урядові [140]. Напевне ситуація загострилася ще раніше, оскільки 27 лютого 1667 р. І.Брюховецький просив царя, аби він «как нибудь указал ввесть ратных людей» до Кременчука [141].

Запорожці, які вже схилялися на бік П.Дорошенка, 9 червня ходили на 8 судах під Кременчук, де спробували забрати запаси, надіслані до фортеці Брюховецьким на випадок облоги. Російська залога видати ці запаси без гетьманського розпорядження відмовилася. На штурм запорожці не наважилися і відступили спочатку до Переволочни, а потім, стривожені вістками про можливе переслідування з боку росіян та Брюховецького, втекли на Запоріжжя, де дійшло до вбивства російського посланця Є.Ладиженського [142].

Хід політичних подій на Україні прискорила звістка про Андрусівське перемир’я, укладене Росією і Польщею у січні 1667 р. Юридичне оформлення розподілу Українського гетьманату по Дніпру між двома монархіями фактично перекреслювало криваві змагання за козацьку державу, що тривали вже майже двадцять років. Отже, надіям на прихід миру та заспокоєння краю, висловленим в універсалі І.Брюховецького «на реставроване монастыра Пивского» від 8 жовтня 1667 р. [143], збутись не судилося.

Обурення українців піднесло авторитет Дорошенка, який восени 1667 р. різко активізував військові дії проти Польщі. Під Підгайцями на Галичині він разом із своїми татарськими і турецькими союзниками оточив польське військо і, здавалось, отримав шанс на швидку перемогу. Та прийшов несподіваний удар у спину. Запорожці на чолі з І.Сірком здійснили погоджену з польським керівництвом диверсію проти Криму. Розлючені татари залишили Дорошенка, і він був змушений укласти невигідний мир з Польщею.

Тим часом Росія потерпала від повстання Степана Разіна, що спалахнуло ще навесні 1667 р. Воно торкнулось і Слобідської України, загрожуючи поширенням і на володіння лівобережного гетьмана (неспокійні вістки линули до російських воєвод із Запоріжжя та Полтавського полку, адже запорожці у травні 1667 р. вибралися «для борошна», себто для вибирання стацій, до Кишеньки та взяли під свій контроль перевіз у Переволочній [144]).

П.Дорошенко з вересня 1667 р. пробував скористатись разінським рухом (він планував, що Разін через Слобожанщину рушить на Орель, де з’єднається з гетьманським військом) [145]. Так, на початку вересня численні татарські загони, підпорядковані Корсунському полковнику Суховію, переправились під Сокирною (Секернею), Кременчуком та Переволочною та рушили в наскок на підконтрольні Москві землі [146]. Одним із зв’язкових Дорошенка і Разіна згодом став кременчуцький сотник Михайло Карачевський [Реєстр 1649 р. знає Івана Карачевського в списку Маркової сотні в Черкасах, який гіпотетично міг би бути батьком згаданого Михайла.], який виконував ці обов’язки близько року, доки не був затриманий восени 1670 р. [147].

З початком 1668 р. Лівобережжя наважилось на повстання проти Москви, під гаслами єдиної Козацької України. У січні цього року синхронно в лівобережному Гадячі та правобережному Чигирині проходять старшинські ради, які приймають однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні польських влад, віддавшись під протекцію турецького султана.

У закличних універсалах до народу Брюховецький писав, що причиною його виступу проти царя є те, що Москва разом з Польщею постановили Україну, отчизну нашу милу, розоряти, пустошити й у ніщо всіх великих і малих на ній жителів вигубив[ши] оборотити. Чи гетьман справді вирішив рятувати «милу отчизну Україну», чи тільки ловив черговий шанс у політичній кон’юнктурі лишиться як гадає сучасна дослідниця Н.Яковенко вічною таємницею, бо до кривавого фіналу цієї драми зоставалося менше місяця.

У травні 1668 р. на Лівобережжя під Градизьком [148] переправилися полки Дорошенка. В урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани «обидвох берегів», двоє колишніх наближених слуг Б.Хмельницького, зустрілися, і Дорошенко закликав Брюховецького на розмову. Власні козаки «з великим гуком і прокльонами» потягли останнього на цю зустріч, де за знаком Дорошенка (як потім буде сказано – неправильно витлумаченим) натовп кинувся на безпорадну жертву… Після того, як усе було закінчено, Дорошенко казав запорожцям, прихильним до вбитого гетьмана, що не бажав смерті свого суперника. Тіло Брюховецького він наказав відвезти до Гадяча, аби «з честю» поховати у збудованій на кошти небіжчика Богоявленській церкві [149].

Майже рік проіснувала соборна Козацька Україна, витримуючи зростаючий тиск з боку Росії та заколот «татарського гетьмана» – Петра Суховія (Суховієнка) [Козак Миско Суховій, згаданий в реєстрі 1649 р. серед козаків Максимівської сотні, гіпотетично міг бути його батьком.], колишнього писаря запорожців, який претендував на спадок Брюховецького. За допомогою татар він на час підкорив собі Полтавський, Лубенський, Переяславський та Миргородський полки.

У листопаді (вістки від 11 та 19 числа) 1668 р. Дорошенко з І.Сірком знаходилися в Кременчуці, де погромили татарські загони, адже кримці тоді тримали сторону Суховія [150]. Тут був призначений збірний пункт для правобережних полків, які мали зустріти та дати відсіч Орді й суховієнцям на дніпрових перевозах [151]. Утім окремі татарські загони таки проривались аж під Крилів, Чигирин і Черкаси, висікаючи населення, палячи міські околиці та захоплюючи бранців [152]. На 3 грудня відомо, що війська калги-султана (друга після хана особа кримської ієрархії) відтіснили дорошенківців з-під Кременчука, околиці якого разом із Полтавою стали базою для наскоків на Правобережжя [153]. Татарські руйнування продовжувались всю зиму (є вістка, що 3 лютого 1669 р. вони ще брали полон в околицях Чигирина [154]).

У червні 1669 р. розпочався другий наступ П.Суховієнка на Чигирин. Першою його ціллю стала Переволочна, яку захопив полк запорожців Стефана Сулими (400 чол.), що рухався на чайках із Запоріжжя. Та підрозділи Дорошенка послані з Крилова вже 15 червня розгромили Сулиму (попутно «виграбили» і Переволочну) [155]. Утім, наступ Суховієнка тривав, і, здається, лише тиск турецьких зверхників на татар урятував Дорошенка. Покинутий союзниками Суховієнко погодився стати молодшим партнером (генеральним писарем) іншого антидорошенківського гетьмана – Михайла Ханенка, від якого він згодом перейшов на Лівобережжя до Д.Многогрішного [156].

Полишений без належної підтримки представник Дорошенка на Лівобережжі – Дем’ян Многогрішний під тиском наступу московських військ та місцевих промосковськи налаштованих кіл був змушений погодитись на сепаратний мир з Москвою на умовах трохи кращих, ніж за Брюховецького, та був проголошений лівобережним гетьманом у березні 1669 р. [157]. Утім, південні лівобережні полки – полтавський, миргородський, лубенський – ще декілька місяців не визнавали його влади і лише пасивність чигиринського гетьмана змусила їх піддатись Многогрішному [158].

Кременчуччину останній фактично не контролював і далі (за винятком, можливо, найвіддаленіших Білоцерківської, Говтвянської, Остапівської сотень та Надворсклія: Келебердянська, Переволочанська, Кишиньківська, Сокільльська, Кобеляцька сотні, які у 1669-1672 рр. більш-менш певно контролюються Полтавським полком [159]). У 1670 р. на лівому березі Дніпра владу Чигирина визнавала низка міст у Лубенському і Полтавському полках, з лівобережних міст Чигиринського полку міста – Остап’є, Голтва, Манжелія, Омельник, Потоки, Келеберда, Кременчук, Чигирин-Діброва, Вереміївка [160].

Лише восени цього року бачимо 3-сотенний кінний загін козаків Многогрішного в Кременчуці [161], який тоді, здається, уперше був підпорядкований миргородському полковнику. Його зусиллями був затриманий вже згаданий вище М.Карачевський. Про справу цього кременчуцького сотника відомо, що його як «лазутчика» відправили спочатку до миргородського полковника, а потім до гетьмана Многогрішного. На допиті він визнав, що був у С.Разіна і віз від нього листи для Дорошенка. Листи ті він віддав у Кременчуці дружині. Послані за ними посланці Многогрішного, однак, їх не знайшли (дружина Карачевського сказала, що викинула їх у Дніпро). Карачевського піддали тортурам, на яких він «казав», що листи «положены у него в горшке и закопаны в земле». Посланці Многогрішного знов відправились шукати листи до Кременчука та нічого не знайшли. Карачевського вдруге катували та «жгли огнем». Відчуваючи близьку смерть, сотник Михайло визнав, що «на себя лгал», невдовзі по тортурах він помер [162].

З 1 червня 1671 р. російський інформатор знов згадує про контроль П.Дорошенка над дніпровими перевозами «Начав от Кременчюка аж по самый Кіев» [163]. Утім, близько 12-15 червня того ж року наказний миргородський полковник Іван Гапонович бере «вість» з Кременчука про наміри татар та турків [164]. А з 10 червня 1672 р. маємо лист наказного кременчуцького сотника Юрія Івановича до наказного миргородського полковника. У ньому наведено вістки про Дорошенка і татар та згадано про «щоденне» відвідання кременчужанами Крилова. Крім сотника лист підписав міський отаман Василь Оліхверко [165]. З 31 липня 1672 р. походить і лист миргородського полковника Григорія Гладкого «пану сотникові кременчуцькому, отаманом з товариством і всім поспольством в той сотні знайдуючимся» з наказом не перешкоджати володінню Пивогірським монастирем млином та броварнею в Омельнику (дарунок козаків екс-кременчужан) [166].

Завважу, що вищезгадані факти 1670-1672 рр., свідчать на користь висновку, що саме за гетьманства Многогрішного відбувається «прив’язання» Кременчука до Миргородського полку. Ідея Кременчуцького полку на Лівобережжі вмирає, хоча до кінця гетьманування Дорошенка можна було ще сподіватись на її «воскресіння».

Многогрішний тим часом, почуваючи непевність свого становища, вдався до зміцнення своїх прикордонних гарнізонів та просив царя надіслати в Кременчук 500 російських стрільців, крім згаданої 3-сотенної козацької залоги [167]. Утім, хвороба лівобережного гетьмана відразу (наприкінці 1670 – на початку 1671 рр.) позначилась на поширенні «шатости и непослушания», зокрема, на теренах Миргородського та Полтавського полків [168]. Булава явно вислизала з рук лівобережного гетьмана, змушуючи його уповати все більше лише на зовнішню допомогу.

Втім, малопопулярний серед козацтва, до того ж колишній прихильник Дорошенка, селянин з походження, людина простакуватої, крутої та недипломатичної вдачі, Многогрішний не міг довго влаштовувати російських зверхників. Москва підтримала державний переворот у ставці гетьмана в Батурині 12 березня 1672 р. Російські війська вночі захопили гетьманський двір, закували Д.Многогрішного в кайдани і, зневаживши козацьке право (адже гетьмана судить саме Військо), вислали його з рідними до Сибіру.

Новим гетьманом на Лівобережжі 27 червня 1672 р. став обраний під контролем Москви Іван Самойлович, син священика з Правобережжя. Він виявив значні дипломатичні здібності, утримуючи гетьманську булаву протягом 15 років.

Лівобережний гетьман стає на шлях розчленування старого «чигиринського» Лівебережжя з метою послаблення дорошенківських впливів. Вже присягу влітку 1672 р. чигирин-дібровський сотник підписує разом із старшиною Лубенського полку, а Полтавський полк здобуває цілковитий реванш по «обрізанню» його території І.Виговським після погрому М.Пушкаря в 1659 р. У складі цього полку (тепер одного з найчисленніших на Лівобережжі, включав аж 17 сотень) присягають сотники Сокілки (Соколевої Гори), Біликів, Переволочни, Нових Санжар, Кобеляк, Кишеньок, Келеберди, Білоцерківців, Говтви та Остап’я [169].

Утім, підписів на цій присязі сотників Кременчука та його ближньої лівобережної околиці (Власівка, Городище, Потоки, Омельник) немає. Відтак, не дивно, що Кременчуччина знову стає прифронтовою зоною [170].

Вірогідно до літа 1674 року Кременчук ще контролював Дорошенко [171], адже бачимо 500 кременчуцьких козаків у складі гарнізону Чигирина під час його облоги військами Самойловича і Ромодановського в червні того року [172]. Та вже у серпні 1674 р. (після невдалого походу на здобуття самого Чигирина у липні того ж року) гетьман Лівобережжя, вартуючи перевози на Дніпрі, розмістив у Кременчуці Полтавський полк, у Чигирин-Діброві – Миргородський, у Вереміївці – Лубенський, отже, саме тоді він напевно остаточно опанував лівобережну Кременчуччину [173]. У наступному році, згідно з інструкцією царя, війська розподілили інакше [174].

Дорошенко, який у березні 1669 р. формально перейшов під зверхність турецького султана, втім, одночасно спробувавши досягти порозуміння з поляками на умовах Гадяцької унії, нажив собі цими кроками суперника на Правобережжі – уманського полковника Михайла Ханенка, претензії якого на гетьманську булаву підтримала пропольська партія та запорожці. Він складав конкуренцію Дорошенку до 1674 р. і за цей час війська суперників тричі сходилися у братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на тисячі.

У 1672 р. розпочалася повномасштабна турецько-польська війна, що закінчилася повною перемогою турків. За Бучацьким миром від 18 жовтня того самого року вони здобували Поділля, водночас гарантуючи владу Дорошенка над Брацлавським та південною частиною Київського воєводств колишньої Речі Посполитої.

Тріумф Туреччини виявився пірровою перемогою для Дорошенка. Турецька влада була вкрай непопулярною в очах українців, отже, люди почали масово розбігатися з території, контрольованої правобережним гетьманом, і без того напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим скарбом, женучи худобу, тисячні валки біженців тяглися до переправ на лівий берег Дніпра, де розселялися в лівобережних полках або вирушали ще далі, на Слобідську Україну. Це вавілонське стовпотворіння, як пише Н.Яковенко, сприймалося українцями як кінець світу, і символом його ставав Дорошенко, який у масовій свідомості сприймався як людина, що «запродала Україну туркам» [175].

На довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного гетьмана І.Самойловича і московська армія [Відмова поляків на користь турків від зверхності щодо Дорошенківських володінь розв’язувала руки Росії (до того зв’язані Андрусівським домовленостями 1667 р.) для претензій на Правобережну Україну.]. Московсько-козацькі сили зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками, проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні лютими репресіями до послуху (не знати кому і надовго) вкрай обезтямлене населення.

Так, під час руху з Гадяча до Чигирина росіяни та козаки лівобережного гетьмана переправились біля Градизька, захопили Крилів (здався 27 січня) та сусідні поселення [176]. Відплатна акція Дорошенка в купі із татарськими союзниками стерла з лиця землі Пиви та лишила зовсім «запустілою» Максимівку [177] та інші околичні поселення [178]. Пограбований Пивогірський монастир, здається, ненадовго припинив своє існування («монахи його розбіглись у різні боки») [179].

Тікаючи світ за очі з цього пекла, впродовж 1674-1675 років на Лівобережжя переселилася добровільно або внаслідок примусових переселень, організованих Самойловичем, значна частина українського населення Правобережжя. Так 1675 р. від татар до Городища, Кременчука та Чигирин-Діброви повтікала людність Крилова [180]. Більш-менш компактно переважно в низов’я Ворскли, Орелі та Самари в Полтавському полку в 1673-1674 рр. переселялось населення з околиць Умані [181]. Після 1672 р. тут виникають окремі козацькі сотні в Нехворощі, Маячці, Царичанці, Китайгороді та Орелі, повнокровнішими стають й Келебердянська, Переволочанська, Сокольська та Кишенська сотні, засновані трохи раніше, у 1660-1668 рр. [182].

Дорошенко пробував завадити цим масштабним переселенням. Зокрема, на початку лютого 1675 р. його сердюки («серденята») разом із загонами черемис (татари-липки) та кримчаків приходили з Крилова під Келеберду, де «многих християн в полон поимали и немало убытков починили». Полтавський полковник був змушений надалі тримати свій полк напоготові для відсічі [183].

До осені 1675 р. контрольована Дорошенком територія звузилась фактично лише до околиць Чигирина [184]. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті зламалася. На початку жовтня він через Івана Сірка розпочинає переговори про зречення своїх гетьманських повноважень та перехід під владу Москви [Слід завважити, що тоді ж Сірко прагне отримати в царя, в обхід гетьмана І.Самойловича, надання на Келеберду. В листі Самойловича від 16.Х.1675 р. повідомлялось, що через Келеберду Сірко матиме добрий зв’язок із Правобережжям («чтоб ему с руки было и тая сторона в совокуплении»), і що кошовий відкрив своєму писарю «таємницю» та казав «коли б мне толко в тот кут улезть, знал бі я что делать» (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.270). Отже, Сірко добре розумівся у стратегічній важливості Кременчуччини.]. Втім, від нього зажадали прибуття на Лівобережжя для повної капітуляції, на що він не погодився.

Тоді Самойлович перекрив дніпрові перевози (в Чигирин-Діброві з листопада 1675 р. стеріг Дніпро генеральний осавул Іван Лисенко [185]). Чернігівський полковник Василь Бурковський у березні 1676 р. випробовує міць Чигирина [Після цього походу в Кременчуці «для проведывания вестей» був залишений миропільський козак Лук’ян Забуга, який 18.IV.1676 повідомляв, що їздив за Дніпро до Крилова, де чув від крилівських попів Семіона та Григорія, що від Дорошенка не варто чекати чогось доброго, а в Кременчуці Л.Забуга бачив, як їхали до Дорошенка татарські посли, які заявляли, що орда «рада» миру Дорошенка з росіянами, бо вже татари «изнужились» від походів, вся здобич від яких іде лише туркам (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.626). Це повідомлення цікаво змальовує Кременчук як де-факто нічійний прикордонний пункт, де вільно блукають лазутчики різних мастей.].

Останньою надією Дорошенка переломити несприятливу для нього ситуацію було скликання загальної козацької ради, яку планували провести у Крукові. Сюди, зокрема, Сірко 28 травня 1676 р. запрошував прибути іншого ветерана Руїни – Михайла Ханенка [186].

Утім, вже у вересні 1676 р. дійшло до розв’язки. На початку цього місяця 15-тисячне московське військо Г.Косагова разом 5 тисячами лівобережних козаків під проводом генерального бунчужного Л.Полуботка (гадяцький, миргородський, лубенський, кінний полки та компанійці) рушило з-під Городища-Градизька на Чигирин. Мешканці Крилова та Воронівки воліли виказати покору і присягнули царю [187].

Головна ставка Ромодановського та Самойловича знову була влаштована під Градизьком (проти Вороновки [188]). Тут збудували земляну фортецю, з якої ватажки спостерігали за ходом кампанії [189].

Оборонятися Дорошенкові зі жменькою вірних козаків не випадало; не надійшло підмоги ні з Січі, ні від колишніх спільників – турків і татар. Після короткого бою правобережний гетьман 9 вересня 1676 р. капітулював. 19 вересня того самого року його примусили скласти знаки своєї гетьманської влади у таборі Ромодановського та Самойловича під Градизьком [190].

Прийнявши Чигирин у своє підпорядкування, Самойлович, тепер повноправний гетьман обох боків Дніпра, залишив у Крилові сотника Серховецького з 200 козаками, а у Воронівці ще сотню козаків. Про стратегічну важливість Крилова він відписав царю, що той «опасением равен Чигирину» і його «особно пешего моего войска подлинною частію укрепил есмь, так і впредь от меня на том же устроении тамо умалятися не будет» [191].

Татари ж та турки теж не дрімали. Вже 25 жовтня 1676 р. з «турских ближних городков» під Чигирин та під Крилів для «языков и ведомостей» підбігали їх розвідники [192].

Примітки

131. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.110,125,152; Стецюк К.І. Вказ. праця. – С.276. І.Брюховецький 15.ІV.1666 р. (список з 27.V.1666 р.) саме звернувся з проханням до московського уряду зміцнити російські залоги в прикордонних фортецях, в т.ч. і Кременчуці (див.: Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.106).

132. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15418. – Арк.67. Про намір Брюховецького опанувати Кременчук і вдарити навіть на Крилів російський воєвода П.В.Шереметєв повідомляв до Москви 26.VI.1666 р. (див.: Там само. – Арк.29-30).

133. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.110,125,128. Полтавський полковник Григорій Вітязенко, нарікаючи на помилки російських переписувачів 1666 р., також згадував, що під час перепису він зі своїми козаками був у поході під Кременчуком (див.: Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.VI. – Т.11. – С.342). Однак, чи це одна й та сама акція, казати з певністю не можу. Достеменно відомо, що 9.VII.1666 р. Полтавський полк стояв табором під Манжелією (звідси було відіслано скаргу на зловживання полтавського воєводи Якова Хитрово, див.: Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.132-133).

134. У листі Дорошенка згаданий під’їзд його 2-тисячного (в іншому листі 3-тисячного) загону на Кременчук 3 липня 1666 р., але здається це мова про вищезгаданий (червневий) напад. Тут також згадано про розгром («разогривання») 1-тисячного ворожого загону, що вихопився було на Правобережжя (назад повернулось ледь 18 чоловік) (див.: Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.112,114). До котроїсь із згаданих вилазок відноситься і запис у щоденнику Храповицького – одного з польських учасників переговорів у Андрусові. Під 16 липня він записав «Дорошенко з татарами з’явився біля Києва і Кременчука» (Див.: Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. – С.556; першоджерело: Chrapowicki J.A. Diariusz. – T.II. – Warszawa, 1988. – S.163).

135. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.110,125,128; Стецюк К.І. Вказ. праця. – С.256,283. Дорошенко писав до свого кума Груші: «и хотя укрепила в Кременчюку город Москва и полки все Заднепрскіе над берегом стоят по городом, однакож в городах сами себе затворив, волный путь орде дают» (див.: Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.115).

136. Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад правобережних полків… – С.20.

137. Такий «вахтовий» спосіб служби кременчуцької залоги, крім звичних «небезпек прикордоння», був викликаний попереднім спустошенням Кременчуччини, що тепер вже не могла самотужки прогодувати велику кількість «служивих людей». Кременчук в інформації І.Брюховецького царю про побут місцевого гарнізону від 17.VII.1666 р. названий «пустим городом», з якого «ратные ваши государевы люди безпрестанно уходят, не хотя там жити. Казаки любо еще держатся, однако ж они не совсем бывают постоянны». Лівобережний гетьман також повідомляє, що правобережці «велми жалеют» за Кременчуком, а отже ця небезпека потребує постійної уваги російського уряду щодо доукомплектування кременчуцької залоги ратними людьми (див.: Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.135).

138. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.152. Про факт перетинання шляху полтавський воєвода повідомив 4.VIII.1666 р., а 9.VIII він вирушив з Полтави звільняти шлях, згодом з Кременчука відписав про прибуття запорізьких посланців до Дорошенка (див.: Там само. – С.152-153). В цей час під Кременчук збирався в похід І.Брюховецький з калмиками, але цар наказав йому утриматись від наступу, обмежившись висиланням сторожі на переправи, та розпустити військо по домам (див.: Там само. – С.153-154).

139. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15419. – Арк.16.

140. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15422. – Арк.104-105.

141. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.174. Прохання це знову під претекстом контролю над Запоріжжям («чтоб в Запороги хлеба не провозили», аби обмежити кількість присутніх козаків на Запоріжжі). Здається прохання це було виконане (на межі березня-квітня?), але вже 29.V.1667 р. полтавський воєвода Михайло Волконський доносив царю, що «в Кременчюк, государь, велено быть служивым людем переменяяся помесячна; и твои государевы ратные люди стоят в Кременчюке два месяца, а переменить, государь, их из Кременчюка некем» (див.: Акти ЮЗР. – Т.VI. – С.199). Воєвода також доповідав про «многія» втечі своїх підлеглих.

142. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15422. – Арк.162-163.

143. Акти ЮЗР. – Т.VI. – С.231-232.

144. Акти ЮЗР. – Т.VI. – С.197,198. 21.V.1667 р. запорізький кошовий отаман Остап Васютенко передрікав постання «великого вогню», якщо не припиняться зловживання російських воєвод в Україні (див.: Там само. – С.204).

145. Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 – 70-х роках XVII ст. – К., 1960. – С.356.

146. Акти ЮЗР. – Т.VII. – С.97.

147. Акти ЮЗР. – Т.VII. – С.355.

148. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.10.

149. Яковенко Н.М. Нарис… – С.219.

150. Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.146,150,168.

151. Там само. – С.153.

152. Там само. – С.154.

153. Там само. – С.156.

154. Там само. – С.172.

155. Акты ЮЗР. – Т.ІХ. – С.33; Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. – Київ-Нью-Йорк, 2003. – С.198.

156. Там само. – С.198-200.

157. У національній історіографії існує впливова думка про «запрограмованість» гетьманства Д.Многогрішного, на порозуміння гетьманів обох боків Дніпра про об’єднання України за слушної години (див.: Чухліб Т. Вказ. праця. – С.118-119).

158. Лазаревский А. Полтавщина в XVII веке // Киевская старина. – 1891. – №9. – С.367-369.

159. Лятошинський М.В. Історичний нарис територіального складу Полтавщини // Історично-географічний збірник. – Т.3. – К., 1929. – С.204; Акты ЮЗР. – Т.ІХ. – С.907-910. У переліку козацьких сотень 1672 р., які підкорялися лівобережним гетьманам Кременчуцька, як й інші сусідні з нею сотні, не значаться. У Миргородському полку, якому вона була підпорядкована згодом, значаться лише 4 сотні (Миргородська, Сорочинська, Хорольська та Устивицька).

160. Костомаров Н. Руина. – С.298-299.

161. Вірогідно опанував Кременчук Д.Многогрішний у липні 1670 р., адже на допиті В.Дворецького 28.VII.1670 р. згадувалось про вихід військ «звлаща к Кременчюку» (див.: Акты ЮЗР. – Т.ІХ (1668-1672). – СПб., 1877. – С.254.

162. Стецюк К.І. Вказ. праця. – С.355-356.

163. Акты ЮЗР. – Т.ІХ. – С.401.

164. Там само. – С.965.

165. Там само. – С.972-973.

166. ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.438. – Арк.35.

167. Стецюк К.І. Вказ. праця. – С.356.

168. Там само. – С.358.

169. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. 1720. – Т.2. – К., 1851. – С.314.

170. Маємо вістку, що 20 березня 1673 р. чигиринський отаман і небіж Дорошенка Яцько Колоша привів йому на допомогу під Цибульник 7 тис. татар (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – СПб., 1879. – С.223; Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад правобережних полків… – С.27).

171. Хоча існує і згадка з 24 жовтня 1672 р., що миргородський полковник одержував вісті про справи на Запоріжжі з Кременчука (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – СПб., 1879. – С.57). Отже, лояльність кременчужан більше залежала від того, чиї військові сили знаходилися ближче до околиць рідного міста. Про проблеми Дорошенка у справі утримання реальної влади над місцевим населенням свідчить і факт направлення кількасотенного загону союзних татар разом з черемисами та гетьманськими компанійцями на початку квітня 1674 р. під Крилов, під яким Орда «мало не всех людей … выбрала и в Крым провадила» (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – С.428; та ж вістка – С.446). Наприкінці липня того ж року, під час облоги Чигирина Г.Ромодановським, Крилов згаданий серед тих околичних містечок, що «добили челом» (присягнули) царю (див.: Там само. – С.572).

172. Бантыш-Каменский Д.И. История Малой России… – С.544.

173. Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – С.659-660.

174. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.74.

175. Яковенко Н.М. Нарис… – С.221.

176. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.11; Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – С.572.

177. Там само. Їх мешканці, які позостались живі, поклали початок селищу Недогарки (див.: Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк… – С.18). Занепад Максимівки відчувався і раніше, адже 1667 р. центр колишньої Максимівської козацької сотні перейшов до Городища.

178. Зокрема, Лози (Лозки, Вороні Лози) в 1693 р. згадані вже як топонім «Стара Слобода» (див.: Універсали Івана Мазепи 1687-1709. – К.-Львів, 2002. – С.253).

179. Там само. Утім, вже з 26.І. та 17.VI.1675 р. маємо вістки від намісника Пивогірського монастиря з Городища (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.33-34). А в 1678 р. монастир цей бачив П.Гордон і згадав про нього як «Максимівський невеликий монастир біля підніжжя високого пагорба» (див.: Гордон П. Дневник. – Ч.2. – С.186).

180. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.34. Утім, життя в Крилові зовсім не завмерло. Так між 21.IV та 1.VI.1675 р. на Січ приїздив з Крилова Перехрест «з товарищі» з товарами (див.: Там само. – С.140).

181. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. – С.340, 356. Згадує Величко тут під 1674 р. і про «осадження» Келеберди запорозьким кошовим Іваном Сірком.

182. Лятошинський М.В. Історичний нарис територіального складу Полтавщини… – С.204.

183. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.34,51-52.

184. При ньому лишались міста: Крилів, Воронівка, Бужин, Боровиця, Суботів, Медведівка, Жаботин, Черкаси та Білозір’я (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.376).

185. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.341,434.

186. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.656.

187. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.729.

188. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.140.

189. Ця фортеця використовувалась і під час наступних Чигиринських війн 1677-1678 рр. О.Матченко повідомляв, що залишки цієї фортеці ще були добре помітні наприкінці ХІХ ст., пам’яттю про ту добу були й 2 чавунні гармати, які довго стояли над Покровським узвозом, а в його час вже знаходились під дзвіницею Троїцької церкви в Градизьку (див.: Там само. – С.12-13).

190. Там само. Утім, це ще був не кінець для роду Дорошенків на Чигиринщині-Крилівщині. Молодший брат екс-гетьмана «знатний товариш військовий» Андрій Дорошенко послідовно отримував підтвердження на Надтясминські маєтності спочатку від І.Самойловича (7.ХІ.1676 р.), потім від І.Мазепи (23.VIII.1707 р.) (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130). І лише бунчуковий товариш Василь Дорошенко 20.ІІ.1745 р. продав ці предківські маєтності генеральному військовому обозному Якову Лизогубу (Там само).

191. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.753.

192. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.777.