Війна всіх проти всіх. Гіркий смак «чужої правди»
Вирський Д.С.
Повстале Правобережжя спливало козацькою кров’ю і П.Тетеря, не маючи належної підтримки від поляків волів самоусунутись з гетьманської посади (наприкінці червня 1665 р. виїхав доживати віку на Волинь, контрольовану шляхетським урядом [Згодом він ще спробує політично реанімуватись як один з турецьких кандидатів на гетьманську булаву та буде отруєний польським резидентом при турецькому дворі.]). Але й Брюховецький не зміг здобути тут підтримку. Його московські зверхники вже схилялися до плану поділу України по Дніпру і не поспішали з військовою допомогою «вірним» козакам.
З кременчуцького Правобережжя в цей час особливо постраждали крилівські околиці. Зокрема, 4 квітня 1664 р. у Крилові зійшлися загони Сірка, Косагова та запорожці наказного кошевого Сацька Туровця. Останні тоді разом із 1 тис. калмиків відзначилися різаниною великого (до 10 тис. чоловік) татарського табору на Цибульнику (союзники домовилися не брати полонених, що зайвий раз говорить про позамежний рівень жорстокості, якого сягнула тоді боротьба) [118].
Запорозько-російські загони взяли тоді під свій контроль околицю аж по Чигирин. Рятувати останній прийшов польський гетьман Стефан Чарнецький, ще один горезвісний лицар Руїни. 7 квітня він з 2 тис. кінноти атакував Сірка і Косагова під Бужином і змусив їх запертися у цьому містечку, яке облягав до 13 квітня [119]. Поляки відступили і Сірко з Косаговим продовжили свій рейд на Смілу, з якої, після нової облоги, відійшли за Дніпро.
Впродовж літа 1664 – весни 1665 років правобережні регіони Козацької держави перетворилися на арену жорстокої, безглуздої та хаотичної війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони І.Брюховецького, місцевих повстанців, запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки П.Тетері, підсилені татарами і польським корпусом С.Чернецького (плюс гарнізони Білої Церкви та Чигирина). Репресивний похід Чарнецького, людини безпощадної та затятої в придушенні черні, став похмурим символом цієї братовбивчої бійні. Особливо жорстокому винищенню були піддані подніпровські міста – Канів, Біла Церква, Стеблів, Бужин, Суботів, Ставища.
Про цей сумний час Н.Яковенко зауважила, що за дивним збігом, спалах жадоби взаємного винищення, немов заразний вірус, перекинувся з України на сусідів, вкотре демонструючи, наскільки тісними були невидимі нитки зв’язків, що єднали Польщу, Україну й Кримський ханат. Напруження багаторічної безперервної війни відгукнулося у Польщі, де 1665 р. вибухнула громадянська війна, або т.зв. рокош Єжи Любомирського проти короля. Водночас на осінь 1665 р. припала розв’язка давнього глухого конфлікту між Кримом і ханськими васалами – ногайцями Буджацької Орди (у битві під Акерманом останні зазнали жорстокої поразки, їхні родини були вирізані або обернені в рабство) [120]. Та й у Росії в цей час справа вже йшла до виступу С.Разіна.
Лівобережна Кременчуччина тоді також не була спокійна, вкотре підтверджуючи свій нерозривний зв’язок із «чигиринським світом». На початку серпня 1664 р. кременчуцький полковник Кудлай повідомив своєму полтавському колезі, що «ляхи і татари» (тисяч з 5) возяться через Дніпро під старим Бужиним [121]. 23 серпня того самого року вже наказний полтавський полковник К.Кублицький повідомляв бєлгородського воєводу «про шатості Потока города жителей» [122].
Можливо, близько того часу правобережці знову взяли Кременчук під свій контроль [123], оскільки у березні 1665 р. «полтавський бунчужний» (Григорій Вітязенко?), який стояв у Говтві, ходив його здобувати. Спочатку він прислав під Кременчук «чату», яка відігнала худобу кремечужан. Тоді, «зрадник Панка Апостол», який порядкував у Кременчуці з міщанами «оманом» надіслав вістку про готовність міста здатись. Але, коли полтавський бунчужний підійшов під Кременчук П.Апостол вийшов з міста «з поляками, татарами, німцями і зрадниками черкасами» та погромив полтавців. Вони втратили близько 400 чоловік та змушені були відступити назад до Говтви [124].
Утім, правобережці не затримались у Кременчуці надовго. 24 червня 1665 р. Брюховецький з Переяслава писав царю, що ворожі сили цілком полишили Лівобережжя, а в Кременчуці ніякої «боязні от неприятеля нет» [125].
З цих похмурих часів маємо красномовну звістку, що ілюструє цю «війну всіх проти всіх» – уже не за політичні ідеали, а за саме фізичне існування. У вересні 1665 р., як повідомлялося в листі до лівобережного гетьмана, з Чигирина ляхи і татари (кількасот чоловік) перехопилися на цей бік Дніпра під Кременчуком і худобу біля Псла «позаимали». Утім, полковник Миргородський наздогнав нападників у Кременчуці й худобу всю відбив і в Дніпрі їх, немов собак, потопив, і живцем ляхів і татар набрав, які сказали: «мы де своею волею пошли для ради прокормленія, никто нас не посылал» [126].
Непевний підтримки земляків-українців І.Брюховецький вирішив цілковито занехаяти ідею Українського гетьманату та формально «подарувати» царю Україну, себто інкорпорувати Лівобережну Україну в російську адміністративну структуру (козаки з «панів» своєї Вітчизни перетворювались на «служивих людей»-наймитів, якими вільно було розпоряджатися царським адміністраторам-воєводам) [Ступінь особистої відповідальності І.Брюховецького за це рішення лишається наразі дискусійною, існують аргументи й на користь ситуації з «пропозицією, від якої нема змоги відмовитися»]. Саме з цим Брюховецький, перший з українських гетьманів, поїхав «на поклін» до царя і власноруч (вільно чи не дуже) подав йому ганебні т.зв. Московські статті 1665 р. За ними, зокрема, Москві передавалось право збирати податки на території України, а в усі без винятку більші міста останньої, в т.ч. і Кременчук вводилися воєводи із збройними залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням). Брюховецький також просив, щоб у Кременчуці був поставлений «кам’яний городок» [127], мабуть, замість ним же зруйнованого [128].
Власне кременчуцький гарнізон мав складатися з 300 ратних людей [129]. Крім цього в розпорядженні тутешнього воєводи перебував би також особливий стрілецький полк з обов’язками прикордонного війська швидкого реагування [130].
На початку 1666 р. на території лівобережних полків з’явилися царські ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот подій разом з підозрілими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників (перший був «пожалуваний» царем чином «боярина», другі – «дворян») ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань вибуху, чого не довелося чекати довго.
Примітки
118. Акты ЮЗР. – Т.V. – С.171-172.
119. Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.VI. – Т.11. – С.129; Стецюк К.І. Вказ. праця. – С.252.
120. Яковенко Н.М. Нарис… – С.216.
121. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15417. – Арк.46.
122. Акты ЮЗР. – Т.V. – С.214-215. До поточан 21.VIII.1664 р. надійшов лист з Чигирина від Тетері, який, здається, знайшов тут прихильний ґрунт.
123. В інструкції посольству до Москви 21.І.1665 р. вимагалось нагадати цареві про «строение Кременчюка» (див.: Акты ЮЗР. – Т.V. – С.239), отже захоплення міста правобережцями сталося після цієї дати?
124. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15417. – Арк.35-36.
125. Акты ЮЗР. – Т.V. – С.300.
126. Акты ЮЗР. –Т.VI (1665-1668). – СПб.,1869. – С.27-28. Наскок у «Голтвинскіе места для живности» невеликого загону (40 кінних «німців» та 30 татар) з польського гарнізону Чигирина вже мав місце 31.VIII.1664 р. З ним тоді дали собі раду самі говтвянські козаки (див.: Акты ЮЗР. –Т.VI. – С.37). Про розсилання кількох сот «товаришів» Полтавського полку по «Заворсклю» та за Псел проти татар та «злих мерзких зрадників» Чигиринців та Черкасців, які «аще и мало где утехи имели, хотя почасту несть той недели, чтоб где не ударили» та не відігнали худоби, 9.ХІ.1665 р. писав полтавський полковник Г.Вітязенко. Зокрема, він розповів і про наскок чигиринців П.Дорошенка, які дійшли аж під Манжелію, захопили худобу та чабанів і відпустивши одного з захоплених дали йому «прелесні листи» (див.: Там само. – С.53-54. Про побут та бідування чигиринського жовнірського гарнізону див. також лист його коменданта М.Жебровського від 15.VII. 1666 р.: Там само. – С.116-117). Крім таких «здобичників», з берега на берег Дніпра курсували і розвідники. Зокрема, відомо про сотню черкаських козаків Гната Шульженка, посланих певно в перших числах жовтня 1665 р. його полковником під Городище «для язиків». В околицях Вереміївки («Городищем Еремеевкою, у озера») їх перестріли 300 іркліївських козаків Переяславського полку, у сутичці черкасці втратили близько 20 «побитими» та 4 полоненими, яких як «язиків» відіслали в Переяслав (див.: Там само. – С.38). Якась сотня Ляхів, Татар та Черкас з Чигирина підходила на початку березня 1666 р. під Остап’є та Хорол, але була відбита миргородським полковником (див.: Там само. – С.86).
127. У його потребі знов виплив мотив «другого Кодака», у чолобитній гетьмана прямо мовилось: «Кадак на первых порогах, а Кременчюк выше Кодака, и на Запороги пройтить будет никому не мочно» (див.: Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.15).
128. Николайчик Ф.Д. Город Кременчуг. – С.44.
129. Бантыш-Каменский Д.И. Источники малороссийской истории. – Ч.І. – C.147.
130. Николайчик Ф.Д. Город Кременчуг. – С.44.