Тіні Чигирина
Вирський Д.С.
Перманентні військові дії тривали ще два роки, причому кременчуцьке узбережжя Дніпра стало, власне, лінією фронту. Тут стало перебувають «війська швидкого реагування» Гетьманщини – охотницькі полки: компанійці (кіннота) та сердюки (піхота). У січні 1679 р. військо Ю.Хмельницького, основну частину якого складали татарські підрозділи, починає вторгнення на Лівобережжя в районі Сули (загалом з Хмельницьким було 700 чоловік і ще якесь число з його родичем П.Яненком-Хмельницьким). Загони Юрася (рухались від переправи поблизу Черкас) захопили Вереміївку [209], Чигирин-Діброву, Городище, Жовнин, звідки вивели понад 3 тис. полонених для осадження знелюднілих околиць Чигирина [210]. Далі посунули в бік Лукомля, де, здається був тоді центр правобережно-«чигиринської» еміграції. До неї, передусім, Ю.Хмельницький та калга-султан писали в Лукомль з вимогою віддати «звиклое послушенство» [211]. Утім, сил компанійців та місцевих полків виявилось досить, аби швидко зліквідувати цей останній наступ Хмельниченка.
Емігранти-правобережці, здається, плекали надію на створення у Чигирин-Діброві бази «реконкісти», такого собі «Нового Чигирина». Тутешні мешканці навіть почали зведення фортечних укріплень, але лубенський полковник Максим Ілляшенко доносив 23 листопада 1679 р. І.Самойловичу, що заборонив укріплення цього «узбережного» містечка, запропонувавши місцевим мешканцям ховатись за стінами «континентальних» (і більш контрольованих з Батурина) Лукомля та Лубен [212]. У питанні наскільки це рішення полковника було самостійним (натхненим вірогідним новим зимовим наскоком Орди), можна і засумніватися, адже не виключено, що сам гетьман побоювався (і як врешті-решт з’ясувалось небезпідставно) згуртування екс-чигиринців.
На Кременчуччині, що і так весь час потерпала від наближеності до театру воєнних дій, особливо відгукнулось вторгнення кримського хана на Слобідську Україну в 1680 р. [213], яке зачепило і Гетьманщину. Окремий татарський загін («первая чата») на початку лютого переправився в Максимівці проти Городища та пішов гуляти понад річками Пслом і Хоролом [214] (загін цей знешкодили компанійці І.Новицького в купі з козаками лубенського полковника М.Ілляшенка [215]).
Трохи згодом (Самойлович писав Новицькому про це 25 лютого 1680 р.) близько півтори сотні татар (у листі мовиться про 300 коней «удвоконь») від Хмельниченка з’явилися проти Кременчука, розвідуючи про те, як ведуться справи в основного ханського війська. З’ясувавши, що через відлигу форсування Дніпра ускладнилося, вони повернули назад. Дорогою вони наштовхнулися в Крилові на «болоховцов Кременчуцьких», яких кільканадцять чоловік безпечно «з добычею» додому поверталося. Татари «значне одных поранили, а другие ледво отбилися от них поганцов» [216].
На початку лютого 1680 р. чигирин-дібровці впіймали під містом черемиса з 400-кінного загону немирівських татар та кам’янецьких черемисів, що планував вторгнення на терени Переяславського полку. Компанійці І.Новицького поспішили за ними услід [217]. Вірогідно, в період з літа 1680 до червня 1681 рр. у Чигирині перебував Ю.Хмельницький [218], утім якихось зрушень у житті краю в зв’язку з цим непомітно.
Безславний кінець Хмельниченка у 1681 р. привів на роль володаря підтурецької України молдавського господаря Іоанна Дуку, який перед тим відіграв значну роль при укладанні російсько-турецького мирного договору [219]. Маючи матеріальну базу в Молдові, господар-гетьман досить жваво заходився відбудовувати традиційний козацький уклад на Правобережжі (особливо успішно відроджувалась Наддністрянщина). Його представники – Ян (Іван) Дрешнич (Драгинич) (наказний гетьман) та Ян (Іван) Білевич [220] – відроджують українські полки. Зокрема, полковником чигиринським стає Уманець (за іншими вістками Гримбашевський або Крембашевський) [221].
Молдавські універсали та запрошення на «слободи» викликали живий відгук у насильно зігнаних на Лівобережжя українців-правобережців. Нова адміністрація була не від того, аби вряди-годи наслідувати досвід «згонів» І.Самойловича уже щодо українського Лівобережжя та Слобожанщини (відомо принаймні про два загони-згонники, вислані чигиринським полковником Уманцем) [222].
Самойлович, природно, вороже поставився до таких планів (можливості ж для силового вирішення проблеми у молдаван були досить обмежені). Здається, саме тоді звернуто увагу на створення постійного (чи майже постійного) форпосту компанійців І.Новицького на дніпровому узбережжі. Ним і стає Чигирин-Діброва, де з 1682 р. перебуває як не сам компанійський полковник, так його осавул [223], якому гетьман пише «жебы могл мети в руках своих побережье, и жебы не леновался проезджати до Городища и до Кременчука, для догляду статечного житья обывателей, пригрожаючи старшине городовой, жебы оные кождого з жителей своих человека мели на своих очах» [224].
Ситуація на Правобережжі змінилась після славнозвісної поразки турків під Віднем 1683 р. Польський король Ян ІІІ Собеський продовжував вести бойові дії з Туреччиною та прагнув залучити на свій бік правобережне козацтво. Останнє також було не від того, аби порозумітись з Річчю Посполитою. Відтак, останній великий «роман» козаків з ляхами тривав до смерті Я.Собеського у 1696 р.
У той самий час Самойлович воліє зустрічати ворога за межею сталих поселень і робить кроки аби закріпитися на правому березі вздовж Дніпра від Києва до Тясмина (бажання ефективно протидіяти втечам на Правобережжя також підштовхувало до цього) [225]. Зокрема, компанійці час від часу висуваються на рубіж Тясмину аж під Чигирин (як це було, наприклад, у березні 1685 р. [226]). Завдяки зусиллям Самойловича питання правобережної смуги Подніпров’я (від Стайок до Тясмина) залишилось у тексті російсько-польського «Вічного миру» 1686 р. сформульованим доволі неясно, що дозволяло гетьману продовжувати претендувати на зверхність щодо неї [227].
Цікавою є вістка з 8 жовтня 1685 р. про те, що Переволочна вважалась тоді «розмінним місцем» для українсько-російських та татарсько-турецьких полоняників [228]. То є нова згадка ознак стратегічності цього містечка, що стане таким помітним у подальшій історії Гетьманщини.
Взагалі, період кінця 1670-х – 1680-х рр. є одним із самих темних на Кременчуччині. Лишилося обмаль свідчень, як Кременчук пережив цю сумну годину, здається, місто роками стояло напівпустим, даючи такий-сякий прихисток лише козацьким сторожам на Дніпрі, перехожим запорожцям та біженцям з Правобережжя.
Серед останніх були, зокрема, роди сподвижників Дорошенка Петрановські (нащадки полковника чигиринського Федора Петрановського) [229], Білаші (Іван Білаш – сотник чигиринський) [230] та Болюбаші [231], що осіли в Чигирин-Діброві [232]. У Потоки перебрались Волевачі [233], у Власівці 1690 р. є «люди зацные Стецко Махно, Лаврен Димиденко [234], жители бувшие Чегиринскиі, а теперь Уласовские» [235], у Городищі на початку ХVІІІ ст. відомі вірогідні родичі «гетьманів на годину» П.Суховієнка та С.Опари (козаки реєстру 1712 р. Яцько Суховієнко та Лаврін Опара [236]). В Кременчуці як сотенний «товариш» у 1699 р. згаданий екс-чигиринець Пилип Марченко [237], який купив пасіку на Правобережжі у такої самої «жительки прежней чигринской, а потом кременчуцкой» Оришки Тунчихи [238].
Не менше були пов’язані з правобережними емігрантами й Апостоли, які висунулись по Першій громадянській війні (Виговського-Пушкаря) та майже змонополізували в своєму роду пернач миргородських полковників [Павло Охрімович Апостол – з колишніх військових клієнтів Я.Вишневецького, фіксується у Миргородському полку ще в реєстрі 1649 р. (Апостолів вважалися вихідцями з Молдови, не виключено то був зволошений грецький рід), потім був хомутецьким сотником (1658 р.). 1659-1660 рр. гадяцький полковник і наказний гетьман, 1660 р. водночас ще і миргородський полковник, згодом виступав на боці правобережних гетьманів (див. вище його кременчуцький епізод з 1665 р.). Полковником миргородським П.Апостол обирався також 1671-1673 та 1676-1678 рр. Крім нього як миргородські полковники відомі Дем’ян Постоленко (Апостол) у 1664 р. та Григорій Постоленко (Апостол) – 1668 р.]. Племінник («сестринець») Павла Охрімовича Апостола – Максим – був крилівським сотником (1672 р. їздив до Криму як посланець Дорошенка) [239], з ним напевно пов’язані знані пізніше маєтності Апостолів у Крилові.
Той самий Павло Апостол (знаний ще як Щуровський) став у 1680-х рр. однією з провідних фігур козацької реконкісти на Правобережжі [240] (брав участь у віденському поході короля Яна ІІІ Собеського 1683 р. [241], був нобілітований, 1687 р. його козаки хазяйнували у Брагінській волості на Брацлавщині, а восени 1691 р. він страчений за наказом С.Палія) [242].
Тим часом Данило Апостол, син вищезгаданого Павла Охрімовича, завершував територіальне оформлення Миргород-ського полку (здобув полковницький пернач у 1683 р.), з відсуненням далі на південь зони контролю Полтавського полку на Кременчуччині [243]. Згодом він переносить полковий центр у сусідні з Миргородом Сорочинці. У реєстрі особистої «корогви дворянської» за 1722 р. цього непересічного миргородського полковника зустрічаємо знайомі прізвища Богуна, Сербина, Івановичів, Черкаса, Волошиних та ін. [244].
Загалом така значна концентрація «чигиринців» на Кременчуччині пояснює ключове значення цієї території у спробах відновити правобережне козацтво наприкінці ХVII – на початку XVIII ст. Пізніший druck nach Westen, «натиск на Захід» миргородської колонізації Правобережжя також великою мірою завдячував саме цій обставині.
Зрештою Росія, Туреччина і Кримський ханат у січні 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир’я строком на 20 років. За ним кордон між московськими й турецькими володіннями пролягав по Дніпру, однак землі аж до Південного Бугу (тобто спірна територія колишніх Дорошенкових володінь) мусили лишатися незаселеними. Коли ж через п’ять років (у 1686 р.) Вічний мир уклали між собою вже Росія і Польща, спрямовуючи його проти Стамбула, то обидві держави ще раз визнали за доцільне залишити й надалі порожньою багатостраждальну Дорошенкову смугу між Києвом і Чигирином [245]. Таким чином, як підсумовує Н.Яковенко, наприкінці XVII ст. три великі держави розв’язали вузол суперечок довкола Козацької України, санкціонувавши створення штучної пустелі на землі, котру ще недавно називали краєм, що плине молоком і медом246.
Так завершилася Руїна. Епілогом її стало падіння на Лівобережній Україні влади гетьмана І.Самойловича, якого українські сучасники вважали (очевидно, перебільшуючи його провину) головним винуватцем трагедії Правобережжя, а росіяни бажали зробити «козлом відпущення» за невдалий похід на татар у 1687 році, ініційований і очолений фаворитом царівни Софії князем Василем Голіциним. На Лівобережну Україну-Гетьманщину, залишок повнокровної Козацької держави, поволі надходив присмерк.
Примітки
209. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.155.
210. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. – С.323.
211. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – С.156-157.
212. Там само. – С.159.
213. Бантиш-Каменський Д.І. История Малой России… – С.315.
214. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.162.
215. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. – С.332.
216. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.163 (першоджерело див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14104). М.Ткаченко трактував цей випадок як напад на «кременчуцьких купців» (див.: Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С.77), утім, навряд чи можна людей, що повертаються із «здобиччю» вважати торгівцями. Болоховці (болоховники) то діалектна назва мисливців (другий варіант пояснення пов’язаний з топонімом Болохів, відомим на Волині, але він маловірогідний) (див. коментарі до: Реєстр Війська Запорозького 1649 р. – С.530). Отже, мова йде про звичайну групу уходників.
217. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.164-165, 172-173.
218. Чухліб Т. Вказ. праця. – С.231.
219. Новітні дані про гетьманат Г.Дуки див.: Чухліб Т. Вказ. праця. – С.256-274 (підрозділ 13. ««Господарювання» в Україні ставленика Порти молдавського князя Г.Дуки»).
220. Здається, він починав свою кар’єру ще у П.Дорошенка (див. згадку з 24.ІІІ.1676 р.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.597).
221. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – С.167-168. Чухліб Т. Вказ. праця. – С.268.
222. Чухліб Т. Вказ. праця. – С.270.
223. Спочатку це був Іван Максимович, у 1690 р.(?) його змінює Іван Рубан.
224. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – С.172-173. 26.ІХ.1689 р. осавул полку Новицького Іван Максимович слав вісті своєму полковнику й із значно південнішого пункту, з гирла Переволочі (Там само. – С.196).
225. Чухліб Т. Вказ. праця. – С.297.
226. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – С.182.
227. Чухліб Т. Вказ. праця. – С.300-301.
228. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – С.186-189.
229. Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад правобережних полків… – С.21-22,28.
230. Там само. – С.28.
231. Після жовтня 1677 р., коли Сидір Болюбаш ще сидить у польській тюрмі у Жовкві, а його дружина в Чигирині звертається до гетьмана І.Скоропадського про допомогу в його звільнені (див.: Мицик Ю. З джерел до історії оборони Чигирина 1677 р. // Військово-історичний альманах. – 2002. – Число 2(5). – С.151,153). Болюбаші були первісно пов’язані з Брацлавщиною. Так брацлавський полковник-дорошенківець Федір Болюбаш 1675 р. був одним з очільників великої групи переселенців з Брацлавського та Торговицького полків, які на шляху до Лівобережжя були оточені й розгромлені кримською ордою та загонами поляків. Ф.Болюбаш тоді потрапив у полон (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – СПб., 1882. – С.243,282-283). Відомо, що у Ф.Болюбаша був брат, ним можливо і був вищезгаданий Сидір. Напевно сином брацлавського полковника був Іван Федорович Болюбаш, засновник сотницької династії з Чигирин-Діброви. Про правобережного полковника 1680-х рр. Булук-Башу (можливо це, той самий Сидір Болюбаш) див. нижче.
232. Саме завдяки емігрантам-«чигиринцям», напевно, Лубенський полк став найчисленнішим з полків Гетьманщини. За переписом 1729 р. тут налічувалось 12.685 козаків, проти 6.220 – у Полтавському та 4777 – в Миргородському (див.: Астряб М.Г. Население Малороссии по ревизиям 1729 и 1764 гг. – І (по ревизии 1729 г.). – С.61-62). І в 1764 р. він не втратив лідерства за числом козацького населення (див.: Там само. – ІІ (по ревизии 1764 г.) – С.63-64). Лише тут (з-поміж трьох південних полків – Лубенського, Миргородського та Полтавського) узбережні сотні (Лукомська та Чигирин-Дібровська) завжди згадуються відразу за столичними (Лубенськими та Горошинською), а відтак можна казати, що «чигиринці» стали справді карком цього полку.
233. 1719 р. Антін Волевач був потоцьким сотником (див.: Кривошея В.В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.46).
234. У 1693 р. Л.Димиденко згаданий вже як власівський сотенний отаман (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.161). Припускаю, що він був родичем Івану Демиденку, генеральному обозному (1666-1667.19.10-?) при гетьмані П.Дорошенко. З Л.Демиденко можливо пов’язане і заснування с.Демидівки (сучасний Кременчуцький р-н). Можливо також він має відношення до Василя Демиденка, який 1675 р. продав свій ґрунт у Богацькій сотні Лукашу Чикаленко (див. купчу: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58437 (622)).
235. Лазаревский А. Украинские исторические мелочи. – К., 1901. – С.4-5. Цікаво, що у Власівці знайшла прихисток і няня («мамка») двох дочок Б.Хмельницького, що була вдовою гайдука Великого гетьмана (в народі її досі кликали «Солдаткою»). Другим шлюбом вона була за власівським мешканцем Безпалим (в якому зв’язку він був з відомим суперником І.Виговського – І.Безпалим невідомо, пізніше під 1686 р. згаданий «житель уласовский» Герасим Безпаленко (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.129). Дружина, здається, і надихнула останнього на розкопки в Чигирині на місті двору Хмельницьких (то є, напевно, не єдиний випадок пошуків Богданових скарбів, що так будоражили уяву українців ще за часів Т.Шевченка) (див.: Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т.V. – C.192-193).
236. ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.101. – Арк.46зв.,47).
237. Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130.
238. Там само. – С.143.
239. Лазаревский А. Украинские исторические мелочи. – К., 1901. – С.31; засвідчив також як крилівський сотник купчу з 7.V.1671 р. див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.130.
240. Існує, зокрема, згадка про «Апостола» в оточенні Ю.Хмельницького в червні-липні 1678 р. (див.: Чухліб Т. Вказ. праця. – С.228; Źródła do posełstwa Jana Gnińskiego… – S.364).
241. Після нього польський уряд погодився на відродження правобережного козацтва, сподіваючись утримати його більш-менш у смузі т.зв. 6 «старих» козацьких полків («…коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясмином, понад Тикичем і коло Умані; але не на Поліссі, не в Житомирщині, не коло Овруча, не в добрах дідічних шляхетських…» – див.: Архив ЮЗР. – Т.2. – Ч.3. Акты о козаках (1679-1716). – К., 1868. – С.94).
242. Сергієнко Г.Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. – К., 1963. – С.55; Чухліб Т. Вказ. праця. – С.232-255 (підрозділ 12. Повернення правобережних гетьманів до сюзеренітету польських королів у останній чверті XVII ст.).
243. До 1687 р. в Миргородський полк відійшли Шишацька, Яреськівська, Білоцерківська, Остапівська, Говтвянська та Багачанська сотні (див.: Лятошинський М.В. Історичний нарис територіального складу Полтавщини… – С.204).
244. Кривошея В. Генеалогія українських полків… – С.257-258.
245. На відміну від Бахчисарайського перемир’я, позначеного в Україні всенародною радістю, Вічний мир 1686 р., що ставив хрест на надіях повернення Правобережжя і Західної України, не викликав ентузіазму, гетьман Самойлович навіть заборонив служити за мир вдячні служби по церквах (див.: Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.VIІ. – Т.13. – С.221; Т.XIV. – С.384). Стан «холодної війни» з поляками тривав до самого кінця ХVII ст. Сторони постійно обмінювались лазутчиками, а 1683 та 1690 рр. у Гетьманщині ловили і «зажигальщиків», які мали завдання палити тутешні укріплені міста (див.: Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.242-243).
246. Яковенко Н.М. Нарис… – С.224.