Выбор предводителя

Г.Ф.Квитка-Основьяненко

Дворянские выборы, часть первая, или
Выбор предводителя

Комедия в четырех действиях

Действующие лица

Петр Иванович Достойнов – предводитель уездного дворянства.

София Дмитриевна – жена его.

Памфил Сидорович Староплутов – дворянин, прибывший на выборы.

Настасья Трофимовна – жена его.

Анна Михайловна Тихина – племянница его.

Дмитрий Иванович Здравосудов, Василий Петрович Твердов, Тимофей Андреевич Правдухин, Матвей Степанович Моргушкин, Викентий Осипович Фалюшкин, Борис Самсонович Кожедралов, Андрон Парамонович Выжималов, Амельян Панкратьевич Забойкин, Прохор Еремеич Драчугин, Макар Макарыч Подтрусов – дворяне, прибывшие на выборы.

Клим Кузьмич Заправлялкин – поверенный Староплутова.

Надежка – служанка Тихиной.

Ерофеич, Трифоныч, Агафоныч и проч., и проч., человек десять дворян.

Митька – слуга Твердовой.

Слуги Староплутова, одетые в серые сертуки с голубыми и других цветов воротниками, цветные пояса сверх сертуков, головы острижены по-казацки, усы.

В третьем действии все дворяне в губернских мундирах. Действие в губернском городе.

Примітки

Друга редакція «Дворянских выборов» публікується вперше за автографом, який зберігається в ЦНБ АН УРСР: Дворянские выборы, часть первая, или Выбор предводителя. Комедия в четырех действиях. 1828. Автограф чистовий, текст комедії займає 1 – 130 с. рукопису, з наступної, 131 с., написаної відразу ж – ще до того, як просохло чорнило на попередній (на ній чітко відбилося завершальне слово «Конец»), подано своєрідно викладену історію комедії. Призначення цього пояснення, в якому не все можна беззастережно брати на віру, невідоме. Починається воно дивним твердженням, яке стосується взагалі п’єси: «Я не имел решительного намерения печатать этой комедии, а имел мысль, чтобы только знали о ней; полагая, что ее не позволят напечатать, я послал ее в Цензурный комитет». Однак у листі до С. Аксакова від 17 квітня 1829 р. Г. Квітка тільки жалкував, що дещо «поспешил» з публікацією першої частини; це посередньо підтверджує, що друкувати її він мав намір і здійснив його відразу ж після дозволу без додаткового доопрацювання. До того ж не логічно було звертатися з підозрілим у цензурному відношенні твором безпосередньо в цензурне пекло, якщо автор навіть не збирався публікувати його.

Наступне твердження про те, що п’єса начебто «без всякой выправки, из черновой тетради», без відома («за глазами») автора була кимось видрукувана, видає тенденцію Г. Квітки зняти з себе відповідальність за пред’явлені до першої редакції претензії. Дезавуюючи далі журнальні закиди, Г. Квітка наголошує на справді другорядних зауваженнях, фактично причіпках («дурная бумага», «некрасивый шрифт», «зачем комедия написана прозою, а не стихами»), дипломатично оминаючи при цьому звинувачення в тому, що комедія «оскорбляет все сословия дворян» і посягає на дворянські вибори – «благотворное учреждение мудрой государыни». Навівши повідомлення цензора Є. Ольдекопа про те, що заборона виставляти комедію іде від Миколи І, Квітка виставляв основною причиною заборони царську думку про надміру в п’єсі «пьянства», намагаючись відвернути увагу невідомого нам адресата від сатиричної спрямованості твору.

Далі Квітка наводить простору, на п’ять сторінок, виписку з відзиву «Московського телеграфа» (1829, № 9), в якому В. Ушаков намагався видати комедію ледве не за «благонамірений» твір. Таким чином, Квітка винахідливо спростував звинувачення, пред’явлені його комедії, твердженнями про недосконалість її, викликану начебто недоопрацьованістю тексту, опублікованого до того ж фактично поза його волею, продемонстрував відсутність «лихих намірів» і наприкінці цитати з В. Ушакова вказав:

«Затем следовало бы мне предложить вопросы:

1-й. Откуда я заимствовал характер действующих лиц и где слышал суждения, подобные изложенным в комедии? – и 2-й. С какой целью писал я эту комедию?

Ответствую: характеры лиц и суждения их оставались у меня в памяти от старинных рассказов о происходившем в разных губерниях. А писал в 1828-м году, полагая, наверное, что наступит же и 1831-й год».

На цьому пояснення закінчується: нижче тексту у вигляді прикінцевої віньєтки-відбивки зроблено дві риски – товщу і тоншу, як свідчення вичерпаності пояснення, принаймні, в першому варіанті, хоч певна незавершеність його очевидна. Усвідомлення нереальності нового видання комедії спонукало Квітку облишити своє марне пояснення.

Датування автографа досить плутане: на титулі виставлено 1828 рік, у поясненні теж твердиться, що комедія писана саме тоді.

У прикінцевому реченні пояснення спочатку стояли крапки, згодом на початку рядка цих крапок дописано «1831-й год». Перша згадка про доопрацювання «Дворянских выборов» міститься в листі до С. Аксакова від 7 лютого 1831 р.: Квітка писав, що, сподіваючись на успішне поширення другої частини комедії, він «уже принялся было за перемывку 1-й части, чтобы по времени издать их вместе еще с чем-нибудь… Но теперь надобно отложить затеи до будущего». Вдруге мова про «Дворянские выборы» зайшла наприкінці 1836 р., коли М. Щепкін, у пошуках комедії для бенефісу, згадав про заборонений твір Квітки і через П. Нащокіна звернувся до О. С. Пушкіна за допомогою здобути дозвіл хоча б на одну виставу [див.: Пушкин А. С. Полн. собр. соч., т. 16. М. – Л., 1949, с. 212]. Але Пушкіна через місяць не стало, і в бенефіс Щепкіна 19 лютого 1837 р. були виставлені драма К. Бахтуріна «Козьма Рощін, рязанський розбійник» і водевіль Ф. Коні «Дівчина-гусар».

Про намір М. Щепкіна поставити заборонену комедію С. Аксаков повідомив письменника. Квітка у відповідь писав 12 грудня 1836 р.:

«О Двор[янских] выборах пора бы уже перестать и думать; и обстоятельства, и формы изменились. Скоро это будет такая старина, что не поверят, чтобы могло быть и подобное тому. Я прибавил еще одно действие в средине: пусть лежит для потомства» [Зубков С. Д. Г. Ф. Квітка і С. Т. Аксаков. – «Радянське літературознавство», 1972, № 1, с. 77].

Справді, друга редакція «Дворянских выборов» за життя письменника лишалася невідомою сучасникам. На звороті титулу автографа є напис І. Срезневського: «Рукопись эта досталась мне от супруги покойного Григория Федоровича – Анны Григорьевны. Она подарила мне ее скоро после смерти Г. Ф. в августе 1843 года. С начала до конца рукопись писана самим покойником».

Нова редакція «Дворянских выборов» має подвійний характер, зумовлений її призначенням. З одного боку. Квітка дбає про цензурний дозвіл виставляти комедію, а для цього неминуче треба було дещо нейтралізувати її сатиричний струмінь. З другого боку, доопрацьовуючи п’єсу, він не міг цілком поступитися правдою життя, тому окремі сцени виявились навіть досконалішими й набули більшої викривальної сили. Досить штучною виявилася нова, друга дія, покликана переконати цензуру та видавців у добрих намірах автора, а вище начальство – в його безперечній благонадійності.

У п’єсі з’явилися нові персонажі: предводитель повітового дворянства Петро Іванович Достойнов (в першій редакції він тільки згадувався) та його дружина Софія Дмитрівна – подружка Тихіної по інституту; дворяни Правдухін, Моргушкін і Фалюшкін, які прибули на вибори. Внесено відповідні часові корективи (замість «война была в сем лете» вказано «в прошлом лете» і т. п.), дещо уточнено, хоч і не завжди вдало, мову персонажів, посилено канцелярський антураж у сентенціях Заправлялкіна.

Певний інтерес становлять нові персонажі, зокрема образ Правдухіна. Це – нове явище в драматургії Квітки, його кредо – говорити всім правду прямо в вічі: «Ты делаешь дурно, вредно, бесчестно», наївно сподіваючись таким способом досягти того, що «староплутовы и подобные им будут всеми осмеяны, презрены и, устыдясь выставки своих деяний, скроются навсегда и очистят от себя наше общество». Сконструйований драматургом від початку до кінця Правдухін засвідчував його марні пошуки позитивного героя – доброчесника серед дворянства. Зате образ Фалюшкіна – вщент розореного поміщика, жебрака у дворянстві, який від колиски звик до паразитичного існування і. здираючи останню шкуру з своїх нещасних семи «душ», ніяк не може прожити на злуплене, а тому й приїхав на вибори «поискать местечка», – цілком життєвий. Цей моторошний тип, набагато страшніший навіть за Староплутова і Кожедралова, готовий на все.

В новій редакції Квітка не утримався, щоб не натякнути на закид Миколи І про те, що в п’єсі, мовляв, «слишком много пьянства», та не поіронізувати з окремих зауважень «Московского телеграфа» (1829, № 5) в рецензії на першу редакцію «Дворянских выборов» (див. 5-ту яву III дії).

При редагуванні трапляються менш вдалі зміни, а то й відчутні втрати. Загалом друга редакція «Дворянских выборов», незважаючи на окремі знахідки й доповнення, не стала досконалішою. Примара цензурної заборони тяжіла над автором і стримувала його поривання. Якщо навіть перша редакція дещо грішила щодо сценічності, то додана II дія погіршила її. До того ж вона багато в чому применшила гостроту п’єси, наголошуючи на нетиповості зображених явищ та відносячи їх до далекого минулого, вже начебто перейденого суспільством, внаслідок чого сцени з Моргушкіним, вдалі самі по собі, видаються суперечливими. Цікаво задуманий образ Фалюшкіна не знайшов логічного завершення, а образ Правдухіна так і лишився нездійсненною спробою віднайти новий тип дворянина. Незначними уточненнями тексту Квітка загострив деякі образи, але єдність твору була порушена зайвою в драматичному творі деталізацією, в чому виявився хист прозаїка, не обмеженого сценічним часом та іншими вимогами жанру. Тому основним текстом «Дворянских выборов», безперечно, й надалі лишається перша, публікована за життя автора редакція: саме вона стала літературним явищем для свого часу, саме навколо неї розгорнулася важлива для ролі літератури дискусія і боротьба. Друга редакція – цікавий історико-літературний документ, важливий для осмислення творчості визначного письменника.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 1, с. 382 – 468.