Мертвець

Юрій Федькович

Die Todten reiten schnell.

Bürger.

Кохайтеся, чорнобриві,

Да не з умерлими,

Бо кохання вже немає

В глибокій могилі.

Інші ряди на сім світі,

Інші ряди в ямі;

Не пукайте ж, мої сизі,

У ту чорну браму,

Щоб і вам так не довелось

Затратити душу,

Як тій моїй безталанній

Сердешній Марусі,

Що вам хочу розказувать…

А мушу сказати,

Хоть не дуже і цікаве, –

Слухайте ж, дівчата!

Полюбила чорнобрива

Легіня дівчина;

Пішов з військом в Італію,

Там його убили.

А в’на блудить, світом нудить,

У богів питає,

Чи побачить того ще раз,

Що вірне кохає?

На що здались чорні очі,

Мальовані брови,

Коли ні з ким поділити

Серце на розмові?

Без милого світ як скеля

Студена німіє,

А милого щире слово

Як сонце загріє,

І то серце схороване

Як медом напоїть!

Одно слово з усток любих –

Все лихо загоїть.

Один погляд з очей милих –

Чого ж більше й треба?

Без милого світ як пекло.

А з милим як небо.

Зійде було тихий місяць,

Вечірняя зоря,

А в’ни собі вже в садочку

На любій розмові.

По садочку собі ходя,

За ручки ся водя;

Він дивиться на милої

Рожеву уроду,

А в’на ягідки збирає,

Милого годує,

Та обоє розмовляють,

Як жить вони будуть,

Як вороги засмутяться –

Як будуть щасливі!

А та доля незичлива

Уже й за плечима

Гострить свої чорні ножі…

Що ж робити мусим!

О Боже наш поправедний,

Не прав у нас душу,

Коли її затратимо

З великого горя!

Доле наша нещаслива –

Доле наша доле!

Вже Маруся заручена

Дружки прибирає,

У барвінку собі ходить,

З ненькою ся радить, –

Аж тут впала вербецирка

Як та стріла з неба!

Мабуть тобі, Марусечко.

Дружок вже не треба!

Бо йде Василь твій білявий,

Да не кучерявий,

А вже іде острижений,

У цісарській барві,

У доломані гусарському,

У срібних острогах!

Як уздріла чорнобрива,

Так пала до долу.

А на дворі уже й коник

Під срібним сідельцем.

Здоймив милу, поцілував –

«Здорова будь, серце.

Та у тугу не вдавайся!

Все в Бога надія!

Коли вийду – звінчаємось,

А коли не вийду», –

Не доказав, серце стялось,

Серденько ломилось!…

Вибіг з хати – коник тупнув –

Курява здоймилась…

Тільки долі козакові,

Що широке поле,

Да сльозами зрошеная

Цісарська дорога!

Минув і рік, минув другий –

Не вертає милий,

А ті люди недобрії

Усяко судили.

Один каже, що убили,

А другий вже знає,

Що він з другов покохався,

Там і повінчаєсь.

А Маруся пропадає!

Коби вона знала.

Що покинув її милий, –

В’на б зілля достала,

Щоб і собі забувати!…

«Він мя не покинув!

А загинув мій миленький,

То і я загину!»…

Доки стало людям суду,

Доки стало злості,

А тим часом з Італії

Прийшов лист на пошті,

Що убили під Новарров!…

О Боже наш світе,

Ти нас создав на сім світі,

Ми всі твої діти, –

За віщо ж нас так карати?…

Марусю! Марусю!

Не вбивайся так гореньком,

Бо загубиш душу,

Та й милого не достанеш!

Що впало – пропало!

Ні кохання, ні ридання,

Ні дівочі жалі

Не видеруть із могили…

«Василю, Василю,

Коби-сь мені хоть приснився,

Ти мій чорнобривий,

Хоть на хвильку, на годинку!

Я би не скучала!

Я би сонним твоїм видом

Душу напувала!

Прийди, прийди, ти мій світе,

З широкого поля!…

Доле моя нещаслива –

Доле моя, доле!»

Тане моя Марусечка,

Як свічечка тане.

А та стара її ненька –

Що на ню погляне,

Так заплаче! – «Доню, доню,

Єдина дитино,

Не гніви ти небесного!

Загинув, – загинув,

Не вернеться уже більше.

Не коротай віку!

Може тобі другу долю

Держить Бог на світі

Єще кращу! Марусечко,

Ти ж одна у мене!

Коли схочеш – звінчаю тя

Із лицарським сином.

Забудеться свіже горе –

Серденько загоїть».

«Нене моя, нене моя,

Ріднесенька моя,

Без Василя нема долі

В широкому світі.

Без Василя світ могила,

Де сонце не світить.

Без Василя нема й Бога!»

«Дитино, дитино,

Не зазивай його кари,

Він святий, єдиний,

Він лиш один у нас добрий!» –

«Хто, він добрий, мамо?

Чи я йому не молилась,

Чи служби не клала,

Чи скривдила кого в світі? –

Василю, Василю,

За що ж тебе, серце моє,

Трутив у могилу

Той неситий?… Серце моє

Убитий мій квіте,

Що ми йому завинили

На білому світі,

Недоброму тому Богу,

Кровавому кату!? ..

За що двоє душ на світі

Так страшно карати,

Так несказанно карати?…

Нене моя, нене,

Чо’ мя таку нещасливу

На світ народила,

На світ такий неправедний?…

Пішла б ся втопити, –

А за ним же хто заплаче?

Хто буде тужити

За сиротов безталанним,

Як мене не стане?…

Лиш я його на сім світі –

Я одна кохала,

І одна я тужитиму! –

О Боже ти, Боже,

Хоть віку ми не вкоротай!…

Не можу, не можу!»…

Оттак моя Марусечка

Воркує, сумує:

Що їй люди розважають, –

Мов їх і не чує.

Бо ті люди – от як люди!

Своєї говоря

Та ще гірше разя серце

Та колотя горе,

Та душечку убивають. –

А самі не знають,

Що коханню у розлуці

Поради не має.

У коханні одна рада:

Із милим розмова.

А ті люди – я їх знаю,

Знаю їх здорових:

Вони не йдуть порадити;

А йдуть надивиться,

Як то серденько убите

Під гореньком б’ється.

Оттак, моя Марусечко,

Оттак, моя зоре!

Чому ж, серце, не заплачеш,

Чому не даш волю

Тим слізонькам дрібнесеньким?

Тобі б легше було! –

Мале лихо, мале горе

І сльози утуля,

А велике – за велике!

Серце запікаться

Як у вогні, як на грані

Треба ‘му караться.

Процвітають у садочку

Черешні та вишні;

Як і вперед виходила,

Марусечка вийшла,

Да вже не до Василечка

На любу розмову!

Як стояла, так упала,

Дала горю волю!

«Василечку, голубочку,

Що ти, серце, дієш,

Що до свої Марусечки

Вже раз не приїдеш?

Нагнівався! – Василечку!

Кохання, Василю!

Оттут, серце, ми стояли,

Оттут говорили,

Оттут сто раз присягався,

Що вірне кохаєш!

Чому ж тепер свою милу

Нараз забуваєш?…

Хіба така з того світа

Далека дорога?

Хіба би ми не змістились

В могилі обоє?

Візьми мене, Василечку –

Візьми мене, серце!

Укриємося в домовині

Преданним коверцем…

Візьми мене, мій соколе!

А може нагнівавсь,

Що я така схорована,

Що я так змарніла?

Василечку, я процвіту

Як рожа у маю!…

Василечку, де ти, сизий?

Немає – немає!»…

Оттак моя Марусечка

Тужила, скучала;

А у ночі в опівночі,

Щоб мати не знала,

Пішла нишком до ворожки

Поради прохати.

«Бабусечко, голубочко,

Давай мені раду!

Давай, сиза! Не витерплю!

Зроби, нехай гину –

Або зроби, нехай прийде

Хоть лиш на годину

Мій єдиний з того світа,

Все лихо загоїть!

Бабусечко: як би знала

Ти горенько моє,

Ти б плакала надо мною

Старими очима!

Бабусечко, серце моє,

Чини що вже чиниш,

Нехай прийде мій миленький,

Нехай ’го побачу.

Нехай йому, серце, скажу,

Як я за ним плачу,

Як я світом білим нужу,

Як сміються люди,

Як вороги радуються!

Бабусечко люба,

Я ’го хочу побачити!»

«Доню моя, доню,

Я це можу учинити –

Але що потому,

Що потому з того буде –

Я сама не знаю!» –

«Нехай вітак Бог карає,

Як сам собі знав!

Я не дбаю!… Бабусечко,

Я хочу побачить

Василечка, життя моє

Уроду козачу».

Пішла баба та дзеркало

Унесла з комори,

А Марусю посадила

За стів на ослоні.

«Подивися, моя доню!

Що буде – не знаю,

А я піду та дружечок

Тобі позбираю,

Аби тебе нарядили

В зеленім віночку!

Да ще тобі оце кажу:

Розміркуйся, дочко,

Бо він прийде у гостину

З глухої могили,

Але потім…» – «Де він, де він,

Де мій сизокрилий?

Василечку!… бабусечко!» –

«Не квапся так, доню,

Ще буде час набутися! –

Чини ж мою волю:

Подивися у дзеркало!»

«Ох, темне, бабусю!?

«А як дружки повиходя –

Слухай же, Марусю,

Нічого ж у їх не питайся!

Чи чуєш, небого?»

Пішла стара, тузин свічок

Унесла воскових

На ліхтарях. «Світить, дочко?»

«Світи, сизокрила!

Що Господь дасть, тото й буде!»

Стара засвітила

Перший, другий, третій світич…

Що бачити мушу!

Виступили три дружечки

Чесати Марусю

З біленькими гребінцями –

Студені, студені,

Аж могилов від їх дише!…

А моя єдина

Марусечка ні пари з уст!

«Бабусечко, утко,

Чом до краю не доводиш? –

Хутко, сиза, хутко!

На що тільки хороводів?» –

«Бо так, доню, треба!» –

Знов три світичі воскові

Стара засвітила,

І знов стали три дружечки,

Принесли сорочку

Вишивану Марусечці,

І блюдо з віночком.

Наложили на голівку! –

«Бабусю кохана,

На що цеї комедії? –

Доводи до краю! –

Ох бабусю, бабусечко,

Чому вже мій милий

Не приходить, серце моє?…

О, я нещаслива,

Мабуть його не діждуся!»…

«Будеш, синку, будеш!

За маленьку хвилиночку

Він до тя прибуде.

Тільки стривай, моя доню:

Додай серцю сили!»…

Знов три світичі воскові

Стара засвітила,

І знов стали три дружечки

З весільним деревцем

Та з пшеничним короваєм.

«Бабусенько, серце,

А це на що? це весілля?»

«Весілля, голубко!»

«З моїм милим? – Василечку!

Бабусечко утко,

З Василечком повінчаюсь?

Покою мій, раю!…

Бабусечко, чого ж вижидаєш?

Доводи до краю!…

А я Бога проклинала,

Та тебе гнівила!…

Бабусечко, а красна я?

А я так тужила!

Мабуть зблідла на личеньку?» –

«Ні, моя єдина,

Ти як рожа процвітаєш!»

І знов засвітила

Три світичі чарівниця.

Три дружечки стали

Із шлюбними коверцями,

З білими мантами.

«Бабусечко, а де ж Василь?

Чого ж мня так нудиш?

Коли дружки позбирались,

Чому не прибуде

Мій молодий, мій князь любий?

Чи довго ще ждати?…

За що ж мене, бабусечко.

Так довго карати

Дожиданням, коли мене

Вже й так покарала

Божа воля… Бабусечко,

Чогось трути не дала

Напитися!… бабусечко!

Без часу загину!…

Прийди милий, прийди серце.

Принди, сизокрилий,

Хоче мене чарівниця

Убить дожиданням!..

Як би ти був, Василечку.

Ти моє кохання,

Ти би не дав поругаться

Над твойов Марусев!»…

«Тихо доню, тихо серце,

Це так бути мусить».

Тай дзеркалом тарах в землю

Із усеї сили!…

Тупнув поїзд на подвір’ю –

Нічниця завила,

Склянки в вікнах задзвеніли –

Відскочили двері –

Та й уходить – Боже, Боже!

Списать на папері

Таку красу несказанну!

«Василю, Василю!

А де ж ти ся так забарив,

Ти мій сизокрилий?…

А я плачу, літа трачу!…

Ні, я вже не плачу,

Василечку, серце моє,

Любий мій козаче!…

Чого ж мовчиш, не говориш?

Я твоя Маруся!…

Не пізнаєш?… Василечку! –

Що ж робити мушу!…

Соколе мій, придивися!…

Я мабуть змарніла? –

О Боже мій!… Василечку,

Я порум’янію,

Я знов стану яка була!

Васильку мій любий,

Ти не видиш, що я в вінку?

Підемо до шлюбу,

Мій ти орле сизокрилий, –

Піп нас повінчає! –

А чо’ в тебе, мій миленький,

Катанка кровава –

Ще й на грудях прострілена?

Я, милий, загою.

О милий мій, я вигою,

Кохання ти моє,

Тільки, серце, заговори!…

Не хоче, не хоче!…

То хоч, любий, подивися

Марусечці в очі!

Ох, як страшно!.. Василечку,

Боятися буду!…

Вже готові дружки мої?

О буде вже, буде,

Лишіть уже! Милий гнівний,

Що так забарилась!…

Ходім, серце Василечку,

Ходім, сизокрилий!»…

Встала моя Марусечка

До шлюбу убрана,

А дружечки по переду

З ярими свічками;

Марусечка у посліди

Ступає поволі,

Василь іде з Марусею,

Дивиться до долу,

Наче сонний! – «Василечку,

Говори зо мною –

З твоєю милою! – Василечку,

Я тебе ся бою –

Чо’ ти страшно так дивишся?…

Бабусю! – Не має!…

А отто хто, мій голубе,

Так страшно співає?

Це бояри? – Ох лишенько,

Які ж бо погані!»…

А бояри таку пісню

В ночі заспівали:

«Палай, палай, яре світло,

До самого долу,

Бо ми ведемо нову пару

До нового дому,

У гибльовану кватиру» –

«Василю, Василю,

Що вони оце співають?»

«В глибоку могилу.

Там є щастя, там є доля,

Там горя не має;

А що в світі вам осталось?…

Те, що закопають.

Тиран ходить у корунах,

То не кров як воду;

Пан з не-пана дере шкуру

Та чваниться родом;

Піп продає кров Христову

Та купує села, –

А де вони поділися? –

Могила покрила.

А там рівно, а там вільно,

Там кожний за брата:

Як і цісар в адамашках,

Так старець у латах.

Народиться дитя у світ

Умите сльозою,

Толочить ‘го лиха доля

Тяжкою ногою.

А де серденько загоїть?

Там, де закопають!

По перший раз у могилі

Сльози обсихають;

По перший раз утомлене

Серденько спочине;

По перший раз народишся,

Як ляжеш в могилу.

Ні розлуки, ні розпуки

Ні горя, ні болю…

Гори, гори, яре світло,

До самого долу!»

Оттак чорні боярини

Ідучи співали,

А тут разом і сперлися,

Як чорна хмара,

Над ямою страшнов, страшнов!…

«Бабусю, бабусю!

Василечку, що ти робиш?…

Прости, Боже, душу,

Що кохання я не знала

Престрашної долі!»…

Не кохайтесь, мої сизі,

З мерцями ніколи!

Примітки

Друк. Поезії, Коломия 1867, вип. І, стор. 3 – 25.

Die Todten reiten schnell – рядок з балади Готфріда Августа Бюргера (1747 – 1794) «». (1774 р.).

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 211 – 225.