Рожа (1)
Юрій Федькович
Ілашеви Хрестикови з Великого Кучурова на поклін
Той клониться сріблом, злотом –
Той пишнім сонетом,
А у мене сіромахи
Гарно поклонитись
Немає, чого би треба
Така моя доля!
Та чур же їм з їх золотом!
А я, бач, поволі
І змайструю два-три вірші –
Усе гаразд буде!
Мій товариш, мій друг перший,
Єдиний та любий
І те прийме за золото,
Коли ’го не маю!
Привітай же оцю думку
З рожевого гаю,
Та спом’яни Горденчука,
Як рідного брата!
Боже, Боже, як то легко
Горе забувати,
Коли було з ким ділити!
Поділиш – забудеш!…
О брате мій незабутий,
Військовий мій друже!
Мені банно за тим горем,
За тим старим лихом,
Що ми разом його приймали –
Хоть лихо, та тихо!
Мені банно за ним, друже!
Як би прийшло в гості,
За стіл би ’го я посадив
В хатах на помості,
Ще й вишником почастував –
Тебе ради, брате!
Бо ми його нараз вчили,
То лихо клапаєте,
Таки й гарно поповчили…
Така наша доля! –
Біда біді, а гарному
Гаразд до окола!
Warum sind denn die Rosen so blass,
О sprich, mein Lieb, warum?
Heine.
Три чверті року в’ни кохались,
Її з старим царем звінчали
А він не міг так понехають –
Прийшов у гай ся попрощать
3 свойов голубков сизокрилов.
А в’ни го в гаю і убили,
У гаю і вірлам лишили –
Чого ж вам, браття, більше й знать!
Не калина в темнім гаю
Землю укриває,
А цариця киянею
Могилу копає.
І могилу укопала,
Й китайку здоймила:
«Прощай, друже несуджений,
Прощай, ти мій милий!
Не судилось в парі жити –
Така наша, доля!…
Я не плачу, я не тужу.
Серце, за тобою, –
Завелика моя страта,
Щоб виллять сльозами!…
Цілий мій світ, ціле життя
Оттут я ховаю
В оцю яму!… і не плачу!…
Я борзо забуду!
Своє горе, свою долю
Не покажу людям,
Щоб і вони не утерли
Поганії очі!…
Сама тебе я любила,
Сама тужить хочу,
Життя моє, за тобою…
Прощай, мій козаче!…
Я не прийду відвідати,
Аж в неділю в ранці,
Щоб квітами обсипати
Криваву могилу!…
Спочивай же мій ти друже,
Доки й я спочину!»
І цариця муравою
Могилу укрила,
І дві божі неділеньці
Вквітчати ходила.
А у третю – як і пішла,
Так і не вертала!
Сумна сумна, ніби п’яна
В гаю промовляла:
«Зелена, студена
могило моя!
Не дрібними слізоньками
поливаная!
Не тугами-жалощами
вжалованая,
А стрілецьков серця кров’ю
мальованая!
Усю мою щастя-долю
укрила єси!
Тепер же мене, студена,
під землю пусти,
Або зрости мене рожев
в його головах!
А щоб люди не ходили,
де милий мій ляг,
Зроби мені, студеная,
колючі глоги,
Най не топчуть мого пана
тяжкі вороги!» –
І як просила, так і сталось. –
З-за гаю сонечко здіймалось,
У гаю явірця хитав,
А в’на вже рожев процвітала,
Могилу глогом укривала –
А цар цвітам ся дивував…
Примітки
Друк. Поезії. Коломия 1867, вип. II, с. 55 – 62.
Warum sind denn… – перші рядки 23-го «Ліричного інтермеццо» (1822) з «Книги пісень» Г. Гейне (1797 – 1856). У перекладі Лесі Українки:
Скажи, моя люба, мені?
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 240 – 243.