На могилі
Юрій Федькович
Варіанти тексту
|
||
званого мого брата Михайла Дучака у Заставні
«Чого мовчить він, як могила? –
Усі жовнярі камраття говорили, –
«Чого він плаче уночі,
Чого, на стойні стойці стоячи,
Скитається, як морська хвиля?
Хіба ми всі єму немилі?
Нехай же сам собі мовчить!..»
І скеля висока, і море глибоке,
І гордий Венедик – всьо спить,
Лиш бранець в касарні високо-високо,
Високо в віконці сидить.
І як то човенце без зорі без китви, весельця
Та буря туряє, мете,
Так думка полоха покраяне зарізане серце,
Терновий вінець му плете:
«Чи ж перебреду я то солоне море,
Чи тут мене срібними вб’ють?
Бувайте здорові ви, гуцульські гори, –
Тут гробом засипляють глинов присипють ох, тут!
А шовком голівку ніхто тут не зв’яже,
Чи прийде хто груди Ні груди не прийде укрить;
Хто ревне заплаче, хто серце покаже? –
Оден Хіба лиш орев засипить!
Коби-то хоть мати товариша свого,
Щоб душу студену нагріть!
Людей без рахуби, а серця й одного
Немає між ними, ох, ніт!»
І ревно заплакав некрут молодинький,
На руку голівку склонив,
Як море по скелях габа по морі, так билось серденько,
Князь-місяць за туром гонивсь,
Поховзся та й упав у море.
А ти так пишно, як та воля,
Стояв на стойні Перед касарнев уночі,
Касарську стойку стоячи,
І вислухавши всі Слухав єси отсі глаголи,
Собі І знов походжував поволі,
І тихо плакав ходячи.
«Ходім, брате-Горденчуку новобранче,
В новий сербський монастир
Да найдімо двох ченчиків
Читати пластир.
І будуть нам два ченчики
Псалтирю читать,
І будуть нас на утрені
В брати постригать;
І будуть нас на утрені
Перстнем ломать ломить, –
І будемо вовік віка,
Як рідні, два жить.
Ти у мені, я у тобі –
Так будем тривать.
А щоб люди не казали –
Не будем казать.
І буде нам одна слава
І доля одна –
І підем ї пошукати
В неділю до дня…
В неділеньку ранесенько
Доля вставала,
А як стало на всеношне,
Вона купалась.
Купалася вона в морі
Да на камені,
А ми оба закралися,
Сукні забрали.
А вна за мнов загналася,
А я утікав,
А як убіг у церкову,
Піп нас повінчав.
У п’ятницю з райських дверей
Кровця да текла,
А в суботу наша доля
Проскури пекла.
А проскура покотилась –
Ми за нею йшли
Та до зорі вечірньої
На наніч зайшли.
А зіронька про місяця
У нас питала;
Ми не вміли оповісти –
Вона ридала плакала.
А шаблі нам поржавіли
Від єї сльози…
А ти, Іване святий за райськими,
Ти нам поможи!»
І як казали, так і сталось:
Пслатир і утреню наняли,
По таляру попові дали,
Аби їх перснем розламав
А як домів поодпущали –
Вони гарненько попрощались,
І тричі на рік обіцялись
Один у одного бувать.
«Чогось мені тяжко, чогось мені важко,
Чогось в мене серце болить;
В одно мені, любко-голубко, нанашко,
В одно мені брат мій братик ся снить.
І снить він мені ся в дворах на помості:
Новая світлиця, столи,
А поза столами весільнії гості –
Ох як в мене серце Ох, вайльо, як в серці болить!
А перед столами чотири бояри
У чорних киреях стоя, –
Ох, стали вни, стали, як чорнії хмари,
Нанашечко, утко моя!..
А він мід не носить, а він їх не просить, –
Ні оком не моргнуть, німі…
«Збирайся!» – гукнули, аж стіни здригнулись…
Нанашко, Ох, дайте водиці мені!
А другі під стіньми – все білими рижими кіньми –
Собі знов: «Рушаймо, вже ніч!»
«Ще писану хвильку, одну ще годинку…»
«Не можна, не можна, – пріч, пріч!»
І вхопили, кляті, насилу го з хати,
Помчались хто знає, куди;
Лиш чуть, як просився, як плакав, молився як бився…
Водиці, нанашко, води!
Нанашка мовчала, слівця не казала:
«Не плач ти, мій милий, не плач!
Я дам щось напиться – не буде вже сниться,
Я куплю ти в місті колач,
Лишень не плач ти, мій легіню!..»
А він опівночі в неділю
Без свічки коника сідлав,
Без свічки кармазин вбирав,
Без свічки При зорі з двору виїжджав.
Пішов товариша відвідать –
Нанашці й слова не сказав.
«Вийди, вийди, товаришу,
До мене на двір,
А що люди говорили,
Ти людям не вір.
Бо ті люди говорили,
Що зоря німа
Та що у нас в Чорногорі,
Як місяць сходив,
Наш отаман молоденький
У зброї ходив,
До місяця кривавії
Ручки обзирав,
А як зійшли косарики,
Він їх умивав.
І не міг він кривавії, молоденький,
Криваві умить,
А як зоря придивилась –
Забула світить.
А в У Києві під Лаврою
Там лірник сидів
Да аж вісім же він пісень
На ліру завів.
А як же він вісім пісень
На ліру заграв –
З найстаршої маковиці
Камінь ся зірвав;
Упав єму перед ноги,
Упав та й просив,
Щоб не співав вісім пісень, –
Звалит Урве монастир.
Три жовняри молоденькі
З обозу да йшли,
А Да й дівчину заручену
На лаві найшли.
«Ох, боже мій милосердний,
Коби вна жива,
Я би з нею покохався
Хоть рочок, хоть два».
«Ох, боже мій милосердний,
Коби вна жива,
Я би з нею повінчався
В неділю до дня».
Лиш той третій молоденький
Сказать не зумів:
Поцілував біле личко –
Упав та й умлів…
Укупці ж їх і поховали:
Єї у мирсі та в рукавах,
Золотий перстень на руці;
Єго в препишнім кресаці,
У кармазинах да у павах!
Отак обох і поховали
У калиновім байраці…
А я так щебечу, як пташка в калині,
Як ластє у маю, кую, –
Чому ж не виходиш, мій друже єдиний,
Чого я вже добу стою?
Чи, може, на мене нагнівався, брате,
Що я не в реченець прийшов?
Старая нанашка самая у хаті, –
Я, брате, рубав єї дров.
А може, ти думаш, що я без гостинців
Заїхав у твої двори?
Усім твоїм сестрам по павлянім пюрці,
А браттям топірці топори в дари;
Для тебе ж самого коня вороного
Із морського стада привів
Під срібним коверцем, в турецькім сідальці турецьким сідельцем, –
Поїдемо, брате, на Львів.
Лиш стань проти мене Лиш вийди стрічати, мій друже єдиний,
Єдина порадо моя!
Мій коник убився в землю моріг по коліна,
У твоїх вороях стоя.
Все тихо, все глухо – з покоїв ні слова;
Великий на мене це гнів.
Коли ж так нагнівавсь ти не ласкав – бувай же ми здоровий,
А я собі їду домів
Та й більше в тебе вже не буду.
«Аж на страшнім Христовім суді, –
Стала зозуленька кувать, –
Аж там він ме тебе вітать,
Твій щирий брат, твій брат єдиний,
Бо довелося в домовині
З царської муштри спочивать».
«Земле моя, нене моя,
Голубко моя,
Пахучими васильками
Майованая,
Дрібненькими слізоньками
Поливаная!
Ти вірного товариша
Узяла єси, –
Від вірного товариша
Поклін понеси.
І красно му уклонишся
Добрий вечір дай,
А як схоче серце спати,
Ти го не займай.
Із чирчиків та з ромену
Кубелце ’му Кубелечко звий,
Зозулиним синім пюрцем,
Як мати, укрий,
А з перстеня золотого
Забавочку дай,
Лебединим щебетанням
До сну му співай.
Співай єму, серце моє,
Про сонячний світ
Та як вишні красуються в садах красується
Ще й Той маковий цвіт;
І Да як рожа розвивалась стрільця кляла –
Ти, доле моя!
Як плакали товариші
В неділю до дня;
І як дівча на пречисту
По воду ішло,
І як воно, вертаючи,
Золот хрест найшло,
І як воно рано-рано
Личко вмивало
Ще й русою да косою
Єго втирало,
Да як воно чесалося
Білим гребінцем,
І Да як воно вінчалося
З нелюбим цвинтаря вінцем,
І як воно голівоньку
Клонило на стів;
І як місяць молоденький
За хмарою вмлів».
Отак єму співатимеш,
Рідна моя мати!
Отак, врешті, довелося,
Єдиний мій брате,
Заспівати! Боже, боже,
Да що вже й казати!..
Доводиться поволеньки
Усьо поховати,
Що у світі любе, миле.
Нехай і так буде!
Може, й мене на сім світі
Нечуй не забуде.
Не барися ж, чорний друже, –
Доста світом нудить,
Доста уже насміялись
Письменнії люде
З моїх сльозей віршованих
І кров’ю умитих!
Веди ж мене, тихий друже,
Туди, де би жити:
У могилу глибокую!
У могилі, може,
Як у тих аравських ночах,
Усьо понаходжу,
Що у світі було любе:
І добрії люде,
І ненечку ріднесеньку,
І батька-голуба,
І ті літа молодії –
Маковії квіти,
І ті сестри щебітливі –
Невиннії діти,
І тебе, ти, моя зоре,
Чорнявая Цоре,
Що-сь зоряла наді мною,
Як ранішня зоря
Місяцеві молодому
Зоряла – зомліла…
Там ми, серце, звінчаємось:
Досвіта в неділю
На всеношній повінчають…
Доле моя, доле!..
А ти, брате Михалику,
Брате мій, соколе,
В дружби підеш молодому.
«О боже мій милий!..
А може, нас попи твої
Так тільки дурили,
Що другий вік у могилі
І луччая доля?
Може, й нема, хто не знає!.. –
А правда ж, а воля,
А надія наша вічна?
Ні, боже ти, світе;
Ти праведний, ти живущий
Вовіки і віки,
А ми твої рідні діти!
Хіба сиротині
Вже не буде краща доля,
Як плакать під тином?
Примітки
Доклад. [Пояснення, додані Ю. Федьковичем]
Заставна є село наддністерського околу на Буковині.
Нанашка називається на Буковині матка від хресту (що до хресту тримала).
Друк. Поезії, Коломия 1867, вип. І, стор. 27 – 40. Назва в перводруку: «Туга на могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні». В основу отсього передруку ми поклали автограф самого Федьковича (власність тов. Руська Бесіда в Чернівцях), 5 окремих карток подовженої 8-ки, сірого паперу, записаних дрібним письмом. Сей автограф подає поезію з значними відмінами супроти першодруку. З винятком двох чи трьох випадків, де текст першодруку нам видався кращим, ми знесли варіанти першодруку в нотку, а надто поправили з автографу (не зазначаючи сього в нотах) правопису, яка в першодруку редакторами була підігнана до уживаної тоді в певних кругах схеми т.зв. кулішівки.
Яка редакція поеми раніша – чи друкована, чи та, яку подає автограф – не можемо сказати напевно, бо автограф без дати; та здається, що він таки пізніший і краще оброблений від друкованого тексту. Закінчення поеми (від слів «За хмарою вмлів») у автографі зовсім відмінне від друкованого і ми подаємо йо го тут в повні:
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 225 – 235.
Вперше надруковано у збірці «Поезії Юрія Городенчука-Федькови-ча», вий. 1, 1867, с 27 – 40, під назвою «Туга на могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні». Передруковуючи твір у Писаннях, І. Франко заголовок подав за автографом, виправив редакторські огріхи, навів, як додаток, відмінне від опублікованого й дещо слабше закінчення.
Із «5 окремих карток» автографа, яким користувався І. Фраико, в ІЛ зберігається лише одна: ф. 58, № 59.
Про М. Дучака Федькович у квітні 1864 р. писав Д. Танячкевичу:
«…Мігай Дучак, камрат мій незабутній, вийшов з війська додому. От що мені пише, сизий мій: «Коли хоч мене ще живого побачити, то приїжджай до мене, – я прийшов додому умирать».
М. Дучак помер у кінці 1864 – на початку 1865 р. Тоді й написано цю третю поезію про «званого брата» (перші дві – «До Михайла Дучака у славній Заставні» (1862) та «До М. Д.» (1863)).
У Києві під Лаврою там лірник сидів – Мова йде про Т. Шевченка. І. Франко зауважував, що до твору
«вплетена оригінальна концепція Федьковича про силу Шевченкової поезії… Оця концепція лірника, що своїм співом валить камінь із віковічних мурів і грозиться завалити цілу будову або й цілу Росію, появляється уперше в німецькій шаті («Gedichte», 1865), повторено з відмінами («Am Tscheremusch», 1882), а потім повторяється ще по-руськи в «Диких думах» і належить до тих улюблених Федьковичевих тем, які він раз у раз переробляв та переспівував на різні лади» [Франко І. Зібр. твопів. У 50-ти т., т. 33, с. 128].
Чорнявая Цора (Чора) – молода вродлива циганка, якій у юності симпатизував Ю. Федькович.
Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 528.