2. Ігор і Ярославна
Юрій Федькович
То не вітер, то не явір в княждворах хитає,
А то в князя, у старого, Ігор виростає,
У рицарство виростає молодий та гожий,
А з ним разом Ярославна, краща стократ-рожий.
Краща рожі, краща цвіту, що в садах леліє,
Гляне рицар на княгиню, мало не зомліє.
О, бих мав я, – каже, – зорі, й сам ще був зорею,
Я окув би ся в монество на і лебідь-шию!
О, бих мала я той місяць під уповня ясний,
Я б окути з нього дала щит єму прекрасний!
О, бих мав я всі жемчуги, що земля го родить,
Я би врінив дорожечки, де ї ніжка ходить!
О, бих мала райські шорця, Дойнину шириньку,
Я зладила би постільку білу білесеньку! –
Так то в’ни ся полюбили, що й сами не чули,
Та й на віщо було чути? в’ни щасливі були!
По садочку си гуляють – він на гуслях грає,
А вона ‘му з мірту й рожі все вінки сплітає.
Видиш, милий? – о, що красні!… як підем до дому
Уквітчу ти срібні тули, та й усі шеломи!
Нащо, сиза? – до шеломів квіточки не в’ються!
Ще підоздря тії слуги… вже і так сміються…
Най сміються пренедобрі! – це ж що незвичайно –
Я поскаржусь завтра батьку!… муть в’ни чути, най-но!
Твому батьку? – ох недобра!… що ти се говориш?
Я б відразу, як тут стою, скочив в синє море ж! –
Та й втонув бись?… Що, ти плачеш? Я ж це лиш жартую!
А! жартую!… жарту сего я не потребую!..
Йди! я гніваюсь на тебе!… Де ж я, душко, піду? –
Ще й питає! – батько ждати ме нас до обіду! –
А поїдеш так на лови? – Де? у ту діброву?
Там так темно!… та бо… що знов? чо’ так супиш брови?
Я ж поїду! – O, мій Боже!… ти бо як дитина!…
Як я кажу, що поїду… Бо ж не сердьсь, єдина! –
А, не сердься!… батько кажуть… Що вони казали? –
Що б казали?… але чо’ вни вчора ся сміяли?…
Вчора, кришко? А то з чого? З чого, моя мила?
Чи ж я знаю?… я в кросенцях, знай, шириньку шила…
Шовком, мила? – Відь що шовком!… так я й помилилась…
Помилилась? – Я ж не кажу?… Я таке нашила…
Що такого? – Я ж за сором бих не уповіла,
Бись і плакав!… але… зараз… що я то хотіла?…
Що, голубко? – А! вже знаю! – Чо ти, Ігор, вчора…
Що я вчора? – А учора, як вернув з собора…
Що-сь так думав? – Я? Не думав! Я не пам’ятаю…
А учора, як-сьте з батьком повернули з раю?
А! вже знаю! Це ж ми були в Даждбога контині –
Аж над морем? Чо ж ходили це ви до святині?
Були й браття? Гнівош? Благош? – Правда, сиза, були;
В’ни ж бо горді, не входили – отже ж і не чули,
Як той прастар, старесенький! – Знаю, милий знаю!
Що ж, мій сизий? – Угадай лиш! – Як же ж я вгадаю?
Він розказував про Долю… – Що ж казав про Долю?
От!… Це що ти? – Я до сонця Даждбога помолю!
Він є ліпший, як та Доля!… Правда, сизокрилий?…
Так вони все розмовляли, так вони любили.
Він Добрині уповів би, та гаразд не вміє.
В’на би батькові сказала – що ж, коли не сміє.
Тільки й сміє та уміє, що на ті шириньці
Шовком… то ж на ній малює серце при серденьці!
Так-то красно!… Ще і мирсов-золотом обводить!…
Все мисливця вишиває, як на лови ходить
Побережжям або бором, або темним лугом.
А стрільця тобі усього виведе жемчугом.
Так що так вже!… А княжевич дебрами гуляє,
Та і те лиш, те одне лиш він на думці має,
Як би ймити райську пташку в золоті силечка,
Бо вона ж ї так і любить, так їх до сердечка
Було й тулить!… Що стрільцеві аж ся вчинить горе! –
Може й диво? А на скелях-шпилях понад море
Процвітає сон-зіль квітка пречудесним цвітом.
Процвітала, та й гадала, що ніяким світом
Ї ніхто вже так високо там займать не буде…
Так про віщо ж у Прабога ті рицарські люди!?
Би лиш оленя гонили, та ті дикі кози?
О, княжевичів на тоє не создали Бози!
А на тоє їх создали, би в скляних тих скалах
Для княгинь тих рожетварих сон-зілля шукали.
Ігореві ж молодому того тільки й треба.
Бо він рад би, би ті скелі до самого неба
Досягали, ті cклянії та жемчужні скелі!
Аби там аж добувати сон-зіль своїй милій!
Примітки
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 480 – 483.