4. Ярослав і Олеш
Юрій Федькович
У Олеша теремах два престоли,
Два золоті, оба порфіром вкриті,
На них сидя праясні два соколи,
У білі кудрі як у сніг сповиті.
О, не соколи се, а дві се скелі,
І не дві скелі се, а два се други,
Що душі дві в одну в’ни душу злили,
Як в лук один би два жемчужні пруги.
Князь Олеш це, і Ярослав той славний,
Що золотим він Кієвом владіє;
Що той старий, а сей ще більше давній,
Буй кучер їх як срібен сніг леліє.
Отак сидя оба в’ни на престолі,
На їх чолі, як давні божі руни
Написані тяжков рукою долі,
Тяжкії думи, як Богів прамуни.
Вже вечоріє, Ярославе, брате!
Рече князь Олеш по великі хвилі;
Уже соколами нам не літати,
І в сонце пестись вже не стало сили.
І вже непитий в чаші мід чорніє,
Рука мечеві вірно вже не служить,
Вже підмогильний вітер мразом віє,
І Мерота той чорний ворон кружить.
Але Богів да будеть вічна воля!
Не нам святі закони їх судити,
А та неублагаємая доля
Як трощу тре хоть би й булатні щити.
Тому й велів синам я нашим, брате,
Се Ігорю, і Гнівошеві мому,
Оперед сей престол сегодне стати,
Бо їм обом не має буть окрому.
І в дружестві обом їм вік пробути,
Як ми єго пробули, мій ти брате,
Тому ж я їх і хочу упімнути,
Нім Мерот ще відойме слово злате. –
Сказав, махнув, князі два молодії
Ввійшли в терем, і вдарили поклони,
Один чолом, як з білої лелії,
А другий знов понурим як два скони.
У того меч у пояса сіяє,
Як Даждбога той меч, що з світла кутий,
А в сего знов вогнем увесь палає,
Неначе він у Пекола добутий.
Вклонилися княжевичі тай стали,
Один як жар, а другий цвіт лелії,
І на мечі ся ясні поспирали,
Як дуби два, два дуби молодії.
А Олеш князь здвигнув ті божі брові,
І на князів як ясним сонцем глянув:
Ну, рицарі, як дужі, як здорові? –
Що вижу? Чо’ мій Ігор так зів’янув?
Не гоже так, не гоже, мої діти!
Що доки Лель вам младість сіє з неба,
Не в Мерота долішний край глядіти,
А в Даждбога веселе око треба,
Як нам ся двом у нього заглядало!
Да що ж робить! Минуло, то й минуло!
Йому ж би то і сего світа стало.
Єсли би в нім нікого не відбуло?
Тому ж, сини, зладились ми в дорогу,
У Даждбога жемчужнії тереми,
І дякуєм найпаче же Прабогу,
Що добру лиш там славу два ведем ми.
А вас лишаемо на сему світі,
Аби і ви таку собі добули,
І в лавор Даждбога жемчужнім цвіті
За много літ до нас прибули.
Тому ж любітеся, як рідні браття,
Як ті вітці ся ваші два любпли!
Бо що варт меч, єсли без рукоятя,
Чи рукоять що без меча знов сили?
А меч да будь ваш народу сторожев,
Не катом! – О, се пам’ятайте, діти!
Меч має буть городам обгорожев,
І ворогам писати лиш завіти!
А щит ваш крий лиш ратая стодолю,
Тогди ж він і твердий як кремінь буде,
І у найтяжчі дні, в тяжку недолю,
Укриє й народа і ваші груди.
Однов руков світ Даждбог наш тримає,
А другов смерть і надгороду сіє:
Отак і князь тримати правду має.
Без ї він чирв, що світить, а не гріє.
Тому ж, як вічевий ти дзвін ударить,
Тогди там меч не має що робити,
Ані шелом там має подлогарить.
Найменше же гулять жемчужні щити.
Бо там лиш розум, мудрість лиш та воля
Давати мають князеві совіти:
Однакий там і князь і ратай з поля,
Душа одна, і всі Прабожі діти.
То й всім нехай однакі судясь суди!
Нам Даждбог не закрив долонев неба,
А розтворив на ввесь ‘го світ і люди, –
З Богів князям же приклад брати треба.
Тому й не будь ти каменем ніколи,
А будь бгачким та чистим тим булатом! –
Найлучший меч збігається на поли,
Твердий шолом здобя найм’ягшим златом.
Чужий жупан ніколи не загріє.
Ні хлем чужий ти наготу укриє:
Так той, що на батьків ся честь надіє,
Й за славою чужу могилу риє.
Тому старайсь ти слави сам добути,
Тогди ж вона і твоя буде слава! –
Чужу усе землев, могилов чути;
Чим свіжа, тим і пожитніша страва.
Замного розуму нема ні в кого,
Аби і як він мудрий звавсь на світі,
Да тих людий, що знають се, немного
Находиться на земському повіті.
Але дурний однако дурнем буде,
Хоть скрань єго в короні хай сіяє:
А мудрого ж бо почитають люди,
Хоть в нищий кут стола він засідає.
До друга ти дорога недалека,
Хоть навіть би на шпиль, на чорногору,
Але до ворога вона велика,
Хоть мешкав би і поуз твого двору.
Пуста, порожня хата пустков віє,
І кожному в’на на розтвір зіпає:
От так і з тим ся, діти мої, діє,
Що дружества він з кождим си шукає.
Тому й один тобі най друг лиш буде;
Сли твою тайну знають більш одного,
То знатимуть і всі і зараз люди;
Два други о одного вже замного.
Отак, сини, отак-то, мої чада!
Міркуйте ж си останні сі завіти,
Бо я іду у путь Дажбога Лада,
А то тяжка дорога, мої діти,
Бо в’на до Мерота провадить суду,
Де кожду лож беруть під гострі коси;
То лож і я казати вам не буду,
Як уста сі не знали ї і досі.
О Прабоже, оце ж моя й надія!…
Позволь ся вздріть в святих твоїх теремах,
Де щити твої вічну світлість сія,
А не у Пекола тих чорних зимах.
О Даждбоже!… А ти, мій милий брате,
Товаришу!… ми красний вік пробули,
Тому ж нам ся і красно розпрощати,
Щоб світ се знав, і діти наші чули!
Товаришу! як скелі дві над морем
Стояли ми у кожді бурі віку,
І з долею боролися, і з горем,
І все, як то пристоїть чоловіку.
Лукавства ми і підлості не знали.
І вірним щитом крили-сьмо друг друга,
Враз плакали, ураз же і гуляли,
Одна нам була й слава і наруга.
І куснем ми одним ся поділили,
І правдою однов оба горіли,
І вірне ми друг друга сокотили,
І все, що нам Богове заповіли.
Спасибіг же тобі, єдиний друже!
Теперь ся дій Богів святая воля!
О, брате мій, мій заповідний луже,
Прощай, прощай!… розлука – людська доля!..
На се устане Ярослав той славний,
І соболем утре жемчуг си з твари…
Ні, брате мій, товаришу мій давній,
А чей Боги нас не розіб’ють з пари!
А Мерота ті гострі смерті коси
Перетнуть вік, да дружество ніколи,
Ішли ураз ту земську путь ми досі,
То й підемо ураз по Божі волі
На другий світ, у Прабога тереми,
В чертог єго той світлий та величний,
З витязями звітатись там старими,
На весел пир Даждбожий безконечний!
А ви, сини, останетесь на світі,
Чи на гаразд, чи горе – звісно долі!
Да мете чтить ви Прабога завіти.
То й доля не поборе вас ніколи.
Бо доля, сину, б’ється в наших грудях,
І Пекола вогонь нам в жилах грає.
Однако, як в народах, так і в людях,
І нами в’на сюда й туда турає.
Але Боги обвели ж бо завіти,
Як золотий вікарь нам на сторожі:
О, сохраніть, о сохраніть їх, діти,
Й не дайте ся звести з них світа ложі!
Бо в’ни як ті небесні, вічні дуги,
Що світ увесь на них супочиває:
Переступи-ко лиш святі ті круги –
Ого! вже й Пекола гаддя тя має! –
А йме вас тая раз у свої шпони,
Тогди пропали-сьте, сини, навіки!
Тогди сами ж Богів святі закони
У вогняні ся перекинуть ріки!
Отак князі ще много говорили.
Неначе би з віщебників Бояни,
Неначе давні руни ті з могили,
Неначе два времен старих Траяни.
А Олеш ще ізрік се злате слово
До Гнівоша, до сина свого люба:
О сину, щит кріпкий, й сія багрово,
І слонить тя він від меча і руба.
Отак і правда від неправди, сину,
Хранить і заступає чоловіка.
Держи ж ся ї, а у лиху годину
Вона в пригоді стане ти до віка.
А твій народ ти довжен почитати.
І чоловіка мать за чоловіка;
Бо благодать росте лиш з благодати,
А з волі воля знов, се з покон віка!
Бо хоть і слад, сидіти на престолі,
І в порфір та в соболі грудь вкривати,
Да краще народа коритись волі,
І сладше з ним, аніж над ним стояти.
Тому же й ти сваволі сокотися,
Як мати від вогню тя сокотила!
Бо над тираном три мечі аж вися,
Її прокльонами укрита ‘му могила.
Знов гордості ми сокотіться, чада,
Бо гордостев нікого не напудиш,
А кожному ся омерзиш гірш ада,
І від розумного осміян будеш.
Знов не хвали пред вечором ти днину,
Як не велич по шатах чоловіка,
Ні мід, котрого єсь не пив ще, сину;
Твердий дерен, да твердша ще осіка.
А добрий меч досвідній аж у брані,
А не тогди, як в піхві ясно дзвонить;
Над піснев суд най судя лиш Бояни,
А князь най люд від напасті боронить.
За все ж ти поручити, сину, мушу
Сестру твою, доньку мою єдину.
О, сокоти ї чисту, божу душу
Від всього зла, від кончого загину!
Бо много є єго у сему світі,
І много сітей зрада накладає;
Як мило процвітає рожа літі –
Під нев не раз бо й гадина чигає.
А тая гадь є пристрасть і норови,
Що душу в’ни ведуть у вічну згубу;
Богам вір, не гарячі юні крові,
В любов вір, да ніколи в пристрасть любу!
А сли ї трафиться від Лада пара,
То не розбий ї, сину, без причини:
Нелюбе дружество, то чорна хмара,
А любе – сонце світле, небо синє.
А вік, о сину, не трива навіки,
Одна часиночка – а більш нічого!
У море ж бо усі стікають ріки,
Безсмертних ніт, кром Прабога одного. –
Отак князі ще много рокотали
Як буркуни, – як сиві два голуби.
А їм сини оба ся поклоняли
Як к сонцям двом два горді райські дуби.
Примітки
Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 486 – 494.