Добрі дзвони

Запис Я. Головацького

Було то колись, та уже дуже давно, ще небіжчик дід росказовав, як то козаки завирушились на всіх ворогів: тож то була різня! Господи, проста гріхи! в кождім місті, в кождім дворі страх, як на страшний суд, а жиди то так ся поперепуджовали, що де котрий міг улізти, хоч в мишачу діру, то і там сидів, доки біда не минеться.

Один жидок десь вирвався, та утікав десь чи до своїх чи що, та нагнав єго хлоп з порожним возом:

– Куда ти, нехристе, плетешся?

– Ох, до того а до того села, коби-сте, пане господарю, підвезли з-трохи, я би вам так заплатив, що ну! – змовилися, згодилися, взяв мужик жида на віз та затяв коні: вє!

Але жидок зупинив єго:

– Погоди, Іване! пам’ятай, Іване, уважай добре, щоби де не подибати козаків, бо тепер всюди уганяют та бідному жидкові не дадут і душі виховати.

– А мені що до того? – сказав Іван: – най тебе і живцем спекут, то мені байдуже.

– Але, Іване, нехай Біг боронит, щоби они мене жида пекли: чи они але-пак не мают панських волів та коров? От знаєте, Іване, я вам добре заплачу, нате, сховайте лишень тот мішочок з грішми, сховай за пазуху, щоби козаки не видерли.

– Я не хочу, ще мені яка біда буде: як-би знайшли, то б і коні пропали: мені нащо? злізай з воза та гайда до дідька!

– Прошу вас, пане господарю, я вам так заплачу, що не може і сам цар ліпше заплатити, лишень везіт!

Мужик з великою бідою пристав, але гроші, каже, я возьму в сакельню межи обрік та й сам присяду, то підо мною безпечні будут. Жид пристав, і поїхали. Їдут, їдут, жид все оглядаєся, чи не покажеся де який козак, аж стало уже й сонінько спочивати. Жид добув з мішочка свої приказання, зав’язав на чоло, обв’язав ремінцями ліву руку по локоть, та й взяв свої борухи відправляти, а все Івана випитує, чи не видко де козаків.

Їдут, їдут, жидисько ся молит, аж виїхали вивозом на чисте поле. Іван як скрикне:

– А диви, он-де козаки обозом стоят! – і показує на полукіпки на полю. Жид: «Ай вай! де я ся сховаю?» та й горіниць упав у віз і не розглядів, де що є. Іван порадив, що, каже, «ти ляжи горі черевом на возі, а я тебе рядном прикрию, та зведи руки і коліна, а я скажу, що я дзвони везу до монастиря».

– Добре, Іване, добре, богдай вам Біг здорове дав!

Жид так зробив, як Іван научив, та й поїхали. Жид все питає, чи далеко козаки, а тремтит від страху, аж зубами дзвонит. Іван каже:

– Ой біда! жене один козак просто до нас; пропали ми уже, пропали!

Жид обомлів від страху. Під’їхали трохи дальше, хлоп скочив з воза, як затупотит ногами, якби копитами, як крикне не своїм голосом: «стій!» – та й сам собі у одвіт: «тпрру!» Коні стали. Знов буцім козак питає, а ногами тупотит:

– Де їдеш? що везеш?

– Я, паноньку, везу дзвони до монастиря.

– Давай гроші!

– Нема, паночку любий!

– А тут що? – та сам луснув по сакельні пужалом, ніби козак нагайкою, а там гроші відозвались, а він себе пужалом через плечі лус, лус, а все то лає то випрошуєся, ніби-то за козака і за себе. А далі кричит: «давай гроші!» – і сам стогне та ніби добуває гроші.

Та ще наконець, ніби уже удобрівся козак, та каже:

– А що? голосні твої дзвони? – та й жида по колінах пужалом; а жид: «бам-м-м!»

– Добрий голос, – каже: – а ну другий? – та по руках; а жид: «день-делень!»

– Добрий, – каже: – а ну ще третій?

Як ударит по голові, а жид: «дзінь!» Та потупотів трохи коло воза і утих, а по хвилі відзиваєся та стогне:

– Ох, богдай тебе! через твої гроші та позбавив мене здоров’я; ох, плечі ж мої! ох, крижі мої!

– Цить, цить! – відзиваєся жид з-під рядна, очунявши трохи з переполоху: – що то гроші? дурне гроші! Але то як-би був ще раз навернувся до «дзінь», то би уже не було дзінь, але було би: гвалт!

Примітки

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 175 – 177.