Котел із винниці
Запис Я. Головацького
Якомусь орендареві пропав котел із винниці, що то горілка на алембик проганяєся. Не знати, хто украв; ходит жидище, тріпає руками, сварит на Іванка, що не пильновав. Але тот відгукнув до жида: «Пек тобі, нехристе! чорт знає де що пропаде, то все до мене, ще я буду твого жидівського кітла стеріг? Було собі з своєю Строю та бахурами засісти та стерегти». Жид бачит, що сваркою нічого не зробит з Іваном, дає єму горівки:
– На, Іванку, напийся, та не лай, не сварися, а скажи таки правду, чи не взяло ти?
– Біс твій котел брав.
– Цить, цить, Іванку! най єму лихо матері, хто взяв; але ти довідайся, хто єго взяв, а я тобі ще горілки дам та й пачку тютюну дам; ти таке мудре, Іване, ти було в дворі, ти було у війську, ти всюди було та все знаєш.
Так він таки: ні і ні, не знає та не дознає, хто узяв. А він, чортів син, таки добре знав, бо він таки сам узяв та заніс го в корчі, що за винницею були, та й там і накрив ломаччям.
Бо таки Іванко був ледащо таке, що ніхто за кусень хліба держати не хотів. Був він змолоду у господаря, та вигнав го газда, бо ні до чого було; відтак взяли до двора, та й там, раз через піянство а друге що любив таки рушити, та вибили, вибили, та й випудили, аж ся закурило. Волочився по селу, волочився, аж прийшла бранка, взяли і віддали у некрути. Таж бо що ні на що, то і у війську не будут держати: побув щось кілька років та приволікся знов у своє село; але хто ж прийме такого драба, що ні робити не хоче та ще всі знали, же злодій та п’яниця такий, що за келишок горілки і миш би пігнав до Львова. От нанявся він у жида до винниці, бо що людяне, то не піде до жида служити, але найде собі службу хоть у панів хоть у хрестянина. Отакий то був тот Іванко, як всі грубарі жидівськії.
Питав жидисько, перепитовав за кітлом, нема, як в землю запався. Посходилися раз люде в неділю як звичайно до корчми, п’ют, частуются, розмовляют, бесідуют старі, балакают. Прийшов і Абрамко (орендар) ід ним:
– Як ся маєте, добрі люде? богдай ви віковали та здорові горілку пили; чи чули ви, яку я маю шкоду? Ай вай! такий котел новий, що у винниці, та хтось украв; чи не чували ви, люде, чи не продавав хто в місті або що?
А Іванко туж за плечима єго потерпає, думаючи, що хто із громади надибав в корчех або що, та й сам відзиваєся (бо, бачите, на злодію шапка горит):
– Е, не журися, Абрамку, ще він ся найде, хто б єго украв? Чужого не було, а свій хотьби узяв, то далеко не поніс, от може де в корчі кинув, та й там лежит: та й де ж би він єго ніс через село до міста, то би хто узрів із громади.
– Говори си, говори, – перебив орендар: – оно возьме, потовче, порубає, забере в міх, та й понесе до міста, продасть та й пропало.
– Ба! добре, пане орендарю, – загадав Іванко: – але ж бо оно буде бренкотіти, то би хто пізнав, та й би зловили злодія, та й таки хоть куснями, то би ся тобі вернуло.
– Який бо ти, Іванку, дурний, шкода тебе, що-сь такий виріс! а він не возьме в міх полови, насипле, перемішає, возьме на плечі, та й понесе до міста: хто єго буде питати!
– О, коли так, то пропав уже твій котел, – сказав Іванко, урадовавшися, що єго научив жид, як що робити. Відтак пішов Іванко в корчі, розбив котел, порубав, взяв у мішок полови, та й поніс до міста і продав.
Примітки
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 170 – 172.