Дим

Адріан Кащенко

(Нарис)

– От наробив я! – звернувся начальник залізничної станції до свого підручника, який, порядкуючи по станції, поспішався з одного краю її до другого.

– А що? – спинився той. здивований.

– Пустив з Ломаківки переселенчеський поїзд; а тепер Грудківка пустила до нас поїзд з комісією раніше росписанія!

– О, погано ж як!… – журливо промовив підручник. – Це ж комісії доведеться стояти у нас мало не пів години!… Піде тепер генерал нишпорити тут по закутках. І навіщо ви пустили той переселенчеський? Може б проїхала комісія, як торік, не виходячи з вагону…

– Та міркував, що вони їхатимуть по росписанію… Навіщо же я марно держав би переселенчеський?… Він і то вже спізнився на шість годин.

– А яка з того біда, хоч би він простояв ще шість годин у Ломаківці?

– Ну може Бог дасть, що вони довго стоятимуть на сто тридцять сьомій версті, оглядаючи трубу. Кажуть, вона так вже репнула і осунулася, що неодмінно треба їй щось робити.

– Не стоятимуть же вони там півгодини!

– А може! По телеграфу мені переказували з Мар’янівки, ніби хтось з членів комісії фотографує краєвиди, а на 137 версті дуже красивий байрак. Ну, а проте треба перестерегти всіх служащих, що начальство ходитиме по станції.

Почувши про наїзд начальства, менші служащі хоч і були трохи збентежені, але разом з тим і раділи.

Долітній бородатий станціонний сторож, одягнений у новий каптан, стоячи на платформі під дзвоником, марив, що начальство зазирне і в той льох, у якому він живе; що побачить воно, які у тому льохові вогкі стіни і дасть йому іншу квартиру, або якось інакше, а все ж таки запобіжить лихові.

«Я б і нічого» – звертався він у думках до начальства, – «я б не жалівся, так коли ж діти всю зиму слабують».

Край станції, біля першої з поля стрілки, молодий бравий стрілочник підтягав тугіше свій ремінний пояс, до якого були причеплені у піхвах червоний і зелений прапорки, і міркував, що дуже було б непогано, коли б начальство заглянуло і в його квартиру.

– Може б хоч тепер, – казав він до себе, – звеліли підлоги полагодити. Ще торік провалилися… Пацюки прямо по дітях бігають!

А далі, позад вокзалу, у невеликій кімнаті одного з станційних будинків, метушилися три жіночі постаті. Одна з їх молода ще, але змарніла і худа, була жінкою телеграфіста; друга, старіша, була матір’ю першої, а третя, дівчина, – сестрою телеграфіста. Всі вони похапцем збирали майно, на якому долі спали мати й дівчина, і складали його на єдине у хати ліжко, яким користувалися телеграфіст, його дружина і двоє їх малих дітей.

– Може хоч тепер дадуть нам просторнішу квартиру! – казала жінка телеграфіста до чоловіка, який саме прийшов з вокзалу, щоб одягнути новий каптан. – Нехай подивляться як ми тут бідуємо… Чи воно ж таки де видано… Чи воно ж то по правді, щоб на сім’ю у шість душ дати одну кімнату? Прямо і мука і сором!

Ще далі від вокзалу, у великій землянці, поділеній на шість кондукторських квартир, яка звалася бараком, шість жінок натовпом збилися біля однієї, призначеної задля шести сімей, печі. Побіля жінок поралося ще душ десять пособниць, їхніх дочок, та тут же коло матерок терлися й останні, дрібні їхні діти.

– Я сама приведу начальство сюди! – казала одна, найбільше пащекувата жінка. – Доки вони гноїтимуть нас у цих бараках? Вода крізь стелю цівкою біжить… Нехай би той генерал свою лисину туди підставив… Поховали нас у цю домовину, тай гадки про нас не мають! Земля крізь щілини ліжко засипає, дітям очі порошить… А оце хіба не на глум, щоб одну піч на шість сімей збудувати? Це ж прямо навмисне, щоб більше помеж нас сварки було.

Зачувши про комісію, і станційний фершал прийшов до свого «прийомного покою».

– Неодмінно треба, – міркував він, – показати комісії, яку станція п’є воду. Її видно й на очі, що вона гнила. Нехай знають, через що на нашій станції різачка та пропасниця ніколи не винищуються.

Дійшла згодом звістка про комісію і в далекий куток станції, де серед диму паровиків стояло «паровозне депо». До воріт того депо, з яких випливав на повітря синій дим, зійшлися машиністи та їхні підручники і про віщось палко радились. Осторонь можна було тільки почути такі скарги і бажання:

– Що ж це справді: вугіль мов той пісок… У димар летить з димом. Яка тут буде премія! Нехай підвищать норми. Тай верстові гроші треба побільшити! Пишіть швидше петицію!

У середині депо, в кутку, крізь синій задушливий дим теж можна було розглядіти натовп чорних, мов вугіль, людей. То були ковалі та слюсарі, що теж радилися про своє лихо й свої потреби.

– Всі, всі казатимемо! – вчувалося звідти. – Як тут майструвати, коли дим очі виїдає і дух забиває! Інженерами ще звуться… витяжки путньої зробити не вміють. Та й плату треба підвищити, бо все подорожчало!

А декілька ковалів надбігли з депо до міста, де купками було складено багато цегли на якусь будівлю. Поміж купками тієї цегли з старих дощок та шпал багато було понапинано темних закутків, де жили жінки й діти робітників. До їх гукали батьки, щоб жінки показали начальству як вони живуть.

– Прохайте всі гуртом, – казали вони, – щоб хоч барак нам до зими збудували, а то доведеться кудись мандрувати!

Поки збентежена станція споряджалася стрівати і привітати начальство, покладаючи на його приїзд такі великі надії, розлогими степами, перебігаючи кряжі, байраки та долини, прямував до станції по залізній колії коротенький поїзд, залишаючи позад себе довгу широку смугу сивого диму. Той дим вибивався з труби паровозу густими, мов руна сивої вовни, клубками, але як далі мчав паровоз, то ті клубки ширшали, світлішали, припадали до земли і звивалися у величезного змія, що мов гнався за поїздом через степи, ліси й байраки.

У задньому, великому вагоні того поїзду ціла половина була повернена під один покой, який на залізницях звичайно звуть салоном. Стіни того салону майже цілком були зроблені з товстого люстрового скла, ніби на те, щоб начальникам зручніше було оглядати колію, більше ж на те, щоб любувати на краєвиди.

Посеред салону стояв довгий стіл, на якому були понастановлені всякі закуски, а у різноманітних пляшках – горілки, вина та лікери. Навколо того столу сиділо чоловіка десять поважних панів, з яких більшість була у інженерному вбранні. Це й була та комісія, яка мусила об’їхати всю залізницю, оглянути всі будування і визначити, які на залізниці маються потреби: що треба полагодити, що упорядкувати, що збудувати нового і скільки на все те до другого року потрібно грошей. Зараз комісія саме сіла снідати і перед сніданком випивала й закусувала.

Кінець столу сидів гладкий, підстаркуватий і лисий інженер, сам начальник залізниці, генерал Іван Іванович, а далі начальники служб та члени залізничої ради.

– Ага, – казав генерал, почувши, що служащі скрізь скаржаться на дорожнечу життя, – тепер дорожнеча… тепер петиції про те, що важко жити… А через що дорожнеча? Через страйки, через вимагання вищої плати та коротшого робочого дня. Нехай же тепер собі й дякують!

– На мою думку, – звернувся до нього, смакуючи клешню величезного рака, інженер з синьою облямівкою на комірі, – це було великою помилкою, що скоротили у нас робочий день з десяти на дев’ять годин!

– Не то що помилкою, – одмовив генерал, – а прямо легкодухістю!

– Що й казати, – промовив рудий високий інженер з зеленою облямівкою на комірі, – у ті часи всіх опанувала легкодухість. Перший її виявив наш бувший міністр, що скоротив робочий день; а по ньому пішли чимало хто з начальників доріг, давши змогу служащим згуртуватись і з’єднатись у спілки.

– Я завжди казав, – перебив генерал, – що сього не можна було допускати. Що делегатських з’їздів не можна було розрішати, і коли б я у ту пору був на залізниці, а не у Петербурзі, ніяких би з’їздів і ніяких страйків я б не допустив. Це ви тут з моїм заступником поперелякувались, що зібрали делегатів до управління залізниці, замість того щоб поскидати їх з посад, або ще краще, посадовити до тюрем!

На цю промову начальника залізниці член ради, вбраний у гражданську одежу, що сидів праворуч його стиха засміявся:

– Як же це, Іван Іванович? Ви вибачайте… ми тут у своєму колі. Як же це мені казали, що ви приїхавши з Петербургу, не то що не розігнали делегатів, а навіть перед усім їхнім зібранням назвали себе старшим їхнім прикажчиком?

Ці слова нагадали генералові дуже прикрі хвилини його життя і службової праці. Він насупився і не дивлячись ні на кого сказав:

– Хто це вам такі безглузді брехні переказує?

– Так тому неправда? – лукаво спитав член ради. – А мені навіть казали ніби ви вже згодилися було посадовити двох з делегатів у нашу міську раду за членів!

– Яким вигадкам ви вірите! – сказав генерал, уже трохи опанувавши собою. – Це мабуть казали ті, що самі мали легкодухість забути свій службовий обов’язок. Зі мною цього ніколи не могло статися.

– Ніде правди діти, – обізвався добродій з червоною облямівкою на комірі каптана, – мода на визвольний рух захопила тоді декого із значних залізничних служащих!

– Ну от тепер нехай вони і любують на наслідки своєї моди, на наслідки любого їм визвольного руху! – сказав генерал сердито. – Наслідки добрі: сотні тисячів безробітних, дорожнеча життя і занепад держави!

Тут у дверях салону з’явився одягнений у кондукторське вбрання генеральский лакей. У руках він високо держав довге срібне блюдо, на якому парувала величезна рибина, оздоблена всякою всячиною, мов та прибрана дівка до вінця.

На виду у генерала відразу заграла смаковита ухмилка і, поклавши собі чималий шмат рибини, він здавалося одразу забув ті прикрі часи і події, про які зараз йому нагадували. Але тільки що генерал почав смакувати рибу, як поїзд раптом почав спинятись і через півхвилини став мов мертвий.

– Що таке? – спитав генерал здивовано.

– Тут труба, ваше превосходительство… та, що репнула й осунулась! – казав підводячись молодий інженер, що сидів на другому від генерала кінці столу. – Сто тридцять сьома верства!

– Як вона невчасно! – сказав генерал знервовано, поглядаючи на смачну рибу, яка мала зовсім прохолонути, якщо він піде оглядати трубу.

– Та вона така ж, як і торік була! – обізвавсь рудий інженер, начальник колії, вгадавши, що генералу не бажається виходити з вагону. – Не варт і дивитись!

– Я не піду! – рішуче сказав генерал. – Ідіть хто хоче без мене!

– Та чого на неї дивитись! – обізвався член ради у гражданському вбранні. – Лежить вона собі… поїзди через неї бігають, не валяться, ну і хвала Господеві!

– А як часом… – почав було молодий інженер.

– Що там, часом? – перебив його член ради. – Не перший день вона така лежить… Лежатиме і надалі!

– Дайте гасло машиністові, щоб рушав далі! – гукнув, перехилившись у вікно, добродій з червоною облямівкою на комірі.

Поїзд рушив далі. Розмова знову пішла було про сучасні події, але рудий інженер вміло звернув її на жарти та веселі оповідання про залицяння до дівчат та жінок і скоро по салонові почав розлягатись регіт задоволених членів комісії, а з-поміж усіх голосів найдужче відбивався регіт генерала.

Рибу доїли. Лакей прибрав недоїдки, поналивав всім у чарки вина, щоб запити рибу, приніс з другого вагону, де була кухня, пряжену дичину і підніс її, першому за всіх, генералові, як тут поїзд знову почав спинятись,

– Невже це вже Горбунівка? – з жалем у голосі спитав генерал, поглядаючи то на смачну, пахучу дичину, то у вікно на станцію; звернувшись же до молодого інженера додав:

– Що ж, тут багато дечого треба перебудовувати, чи лагодити?

– Ні, тут тільки звичайний ремонт! – поспішився встряти меж їх рудий інженер. – Та от ще понад платформою треба б зробити показніші штахети!

– Ні, ще от – дим у депо! – обізвався молодий інженер. – Дим страшенний! Треба б вправити у стелю вищі й ширші витяжки ніж тепер є!

– Ну що там за диво – дим? – з докором звернувся до молодого інженера член ради у гражданській одежі. – Відома річ, що де депо та паровики, то там і дим!

– Так можна їхати далі! – сказав рішуче генерал і поклав собі на тарілку половину куріпки.

По цьому генеральскому слові, добродій з червоною облямівкою на комірі вийшов з салону, всі ж останні узялися до їжи.

Скоро у відчинені вікна з платформи почулася голосна розмова, з якої гаразд можна було розібрати тільки слова:

– Це безглуздість… Пустити назустріч… Ви пень, а не начальник станції!

Голоси за вікном змовкли, а у салон вернувся добродій з червоною облямівкою на комірі і трохи винувато звернувся до генерала:

– Не можна буде зараз їхати, Іван Іванович… Безглуздий начальник станції пустив з Ломаківки переселенчеський поїзд! Я вже досвідчував вас, що він не здатний до значної станції. Його треба пересадовити на меншу. Хвилин двадцять доведеться тут стояти.

– Ну що ж… – одмовив генерал. – Коли так, то ми доїмо тай підемо на станцію!

Всі, що взяли собі дичину пізніше за генерала, почали їсти похапцем, щоб не спізнитись іти з ним разом.

Минуло хвилин з десять, у які вся станція, що не зводила очей з начальницького поїзду, дивувалася, чому ж то поїзд прийшов, а ніхто з його не виходе. Нарешті генерал доїв не поспішаючись куріпку, встав і надіваючи картуза, звернувся до лакея:

– А каву питимем уже як рушимо.

З натовпом позад себе членів комісії, генерал вийшов з вагону і вислухавши на платформі від начальника станції рапорт про те, що все на станції благополучно, пішов у вокзал і, не спинившись ніде, по кімнатах перейшов через увесь будинок аж до задньої сходні. Все станційне начальство поспішалося за генералом, випереджаючи один одного і намагаючись бути яко мога ближче до нього, щоб почути всяке слово, яке він скаже.

На сходні генерал підняв голову до вікон, що були угорі. Туди ж, слідом по йому, глянули і всі, що стояли навкруги.

– Паскудство!» – сказав генерал голосно, показуючи на павутиння, і звернувшись до начальника станції, додав уразливо: – Не доглядаєте?!.. Сторожа сюди!

– Сторож! Сторожа сюди! – загукали мало не всі присутні звертаючись назад.

Члени ради одійшли трохи на бік, переморгуючись поміж себе з приводу того, що генерал починав, як вони казали, дармову чудасію.

Сторожа близько не було, бо він все стояв на платформі біля дзвоника і помічнику начальника станції довелося по нього бігти; генерал же стояв і знервований чекав сторожа.

– Іван Іванович, – звернувся до його добродій з червоною облямівкою на комірі, – ви не турбуйтесь, я його сам оштрафую!

Але генерал не рушився з міста. Він сам хотів посмакувати ляк і благання людини, служба якої була у його руках.

Нарешті з’явився блідий і переляканий сторож.

– Коли витиралися ці вікна? – звернувся грізно до нього генерал.

Сторож мовчав, бо ще й тоді, як він ставав на місце, себто більше десяти років до цього, ті вікна були таки як і зараз і він навіть зовсім забув, що там угорі є вікна.

– Оштрафувати його! – велично промовив генерал, і повернувшись вийшов на вокзальний ганок, до якого під’їздять пасажири.

Постоявши трохи на ганку, він перейшов через двір і станційний садочок і подався шляхом геть за станцію. Увесь натовп начальства йшов слідом не дуже навіть дивуючись на таку проходку, бо всі вже знали, що генерал любив оглядати закутки.

– Невже не можна обійтися без цієї мерзоти? – звернувся генерал до начальника колії, зайшовши за станційні будинки і показуючи на пороблені з старих шпал повітки і хліви.

– Не можна без цього ніяк, Іван Іванович! – одмовив той. – Корови є у служащих. Своїм коштом будують ці повітки. Я вже даю їм старі шпали. Бог з ними… Треба ж поліпшувати добробут служащих!

Генерал зробив ще скільки кроків, але раптом спинився.

– Корови, ви кажете, є у служащих? – сказав він і з обуренням показав на землю. – Ні, це не корови тут ходили, а свині! Свині! А мій наказ, яким я заборонив служащим мати свиней уже забувся? Чиї свині?

– Дорожний майстер! – гукнув начальник колії. – Хто тут розплоджує свиней?

На той поклик від станції біг бородатий чоловік, на чорному картузі якого були нашиті дві срібні стьожки.

– Хто на станції розплоджує свиней? – перепитав його генерал.

– Начальник станції, ваше Превосходительство, та ще…

Дорожний майстер замішався і спинився.

– Та ще? – допитував генерал.

– Та ще… помічник його, ваше…

– Та ще дорожний майстер, ваше превосходительство! – додав начальник станції.

– Ага, всі ті, хто повинен доглядати за іншими! – сказав генерал. – Чудово… чудово! Добре виконуються мої накази!

Обурений генерал хвилину подумав, далі ж звернувся до начальника колії.

– Вичистіть все подвір’я їх коштом! А ви, панове, вибачайте, – сказав він до винуватих. – Вам я висловлю догану у наказі, щоб вся залізниця знала про вас… Свиней щоб сьогодні ж не було!

Поки начальник залізниці розбирався з павутинням на вікнах та з ознаками на землі існування свиней, на станцію, важко дихаючи, вкотився довгий незграбний, з грузовими вагонами, переселенчеський поїзд, у якому їхали на схід сонця нещасні полтавці. У одному з вагонів, що став своїми широкими дверима саме проти вікон начальницького салону, їхало сім сімейств з дітьми, з підлітками, парубками, дівчатами, дідами й бабами.

– Не тягніть мене за душу! – вчувався з того вагону голос чоловіка. – Хліба вам, та хліба… Не настачиш на вас… Поки доїдемо до міста, то мабуть і мене з’їсте!

– Що ж ти тим хлібом дітей докоряєш? – почувся жіночий голос. – Коли б то вони опріч хліба ще що їли, а то ж самим хлібом сердешні діти тільки й животіють; варева вже другий тиждень як не бачили.

– Ну оце ж піду на станцію та куплю! – сказав чоловік і стрибнувши з вагону на землю додав: – та глядіть, щоб помалу їли.

Сходнів у переселенчеських вагонах не було зовсім і всі чоловіки й парубки прямо стрибали додолу, добре при цьому хекаючи, бо від помосту вагону до землі було мало не два аршини. Не так то легко було вилазити жінкам та старим, а вилазити доводилося мало не на всякій станції, бо поїзд біг не швидко, того ж місця, що завжди потрібне людині задля життя, по переселенчеських вагонах не було. Більше всього нудилися через це діти. Щоб хоч якось запобігти лихові, жінки вигадали поробити з вірьовок петлі і спускаючи ті петлі до низу, вилазили по ним немов по драбині.

Скоро позлазило з вагонів чимало жінок і познімавши додолу дітей, повели їх на станцію, куди було треба, а у дверях вагону, що став проти вікон салону, спинилося троє парубків, здивовано заглядаючи у його одчинені вікна.

– Хіба не добро панам! – казав парубок з веселим обличчям. – Дивись, братику мій, і ліжко там і кресла! От де рай! Хоч би мені один раз полежати там.

– Ого! – обізвався другий, трохи похмурий парубок. – То саме для тебе й зроблене. А чому б тобі не схотіти ще й попоїсти отого, що там на столі понастановлювано?

– Дивись, справді! – дивувався веселий парубок. – І що воно таке? Ото у бляшанках, так то мабуть сардинки… я бачив їх у нашій крамниці; ото жовте на тарілці теж знаю, то – сир. А що ж воно ото чорне… немов вакса або сажа…

– А он ще червоне щось на тарілці шматочками нарізане! – казав чорнявий парубок. – А он яка ще висока бляшанка, та знову щось на тарілці… немов маленькі гадючки поскручувані чи що…

– Тьху, лиха мати! – розсердився похмурий парубок. – Якого ж багато пани повигадували!

– Ні, погляньте, пляшок скільки! – казав знову веселий парубок. – То ж то мабуть не сама там горілка, а й вино є всяке! І які бач пляшки… що одна на одну не впадають. Он ота, що у ній щось червоне, глянь яка висока та вузенька у горі, а ота чорна, дивись, яка пузатенька!

– Ех мужва деревенська! – обізвався з вікна вагону генеральский лакей, який чув усю ту розмову. – Чого ви баньки повитріщали? Не бачили пляшок?

Веселий парубок зрадів, що до його обізвалися і що можна де про що розпитатись.

– Слухайте, дядечку, що воно коштує все оте, що на столі понастановлювано?

– Коштує чимало!

– Ні, справді, скажіть будь ласка: чи я за тиждень заробив би, щоб усього такого скупити?

– Сказано, темнота деревенська! – згорда сказав лакей. – За тиждень!? Та знаєш ти, дурна твоя голова, що одна оця пляшка (лакей показав на пузату чорну пляшку) сім карбованців коштує… От тобі й тиждень… А оця, що з червоною – дев’ять!

– Тьху, трясця їх матері… які дорогі!

– А оця, – хвалився далі лакей, – що з золотою головкою, то вісім!

– Що ж воно по тих пляшках все таке, що за нього такі гроші платять?

– Кому що до смаку… От у цій бляшанці німецька якась страва… так вона солона і вонюча, а знаю, що дуже дорога. Здасться чи не дванадцять карбованців коштує!

– Ой побий сила Божа! Так що ж воно все оте коштує?

– Навряд чи менш як дві сотні!

Парубки поглянули один на одного здивовано і неймовірно.

– Ні, то вже ви нас мабуть дурите, господин кондуктор! – сказав похмурий парубок. – За двісті рублів то хату купити можна, та ще й з левадою…

На цьому розмова парубків з лакеєм кондуктором перепинилася, бо до вагону поверталося начальство.

Після розносу за свиней, начальник станції розміркував, що генералові уже б і годі утруждати себе та хвилюватись… і він, піднявши руку до свого червоного картуза, доложив:

– Ваше превосходительство, зустрічний поїзд уже давненько прибув!

– А, прибув? – метушливо сказав генерал. – Ну так можна їхати!

Він повернувся йти до вокзалу, але йому перепинив шлях начальник місцевого депо.

– Ваше превосходительство! Машиністи, майстрові і робочі зібралися біля депо і чекають, щоб подати вам петиції!

– Обридли ви мені з вашими машиністами й робочими і з їхніми петиціями! – знервовано одмовив генерал. – Коли я тут буду з ними теревені точити?… Мені он треба ще більше тисячі верстов об’їхати! Минулися їхні часи!… Скажіть, що мені зараз невчасно!

Генерал хутко повернувся і пройшовши знову повз вокзал, увійшов у свій вагон. За ним слідом увійшла у вагон і вся комісія, опріч добродія з червоною облямівкою на комірі, який залишився на платформі, щоб досказати начальникові станції ще декілька уразливих слів.

– Рушайте поїзд! – звернувся він згодом до обер-кондуктора.

Той свиснув у свій свищик, машинист дав гудок і хотів був рушити поїзд, як тут збилася мішанина. Переселенці, почувши свищик і гудок, злякалися, щоб не рушив їхній поїзд і кинулися від вокзалу до свого поїзду, а як начальницький поїзд перепиняв їм простий шлях, то деякі почали оббігать його по перед паровозом, другі лізли через сходні начальницьких вагонів, а треті, більше жінки, що були з дітьми, намагалися пролізти попід вагонами.

– Не пускайте їх! Женіть їх! – гукав начальник з червоною облямівкою на комірі.

– Нічого не вдієш! – одмовив обер. – Трохи й мене не звалили!

– А ти їх руським словом! Руським словом! Де бидло іншої мови не розуміє… Так і лізе прокляте, щоб його задавити, а тоді залізниця й плати за всяке ледащо тисячі карбованців!

Через яку хвилину переселенці, повкидавши у вагони своїх дітей і попідсажувавши жінок, як не як а повлазили у вагони й самі, хоч для цього й доводилося вставати один одному на спини.

Нарешті коли все утишилося, поїзд з комісією рушив від платформи і покотивсь… Покотивсь він повз будинки, у яких були вогкі стіни і провалені помости; – повз трухляві бараки-землянки, де по шість жінок сперечалися біля однієї печі; – повз купи цегли, поміж якими, мов у собачих халабудах, копошилися діти робітників; – повз депо, з воріт якого клубками вибивався синій дим і повз два натовпи покритих сажею, похмурих робочих людей, тікаючи від усіх тих, що сподівалися від нього порятунку у своєму тяжкому становищі.

– Мамо, ще папки хочу!… – вчувався дитячий голос у переселенчеському вагоні, що недавно стояв поруч з начальницьким салоном.

– Потерпи синочку!… – одказувала йому мати. – Бач, який хліб м’який… дуже багато з’їмо!…

– Вам якого лікеру до кави? – вчувалося у салоні, в якому їхала комісія.

Поїзд котився все далі й далі. От він вже вибіг за станцію і почав вкриватись сивим димом, ховаючись від очей служащих, що стежили за ним здивованими й сумними поглядами. От він і зовсім вже зник і тільки сивий дим ще гойдався величезним змієм по розлогому степу, – слався по землі і зникав у повітрі… а разом з тим димом зникала надія у залізничних служащих і рабочих на поліпшення їхньої долі.

Подається за виданням: Кащенко А. . – Катеринослав: Видання книгарні А. Чуюна, друкарня С. І. Барановського, 1907 р. – 24 с.