Склад, розпорядки, господарство Війська Запорозького

Адріан Кащенко

Великі простори відвоювало Військо Запорозьке від татар, і треба було мати силу, щоб ті землі, ті вольності, як казали запорожці, боронити від ворогів. Де ж черпало сили Військо Запорозьке?

З історії відомо, що це військо ніколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три-п’ять тисяч козаків. Не часто кількість війська перевищувала десять тисяч. Навіть із Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало війну не на життя, а на смерть, Січ дала всього 6000 козаків. Щоправда, за часів Сагайдачного проти турків під Хотин ходило понад 40 000, та тільки з того війська запорожців було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городові, а то й охочі люди з України.

Отож, сила запорожців полягала не в кількості їх: її треба шукати в організації війська, а найголовніше – в ідеї боротьби з бусурманським світом, що висмоктував з України всю кров, а згодом – ще й у ідеї боротьби з іншими гнобителями краю, бо тільки це могло об’єднувати запорожців і згуртовувати їх в одне міцне, стале тіло.

Першими козаками були бездомні люди – ті, що під час татарської руїни втратили сім’ї. Так тривало й надалі: на Запорожжя йшли або бурлаки, або такі, що мусили кидати родину через якісь пригоди. Там, де доводилося жити під вільним небом та ховатися від ворогів у печерах та очеретах, не було місця жіноцтву, і через те в запорожців одразу склався звичай – не пускати жінок на Січ. Цей звичай із часом не тільки не викорінився – навіть поширився, а саме: щоб запорожці дбали лише про своє січове товариство, про «матір Січ» і про рідний край – «неньку Україну», а не про власний рід і сім’ю, – їм зовсім заборонялося мати жінок і взагалі єднатися з жіноцтвом. Так що коли до січовиків хотів пристати хтось із одружених козаків, то мусив мовчати про своє одруження і навіть забувати про сім’ю.

Але запорозькі звичаї не вимагали ні від кого з товариства залишатися січовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас міг вільно покинути Запорожжя так, як він і прийшов сюди, і з того дня йому вільно було і взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям після того, як вони випишуться з куреня, побратися з жінкою і сісти на господарство своїм зимівником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тільки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у військових радах. Проте за козацьким звичаєм це годилося робити тільки підстаркуватим запорожцям або покаліченим, які не здатні були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака.

На прохання заходжалої людини записати її до Січі кошовий отаман питав:

– А в бога віруєш?

– Вірую! – відповідав гість.

– Перехрестись!

Коли той хрестився, то це було певним доказом, що він хрещений, і його брали на Січ. Те, хто він, навіть якої нації, нікого не цікавило. Розмова по-українському вважалася ознакою рідного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжі всі були однакові й рівні.

І хоч усі люди вільно приходили на Січ, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московці, німці, волохи й навіть татари, як гадає дехто з наших істориків і письменників. Із походження, звісно, тут були всякі, але серцем і душею вони мали зректися своєї національності і стати українцями, а татари, до того ж, повинні були ще й хреститися, бо «поганця» ніколи в світі не вписав би до громади жоден курінь. Звичайно, із сторонніх людей прибивалися до Січі лише такі, що втекли, уникаючи кари за якусь провину. Зрозуміло, батьківщина переставала бути рідним краєм, і вони невдовзі ставали добрими січовими товаришами.

Щоб зовсім забулося походження й становище нового січовика, на Запорожжі був звичай не називати на прізвище, а до кожного прикладали прозвисько, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Від того виникли такі прізвища, як-от: Перебийніс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий, Палій, Лелека, Гава, Нечоса та інші.

Військо Запорозьке «споконвіку» поділялося на 38 куренів. Назви їм були надані здебільшого на згадку про міста України, з яких вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь; деякі з куренів мали наймення якогось славного курінного товариша або отамана.

Ось ті назви:

Пашківський

Батуринський

Кущівський

Поповичевський

Кисляківський

Васюринський

Іванівський

Коринівський

Копелівський

Рогівський

Незамайківський

Корсунський

Іркліївський

Калниболоцький

Щербинівський

Уманський

Титарівський

Дерев’янівський

Шкуринський

Нижчестеблівський

Переяславський

Вищестеблівський

Полтавський

Величківський

Мишастівський

Левушківський

Менський

Пластунівський

Тимошевський

Дядьківський

Сергієвський

Брюховецький

Дінський

Ведмедівський

Кирилівський

Платнирівський

Канівський

Джерелівський

Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в куренях; вони були довгі, й у них могло вміститися кількасот товариства; їх укривали очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Із часом замість куренів на Січах почали будувати для козаків хати по 12 – 15 сажнів завдовжки, і хоч запорожці селилися в таких житлах ще з початку XVII століття, але і їх називали звичною для козаків назвою – куренями.

Першого січня кожного року в Січі скликали раду, де брали участь з однаковими правами всі запорожці, і там кожен курінь обирав собі на цілий рік курінного отамана и кухаря, а після того всі разом голосували за кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула та ще під старших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб. Усі вони складали січову старшину й керували кожен своїми справами; кошовий же отаман розпоряджався військом і піклувався про те, щоб у Січі було доволі всілякого припасу.

Над січовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на новий рік мусив давати одвіт за свої вчинки. Проте у зносинах із сусідніми державами та їхніми урядовцями кошовий не смів нічого вирішувати без згоди всього товариства; коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке зважився, не спитавши волі ради, то запорожці зараз же били в клепало, сходилися на січовий майдан і всією громадою судили його за те, що порушив «козацькі звичаї»; якщо той не міг виправдатися, то скидали такого кошового з посади, а у надзвичайно важливих випадках то й карали смертю.

Запорозьке Військо було республікою, а кошовий отаман, як на сучасний манір, президент. Тільки не звичайною республікою вважали Запорозьку Січ, бо кожна республіка має своє власне господарство, а на Запорожжі воно було січове й курінне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й майно. Власністю запорожця були тільки кінь, зброя, одяг і гроші, а згодом уже тільки запорозька старшина стала заводити свої маєтки.

Про те, чим годувати товариство, дбали курінні отамани. Кошти та всілякі припаси Військо Запорозьке найчастіше здобувало на своїх вольностях. На тій же Новорічній раді запорозькі землі розписувалися на 38 папірцях, щоб кожна частина мала більш-менш однаково земельного й водяного добра. Перед усім товариством військовий писар скручував ті папірці (ляси чи жеребки) і вкидав їх у шапку, а потім, добре потрусивши нею, давав курінним отаманам витягати із шапки ті «ляси». Якому куреню які вольності випадали, з тих він і мав користуватися цілий рік.

Напровесні в куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів іти на вольності, а кому – лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар; а як тільки річки скресали, відразу ж половина, а коли й більше запорожців виходила на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на землях були риба та хутро. Рибу засолювали й, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба до наступної весни, решту відвозили продавати на Україну, а на виручені за рибу гроші купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Україні, а звідтіля продавали в Польщу й німецькі землі; гроші ж так само поверталися на курінне господарство.

Січовики мали здобутки здебільшого із військової здобичі. Під час нападів на татар або морських походів запорожці щоразу приганяли із татарських степів тисячі коней і худоби; з турецьких же міст привозили коштовні речі, зброю, шовки, оксамити, золото й срібло. Всякий козак усю здобич, окрім зброї, мав скласти докупи, і вже на Січі військова рада розподіляла те збіжжя: звичайно, не менше, як половина її йшла на церкви й монастирі – здебільшого на січову церкву святої Покрови та на Трахтемирівський монастир, а пізніше – на київське Братство, Межигірський та Самарський запорозький монастирі, і тільки решту розподіляли тут між товариством, однаково на всіх: і на тих, що були в поході, й на тих, що ходили на лови або доглядали Січ. Виняток становила лише ручна зброя – вона не ділилася, а залишалася власністю того, хто її здобув.

Щоб керувати січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирали скарбника; курінним же господарством орудували курінний отаман і кухар.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 61 – 65.