Іван Свірговський. Богдан Ружинський (Богданко). Шах. Підкова
Адріан Кащенко
Доки Україна за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи відпочивати від татарських нападів, на неї насувалось нове лихо. Року 1569-го після Люблінської унії Україну було зовсім одірвано від Литви й прилучено безпосередньо до Польщі, і звідтоді становище українського селянства стало ще дужче гіршати, бо польський уряд почав оддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце і навіть позбавив громадянських прав. Під впливом тих утисків селяни кинулись тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та й те не допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лівобережжі, як тільки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні, а під паном. Побачивши тоді, що від неволі немає й тут порятунку, більш рухливі й волелюбні селяни почали втікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати Військо Запорозьке.
Хто гетьманував на Запорожжі одразу після Самійла Кішки – невідомо; історія подає лише звістку про те, що року 1574-го запорожці ходили морським походом на турецькі дунайські міста під проводом кошового отамана Покотила.
Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавські справи. Господар Івоня звернувся до польської шляхти й до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання відгукнувся й Свірговський, прозваний у народних піснях гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, з’єднавшись там з Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги в Тягині (тепер Бендери), в Білгороді та Браїлові, добувши всі ті міста, поруйнував їх, коли ж на поміч туркам із Буджака вийшли татари, то Свірговський виступив їм назустріч і, впень розбивши, відігнав назад.
Така славна перемога козаків збентежила султана Селіма, і він вислав проти молдаван та козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі, недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спільниками й почали оточувати їх з усіх боків. Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговському з рештою козаків тікати за Дністер, але гетьман, а разом із ним і запорожці мали собі за велику ганьбу залишити молдаван при лихій годині, і всі вони до одного на чолі із Свірговським поклали голови в бою біля Килії та річки Дунаю.
Про Свірговського, як і про Байду-Вишневецького, збереглася пісня, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свірговського гетьмана,
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали, –
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вішали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завивали:
– Де ж ви нашого гетьмана сподівали?
Тоді кречети налітали:
– Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тоді орли загомоніли:
– Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тоді жайворонки повилися:
– Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокій могилі, Біля городу Килії, На турецькій лінії.
Слідом за Свірговським, року 1575-го, на Запорожжі з’явився новий, жвавий та завзятий ватажок – гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як і Вишневецький, він був родом із князів Гедиміновичів, що давно перебували на Україні й стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський ще жив у своєму маєтку на Волині, на його оселю наскочили татари, вбили матір, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося відтоді помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом із козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днів збереглася у кобзарів пісня:
– Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш в чорнім оксамиті?
– Гей, були ж у мене гості, гості татарове,
Одну нічку ночували:
Стареньку неньку зарубали,
А миленьку собі взяли.
– Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!
На Січі завзятий вояка і добрий товариш Богданко незабаром придбав собі поміж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожці почули, що татари вирушили походом на Поділля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести Військо Запорозьке на ворога.
Ружинський тільки й чекав такої нагоди й, хутко зібравши військо, кинувся з кіннотою в татарські степи, випалюючи улуси, визволяючи невольників і завдаючи татарам нелюдських мук. Не згірш од самих татар запорожці виколювали чоловікам очі, вирізували жінкам груди і чавили кіньми татарських дітей – така у них була тоді лютість на бусурманів.
Спустошивши чорноморські степи, Богданко вдерся в самісінький Крим та зчинив там таку ж різанину. Почувши про руїну на своїх землях, татари чимдуж квапилися з Поділля через Очаків до Криму, та запорожці, залишивши цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили їхнього війська.
Після цього славного походу Богданко, разом із кошовим отаманом Павлюком, послав до короля Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування й права Війська Запорозького. Стефан Баторій, зважаючи на послуги запорожців, що нині були потрібні для Польщі, 20 серпня 1576 року видав універсал, у якому ствердив за Військом Запорозьким володіння містами Трахтемировим і Чигирином та всім Дніпром од Трахтемирова вниз до лиману, а вбік од Дніпра на захід до річок Бугу та Синюхи, а на схід – аж до річок Донець та Дон, себто всі ті землі, що їх запорожці відвоювали в татар.
На цей універсал Баторія в подальшому житті під час суперечок за землі із сусідніми державами завжди покладалися запорожці й пильно обстоювали здобуті за часів Богданка – Ружинського права.
Разом з універсалом Стефан Баторій надав Війську Запорозькому військові клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576 року московський цар, довідавшись, що татарська орда лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Січ подарунки й просив Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з України на поміч городових козаків та діждавшись, доки орда вибралася в похід, кинувся з військом на лівобережні улуси й почав їх палити. Тут сталось те, що й торік. Татари, дізнавшись про козацький наскок, вернулися спішно назад із Московщини, але запорожці перестріли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольників же визволили й пустили у рідні землі.
Впоравшись із татарами на суходолі, Ружинський почав пильнувати шлях із Запорожжя до моря. Захопивши Самійла Кішку в полон та скориставшись часом, доки січовики із Свірговським плуталися в молдавських справах, турки знову відбудували місто Аслам-Кермень і ще дужче його зміцнили, ніж він був за часів Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походів на море, Богданко року 1576-го підступив до Аслам-Керменю, обложив його з усіх боків, але не маючи великих гармат, не міг його добути. За тієї нагоди один козак порадив зруйнувати фортечні мури пороховим вибухом і похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом із козаками, заходився робити підкопи, щоб закласти під мури міну. Та, на лихо запорожцям, козак так невміло вів роботу, що передчасно стався вибух, і тоді ж було вбито і козака, і самого гетьмана Ружинського.
Не добувши Аслама, січовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарські міста на східному березі Криму.
Після загибелі Богданка влада на Запорожжі перейшла до кошового отамана Шаха. Діяльність його почалася з того, що він підстеріг у порогах ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й відібрав у нього всі ті коштовності й гроші.
Розгніваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли той не приборкає козаків та не налякає Шаха, то він сам з ордою піде ловити Шаха на Запорожжі й на Україні. Королеві на той час було невигідно зчіпатися з татарами, і він прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в море. Запорожці, було, послухалися, та незабаром без війни знудилися й через рік знову вирушили походом до Молдови.
Підвладні турецькому султанові землі Молдова й Волощина (Мультяни) мали своїх окремих господарів, й вони завжди між собою ворогували, скидали один одного з господарства та, підлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх підданців, щоб зробити султанові коштовніші подарунки. Року 1577-го молдавські бояри, незадоволені своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Січ гінців до відомого на Запорожжі вояки й ватажка Івана Підкови, який начебто доводився братом вбитому разом із Свірговським молдавському господареві Івоні, просити його, щоб він ішов у Молдову й став їхнім господарем.
Прохання посланців було до вподоби Підкові, бо він був дуже рухливий та завзятий і не знав, куди подіти свою силу, що, як засвідчують народні перекази, була така велика, що він розгинав руками підкови, від чого й дістав прозвисько на Січі – Підкова. Проте, розуміючи, що без збройного війська господарства не досягти, Підкова звернувся за поміччю до січового товариства. Запорожці шанували Підкову, який щасливо водив їх після Самійла Кішки на море, і, знаючи, що в Молдові трапляється добра пожива, обміркували Підковину пропозицію на військовій раді й ухвалили посприяти йому сісти на Молдавське господарство.
Не гаючи часу, Підкова з посланцями вирушив на Україну збирати козаків та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Підкови, із шістьма сотнями запорозьких вершників прибув на Україну, щоб об’єднатися з Підковою на Поділлі, на Прибитім шляху.
Як тільки Підкова перейшов за Дністер, у Сороках до нього прилучилися молдавські повстанці й проголосили його господарем Молдови. Господар Петрило не хотів уступити свого місця без змагання і виступив проти Підкови з військом; та козаки його розгромили, і Підкова урочисто заїхав до Ясс, столиці Молдови.
Ставши господарем, Підкова попросив короля, щоб Молдову було взято під польську зверхність, та з того нічого не вийшло; роздратований походами Богданка та Підкови турецький султан послав на Дунай велике військо й погрожував нападом самій Польщі за те, що її підданці чинять наскоки на підвладні Туреччині землі. Польща не сміла воювати з наймогутнішою в ті часи султанською державою, й король Стефан Баторій передав через гінця наказ Підкові – негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати турків.
Підкова скорився й подався на Україну, але султан на тому не заспокоївся, став вимагати від Баторія голови Підкови, і король, боячись війни із турками, викликав Підкову до себе, запевняючи своєю ласкою; та коли ж Підкова, повіривши, прибув до Львова, його підступно було схоплено й у присутності султанського посланця року 1578-го скарано на смерть.
Про Івана Підкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава його на Запорожжі була велика, бо за його смерть запорожці довго мстили і туркам, і полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Підкови була першою іскрою ворожнечі між козаками й поляками, і та іскра через кілька десятків літ спалахнула великим полум’ям пожежі.
Як тільки до запорожців дійшла звістка про те, що Підкову підступно стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в поході з Молдови, відплачуючи за Підкову, поруйнували чимало маєтків польської шляхти, а після того аж тричі, в роках 1579-х – 1581-х, ходили на Молдову наставляти там своїх господарів.
Історія не має свідчень, чи воювали запорожці за часів Шаха з татарами й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо відомо, що Шах відновлював на острові Хортиця городки Вишневецького, а це дає підстави думати про його широкі заміри.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 42 – 47.