Друга руїна України
Адріан Кащенко
Року 1675-го Самойлович разом із російським військом знову пішов на Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигирині, та той не піддався, а тим часом йому на поміч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували на московській стороні, й увесь люд із тих міст погнали в неволю. Обороняли ті міста й дві сотні запорожців, які також дісталися чужинцям.
Восени 1675 року турки покинули Україну й рушили за Дністер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися відсутністю їх і повернути Україну під владу корони, а для того він набрав чимале військо й кинувся пустошити українські землі ще гірше, ніж татари. Люд, який уже 20 літ переходив із Правобережжя на Лівобережжя, тепер посунув за Дніпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшує силу гетьмана Дорошенка.
Занепад і руїна України важким тягарем давили душу Сірка. Все життя він бився за волю рідного краю і з розпукою в серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні й не зрятувала Правобережжя од повної руїни. Цей занепад Військо Запорозьке обмірковувало на своїй раді разом із кошовим і вирішило, що коли вже неможливо зберегти незалежність, то треба хоч з’єднати обидві частини під рукою одного державця, щоб позбутися розбрату поміж себе й колотнечі. З московськими воєводами було тяжко й нудно, а проте жили там люди, мали що їсти і множилися; на Правобережжі ж, у боротьбі з поляками, турками та росіянами майже ніхто не доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя в неволі.
Україна вкрай стомилася від нерівних змагань і благала дати їй спокій. Через те рада погодилася з російською зверхністю і, щоб прихилити до того Дорошенка, Іван Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до гетьмана в Чигирин. Той зустрів кошового за містом дуже урочисто, як отамана Війська Запорозького й відомого на весь світ лицаря. Обидва козаки гірко плакали над долею рідної неньки України і завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутності свого війська склав присягу на підданство російському цареві, й частину своїх клейнодів, а саме – булаву й корогву, доручив Сіркові передати Війську Запорозькому.
Про цю подію Іван Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи в листі надію, що цар зустріне Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од усіх ворогів: татар, турків та поляків так, щоб сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.
Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил воювати, і що для подальшої боротьби на якийсь час потрібний спокій.
Підданством Дорошенка російському цареві вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку ставленику Москви – він хотів знищити Дорошенка, щоб самому бути єдиновладним гетьманом, і через те, довідавшись про Чигиринську подію, він через посланців застеріг царський уряд, що та присяга не щира – то лише лукаві заходи Сірка й Дорошенка проти нього – Самойловича.
Під впливом цих наклепів Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогою, щоб той їхав у Батурин і там присягнувся перед Самойловичем і боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам’ятаючи долю Сомка і Многогрішного, не пристав, так що й підданство Дорошенка Росії неначе й не вийшло.
На початку року 1676-го на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули, й до того ж Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.
На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка цареві, звелів татарам напасти на Україну.
За часів кошового отамана Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані в степах бекети з «хвигурами», так що на Січі завжди знали про пересування татар, і Сірко не давав їм змоги переходити запорозькі землі. Тому вороги обминали свої давні шляхи, а рушали на Україну через Очаків поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Поділля й Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко невдовзі дістав про те звістку й, перейшовши з кількома полками запорожців за Буг, розгромив багато татарських загонів, а бранців повизволяв.
Коло того часу польський король справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя під його рукою, та отаман відмовився, щоб не зчинити ще більшого заколоту на Україні.
Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сірка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надіслав на Січ листа, в якому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися заквітчані садками міста й села, тепер бовваніють самі почорнілі димарі та виють голодні собаки. Церкви божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять порожні, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далі Дорошенко, винен «Сарданапал» Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та обороняти рідну землю від кримських вовків.
Коли цього листа зачитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один, плакали; тоді ж вони одписали гетьманові, що будуть на його боці, бо «Попович» (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.
Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса цареві, а на Січ передав листа, в якому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди й грамоти, які там дістали від Дорошенка, та щоб запорожці в міста не приходили й ніяких замішань на Україні не чинили. Разом із листом Самойловича на Січ було привезено ще й послання російського уряду, в якому містилася вимога, щоб Сірко залишив Січ та їхав жити до сім’ї на Харківщину.
Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не віддадуть, бо це споконвіку січові скарби, а Сірка не відпустять до московського боярина. Після ж ради Кіш написав Самойловичу, дорікаючи за те, що робить наклепи на запорожців цареві; маючи багато війська, він ні Дорошенка за лихої години не рятував, ні Умані та Ладижину проти турків не подав помочі. Про клейноди запорожці повідомляли, що з тих часів, як козаччина почалася на Дніпрі й перші гетьмани жили за порогами, то й клейноди військові на Січ були державцями давані. Наприкінці запорожці заявили, що гетьман даремно зве запорожців свавільниками – «коли б запорожці не віддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарські кочовища завелися б; свавільник же сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню».
Доручаючи листа посланцям, Іван Сірко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що він ні до нього, ні до Харківщини не поїде, бо не хоче знову опинитися у Сибіру.
Як видно з листа, за часів Сірка Військо Запорозьке не тільки «про око» визнавало владу російського уряду й гетьманську особу, насправді ж воно дотримувалося права не виконувати тих указів, які порушували запорозькі давні звичаї або обмежували права козацтва.
Після того, щоб прискорити кінець пануванню Дорошенка, Самойлович зі своїми полками перебрався на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж із російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, й у вересні 1676 року вийшов із Чигирина у табір Ромодановського і склав у присутності Самойловича решту своїх клейнодів, що не була віддана Сіркові.
Раніше, ніж зробити це, Дорошенко випросив собі спокійне життя, але лишити його на Україні здавалося незручним – гетьмана вивезли до Москви, протримали там кілька років у почесному арешті, призначили потім воєводою до Вятки, й нарешті року 1682-го йому було подароване село Ярополче Волоколамського повіту, на Московщині, де він року 1698-го помер, далеко од свого рідного краю.
Не подавши Дорошенкові вчасно допомоги, турецький султан все-таки не хотів зрікатися західної України й восени 1676 року вислав за Дністер своє військо. Польський король хоч і вийшов йому назустріч, та мусив незабаром замиритися, віддати знову Поділля, Брацлавщину, південну Україну й Запорожжя, чиї землі, таким чином, юридично перейшли під протекцію султана.
Запорожці й під час цього приходу турків і татар на Україну чинили їм усякі перешкоди. Сірко бив їх на перевозах через річки, та тільки його сила порівняно з турками та татарами була дуже мала і не могла зарадити королеві.
Тепер на Правобережжі з’явилося два зверхники – Росія й Туреччина. Але султан не хотів нічим ділитися і намагався силою відвоювати Чигиринщину. На початку року 1677-го, збираючись походом на Чигирин, щоб мати на Україні гетьмана зі своєї руки, він звелів вивезти із Стамбульської в’язниці Юрася Хмельниченка й проголосити його втретє гетьманом України.
Весною Юраська доставили морем у Крим, а звідтіля, наступаючи з турецьким та татарським військом на Україну, він наблизився до Запорожжя й прислав на Січ посланців, умовляючи через них одвойовувати Україну од поляків і московців. Але запорожці не послухали послів Хмельниченка, і Сірко не поїхав на побачення з Юрасем, як той вимагав. Проте тепер, коли Дорошенка на Україні вже не було, а разом із ним була страчена й надія на незалежність, запорожці вирішили зовсім не брати участі у війні Туреччини з Росією, а обстоювати лише свої власні права й інтереси й перш за все просити турків вернути на Запорожжя тих січових товаришів, які були захоплені в Умані та Ладижині.
Цих своїх замірів Сірко не виявляв і весною того ж року їздив за наказом царя у Батурин радитися із Самойловичем та Ромодановським про те, як обороняти Україну од турків. Що було сказано на тій раді, невідомо, а тільки повернувшись на Січ, Сірко мовив товариству такі слова: «Цар та гетьман тільки підманюють мене листами; покладатись же на них неможливо – треба самим про себе дбати!»
Ромодановський хотів, було, для оборони Кодака поставити туди російську залогу, та Самойлович одраїв те робити, щоб не дратувати запорожців. Усю весну Сірко, незважаючи на гетьманські накази, не мав сутичок ні з турками, ні з татарами, сподіваючись визволити так запорозьких бранців із неволі. Самойлович же брав те на зраду і щоразу писав Сіркові докірливі листи.
Літом 1677 року турецьке військо, сплюндрувавши все по дорозі, привело Хмельницького під Чигирин, та в серпні їх було там розгромлено, і турки й татари одійшли за свої кордони.
Скинувши одного супротивника Дорошенка, Самойлович усе думав, як би позбутися й другого оборонця незалежності України – Сірка, й послав цареві доноса, неначеб той сам хоче бути гетьманом Правобережної України й схиляється до згоди із кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року на Січ прибув царський посол, а наступного дня і ханський посланець, прихопивши із собою на обмін запорозьких бранців.
Скликавши товариство на раду, Сірко запросив у коло царського посланця і, дістаючи з його рук царську грамоту, звелів прослати перед собою на землі, підклавши шапки, військову корогву, поцілував грамоту в печать, поклав собі на голову й передав судді Кудлаю, той підніс її писареві, наказавши читати вголос, щоб було все товариство. Вислухавши грамоту, запорожці кланялися й дякували цареві за ласкаве слово. Все це так робилося за давнім звичаєм.
Тоді Сірко попросив посла сказать про діло. Той хотів одкласти все на завтра, але, примушений Сірком говорити, мовив:
– Відомо вам, що великий государ вас, отамана і все Військо Низове, держав у своїй милості й жалуванням дарував і тепер жалує, наказував нам під час походу бусурманів на Чигирин іти зі своїм військом проти ворогів, а ви не тільки не пішли під Чигирин, а навіть коли кримський хан тікав до Дніпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили?
На цю промову, переказуючи скорочено, Сірко одповів так: «Під Чигирин ми не ходили через те, що війська на Січі було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку раніше, ніж на Чигирин, іти на Січ, та, добувши її й зміцнивши, засісти в ній. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранців та щоб козакам було вільно виходити на море й на річки по рибу. Кілька разів писали ми Івану Самойловичу, щоб пустив із міст до нас козаків та припасу прислав нам, а гетьман і козаків не пустив і запасу не дав, через що запорожці змушені були харчуватися самою тільки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп і по сіль у Прогної без перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всі померли б з безхліб’я. Б’ємо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тоді ми по весні, як тільки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом і підемо на Крим війною».
Проте всі звинувачення Сірка у зраді цареві треба вважати цілком безпідставними, бо за два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив із товариством байдаками в лиман і біля устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли припас війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там збудований турками міст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 194 – 200.