Ставлення запорожців до Москви

Адріан Кащенко

Повиганявши татар з України, Хмельницький подякував запорожцям за поміч і, проводжаючи їх на Січ, надіслав до Коша листа, сповіщаючи товариство, що через зраду кримського хана він задумав перейти під протекцію московського царя. Разом із тим він просив Військо Запорозьке дати йому в цій справі добру пораду.

У відповідь на того листа запорожці написали, що протекція Москви – річ непогана, та тільки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьманові треба бути дуже обережним, щоб часом від того не вийшло чогось лихого для неньки-України та не зашкодило правам та вольностям козацьким.

8 січня року 1654-го після військової ради, що відбулася в Переяславі, Україна перейшла під руку московського царя Олексія Михайловича й прилучилася до Росії як автономна країна із своїм власним військом у 60 000 козаків.

Помста кримського хана

Після з’єднання України з Московським царством, яке вже почало називатися Російським і стало далеко могутнішим, ніж до того, ця зміна дуже стурбувала як Польщу, так і Крим і навіть турецького султана. Всі троє склали поміж себе спілку й, зібравши війська, рушили відплатити Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголітня боротьба не зміцнілої ще української держави з віковічними ворогами: поляками, татарами й турками.

Наприкінці 1654 й на початку 1655 років Україну плюндрували великі татарські орди. Безліч сіл, містечок і міст були спалені, а татари забрали в неволю більш як 200 000 українців. Поляки, допомагаючи орді, й собі захоплювали неозброєних людей та міняли їх на шаблі, сагайдаки й стріли.

Весь той час Військо Запорозьке перебувало на боці Хмельницького, б’ючись із поляками та винищуючи татар, але сили були нерівні, й тяжко доводилося Україні й Запорожжю, й гинули в тій боротьбі один по одному славні лицарі за визволення рідного краю. Тоді ж наклав головою й оспіваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих боях.

Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

Не так тая Україна, як те горде військо,

Заплакала Морозиха, ідучи на місто.

«Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,

Іди з нами, козаками, меду-вина напийся!»

«Ой, щось мені, миле браття, мед-вино не п’ється –

Ой, десь мій син, Морозенко, з ворогами б’ється!»

«Нехай б’ється-рубається, він у тому кохається».

Із-за гори, з-за крутої горде військо виступає,

Посамперед Морозенко сивим конем виграває.

А в нашого Морозенка червоная стрічка:

Де поїде Морозенко – кривавая річка.

Ой, виїхав Морозенко за Келебердою,

Ой, зустрівся Морозенко з вражою ордою.

Ой, б’ється він три дні, три дні – три години,

Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милі.

Ой, став же Морозенко та в полі гуляти,

Стали його турки й ляхи обступати.

Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,

Морозенко, козаченько, в неволю попався.

Ой, чия то корогвиця на ратищі в’ється?

Ой, того то Морозенка, що з ордою б’ється.

Ой, чия то корогвиця, що ратище ізломила?

Ой, того то Морозенка, що орда зловила!

Ой, повели Морозенка на Савур-могилу:

«Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну!»

Посадили Морозенка на тесовім стільці,

Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці,

Посадили Морозенка на жовтім пісочку,

Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку.

Посадили Морозенка на біле ряденце

Да виймали з Морозенка кривавеє серце.

Нові морські походи запорожців

Одразу ж після татарської зради під Жванцем козаки поновили свої морські походи на бусурманські землі. По весні року 1654-го вони вийшли в Чорне море, пограбували береги Криму та поруйнували околиці Килії й Ізмаїла. Року 1655-го пошарпали турецькі міста од Дунаю до Варни, сплюндрували Єреклі та Бальчик і, надумавши зробити те саме із Стамбулом, вийшли, було, на берег за чотири милі від Царгорода, але там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили зброєю пробиватися до моря, і при тому тридцять душ запорожців дісталося ворогам у бранці, яких люто замордували турки перед очима султана.

За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги та в боротьбі з татарськими ордами впродовж 1653 – 1655 років Богдан Хмельницький 15 січня 1656 року видав універсал, яким ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:

«А тепер так само володіти їм стародавнім городом запорозьким Самарою з перевозом із грунтами вгору Дніпра до річки Орелі, а вниз аж до ногайських та кримських степів, а через Дніпро та Дніпрові й Бугові лимани, як споконвіку було, – по Очаківські улуси та вгору річки Бугу аж по Синюху; від самарських же земель через степи аж до Дону-річки, де ще до козацького гетьмана Лянцкоронського запорожці зимівниками сиділи, – і все те, щоб непорушно повік-віків при козаках запорозьких зоставалося».

Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало у вівтарі січової церкви, в шухлядці під святим престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709-го або ж його перевезли до якогось московського архіву, бо в другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже самого універсалу, а лише список (копію) з нього.

Млява поміч проти Польщі з боку російського уряду змусила Хмельницького шукати інших спільників у змаганні з королем, і він року 1656-го склав згоду зі Швецією і разом зі шведами воював проти поляків, доходячи зі своїм військом аж за Львів до Гродека, зрештою розхитавши тими походами колись могутню Річ Посполиту.

Смерть Богдана Хмельницького

Серед невтомної дев’ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Хмельницький занедужав і 27 червня 1657 року помер. Його син Тимко був убитий ще раніше, під час походу на Молдову; найуславленіші його полковники, борці за рідний край, теж уже пішли на той світ. Козацька старшина не знаходила поміж себе нікого, хто б міг мати великий вплив на все козацтво, й, шануючи пам’ять свого видатного гетьмана-визволителя, обрала на його місце сина Юрася Хмельницького, недолітнього хлопця, дуже слабого розуму, й тим кинула Україну в тяжкі розрухи, бо Юрась не зміг узяти владу до своїх рук.

Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина так розповідає народна дума:

Зажурилася Хмельницького сідая голова,

Що при йому ні сотників, ні полковників нема:

Час приходить умирати,

Нікому поради дати.

Покликає він на Івана Виговського,

Писаря військового:

«Іване Виговський,

Писарю військовий,

Скоріше біжи

Да листи пиши,

Щоб сотники, полковники до мене прибували,

Хоч малу пораду давали!»

То Іван Виговський,

Писар військовий,

Листи писав,

До всіх розсилав.

То сотники, полковники, як їх прочитали,

Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скоріш прибували.

То гетьман добре їх приймає,

Словами промовляє:

«Панове молодці! Добре ви дбайте,

Собі гетьмана наставляйте,

Бо я стар, хворію,

Більше гетьманом не здолію!..

Коли хочете, панове, Антона Волочая Київського,

Або Грицька Костиря Миргородського,

Або Хвилона Чичая Кропивнянського,

Або Мартина Пушкаря Полтавського».

Та козаки теє зачували, смутно себе мали,

Тяжко вздихали, словами промовляли:

«Не треба нам Антона Волочая Київського,

Ні Грицька Костиря Миргородського,

Ні Хвилона Чичая Кропивнянського,

Ні Мартина Пушкаря Полтавського, –

А хочем ми сина твого Юрася молодого,

Козака лейстрового!»

«Він, панове молодці, молодий розум має,

Звичаїв козацьких не знає!»

«Будем ми старих людей біля його держати,

Будуть вони його научати, будем його добре поважати,

Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати!»

То Хмельницький теє зачував, велику радість собі мав,

Сідою головою поклін оддавав, сльози проливав.

Скоро після того ще й гірше Хмельницький знемагав,

Опрощення зо всіма приймав,

Милосердному богу душу оддав.

То не чорні хмари ясне сонце заступили,

Не буйні вітри в темнім лузі бушували,

Як козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали…

А молодий Юрась під Білою Церквою гуляє,

Об смерті отцевській не знає;

Скоро лейтарі до нього прибували, Листи подавали.

То Хмельниченко листи як прочитав,

Світа божого не взвидав!

То небагато Виговський гетьманував,

Півтора роки булаву держав.

Скоро сотники, полковники прибували,

Юрася Хмельницького гетьманом поставляли:

«Дай боже! – козаки промовляли: –

За гетьмана молодого

Жити, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Города турецькії плюндрувати,

Слави лицарства козацькому війську доставати!

Після смерті Хмельницького Україна лишилася в непевному становищі. Юридично, за Переяславською умовою, стала автономною частиною російської держави; фактично ж Росія мала силу оборонити від ворогів тільки близьке до себе Лівобережжя, – далеке ж од своїх меж Правобережжя лишала без оборони. Внаслідок того було те, що полковники Західної України, не маючи змоги дати відсіч полякам і татарам власною зброєю, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, «шатанієм» між Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслідком незміцнілості України й кволості тодішнього російського царства.

Обрання гетьманом Виговського та ворогування з ним запорожців

Незабаром після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків й інша козацька старшина, зміркувавши, що «до булави треба голови» (Юрась же Хмельниченко її не мав), то скликали в Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і поставили гетьманом колишнього військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав несхитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до цілковитої незалежності від сусідів.

Обрання гетьмана не в Січі, як завжди бувало, а на Україні, й навіть без участі Війська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжі, й кошовий отаман Гомон листом до Виговського від Війська Запорозького осудив такий порядок, хоч і додав, що задля спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування цієї ухвали. Образило таке обрання й просте козацтво, що, як і запорожців, не покликали на раду.

У ті часи на Україні виникла ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собі у власність грунти, річки, млини й таке інше, прагнучи разом із тим підгорнути під себе селянство так само, як робили це десять літ до того польські пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина, став одразу нелюбий усьому українському народові.

Під осінь року 1657-го на Україну прийшло російське військо й розташувалося в Києві та в різних містах Лівобережжя. Це викликало обурення у Виговського й усієї козацької старшини, тим більше, що тоді ніхто не нападав на Україну. Маючи надію згодою з Польщею забезпечити Україні ширшу автономію, Виговський розпочав із приводу цього зносини з польським урядом. Але проти таких заходів гетьмана постало Запорозьке Військо, бо, пам’ятаючи польські кривди й зраду, воно не хотіло й чути ні про які умови з Польщею. До запорожців прилучився й полтавський полковник Пушкар і, написавши на Виговського донос цареві, сам зі своїм полком та запорожцями виступив проти гетьмана.

Щоб зміцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року в присутності царського посланця скликав у Переяславі раду вже з участю усіх козаків та простого люду, опріч Полтавського полку й запорожців, що ставилися до нього вороже. На тій раді його знову-таки обрали гетьманом, та тільки за те, щоб дістати царське затвердження, він змушений був згодитись поставити в деяких українських містах російських воєвод.

Незадоволений обмеженням гетьманських прав, Іван Виговський поквапився піти на змову з Польщею, а сам вирушив із військом на Пушкаря. Бої між козаками точились із 18 травня аж до 7 червня; перемагали то ті, то інші, але зрештою запорожці зі своїм полковником Барабашем покинули Пушкаря, і той зазнав поразки і навіть загинув у битві.

Незабаром після того, 6 вересня 1658 року, в Гадячі Виговський підписав умови згоди з Польщею, за якою з воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського складалося «Велике Князівство Руське», зі своїм військом, судом та православною вірою; керувати ж тим князівством мав обраний всіма станами гетьман.

Запорожці, хоч і дістали од Виговського повідомлення про ту умову, та не хотіли й чути ні про яку згоду з поляками, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 160 – 166.