Гусак та Петрик

Адріан Кащенко

На початку року 1691-го на Січ прибився Петро Іваненко, прозваний на Січі Петриком. Він мав добру освіту й, пробувши чимало років старшим канцеляристом генеральної військової канцелярії на Гетьманщині, одружився з небогою генерального писаря Кочубея. Захопившись із малих літ оповіданнями й народними думами про боротьбу давніх козацьких гетьманів за волю України й розуміючи тогочасне її становище, той Петрик прийшов до думки, що Мазепа, разом із московськими воєводами, ведуть український люд до ще гіршого поневолення, ніж було до повстання Богдана Хмельницького, і зважився підняти український простий народ проти своїх новоявлених панів, а водночас і проти російських урядовців, що багато українських земель порозбирали у свою власність, разом із людьми.

Мазепа, почувши про такі заміри, став вимагати, щоб запорожці видали йому зайду, але на те не згодились ні рада козацька, ні сам кошовий отаман Іван Гусак; навпаки, запорожці охоче слухали запальні промови Петрика про занепад та недолю України й невдовзі обрали його військовим писарем.

Мазепа не наважився відверто сваритися з Кошем через Петрика й у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Січ борошно, залізо й інші потрібні припаси, а сам тим часом писав до Москви доноси про те, що запорожці хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика.

Петрик тим часом справді умовляв кошового отамана Гусака підняти війну проти Мазепи. Між іншим, він казав Гусакові таке:

«Хоч шість тисяч із собою орди візьми за Дніпро, так я горло своє ставлю, коли тобі не поклониться вся Україна. Гетьман зразу в Москву втече, бо там вся його душа, а в Україні тільки його тінь! Невже нам не поможуть наші брати, котрих сердюки, рандарі та дуки, що їм царі маєтності пороздавали, мало живцем не їдять? Та вони тільки почують, що ти з військом рушаєш із Січі, то самі тих чортових панів подавлять, а ми вже прийдемо на готове!»

Од таких промов Петрика поміж запорожцями пішло замішання, та тільки кошовий і військова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замірів, і Гусак, хоч у кожному листі дорікав Мазепі за роздачу старшині земель, за поневолення люду, за одкупи та за спорудження Самарських городків, а тим часом усе не втрачував надії, що російський уряд сам лагідно задовольнить бажання українського люду й запорожців щодо повернення на Україні давнього ладу й самоврядування.

Тим часом полк охочих запорожців, під проводом Юська, ходив проти татар на поміч фастівському полковнику Семену Палію й, напавши на орду, що верталася з німецької війни через Куяльницький пересип, чимало захопив татар у бранці й відбив у ворогів багато здобичі.

Не діждавшись од кошового Гусака згоди на участь Війська Запорозького у війні з Росією, Петрик залишив Січ і поїхав через Кизикермен у Крим до хана, взявши із собою 60 козаків, що захопилися його мріями про визволення українського посполитого люду од поневолення. Він мав думку робити так, як Богдан Хмельницький, себто: стати до спілки з татарами і наблизитися з ордою до Січі, щоб легше умовити Військо Запорозьке подати йому допомогу. Його жвавість та запальність вплинули на хана, й 11 квітня 1692 року хан, з одного боку, і Петрик од імені Війська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петрикові одібрати Гетьманщину й Слобожанщину від Московської держави до своїх рук; Петрик же за те мав перевести східні слобідські полки на спустошене Правобережжя з тим, щоб одчинити татарам Муравські шляхи до самої Московщини. Запорозьке Військо, від імені якого Петрик підписував умову, за свою участь у війні мало здобути собі владу на землі західних слобідських полків: Охтирського та Сумського.

Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кілька листів до Запорозького коша, вмовляючи Військо Запорозьке пристати до нього. Ті листи щоразу читали на радах, й вони викликали між запорожцями розгубленість. Голова січова підтримувала заміри Петрика, маючи гадку погріти руки біля маєтків української старшини, що вже звалася панами; старшина ж Війська Запорозького, пам’ятаючи руїну Правобережної України і страхаючись, що боротьба у спілці з татарами проти Росії може призвести до такої ж недолі й Лівобережжя, не згоджувалась ставати на бік Петрика.

Найбільший вплив на запорожців зробив лист, написаний Петриком 22 червня 1692 року, де він, між іншим, писав:

«Не один раз казав я вам, панове-молодці, яка небезпека загрожує нашій Україні і до якого занепаду іде вона через сусідніх державців: наче люті леви, роззявивши пащі, хочуть вони проковтнути нас щомиті й поробити своїми невольниками. Не дивно, що так чинить і король польський – ми здавна були його підданцями, та за Хмельницького, з допомогою орди, визволилися з неволі та ще й таку вчинили йому шкоду, що й досі він ніяк не вичухається, й досі намагається, щоб знову український народ взяти в підданство і помститися нам за ту образу.

Хан кримський за те ворогує з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвіку на степах і на морі чинили йому лихо в людях і в здобичі, як і зараз чинимо; а от дивно, що московські царі, не зброєю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лівобічну сторону, обсадились з усіх боків нашим людом, так що, звідкіля б прийшли вороги, та всі наші оселі попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад. Московщина ж за ними, як за мурами, ціла і, не задовольняючись тим, намагається усіх нас повернути в холопи й невольники».

Далі в тому ж листі нагадується, що російський уряд для того віддає народ панам у неволю, щоб люд український змужичів (стратив культуру), «щоб тоді легше було осадити нас своїми воєводами й городами, які уже й збудував на Самарі». Щоб врятувати Україну, Петрик радив піднятися всім проти московців і приєднатись до нього тоді, як він ітиме з ордою добувати Україну.

У червні заміри Петрика почали здійснюватися. Кримський хан вийшов із великою ордою в Чорну долину і, вручивши там урочисто Петрикові гетьманські клейноди, проголосив його гетьманом України. Але наступного ж дня посипалися розчарування. Перш за все ханові не можна було виступати з усією ордою на Гетьманщину, бо за наказом султана мав воювати з німцями проти Угорщини; на Україну ж Калгою-Салтаном та Петриком він відрядив всього 20 000 вершників. Це поставило нового гетьмана в безнадійне становище, бо Мазепа повсякчас міг кинути проти татар 50 000 козаків, не кажучи вже про військо російське. Але Петрик пішов разом із Калгою-Салтаном понад східним берегом Дніпра й зупинився проти Січі Запорозької в Кам’яному Затоні.

Тим часом у Січі сталися зміни. Ще восени 1691 року один жвавий козак, на прізвище Матвієць, підмовив кілька десятків товариства пливти з ним за Чорне море до імеретинського царя на службу й потай захопив для своєї справи одного військового байдака. Довідавшись про те, кошовий отаман Іван Гусак звелів заарештувати зухвальця й привести до нього, а той під час розмови з кошовим зчепився битися. Військовий суд засудив Матвійця за його вчинки до смертної кари, і йому стяли голову. Проте січова голота дуже любила сміливця, й коли до Січі вернулося товариство з лугів та степів і дізналося про його страту, то почало нарікати на Гусака за те, що звів доброго козака, і, врешті, в 1692 році обрало на кошевство ватага Федька.

Той Федько невдовзі виказав свою недотепність у керуванні справами й, коли на Січі виникло замішання й навіть заколот між козаками з приводу листів Петрика, то він не зміг вгамувати товариство й дати війську якийсь лад. Через те, коли Петрик уже наближався до Січі, Федька скинули з кошевства, і січова рада обрала знову Івана Гусака.

Гусак був крутої та впертої вдачі й, коли Петрик, стоячи з татарами у Кам’яному Затоні, прислав до нього посланця з листом, у якому необачно вимагав од кошового, щоб той прибув за Дніпро зустріти Калгу-Салтана із хлібом-сіллю, то Гусак власноручно побив посланця, а Петрикові звелів переказати, що «ніколи Салтан, ворог святого хреста, не діжде, щоб він, Гусак, його із хлібом зустрічав». То тоді Петрик переказав, що має таємні листи од гетьмана Мазепи, які може показати тільки самому Гусаку, й кошовий отаман, взявши із собою кількох курінних отаманів та 600 козаків, переїхав 17 липня байдаками на один з островів Дніпра біля Кам’яного Затону й, не довіряючи татарам, передав Салтанові, щоб той вислав заручників і, тільки діставши їх, рушив з отаманами у татарський табір.

У наметі Калги-Салтана після тривалої розмови Петрик признався, що ніяких листів од гетьмана він не має, а що склав із ханом умову «своїм розумом під впливом жалю через утиски й нестерпучі кривди на посполитий український люд».

Незважаючи на умовляння Петрика, Іван Гусак, знаючи добре, як татари плюндрують українські землі, не згодився йти разом із бусурманами воювати свій рідний край, а щоб не роздратувати татар, посилався на те, що Військо Запорозьке розійшлося по лугах і степах, і через те він не може з невеликим товариством розв’язувати таку справу, як війна з Москвою.

Повернувшись на Січ, Гусак усе-таки скликав раду й, розповівши про заходи Петрика, спитав, як гадає товариство. Запорожці після того запитання розбилися на два натовпи: менший, разом із старшиною, стояв на тому, що не годиться виступати у спілці з бусурманами проти православних людей; більший же натовп, головним чином голота, вигукував, що Петрик – розумна голова, навчає на добре і що треба йти визволяти Гетьманщину від Мазепи-зрадника, від москалів та своїх панів.

Тоді Гусак поклав булаву на стіл і сказав: «Нехай же хто інший веде військо проти своїх братів, а я не поведу». З тим він покинув раду і пішов до свого куреня, а слідом за ним склала свої клейноди й уся військова старшина.

Весь день і всю ніч військові клейноди лежали серед майдану на столі, а запорожці гомоніли й сперечалися. Та між голотою не знайшлося нікого, хто б наважився взяти владу до своїх рук, і ранком прихильники Петрика послали просити стару старшину, щоб забрала свої клейноди назад. Гусак згодився повернути собі булаву, але рішуче відмовився вести військо на Україну в спілці з татарами.

Таким чином до Петрика могли прилучитися тільки охочі козаки, й за тиждень таких набралося з півтисячі.

Після того Калга-Салтан та Петрик рушили з військом на річку Московку, а далі – на Татарку, що впадала в Дніпро біля Кодацького порога, й нарешті перейшли за річку Самару. Відтіля Петрик послав листа в південні міста України, вмовляючи людей взятися до зброї, приєднатися до нього і боротися за свою волю.

31 липня Петрик із запорожцями та ватагою татар атакував Новобогородську фортецю. Козаки вдерлися у нижнє місто, запалили дві башти та кілька будинків, але коли з горішнього міста на них почали бити з гармат, вони одійшли геть.

Не добувши Новобогородської фортеці, Петрик попрямував далі до річки Орелі й до південних міст Гетьманщини. Китай-город і Царичанка зустріли його хлібом-сіллю, а проте приставати до нього ніхто не хотів. Український люд за 45 років боротьби знемігся й бажав хоч і підневільного, аби спокійного життя. Лишившись після «згону» з Правобережжя без осель, худоби, збіжжя й хліба, він тепер тільки почав усе те набувати й боявся знову, через змагання за волю, все те втратити.

Не розуміючи, від чого та байдужість українського люду, Петрик не втрачав надії, що його ще можливо підняти, й підступив з військом до Маячки, але там уже було кілька козацьких полків гетьмана Мазепи, а слідом мав підійти з полками і він сам та ще й московське військо. Довідавшись про те, татари одразу ж повернули назад і перейшли за Самару, аж на Татарку, а слідом за ними мусив відступити й Петрик. Із табору біля річки Татарки гетьмана покинули майже всі запорожці, й біля нього лишилося їх ледве кілька десятків. З ними він і пішов разом із татарами до Криму.

Перша невдача не засмутила Петрика, й на початку року 1693-го він із Нуреддин-султаном та ордою в 40 000 татар знову вирушив із Криму й, наблизившись до Січі, почав засилати на Кіш листи й підмовляти запорожців прилучитися до нього.

Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час став Василь Кузьменко. Обрання його, замість Гусака, було дуже бурхливе, та ледве Січ трохи заспокоїлася, як до Коша прибув колишній кошовий отаман Федько з великою ватагою прихильників Петрика. Поєднавшись із січовою голотою, вони зчинили на Січі заколот, розгромили декілька куренів, скинули з кошевства Кузьменка за те, що він не хотів прилучатися до Петрика й татар, і навіть вбили декого із старшини, але не змогли взяти влади до своїх рук, і за кілька днів партія поміркованих козаків розігнала петрикових прихильників й знову посадила на кошевство Василя Кузьменка.

Через перемогу на Січі поміркованих Військо Запорозьке й на цей раз не прилучилося до Петрика, за винятком поодиноких козаків. Не підбуривши запорожців до війни, татари пішли з Петриком на Переволочну, а далі – на Кишеньку, та не здобувши ні того, ні того міста, попрямували на Полтаву, захоплюючи на шляхах поодиноких людей в неволю. Не вдіявши нічого й біля Полтави й почувши, що наближається козацьке військо, татари посунули на Коломак, а звідтіля на південь, у степи.

Таким чином другий похід Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Україну за ясиром і завдав людям чимало лиха та шкоди; зрештою одвернувся од Петрика й люд на Гетьманщині та запорожці.

Коли прийшла звістка, що татари захопили на Гетьманщині людей у неволю, на Січі 3 травня відбулася бурхлива рада, й запорожці відібрали булаву у Кузьменка й передали її знову Іванові Гусаку. Як ворог бусурманів, він зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партія, прихильна до замірів Петрика і до згоди з ханом, скликала свою раду, й вона більшістю ухвалила не воювати з татарами. Іван Гусак не захотів після того бути кошовим і поклав булаву, а товариство обрало отаманом Семена Рубана.

Решта року 1693-го та рік 1694-й минули на Запорожжі в дрібних, звичайних зачіпках із татарами. Запорожці не наважувалися розпочинати війну з ними без помочі з боку українських козаків і закликали до походу Мазепу, але той відмовлявся тим, що без царського наказу він виступати не сміє; російський же уряд був у ті роки заклопотаний бунтами стрільців і не встрявав у війну.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 214 – 220.