Мазепа на Запорожжі

Адріан Кащенко

Сподіваючись із боку турок на помсту за Азов, цар звелів Мазепі зробити багато човнів і по весні рушати походом проти бусурманів на Низ Дніпра разом із російським військом під проводом князя Долгорукого. Коли 25 травня року 1697-го гетьман виступив уже в похід, до нього прибув із Запорожжя козак Михайло й переказав дуже потрібні вісті про заходи ворогів. Разом із тим він розповів про дуже цікаву подію, що скидалася на втечу з неволі гетьмана Самійла Кішки, а саме: Михайло був бранцем у турецького крамаря 15 років, і, коли той останнім разом плив зі своїм паном у торгових справах з Цар-города в Козлов, невольники, що перебували на їхній галері, збунтувалися, порозбивали кайдани, знищили всіх бусурманів і випливли галерою в Дніпро, а біля Стрілиці покинули судно й разом із ним, Михайлом, серед великої небезпеки од татар пішки повернулися на Січ.

24 червня Мазепа з військом та обозами прибув до Дніпра й, ставши проти Кодака, вище порогів, діждався там згори Дніпра своїх човнів із борошном та іншим припасом і став їх спускати вниз через пороги; сам же перевізся на правий берег і пішов із козацьким військом до порога Вільного й Кічкаса зустрічати човни.

Певно, що запорожці не дуже сприяли Мазепі, бо не дали йому досвідчених лоцманів, і доки Мазепині човни піднімали до Кічкаса, то з них розбилося об каміння й пірнуло на дно разом із припасом 17 морських байдаків та 53, обкладених очеретом, менших.

22 липня гетьман із козацьким військом зупинився табором біля Чортомлицької Січі. Запорожці, хоч і не любили Мазепу, та шанували його як гетьмана України і на чолі з кошовим отаманом Яковенком зустріли його урочисто, з мушкетною й гарматною пальбою. Це було Мазепі так втішно, що він подарував товариству 2000 золотих із власної кишені.

Прибувши на Тавань, московське й козацьке військо заходилося будувати біля старої фортеці нову, й, коли вже її майже кінчали, до Тавані підступили татари й турки. Кримська орда наблизилась зі східного берега; Білгородська ж підступила з правого, а Дніпром підпливало турецьке військо.

Незважаючи на те, що в Мазепи і князя Долгорукого було біля 200 000 війська, вони, побачивши орди, не мали зваги напасти на них і мерщій стали відходити назад, повз Запорозьку Січ, на річку Оріль; у Тавані ж лишили всього 6000 з’єднаного війська, російського й козацького, та ще 1000 запорожців на чолі з отаманом Яковенком.

Розуміючи, що в Тавані обмаль війська, татари кинулись облягати острів так, що Яковенкові, аби утримати фортецю, довелося викликати із Січі все Запорозьке Військо й послати гетьманові звістку, щоб давав поміч.

Мазепа й Долгорукий вернули з Опішні 20 000 війська назад у Тавань, та, доки воно прибуло, татари поробили навкруг нової фортеці шанці, підійшли рівчаками до Тавані й, підкопавши мури, висадили їх вибухом у трьох місцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожці разом із спільниками відбили їх і дещо поновили стіни. Не добувши Тавані, татари підступили до Кизикермена, а коли їх зустріли вогнем і там, вони, простоявши під фортецями, доки почалися холоди, рушили назад у Крим та Білгород.

Через зиму, а саме влітку 1698 року, Мазепа і князь Долгорукий знову вибралися походом на Крим, та тільки ще дужче набралися сорому. Вони йшли з Орелі через Самару, східною стороною Дніпра, і, не дійшовши далі Тавані, вирядили звідтіля під Перекоп відділ війська на 10 000 душ. Але, зазнавши невдачі, ті повернулися назад. Діждавшись війська, князь Долгорукий із гетьманом по-прошкували на Україну, покинувши Тавань на самих козаків. Запорожцям довелося тяжко, та військо добре розуміло, яку вагу для життя Запорожжя мали фортеці на Тавані, й пильно обороняло їх од татар.

Згода султана з царем

Року 1699-го, 14 січня, цар підписав із турками замирення на два роки, а далі й мир – на 30 літ. За тією умовою всі фортеці Тавані, а також Кизикермен, росіяни мали зруйнувати й повернути туркам. Запорожцям дозволялося вільно плавати по рибу й сіль до самого лиману; зате коли хто з козаків нападав на бусурманів, того російський уряд карав на смерть.

Такі умови були дуже шкідливі для Війська Запорозького. Перш за все вони робили неможливим для запорожців брати в татар здобич. По-друге, дозвіл вільно плавати на лимани лишився тільки на папері, бо устя Дніпра перебувало в руках бусурманів.

Порушення запорозьких вольностей

За війни, після опанування Таванню й Кизикерменем, Військо Запорозьке стало, було, господарем Нижнього Дніпра та лиману й після п’ятнадцятирічної перерви тільки-но почало поновляти свої славні морські походи, та тут саме вони й увірвалися. Передачу туркам острова, за який козаки стільки років билися й проливали свою кров, вони мали собі за образу.

Незадоволення запорожців незабаром виявилося в тому, що коли прислане російське й козацьке військо стало руйнувати таванські міста, то запорожці не тільки не захотіли пособляти російським генералам в тій справі, а навіть чинили всілякі перешкоди; в листопаді ж написали до Москви скаргу за недодачу жалування й порушення вольностей Війська на річці Самарі, що споконвіку належала Запорожжю.

Незважаючи на скаргу, російський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов відділ російського війська й почав зводити ту фортецю на східному боці Дніпра проти Микитиного Рогу, в урочищі Кам’яний Затон.

Ця подія, яку Військо Запорозьке розуміло, як найбільшу собі кривду, призвела до рішучого незадоволення козаків російською зверхністю взагалі. Воно виявилося в тому, що коли цар Петро І року 1700-го розпочав війну із шведами й покликав запорожців іти разом з українськими козаками у Лівонію, то вони прогаяли багато часу й від Риги повернулися на Україну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхів’ях Інгулу крамарів зі Стамбула, що везли у Московщину коштовні речі, і, незважаючи ні на які вимоги гетьмана й навіть накази із Москви, не хотіли віддати пограбованого.

Кость Гордієнко-Головко

Лівонська війна Росії із Швецією ще дужче підбурила запорожців проти російської влади, бо козаки, повернувшись із походу, розповіли на Січі, що російські військові люди знущались над січовиками і з презирством на них дивились. Такий настрій призвів до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожці обрали ворога російської зверхності, козака Платнирівського куреня Костя Гордієнка-Головка. Походив він із Полтавщини, освіту ж дістав у Київській академії. Це був певний козак-лицар рішучої та впертої вдачі. Як і славний Іван Сірко, Гордієнко хотів бачити Військо Запорозьке незалежним ні од якої сусідньої держави й у такому напрямі повів справи військові.

Звідтоді, як Гордієнко взяв до рук булаву, Військо Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через Мазепу листа до Москви, повідомляючи уряд, що козаки не хочуть мати московського міста в Кам’яному Затоні. Там же, між іншим, було сказано: «ще начальники московського війська не збудували того города, а вже перевіз наш біля Кодака відняли й чинять нам всякі кривди та збитки. Через те Військо Запорозьке, наказу про збудування города в Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити».

Під той час козаки були дуже потрібні російській державі через затяжну війну зі шведами, і цар Петро Олексійович замість того, щоб розгромити їх за непокору, послав на Січ стольника Протасова з коштовними дарунками й жалуванням і звелів своєму посланцеві прийняти од запорожців присягу.

Прочитавши урочисто, як годилося за військовим звичаєм, царського листа серед козацької ради, Гордієнко на пропозицію стольника – цілувати на вірну службу цареві хрест, рішуче сказав, що Військо Запорозьке не присягатиме через те, що московський уряд порушив вольності, побудувавши городки на Самарі й споруджуючи фортецю в Кам’яному Затоні, і, коли ті городки будуть поруйновані, тоді Військо Запорозьке і присягу складе.

Ворог запорожців – Мазепа, довідавшись про цю подію на Січі, послав цареві доноса, доводячи, ніби претензії запорожців на землю по Самарі зовсім безпідставні, бо вони не мають царської жалуваної грамоти, і радив вжити проти козаків рішучих заходів. На Запорожжя ж він послав своїх підручних підмовляти козацтво, щоб скинуло Гордієнка з кошевства. Це Мазепі таки вдалося, і року 1703-го на кошевство було обрано Герасима Крису.

Догоджаючи Мазепі, Криса розгромив ватаги козаків Москаля й Ропухи, що шарпали подорожніх кримців, та з того в Січі стався заколот, і великі гурти запорожців пішли на Самару, знищили там селітряний завод гетьмана Мазепи й погрожували Новобогородському городку, а з кінцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордієнка.

Весь 1704 рік минув на Запорожжі неспокійно. За згодою Гордієнка й усього Коша, велика ватага в 3000 козаків із гарматами вийшла із Січі, перевезлася вище Кодака за Дніпро на річку Самару, добула зброєю та зруйнувала Новосергіївське містечко й позганяла з південного боку Орелі всіх людей, що не мали запорозького підданства. З комендантом фортеці Кам’яного Затона – боярином Шеншиним – відносини запорожців були якнайнапруженішими, доходили до військових сутичок. Незважаючи на все те, можна з певністю сказати, що Гордієнко в ті часи не думав зраджувати царя, а тільки домагався від нього визнання давніх прав і вольностей Війська Запорозького. Це стверджується тим, що полк біля 2000 козаків цілий рік перебував у складі російського війська на Ладозі і в червні брав участь в атакуванні шведів на Чорній річці, біля Неви.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 224 – 229.