Незадоволення запорожців Калнишевським

Адріан Кащенко

Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно розгнівила запорожців на поляків і на російський уряд, і коли 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою і прочитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його взивати зрадником за те, що лишив Україну під час повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю усіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втік із деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий пан-отець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого, – запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не допомагав повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутися з того становища й почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою.

Треба зазначити, що невдовзі після турецької війни 1738 – 1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності й братерства почали занепадати. Старшина військова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала туди одружених козаків і під їх доглядом вирощувала собі коней, худобу та овець і хутко забагатіла. Рівність станів на Січі таким чином порушилась, і між запорожцями з’явилися свої «дуки-срібляники», як на Гетьманщині; старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною від російського уряду, що міг усі ті їхні багатства відібрати, а не від товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або «чернь», ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність од меншості.

За Калнишевського ж занепав і віковічний звичай військовий – обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і вибирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, й аж двічі вже надходили накази Війську, щоб не сміло змінювати старшину без дозволу. Калнишевський був відомий самій цариці, й це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й тримається на Калнишевському й коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було незадоволення «черні», і він порушував одвічні військові звичаї, за такі вчинки на Старій Січі кошового вкинули б у річку.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 288 – 290.