Рух українського люду до волі

Адріан Кащенко

Тим часом на Правобережжі набув сили новий вибух народного невдоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянства з початку 1760 року на Київщині прилучилися ще й утиски віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалося православ’я. Уніатські митрополити укоренилися в Радомишлі, завели тут свою консисторію й почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Він залучив до своєї діяльності всі навколишні монастирі, а саме: Жаботинський, Мошногірський, Медведівський, Лебединський та інші, і став умовляти міські й селянські громади, щоб не визнавали уніатських попів й давали притулок всім оборонцям православ’я.

Коли Мельхиседек зібрався їхати шукати заступництва в цій справі до митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити, тільки про це довідався колишній запорожець, а тоді сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських, Харко і, відборонивши з козаками ігумена, провів його за Дніпро. Розлютований з цього польський регіментар Воронич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його зі світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоча розповідають вони про смерть Харка по-різному.

1

Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,

Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,

У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.

Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися.

А потім став сотник, а сотничок Харко да і став забуваться,

На панські перини став він похиляться.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви позволяйте:

Ой, лежить же п’яний Харко, да тепер його збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте,

Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,

А скололи Харка, скололи сотника в голубім жупані.

2

Ой, як стали Харка, як стали сотника Із світу згубляти,

Ой, і став же його коник, коник вороненький

Жалібненько ржати;

Ой, заржав же вороний коник

В стайні на помості;

Та вже вбито Харка сотника

В Морозівці на мості.

Не захопивши Мельхиседека, уніатське духовенство року 1767-го знайшло собі підмогу в Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росії, й не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.

Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого із православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатися за заступництвом до Війська Запорозького та російського уряду.

Після наради Мельхиседек поїхав на Січ, плачучи, розповідав там, перед скликаною радою, про польські образи й поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в’язниці уніатського митрополита. Окрім Мельхиседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, яких поляки повиганяли з приходів, і вони теж плакали й скаржились козакам на польські кривди.

Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до загину, як їхні діди й прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч усе-таки кілька сот запорожців пішли до Чути та за Синюху.

Із Січі Мельхиседек поїхав до Петербурга, щоб добитися там зі своїми скаргами навіть до самої цариці, й мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів нічого не вийшло, та чутки про оборону царицею православної віри розійшлися по Україні й досягли Запорожжя. Народ став завзятіше обстоювати православ’я, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок із мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемі «Гайдамаки», а історичною подією.

Ті кари й мордування схвилювали людей на Україні й обурили давніх оборонців українського люду – запорожців. Наслідком учинків Барської конфедерації було те, що в Чорному лісі, Чуті й на Мигії знову скупчилися під проводом колишніх запорожців чималі ватаги гайдамаків, які згодом називалися в народі «коліями».

Тим часом польський король, не маючи сили боротися зі сваволею панів Барської конфедерації, просив російський уряд дати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і як тільки воно кинулося руйнувати маєтки непідвладних королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як і року 1734-го, що начебто це військо має визволяти людей од польских панів. Пішли чутки навіть про «Золоту» царицину грамоту, якою нібито наказувалося винищити всіх поляків та жидів; і під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючись тільки привідців, що завжди приходили із Запорожжя.

Зрозуміло, що запорозькі традиції не давали січовикам спокійно дивитись на те, що коїлося на Україні, й завзятіші з них подалися до Тясмину на Чигиринщину й у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського монастиря, обравши на отамана Максима Залізняка.

Максим Залізняк, як згодом засвідчив на Січі отаман Тимошівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757-го і, пробувши там кілька років молодиком, привчився ходити біля гармат і був на Січі гармашем. Проте йому було нудно тут: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, а останні роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитися в монастирі назавжди, та промови отця Мельхиседека разом із вістями про нечувані утиски поляків проти українського люду, збудили в його серці завзяття й рішучість. Із вісімнадцятьма товаришами Залізняк, діставши од Мельхиседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався із дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигії й із Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди почала збиратися, тікаючи від панів, і голота з України.

Наприкінці квітня Максим Залізняк вирушив із своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхиседеком козацької зброї, пішов із коліями на Медведівку і, розправившись там із поляками, уніатськими попами та з жидами, попрямував далі на Жаботин. По шляху народ радісно зустрічав Залізняка та його товаришів, допомагав йому перемагати команди жовнірів та приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна зрозуміти з уривку народної пісні.

Ой, сів пугач на могилу

Та й крикнув він: пугу!

Чи не дасть бог козаченькам

Хоч тепер потугу!

Щодень ждемо, щоніч ждемо,

Поживи не маєм.

Давно була Хмельниччина, –

Уже не згадаєм.

Про вихід Максима Залізняка із Мотронинського монастиря та про перші події коліїв теж збереглися уривки з народної пісні:

Максим, козак Залізняк,

Славний, з Запорожжя,

Як виїхав на Вкраїну,

Як повная рожа.

Славний козак Залізняк,

Славний козак і Гнида –

Не зосталось на Вкраїні

Ні ляха, ні жида.

Ой, в городі Мотровичах

Нова новина:

Породила козаченьків

Шовкова трава.

Жаботинський сотник Мартин Білуга, що заступив місце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залізняка, і вони разом помстились за Харка і зчинили в Жаботині різанину; скарали на смерть навіть самого губернатора Степовського.

Гей, Максиме-полковнику, ти славний воїну,

Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину!

Максим козак Залізняк листи одбирає,

Усіх ляхів із жидами докупи збирає.

Ізігнавши усіх ляхів з жидами докупи,

Оддав ляха губернатора да Білузі в руки.

Білуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить,

Свого пана губернатора за собою водить.

І, водячи за собою, та й до його й каже:

«Не одного тепер ляха голова поляже!»

Після Жаботинської різанини польське панство на Україні разом із католицьким та уніатським духовенством і жидами заметушилось і почало рятуватися. Всі пригадали оповідання дідів про Хмельниччину й, покидаючи все своє добро, кинулись тікати. Та тікати в Польщу було далеко й небезпечно, бо скрізь навколо вже піднімалися месники за польські кривди. Довелося всім ховатися в Умані, де була міцна фортеця та замок пана Потоцького з чималою військовою залогою.

До Залізняка тим часом приєднався козацький сотник із Сміли Шило. Розправившись в місті, Залізняк послав Шила та Білугу з відділами на Богуслав, а сам пішов на Корсунь.

Гей, як вийшов сотник Смілянський з своїми козаками:

«Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав із нами!»

А в’їхали в Богуслав у середу вранці,

Накидали в тій годині жидів повні шанці.

Здобувши після того ще й Черкаси та прилучивши до себе кілька загонів інших ватажків, Залізняк підступив під Лисянку, де в замку Яблоновського скупчилося більше 200 панів та жидів. Поляки почали, було, обороняти замок, та мешканці-українці одчинили Залізнякові браму, й колії, вдершись у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гірше над католицькими ксьондзами.

Скрізь, де колії брали містечка, замки й міста, вони руйнували панські оселі й будинки, мордували жидів та ксьондзів і палили костьоли.

Покінчивши з Лисянкою, Залізняк зі своїми ватагами наближався до Умані, куди збіглося багато шляхти та жидів і де містилися чималі польські скарби. Оборона міста лежала головним чином на двірських козаках пана Потоцького на чолі із сотником Іваном Гонтою. Він мав у поляків велику шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залізняка, Гонта згадав, якого батька він син, і увійшов із Залізняком у зносини.

Гонта, сотник Уманський, поміж військом ходить,

А з Максимом Залізняком листами говорить.

А в неділю рано стали в дзвони бити,

Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.

Коли Залізняк уже зовсім наблизився до Умані, Гонта вийшов зі своїми козаками йому назустріч, ніби щоб битися з ним, а проте прилучився до нього.

Разом із Гонтою Залізняк здобув Умань, а далі, й замок, у якому оборонялася польська шляхта; побив багато поляків і жидів, поруйнував костьоли та єзуїтські школи і взагалі вчинив погром, найбільший з усіх, які досі робив.

Доки Залізняк був під Уманню, інші гайдамацькі ватажки громили польську шляхту по інших місцях. Семен Неживий з-під Мошен хазяйнував на Черкащині, Іван Бондаренко – на Поліссі, а Яків Швачка розправлявся з панами та жидами в околицях Білої Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка коліїв теж оспівала народна пісня:

1

Ой, не звіть мене Швачкою,

А звіть мене Кийло!

Позаганяв жидів, позаганяв ляхів

В Білу Церкву на стійло.

Ой, вже ж тая Білая Церква

Та оббитая китайками;

Ой, тепер вона да завойована

Да славними козаками!

2

Ой, хвалився та батько Швачка,

Та до Фастова йдучи –

Ой, будемо драти, панове молодці,

З китайки онучі.

Та ходить Швачка та по Фастові

Та й у жовтих чоботях –

Ой, вивішав жидів, ой, вивішав ляхів

Та на панських воротах.

У ті ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справі народного повстання на Україні і навіть Війську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загін козаків у 300 душ напав на містечко Палієве Озеро, біля турецького кордону, й почав бити там поляків і жидів; коли ж ті стали тікати в сусіднє турецьке місто Балту, гайдамаки обложили те місто і давай вимагати, щоб турки видали їм утікачів. Турецький каймакан на те не згодився і запросив зі свого боку, щоб гайдамаки відступили геть од кордону. Тоді гайдамаки вдерлися в Балту силою і побили не тільки поляків та жидів, а й турків.

Той випадок обурив турецького султана, що тільки й чекав, як би розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув уже неприхильним оком.

Щоб виправдати Військо Запорозьке, Калнишевський негайно вислав із Січі на чолі із Сидором Білим кілька сот козаків гамувати коліїв, та тільки запорожців попередив російський генерал. Серед літа Барську конфедерацію було придушено, й російський генерал Кречетников у Бердичевському замчищі взяв Пулавського в бранці. Зараз же після того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм військом приборкати «хлопське» повстання. Росії після знищення Барської конфедерації народне повстання на Україні було вже не потрібне, й цариця, вдаючи із себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звеліла начальникам російського війська схопити привідців повстання.

На підставі того наказу генерал Кречетников прибув із своїм військом до Умані й зупинився поруч із табором Залізняка, що нічого ще не відав про зміну політики російського уряду, і, вдаючи із себе, як було й досі, спільника козаків, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи ні гадки про лихо, Залізняк, Гонта й інші гайдамацькі ватажки пішли до намету російського генерала на сніданок, але як тільки вони підгуляли, Кречетников звелів їх усіх пов’язати.

Проте, мабуть, Залізняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятися поміж пов’язаними на бенкеті й у гайдамацькому таборі, то виявилось, що хоч усіх ув’язнених гайдамаків було аж 845 і з них 65 запорожців, та тільки Залізняка поміж ними не знайшли. Це ще дужче ствердило народні думки, що Залізняк – характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він виходив із намету Кречетникова й далі – з табору.

Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо вони мали православних росіян за своїх спільників і не стереглися їх. Швачку та Неживого було привезено до Києва і згодом заслано в Сибір; Журба ж не дався в руки живим і був убитий разом із трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше за Харка та Залізняка:

Ой, на козаченьків, он, на запорожців та пригодонька стала:

Ой, у середу та у обідній час їх Москва забрала.

Крикнув Швачка та на осавулу: «Із коней – додолу!

Ой, не даймося, панове молодці, ми москалям у неволю!»

Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:

Ой, наперед Швачку із осавулом докупи зв’язали.

Ой, ізв’язали і попарували й на вози поклали,

Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю забрали.

Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Січі рибу їсти,

Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вісті.

Ох, уже тій галці, ох, уже чорній та назад не вертаться,

Ох, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться!

2

Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку

Аж у Київ возами…

Оглянувся назад на Вкраїну

Та й залився сльозами!

Ох, і лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,

Аж у Низ до кошового!

Нехай пише листи на білій бумазі

Та дає мені вісті.

Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній

Та й на Низ не літати…

А вже козакові, а вже Швачці

На Вкраїні не бувати.

Куди подівся Залізняк із бенкету генерала Кречетникова – невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого поля – побіля Бугу та на верховинах Інгулу й Інгульця.

Найдивнішим і найтяжчим для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали усіх, хто не був родом із Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких ніхто не знав, допоки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками в місті Кодні. Там було замучено на смерть і Гонту. З нього та його товаришів, Білуги й Шила, три дні з живих здирали потроху шкіру і тільки, коли ті почали вже помирати, було їх четвертовано.

Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:

Звірилися сотникові Уманському Гонті.

Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,

Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.

Пани теє зрозуміли, згоду учинили:

Підкинувшись під Умань, Гонту ізловили.

Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім день з нього кожу по пояс здирали

І голову облупили, сіллю посипали…

Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,

Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.

Біля Кодні було поховано кілька сот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були відтяті на руках пучки, скільком випечені очі, – так того ніхто не передав би. Народна пісня так згадує сумний кінець цього українського народного повстання:

Ой, і зв’язали та попарували,

Ой, як голубців у парці,

Ой, засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці.

Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: «Бодай тебе Кодня не минула».

Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдана Хмельницького, і в одній із пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській фортеці, погрожує полякам:

«Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,

Підем в Київ у Печерське Богу роботати».

І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:

«Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі.

Течуть річки з всього світу до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні жидівськая воля».

Замішані в повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і вмирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як сказано в пісні:

«Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити».

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд незабаром зневірився у своїй міці й тільки руїни панських будинків ще який час нагадували про Коліївщину.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 280 – 288.