Розмова з читачем
Юрій Клен
Читачу мій! На учту ти чекав.
Барвистий килим розгортав я
Ти думав: буде добрий добір страв –
халва, морозиво і кав’яр –
кіянті, і мадера, і херес
на поетичному бенкеті,
химерному, як білий Бенарес,
як з орхідей і мальв букети.
Ти дуже розчарований – не так? –
що жменями тобі я кидав
полин, і деревій, і темний мак,
і град розжеврених болідів?
І вітами омел переплелись
не золотисто-сині фрески –
гадючились узорами якісь
чудні і дивні арабески.
І у п’янку запашність матіол,
в ясминність спогадів далеких
вдирався рев гармат і крик «крамол»
під мирне клацання лелеки.
У гураганах заливали край
страшні потоки революцій,
і відновився давній курултай –
татарство й Захід у сполуці.
У бурі дух безсмертя спопелів.
Точилися одноманітні,
безбарвні будні спалених років.
Минали листопади й квітні.
* * *
Невже ж то треба, щоб ті дні віддать,
рядки знайти нам урочисті
й крізь них, немов крізь труби, перегнать
ті води смрадні і нечисті?!
О, ні! Тут треба взяти інший тон.
Добі тій хижій тільки личить
сатира, і памфлет, і фейлетон,
і сірий день нам барв позичить.
Були то обриси химер (а не
гекзаметра стрункі колони),
лиш барокове плетиво чудне,
і стали реготом прокльони.
Я мармуру карарського не мав,
що уживав Буонаротті,
коли безсмертну тугу в нього вклав.
* * *
Ще не докінчена робота,
та чую вже, читачу, голос твій:
«Це ж не поема, а стакато,
це ж образів різноманітний рій,
якась мозаїка строката
і вірші різних розмірів. Ой, ой,
поете! Де ж тут єдність теми,
де нитка провідна і де герой?
А де розв’язання проблеми?
І раз, нову вславляючи добу,
собі дозволив ти на вибрик:
на скрипку гравши, дмухнув у трубу,
бо допустився там верлібру».
Тож знай, доба, що кров’ю ізійшла,
роздерта, як твій рідний Київ,
в отих шматках порізнених знайшла
собі еквівалентний вияв.
Вловив ти в сітку символи пливкі
і розгадав ти їх, до речі?
(Одним із них Сангушко був, який
добу майбутню заперечив).
В житті, як і в поемі наших днів,
мінялись розміри і ритми.
В неполотому полі бур’янів
зривали то будяк, то квіт ми.
Та я, читачу, втишити ладен
тепер твою жадобу норми
і (як співці співали за давен)
віллю свій вірш у строгі форми.
Тебе у прірву пекла поведу
і виведу на верховини,
і в тім поході грізно загудуть
від Данта пещені терцини.
Я пошматованості навісній
різьблену єдність протиставлю;
явлю добу в красі її страшній
і нерозхристаним прославлю.
* * *
Та вже я чую інші голоси:
«Для нас це гірше від рицини,
то ж мертві форми мертвої краси.
Сонет, октави і терцини –
старим паням співай в них про весну.
Віддай ті вірші до архіву!
Ні, не збагнути цю добу страшну
тобі, новітній Альмавіво!
Дай нам поему для «широких мас»,
яка вантаж легенький має».
* * *
Поспіть! П’ятистоповим ямбом вас
нехай мій вірш поколисає.
Але віллю в ті ямби грім і жах.
О музо! не зважай на дурнів.
Скакала довго ти по корчаках, –
тож не цурайсь тепер котурнів.
Примітки
курултай – всетатарський з’їзд, на якому збиралися хани всіх орд. Порівняй всесовєтські з’їзди в Москві.
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 98 – 100.