Тривоги автора і видавника

Олександр Кониський

(З натури)

Раз якось навесні увечері письменник немолодого вже віку Ігнат Кривунда сидів біля свого робочого столу і, підперши голову назлоги, дивився через відчинене вікно в сад. Прекрасний вечір майський віяв своїм теплим, спокійним ласкавим духом. Повновидий срібний місяць стояв саме проти вікна, буцім спинився навмисне, щоб зазирнути в душу до Кривунди та подивитися, чи глибокі там рани, заподіяні цензурним ножем. Небесна блакить горіла ясними зорями; з саду через вікно лилися в світличку пахощі молодої листви, свіжої трави і бузку.

Якийсь час Кривунда сидів нерухомо, скинувши очі на небо і втягаючи в груди весняне повітря; аж ось заторохтів грім, з півночі насунулася хмара; забігала рожева блискавка і полив дощ. Кривунда зачинив швидше вікно; знати було, що переміна погоди не до смаку йому. Глянувши на годинник, він мовив:

– Так воно і є, угадав: якраз вісім; недурно ж то я почуваю, що хочеться чаю, пора. Чом же отсе вона не подає самовару і де вона, ота капосна молодиця! Від самого обіду і очей не покаже, і що вона робить? Певне спить або на рундуці соняхи дзьобає; про мене їй що!.. байдуже.

З сім словом Кривунда притис електричну шпоньку; заголосив дзвоник, одначе минуло кілька хвилин, а ніхто не приходив.

Кривунда починав сердиться; він придавив шпоньку вдруге і знов сів біля столу. Перегорнувши кілька сторін якоїсь книжки він знов голову назлоги і говорив собі на думці:

– Зледащіла, зовсім зледащіла Марина, чи з старості, чи з лінощів – не розберу, та про мене все одно, з якої причини; далі так не можна, треба взяти другу; знаю, що несолодко буде, заким нова призвичаїться до мене. Марина живе у мене 35 літ. Шкода її, та й на неї ж жаль бере, нехтує вона мене; от і зараз: час би вже напитися чаю, а вона ще й посуди не приносила.

На сьому слові рипнули двері. Кривунда був певен, що то прийшла Марина; не підводячи голови, він мовив спересердя:

– Насилу дав біг силу! І де ти, вража бабо, пропадаєш, що ти робиш? За що ти мене голодом мориш?.. Жалю в тебе нема!.. Чиста деревина!.. Давай зараз самовар!

– Гм!.. Се не Марина, – обізвався голос біля дверей.

Кривунда повернув голову. Біля дверей стояв низькуватого зросту чоловік, білявий, верткий, віком літ 30, з рудою клинуватою борідкою. Се був друкар і видавник українських книжечок Купер’ян Спориш.

– Ба! Се ти, Купер’яне! – мовив Кривунда. – А я думав, що Марина. Добрий вечір тобі. Хто ж тобі двері одімкнув?

– Ніхто, вони не зачинені стояли.

Кривунда не всидів, зіскочив з свого дубового крісла і стривожено говорив:

– Бач, бач!.. Так чи не капосна вона баба! Чисто все діє на глум мені та на лихо – двері кидає навстіж, а сама – пекольна душа – десь гайсає!

– Та чого бо ти сердишся?

– Як чого: торік якийсь ракло украв і пальто, і бриль, і ліску; так вона хоче, щоб і вдруге обікрали, так не можна! Прожену…

– Кого се?

– Марину.

– Годі! Марини ти не проженеш, як ти будеш без неї?

– Звісно, без неї несолодко, та й з нею не мед! Прожену її! Досі самовару не дає.

Кривунда знов подзвонив; Марина не приходила.

– Нема, не йде! Може в шинку, отак доживись: або без чаю сиди, або сам самовар станови… Піду.

Кривунда хотів йти в пекарню, але Спориш спинив його, говорячи:

– Тривай! Все одно, нічого не буде з того: Марини не найдеш, самовару не зумієш нагріти. Чекай. І Марина прийде, і самовар принесе, і чай будемо пити, а доки що вгадай, чого я під таку годину прийшов до тебе?

– Ат!.. Я не вгадаю… Ноги принесли, того й прийшов… А от ти вгадай: чи пропустить цензура мої твори?

– Се, я й не вгадуючи, скажу. Ось глянь сюди. Бачиш?

Спориш підвів вгору руку, тримаючи чималий суверток паперу.

– Вгадуй: що се?

– Кажу: я не вгадько, мені чаю аж пробіг хочеться… Може мої твори?

– Вони…

– Невже?

Спориш розгорнув суверток, ткнув пучкою в червону печатку і мовив:

– Бачиш: «Дозволено цензурою».

Кривунда зрадів.

– Ану покажи, чи багато хрестів? Держала довго, трохи не півроку.

– Я ще й сам не дивився, скоро отсе увечері принесли з пошти, я швидше бриля на голову, ноги на плечі та до тебе.

– Спасибіг, спасибіг. Сідай же, подивимося, може, таке гробовище, що самі червоні хрести. Ануко сюди.

Кривунда взяв рукопись, положив на стіл, присунув стілець Споришеві, сам сів і почав перегартувати аркуші, забувши і про Марину і про чай.

– Нема, – говорив він, – нема хрестів, продовжи боже віку тому цензорові, знов нема; а ось, ось, замазав слово «козак». За що ж се? Не тямлю!.. Вийшла нісенітниця: «сів на коня», а хто ж сів? Треба ж когось посадити замість козака.

– Так і посади, хіба се трудно, посади селянина.

– Не можна селянина, селянин кожен, хто живе на селі.

– Ну хрестянина.

– Хрестян тоді в Полтавщині не було, та й річ іде про військо.

– Так просто вояку посади…

– Ніяково, не те буде, але більш нікого, нехай сидить вояка.

Кривунда перегорнув ще два аркуші і скрикнув:

– Глянь! Чи бачиш який здоровенний хрест! Отсе черконув! Кого ж він тут похоронив? Слухай: «Аж жах бере, коли згадаєш, яке тяжке і невимовно темне десятиліття пережили ми». Що ж тут нецензурного? Вгадуй! Ой, боже-батьку!.. От де власть тьми! Та нехай, побачимо, що далі.

Кривунда знов перегортав аркуші, говорячи:

– Нема, нема! Спасибіг, нема.

– Стій, стій! – спинив його Спориш. – Он якась червона крапка.

– Справді, я сліпаючи, не добачив; еге! Знов убив «козака». За що ж? Нехай вже попередній був вояка і нагадував історію, а сей простий, сучасний селянин, голодраба… Нехай.

Кривунда перегортав далі.

– А ось! Ось глянь! Глянь, Купер’яне!

Кривунда аж руками об поли вдарив, побачивши червоний хрест зверху донизу. Перечитавши усе перехрещене, він мовив:

– Тут очевидна пошибка; річ певна, що пошкодило слово «старовина», але ж тут річ іде не про «історичну старовину», а про старовину в бодні; очевидно, що цензор не знав слова бодня. Треба написати та з’ясувати, що се помилка.

Спориш замахав обіруч і сказав:

– Крий боже! Не займай… Поступись, а то знов пропаде півроку.

Розмовники переглянули рукопись до краю, зітхнули і кілька хвилин дивилися один на одного мовчки. Нарешті Спориш взяв рукопись і пішов до своєї друкарні. Тут він казав завтра ж почати друкувати і за місяць кінчити книжку. Потім сів біля столу, щось порахував і мовив собі на думці:

– Мені книжка коштуватиме 25 коп.; на се та на те ще набіжить копійок п’ять; продаватиму по 1 р. 25 к. За 25 аркушів се не велика ціна. Коли книгарям скину 30 %, так сам зароблю 52 коп., але се мало. За рік усього видання не попродаю. Треба становити 1 р. 50 к. а то й 1 р. 75 к., так тоді можна книгарям скинути 40 %. Тоді спродам скоро; книжка піде шпарко, та ще як додам реклами!.. Іги! Зароблю добре! Але ж Кривунда скривиться, понесе свою доктринерію, що книжка у нас дуже дорога, що досить становити подвійну ціну, що реклама – зневага друкованому слову і т. ін. Ну, та се я улаштую… А на свої 500 карб. мушу заробити тисячку… Добре!

Книжка була надрукована і коли вона пішла в цензуру по «випускний білет» (дозвіл), Кривунда говорив Споришеві:

– Білет не загається; туди й відтіль десять день, там тиждень; значить, вернеться ще до Маковія; саме добре. В серпні з’їдеться молодіж, пильнуйте тільки зброшурувати…

– Поспіємо! – відповів Спориш.

Минуло два тижні, Спориш прийшов до Кривунди якийсь сумний, охмарений. Кривунда того не помітив і зняв веселу бесіду про сподівані українські книжки.

– Ростемо! Ростемо! – говорив він. – От тепер мені і вмирати не хочеться, а то, було, як гляну на пустелю з такими оазами, як «Сіра кобила» [114] так руки було опустяться! І кілька разів ладен я був!.. Ex!.. Ну та перебули, тепер не вмре наше слово. На той рік поженемо ще шпарчіш…

– Ой, чи не рано ще радіти, – відповів журливо Спориш, – коли б не сталося так, як ота приказка каже: сподівався дід на обід та й без вечері ліг спати.

– З якої речі?

– Хіба в нас довго…

– Правда, може, се тільки передишка, а за нею знов поїде «Сіра кобила», з «пампушками» і знов завезе нас, господь знає, в яку багнюку… Але ж! Наше діло тепер, під час передишки, забезпечити себе і людей про всяк случай, щоб було що їсти і без «пампушок».

– Так-то так, але он сьогодні ранком коректор наш нагнав на мене велику журбу.

– Ну? Що там твій коректор?

– Снився, – каже, – мені такий поганий сон, що коли б цензура не сконфіскувала нашої книжки.

– За що? – питаю його і чую, що мороз бере мене за плечі.

– За те, – каже він, – що не видержали ми правопису. Українські книжки дозволено друкувати з умовою, щоб «не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания» [115].

– Про се, – кажу я, – в дозволі не було сказано.

– Не було, – каже, – але ж се повинно бути усім відомо, «незнанием закона никто не может отговариваться…» Правда, сього закону не оголошено, а проте… Цензор не повинен нагадувати, друкар і видавник мусять самі знати.

– Нехай і так, але ж в чому ми не додержали сього закону? – питаю я і чую, як ляк переймає мене.

– Скрізь, – каже, – по всій книжці не додержали. Прикладів тому і не врахувати. Російська граматика Кирпичникова [116] наказує: «После шипящих и губных – писать и, а не ы, а у нас скрізь: грушы, очы, ушы, жыла, гыря, хыря, кырея, щырость, шыбка і т. д.

– Стій! – перебив я коректора. – Як то можна граматику і правила орфографії однієї мови прикладати до другої. Що ви говорите! Се не до речі! Французи пишуть: Paris, а росіяни – Париж.

– Та звісно, – каже він, – але коли триматися «общепринятого», то й треба писати: житло, а не жытло; так само: шитво, гиря, хиря і т. ін.; далі «во 2 лице настоящего времени» у нас усюди ъ, а по «общепринятому» треба ь.

– Я подумав і кажу йому: коли ми будемо триматися «общепринятого», так виходитиме часто-густо страшенна нісенітниця, гірше галицького «язичія» [117]. Що вийде, коли ми напишемо: жіто, шітво, щіпка?

– Та воно так, але ж у нас скрізь: йому, йіх, йій, йіхати.

– А як же треба?

Він стенув плечем і каже:

– Я не тямлю, як треба, а «по-русски» так не пишуть.

– Бо, – кажу я, – по-руськи і слів таких нема; там: «ее, ея, ей, ему». Та хіба ж можна, наприклад, англійським правописом писать по-французьки або навпаки! Звісно, не можна, кожна мова має свій правопис, але ж як розуміти: «общепринятое?»

– Гм! Як? Хто його знає, як! Мабуть, так, щоб на кінці слів не викидати богорівного єра; перед суголосними не вживати і, наприклад, писати – сино, хлиб, сниг, а не сіно, хліб, сніг – більш нічого.»

– Добре, – каже, – а як же перед голосними, що писати: чи ы, як то у нас в книзі, чи и – як пишуть росіяне?

– Звісно, – кажу, – ы, бо у нас ніхто не каже діявол, шія, келія, а чуєш дыявол, шыя, келыя! Так?

– Авжеж так, одначе ж дыявол – се вже «отступление», і коли цензура захоче, так і конфіскує книжку.

– Ні, – мовив я, – сього не було і не буде; а сам швидше до тебе, якої ти думки? Кажи?

Кривунда розвів руками, скинув очі на стелю, скривився і мовив:

– Досі сього не було.

– Не було, але чи може бути?

– Усе може бути.

– То-то й воно! – Спориш журливо похитав головою. – Жодної убезпеки нема! Страх і подумати: таку силу коштів вгатили, стільки праці і ось тобі: стій! Не випускай книжки! «Отступления!» Мати божа! Позор, чистий позор! Ну життя наше! Гірше собачого. Не додержав!.. Отак!

Спориш обіруч стис собі голову.

– Ти дурно не турбуйся, – мовив Кривунда, – додержати «общепринятого» жодним чином не можна, у цензора голова повстяна, він тямить, що ніхто в світі «общепринятим» не зможе написати таких наших слів, як її, їй і т. ін.

– Ба, яке цензору до того діло, що від нас вимагають цілком неможливого, більш неможливого, ніж запрягти блоху в оглоблі, цензор знає одно: щоб не було «отступлений» – і годі.

– А коли сього фактично не можна зробити?

– Не можна, так не друкуй.

– Ні, ні, – заспокоював Спориша Кривунда, – не турбуйся; се ти дурницю плетеш, ось підожди ще кілька день і білет прийде.

Кривунда почав логікою і фактами заспокоювати Спориша, але чим більш пильнував заспокоїти свого розмовника, тим більше почував неспокій у власній душі і переймався острахом можливості сконфіскування книжки за «отступления». Коли ж Спориш пішов до господи, Кривунда, лишившись самотою, все більше та більше підлягав впливу думки про «отступления».

Збентежені нерви і повна недостача критерій того, як приложити до української мови «общепринятое русское правописание», густою хмарою непокою налягли на Кривундину душу. Він цілу ніч не спав, перебрав усі російські граматики, починаючи з Греча і Востокова і кінчаючи Кирпичниковим і Гротом [118].

Марна праця! Граматики не дали, та й не могли дати, потрібної відповіді, бо авторам їх – хоч у їх в голові і снували павуки павутиння «объединения», а все ж таки не могла прийти «геніальна» думка про те, як приложити «без отступлений» російську правопись до якої-будь іншої мови? Як, наприклад, по-російськи написати англійське the або українське їжа, її,так щоб не було «отступлений»?

Кривунда се тямив добре, одначе знервування і острах брали гору над доводами розуму і логіки людської; він був такий збентежений, що не покладався вже ні сам на себе, ні на логіку, ні на науку мови, і вранці ходив до трьох учителів з гімназії, до двох професорів університету і до одного приватного знаменитого філолога розпитувати їх: як розуміти наказ 18 мая [119], щоб в українських книжках не було «отступлений от общепринятого русского правописания?»

І ніхто з тих знавців не спроможен був дати йому певної відповіді так само, як ніхто на землі не спроможеться дати відповіді на питання, що саме тепер діється на «тім світі» з душами приснопам’ятних авторів «отступлений»: Толстого, Потапова, Шувалова і Юзефовича [120]? Кривунда питався нарешті у тих певних знавців: чи можна без «отступлений от общепринятого русского правописания» писати по-українськи, по-польськи, по-німецьки і т. ін.?

Знавці дивовижно блимали чоловічками, ніби питалися: чи при собі Кривунда, що розпитує про те, що відомо усякому юнкеру, і в одно говорили, що жодним способом сього не можна зробити і сам премудрий Соломон [121] не напише «без отступлений» і не зуміє до української мови «без отступлений» приложити правопис чужої мови. Заспокоєний Кривунда кілька день не думав про можливість конфіскування книжки, сплодженої хворою фантазією коректора; аж ось знов прийшов до його Спориш і знов скоїв ту саму тривогу.

– Нема білета, – говорив він, – річ певна, що вже й не буде. Ex! Накоїли ми самі собі лиха; і чого би нам було не триматися того… «общепринятого»…

Кривунда трохи розсердився і мовив:

– Кілька разів казав я тобі і тепер кажу: усі тямущі люде, усі знавці в одно кажуть, що без «отступлений» не можна і «Отче наш» надрукувати, а ти, все-таки, своє верзеш і себе і мене бентежиш. Ну, як ти «общепринятом» напишеш її? Напиши?!

– Написать не можна, треба було спитати цензора.

– І цензор не напише і ніхто в світі не напише.

– Авжеж, треба було спитати, тоді б ми були безпечні, а то тепер скаже «отступления» і годі. Он же в Одесі надрукували були «уйизд», а цензор єдино за се і спинив був книжку; треба, каже: «уизд». Мусіли вкінці книжки надрукувати, що «уйизд» – помилка. Ось і книжка та, подивись.

Кривунда глянув і твар йому подовшала. Подумавши, він сказав:

– Ну, коли що, то й ми так зробимо.

– Тоді вийде друга така книжка з самих «помилок…» славна буде книжка! Коштів забере ще дрібки, а зиску – п’ятак!.. Славний заробіток буде! І хто купуватиме таку чудернацьку книжку?

– Іги! Така книжка за один місяць буде розкуплена! Се був би курйоз на цілий світ… Ха, ха, ха!..

– Ти регочеш, а мені не до жартів! Кошти, праця, час та ще, може, на сьому й не окошиться.

– А що ж ще?

– Самого потягнуть в суд на проп’ятіє.

– Се вже вигадки твоєї хорої фантазії, остраху; судові тут нема жодного діла.

– Так гірше ще: адміністративним «порядком» тебе – фіть! Та «в места не столь отдаленные», зруйнують чисто!

– Ну та й буйна ж у тебе фантазія! Така буйна, що аж хора справді, хоч до психіатра йди.

– Се не фантазія, а гірка та темна дійсність, хіба ти забув, що ми «в положении усиленной охраны»?

– Го, го! Куди стригнув! Аж в «охрану»; правду сказано: у страха очі великі. «Охрана» в справах політичних, в справах «опасности для государственного спокойствия и порядка», а він – фю-фю!..

Кривунда свиснув.

– Ліпше б ти не свистів, а згадав, що й горілка, і ліхтарі, і драбина на дахи не політика, а проте захотіли – із них зробили політику і завели під «охрану».

– Гм! Хто завів?

– Градоправителі.

– А сенат їм що?

– Що? За горілку втер носа, а за ліхтарі та за драбини й замовк. Ну та нехай! З ліхтарів та з драбин і таранами в олійниці не виб’єш ні політики, ні «опасности для государственного порядка и спокойствия», а книжка інша річ; придави її нігтем, так тоді «політика» з неї і бризне, наче навесні сік з берези.

Кривунда зареготав.

– Нічого зуби скалить та ржати, – суворо озвався Спориш. – Лучче слухай та міркуй: власть – велике діло! Не додержали ми «общепринятого», наробили «отступлений» Так?

– Нехай і так; тільки не ми, а ти, я тут ні при чому…

– Будеш «при чому»: ти автор, коректуру читав?

Кривунда подивився серйозно. Спориш говорив далі:

– Раз наробили ми «отступлений», значить – виявили неслухняність, непокірливість «власти», нехтування закону…

– Не закону, а наказу, – перебив Кривунда.

– Все одно! Воля начальства – закон, ти знав про «отступления» і повинен був донести начальству, що твориться «беззаконие»… Далі: книжка твоя, написана по-українськи, а вся не «общерусская» мова і книжка єсть сепаратизм, а сепаратизм – політика. Ну, розумієш тепер, що і ти, і я… Що тут саме до речі «охрана»…

Кривунда почув ніби по шкурі у його лазять якісь комахи. Трохи подумавши, він сказав:

– Звісно… За нашого часу… – усе можливо, але ж треба підождать.

– Чого там ждать, ліпше от що зробім: даймо в цензуру телеграму, просячи «ускорить».

– Більше ще лиха наробимо; коли цензура вже що зробила, так телеграма не поможе, а коли ще нічого не зроблено, так цензор, прийнявши телеграму, неминуче подумає: з якої причини вони так поспішають та не дають мені спокою? Чи нема тут якого «подвоха»; мабуть, є, ану роздивлюсь книжку уважно, та як почне роздивлятись, зараз і спостереже «отступления». Ні, телеграма може тільки пошкодити… Не треба.

Спориш зітхнув, взяв шапку, пом’яв її в руках, потоптався з однієї ноги на другу, скубнув свою руду борідку і мовив:

– Аж млосно! Ходім погуляймо на берег… В голові сама нехворощ. От не мала баба клопіт та купила порося… Ходім.

– Ходім справді, провітримся та по дорозі зайдемо до професора Клопотинського, розпитаємось, якої він думки про «охрану».

Пішли. Проходячи повз церкву, вони почули, що там правиться вечерня. Спориш спинився і промовив:

– Ходім в церков та наймім молебень Івану Многомилостивому, щоб він умилостивив цензуру.

Кривунда махнув рукою і відповів:

– Тоді ніякий молебень тут не поможе, ще коли б раніш було, а тепер!.. Я певен, що цензура вже або білет вислала, або…

– Коли б вислала, так би досі був тут. Глянься! Більш місяця, відколи пішла книжка, ніколи так довго не траплялося.

– Не вислала білета – так заарештувала книжку… Що ж тут поможе Іван Многомилостивий? І всі святі тут нічого вже не вдіють. А ми зробім от що: он у тій кам’янці живе інспектор друкарень, ходім до його та надогад буряків чи не довідаємось чого.

Спориш замахав обіруч.

– Ну його к богу того інспектора, то німа риба… Не хочу. Ходім на берег.

Зажурені і охмарені автор і видавник рушали мовчки. На березі вони сіли над кручею і теж довго німували; думки про «отступления» та про «охрану» обох їх так приголомшили, що навіть прекрасна природа, блакитне зоряне небо, місяць, тихий Славута, чудовий вечір – ніщо не спроможно було розвіяти пекучу сумну думку. На що вже перейнятлива і чутка до краси природи Кривундина душа і вона не обзивалася з-під гніту тієї думки. Кілька разів починав він розмову про се, та про те, розмова не йшла, обривалася і переходила на різні цензурні лишень пригоди. До того ж у Спориша вельми гуляли і кошти, і сподівані заробітки… Нарешті почали вони пригадувати собі пережиті пригоди з місцевими цензорами.

– Великий том можна написати про ті пригоди, – говорив Кривунда, – та рука не здіймається, лице горить соромом, як згадаєш про ті причини і самовластя цензора Василя Р-ого! [122] Що не напишеш було по-українськи – він усе заборонить. Рік 1887. Се був чорний рік задля нашого слова; за рік перший заборонив мені 18 оповідань і більш 50 таких галицьких книжечок, які доти бути дозволені, навіть заборонив львівське видання оповідань Марка Вовчка. Терпів я терпів та нарешті вдався до секретаря його за порадою: як запобігти лиха? Секретар був благий, старенький добряга і пораяв: «З українських рукописей, – каже він, – Василь Лукич читає тільки п’яту та десяту рукопись, а решту забороняє, не читаючи; так треба так подати, щоб ваша рукопись була п’ятою або десятою; ось спробуйте, тепер він має вже чотири, давайте п’яту». Я швидше взяв стару рукопись, яку він двічі вже забороняв; переписав першу четвертушку, перемінив назву і подав, а за тиждень подаю другу, найневиннішу дурничку – про те «як горобець попав в сільце». Перша рукопись прийшлась «по черзі» п’ятою, а друга восьмою. І що ж би ти думав! Першу дозволив, другу заборонив.

Одначе такі споминки надавали розмовникам ще більше журби та суму; більше переймала їх сподіванка, що цензура, замість випускного білета, заарештує Кривундину книжку, скаже спалити її та ще й до адміністрації напише, щоб вона… теє… за «отступления» покликала Кривунду і Спориша «на чашку чаю…»

Такі тривожні думки цілу ніч не давали спати ні автору, ні видавнику; Кривунда цілу ніч перебирав старі шпаргали та все «чистився»; а Спориш все читав Євангеліє, часом він загортував книжку, ставав перед образом навколішки і «воздев руце», щиро молився: «Заступнице усердная! Мати господа вишняго! З ріши мою біду, зріши мою скорб!»

Журба, тривога і молитва так істомили Спориша і тілом і духом, що він, упавши на канапку, не роздягаючись, заснув.

Спить він і сняться йому все ті ж самі осоружні «отступления»; все така мертвяща «охрана»… Ввижається йому, що в друкарні хазяйнує інспектор торгівлі книжками і околодочний; вони пакують Кривундину книжку, печатають пакунки, виносять на вози, везуть разом з пожарного трубою на майдан аж за Лук’янівку; тут поліціанти розводять огонь, пакунки обливають нафтою і кидають їх в огонь!.. Твориться аутодафе! Полум’я не б’є; тільки густий чорний дим темною хмарою встає до неба, несучи до бога зітхання автора і видавника!..

У Спориша дух в грудях сперло, дихать йому не дає; він силкується дихнути, напручується, а тут перед ним другий околодочний, тягне його за руку…

– Пожалуйте-с!..

– Куди?

– «В места не столь отдаленные».

– З якої речі! За що?

– Не моє діло…

– Чиє ж воно?

– Начальства… Мені велено… «Положение об усиленной охране»…

– Але ж я нічого…

– Пожалуйте-с, коні ждуть…

Спориш скрикнув і скочив з канапки на підлогу. Глянув і обмер.

– Господи! Ісусе Христе! Микола Чудотворче! Спасіть… Се не сон, се справді пропав я!..

Спориш стояв остовпілий. Перед ним був добре знайомий йому поштовий урядник, але він з переляку, навіяного сном, не пізнав його і кілька хвилин був певен, що перед ним околодочний, що прийшов вирядити його в путь-дорогу.

Урядник привітався і прохав вибачити, що так рано потурбував його.

Спориш мовчав і уперто дивився переляканими очима.

– Ви пізнаєте мене? – спитався урядник з пошти. Спориш блимнув очима: знайомий голос, знайома твар…

Спориш схаменувся, очуняв і подав руку, але все ще якось несміливо, боязко; вплив страшного сну все ще держав його в своїх пазурях.

Минуло ще хвилин з десять, заким Спориш зовсім очуняв. Урядник розповів, що прийшов прохати у його вибачення за те, що присланий до його в друкарню якийсь пакет пролежав цілий тиждень у поштальйона через несподівано наглий недуг останнього.

– Де ж той пакет? – питався Спориш.

– Ось я його приніс.

Спориш, розірвавши куверт, кинувся цілувати урядника.

– Він, він! – говорив Спориш. – Він, сподіваний пакет з цензури! Слава создателю! Спасибіг!

І, не попрощавшись з урядником, Спориш побіг до Кривунди.

– Урра! – крикнув він, вбігши в кабінет Кривунди. – Єсть, єсть! Ось на, дивись, білет!

– Ура! – відповів Кривунда. – Бач, на моє вийшло.

У Києві, 25 мая 1900

Примітки

Вперше надруковано в газ.: Руслан. – Львів, 1902. – № 18 – 23. У кінці зазначено дату написання – у Києві, 25 мая 1900.

Того ж року оповідання вийшло окремим виданням: Кониський О. Я. Тривоги автора і видавника (з натури). – Львів, 1902.

О. Я. Кониський включав оповідання до складу четвертого тому зібрання творів у чотирьох томах, але цензура не дозволила його публікувати. Твір з’явився друком після смерті автора.

Подається за вид.: Кониський О. Я. Тривоги автора і видавника (З натури). – Львів, 1902.

114. «Сіра кобила» – оповідання П. Куліша.

115. щоб «не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания». – Один з пунктів так званого Емського акту від 18 (30) травня 1876 р. (розпорядження царського уряду, підписані Олександром II у німецькому місті Емсі), яким встановлювалися «ограничительные правила в отношении употребления малорусского наречия»: заборонялося ввозити в Росію українські книги, видані за кордоном, друкування і видання в Росії українською мовою оригінальних творів і перекладів, не дозволялися театральні вистави українською мовою тощо. Лише після суворого цензурного розгляду дозволялося видавати історичні документи і художні твори, але їх тексти мали відтворюватися тільки російським алфавітом за фонетичним принципом.

116. Російська граматика Кирпичникова… – Йдеться про два підручника історика російської літератури, філолога Олександра Івановича Кирпичникова (1845 – 1903): «Этимология русского языка» (1869) і «Синтаксис русского языка» (1869), які були дуже популярні і витримали більш як двадцять видань.

117. гірше галицького «язичія». – Термін «язичіє» вживається в художній літературі та наукових працях, ще починаючи з 60-х років XIX ст., для визначення штучної книжної мови, запровадженої галицькими «москвофілами» у своїх виданнях. Для «язичія» характерне безладне поєднання елементів української мови, російської, церковнослов’янської, польської. Одним з найбільш активних пропагандистів «язичія» був галицький поет і журналіст Богдан Дідицький.

118. російські граматики, починаючи з Греча і Востокова і кінчаючи… Гротом. – Маються на увазі автори граматик, за якими провадилось викладання російської мови в шкільних закладах Росії, починаючи з 30-х років XIX ст.

Греч Микола Іванович (1787 – 1867) – російський письменник, журналіст і філолог. Автор «Практической русской грамматики» (1827), за яку був обраний кореспондентом Петербурзької АН.

Востоков Олександр Христофорович (1781 – 1864) – російський філолог-славіст, автор двох граматик російської мови – «пространной» і «краткой» (1831).

Грот Яків Карлович (1812 – 1893) – російський філолог, його праця «Русское правописание» (1895) вважалася нормативною граматикою російської мови.

119. наказ 18 мая… – Тобто Емський указ.

120. приснопам’ятних авторів «отступлений»: Толстого, Потапова, Шувалова і Юзефовича? – Саме ці високопоставлені представники царської адміністрації були безпосередніми організаторами та ініціаторами Емського акту.

Толстой Дмитро Андрійович (1823 – 1889) – російський державний діяч. У 1865 – 1880 рр. – обер-прокурор Синоду і з 1866 р. одночасно міністр народної освіти. Був одним із стовпів політичної реакції 1880-х років.

Потапов Олександр Львович (1818 – 1886) – російський військовий і державний діяч. У 1874 – 1876 рр. – шеф жандармів і головний начальник III відділення власної його імператорської величності канцелярії.

Шувалов Павло Петрович (1847 – 1902) – російський реакційний політичний діяч, входив до близького оточення Олександра III, що стояло на особливо реакційних позиціях.

Юзефович Михайло Володимирович (1802 – 1889) – у 70-х роках – помічник куратора Київського учбового округу, надіслав цареві доповідну записку про так званий «українофільський рух», у якому він вбачав «замаскований соціалізм» і «приховане зазіхання на державну єдність Росії». Зіграв підступну, провокаторську роль у справі Кирило-Мефодіївського братства, про що докладно розповідає П. Куліш в автобіографічному творі «Історичне оповідання», яким відкривається його збірка «Хуторна поезія» (1882).

121. Соломон (? – 928 до н. е.) – цар Ізраїльсько-іудейської держави. Згідно з біблійною традицією, уславився надзвичайною мудрістю, вважається автором деяких книг Біблії, зокрема циклу любовно-весільних пісень («Пісня пісень»).

122. самовластя цензора Василя Р-го! – Йдеться про київського цензора Василя Рафальського, який відзначився у 1880-ті роки особливо жорстоким переслідуванням українського художнього слова. За словами О. Кониського (щоденник), він «довів цензуру до поліцейсько-сискного бюро, а звання цензора постановив зарівно з званням жандарма-сищика».

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 356 – 367.