Стельмахи
Олександр Кониський
В селі Половому – верстов за три до мого хутора – жили брати Венедикт та Іван Чепіги – обидва стельмахи. Тоді, коли вперше я їх спізнав, вони були люде молоді, хоча й жонаті; небагато ще вони на світі прожили, а великої собі «слави» зажили: кожен добрий чоловік цурався їх, двір їх обходили й до себе в хату не пускали. Не було у них між людьми іншого прізвища, як – злодії. Злодії – а проте ніхто їх на злодійстві не накрив і ніхто ніколи за злодійство їх не позивав.
Обидва Чепіги були понизькі зростом. Венедикт – трохи клишоногий, пригорблений, чорнявий, з густими вусами, твар біла; Іван – рижий, наче жар, лице червоне, плямувате; в обох очі осокою; обидва – злючі до людей, хитрі й на око тихше води, нижче трави.
Раз якось приходять вони до мене. Привіталися; питаю:
– Що скажете?
– Все добре, – кажуть, – за порадою до вас. Громада кривдить нас, нападає; поїдом їсть, жити нам не дає.
– За що так?
– Отак як бачите – з доброго дива; притьмом пристала: виселяйтесь з нашого села, куди хочете, а не то – на Сибір вас заженемо; от вам, – кажуть, – півроку даємо. Отаке лих наше.
– Яка ж тому причина?
– Нема, пане, за нами причини: не злюбили нас причинно. Оклепали нас з вітру: ніби ми з чужого добра живемо; ви, кажуть, злодії – а нехай же доведуть, що ми в кого хоч на крихту вкрали; хто нас ловив на злодійстві? Сама чиста напасть, попущення боже… Злодії! Легко язиком бовкну ти, а ти докажи моє злодійство!.. Наче ми не люде, і бога в животі не маємо, й не тямимо, що хто порося вкрав, в того й в ушах пищить. Ми, паночку, вікнами не ходимо, а як і всі люде – дверима.
– Ой, чи так воно?
– Бий нас сила небесна, коли не так, ми ж таки християне.
– Гаразд; та якої ж від мене поради вам треба?
– Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, от і скажи нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?
Я відповів, як воно по закону. Чепіги повісили носи, а далі Іван питає:
– І той закон від царя?
– Авжеж!
Чепіги покрутили головами й мовчки стояли; помовчавши, просять мене заступитися за них перед громадою. Я відмовив.
– Так спишіть нам бумагу на громаду.
– До кого?
– Се вже ваше діло, до кого знаєте, хоч до самого царя, ми скрізь доступимося, а на поталу себе не дамо… Ге! Сибір; нехай вона скисне! Ми, пане, такої думки: не по-божому не давать людині жити, де вона хоче; коли я в чому винен суди мене, штрапуй, а не засилай мене, куди я не хочу. Ота і спишіть нам, а ми вам за те віддячимо.
Я й на се відмовив і пораяв перепрохати громаду й покаяться. Чепіги махнули руками та й в один голос:
– Каяться нам ні в чому, а прохати – даремна річ! Я уже ми не благали, нічого не вийшло: затялася громада як один чоловік: виселяйтесь, а ні, так на Сибір.
Довго ще Чепіги балакали, виводили себе, ганьбили громадян і все прохали «списати їм бумагу», нарешті попрощалися, запевнившись, що я їм нічого не напишу.
Минула зима. На теплого Олексія [88] Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:
– Скрізь пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кишені витрусили, скрізь чули те, що й ви радили; приходиться виселятися з батьківщини… Знати, така вже лиха доля нам судилася.
– Я ж вам і тоді казав.
– А ми, дурні, не поняли віри; сподівалися, що в Полтаві діло перевернемо грошима, гроші протринькали, а здобулися – шилом патоки… Кажуть нам: «Громада ще нічого вам не заподіяла, тільки ще похваляється». Так що ж! Хіба ждати, доки заподіє!.. Ми ото думали і стали на тому: громада наша – звір лютий, а од звіра – сказано – тікай необзир: ми з братом приміркували – вибратися з села та сісти власним хутором на одшибі…
– Час добрий! Поможи вам, боже!
– Спасибі, пане! Так ми знов до вас. Під хутір ми вибрали оту нашу піщугу, що під вашим лісом… Так чи не буде од вас якої перепони?
– Не може бути: земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.
– Так-то так, але ж – хто питає, той не блудить… Так благословіть, пане, на сусідство!
– Боже благослови!.. Ну, тільки прохатиму і я вас: живіть по-сусідськи, щоб нам не довелося сваритися.
– Крий боже, паночку! Не дурні ж ми, тямимо, що з добрим сусідою черствий хліб смачніший за буханець. Нехай нам і руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемося до вашого добра; самі його оберігатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; нащо він? Ми ваша сторожа.
– Спасибіг на сьому слові, Іване! Пам’ятай же свою добру обіцянку.
– Моє слово не циганське! І вмру – не забуду його.
– Гаразд.
За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжиної піщуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік – просто золота голова, коли б не такий внадливий до скляного бога, а то, було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але задля Ониськової сім’ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кишеню, і коли п’яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб’є; горшки, миски, глечики – усе череп’я потрощить, часом і піч розверзе; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка, Онисько – неначе того тільки й ждав!..
Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й зв’язати Ониська. Приведуть зв’язаного до мене, я його в комору, доки не вийде з нього хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, довіку й чарки в руки не візьме. Місяць, другий справді не п’є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли іншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, що «на Ониська находить», вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей у шинок, вони Ониська на віз та в комору: перенудиться він день, другий, а на третій – і байдуже; хоч вал з нього вали!..
А вже що за вірний лісник був з нього, так і не сказати; лісу доглядав, наче свого ока; дерева любив, наче мати сина. Було, хто| зрубає в гущавині дубка-однолітка на занозу, він і те помітить, не потаїть – прийде й скаже: «Поруб’є». Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.
Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу – приходить до мене такий охмарений, суворий: погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий, і кажу:
– Мабуть, у тебе в гаю велика косовиця?
– Доки що – бог милував, – відповів він суворо, – а хто його зна, що далі буде: люде від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк – як Чепіженки – пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого… Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам у печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.
Я усміхнувся собі в уса й кажу:
– Всього не викрадуть: ти ж стерегтимеш…
– Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать, було, їх під лісом сусідити; на послухали моєї поради, самі тепер – як знаєте.
Став я доводити Ониськові, що, чи згодився б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні, – їм про те байдуже, бо нема за мною права втручатися до них у справи; земля їх власна, і ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:
– Без вашої волі вони б не посміли; у них є інша земля на тім боці села, – от і нехай там таборують.
– А коли їм тут подобається?
– Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй на спиці і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять – де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього – піщуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.
Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спаси-біг їм! не займали. Де вони добували собі потрібного дерева – не відаю. Онисько твердив своє: крадуть.
– А може, й купують, – кажу я.
– Коли б купували, так купували б у нас, а то їздять кудись за тридев’ять земель… Крадуть… Та біс з ними – аби наше було ціле.
Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове віщування: щотижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя, хтось і зрубає у мене в лісі. Онисько лютує:
– Се вони – оті кляті Чепіженки! На моє вийшло, казав: не давайте селитися під лісом. Сказано: звикне собака за возом – побіжить і за саньми.
– З чого ти знаєш, що то Чепіги?
– Більш нікому.
– Ти ж не підстеріг!
Онисько аж зубами заскреготів.
– Коли б я їх підстеріг – ігі! Я б їх почастував льотками!
– А ти б навідався до них на хутір та никнув би в клуню; може б, по свіжому сліду й знайшов порубане дерево.
– Нехай їх огонь візьме! Не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.
– Рушницю бери.
– Я й то без рушниці і не ступлю, та що вона поможе? Заким я прицілюся в одну собаку – останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть… Хіба б зібрати людей, старшину…
– Ні, не підстерігши – не годиться гвалтовно сором робити…
Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.
Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:
– Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги.
Покликав я Івана Чепігу:
– Чув, Іване, шкода у мене в лісі?..
– Чув та ще й шкода велика! І яка отсе анахтемська душа! От коли злапать: просто – налигач на шию та на суху осику!
– А ти, Іване, про своє слово не забув?
– Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! Я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.
– Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.
– Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я… Жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.
Балакаємо собі любенько, аж зирк – Онисько з двома чоловіками ведуть зв’язаного Венедикта Чепігу.
Іван сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.
Уночі хтось зрубав два граби на обіддя. Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей та на хутір до Чепіг саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої граби.
– Що скажеш тепер, Іване? – спитав я.
Іван німо дивився та трусився. Я до Венедикта:
– Отак ти своє слово шануєш?
– Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.
Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:
– Не бреши, дияволе! Винись! Винись! – і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.
– Що ж його діяти? – кажу собі на думці. – Позивати – тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого, а грабувати та цінувати – у мене духу не стане… Простить не можна: люде скажуть – пан дурний.
Глянув я на Ониська: очі у нього горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.
– Простіть, пане, на цей раз, більш не будемо, – просяться Чепіги.
– Як-то можна прощати, – озвався замість мене старшина, – не можна прощать.
– А може, вони справді покаються, – кажу я.
– Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.
– Покаємось і закаємось, простіть, – просяться Чепіги.
Я мовчав і ладен був простити.
– Я не прощу, ми не простимо! – суворо озвався старшина. – Пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу; на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.
– Ми піввідра могорича поставимо, – мовив Іван.
– Ми злодійського могорича не п’ємо, – відповів гордовито старшина.
– Як же ви їх покараєте? – питаю старшини.
– В дві руки шелягою їх! – озвався Онисько.
– Се вже наше діло… Громадським звичаєм осудимо їх.
– Під різки?
– Може й під шелягу; в зуби їм нічого дивитися.
– Нехай вже його, – озвався Іван, указуючи на брата, – а мене ж за що? Я не крав.
– У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?
– Та я… Біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця…
– Господь з вами, пане! – перебив мене Онисько. – За такі два грабки, кому й не треба, дасть п’ять карбованців.
– Ну то вже панська воля, – мовив старшина, – а за крадіжку наше діло; ведіть, хлопці, обох їх до волості та у хурдигу, а по обідах зберемо громаду.
Чепіг повели.
Старшина дав мені слово, що ні під різки, ні під шелягу Чепіг не положать.
Другого дня ранком треба було мені в село на базар. Ледві наблизився я до базару – чую:
– По дрова! По обіддя! По грабину!
Бачу: обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм Онисько, і всі троє, що сили є, гукають:
– По дерево! По обіддя! По грабину!
За Чепігами трохи не все село: глузування, регіт, наруга… З-поміж підлітків вискочить одно та до Чепіг, забігши спереду:
– Яка ціна на грабину? – й висолопить язика. За ним друге:
– Де купували грабину?
А далі цілим хором: «Чепіги злодії! Чепіги злодії!» Онисько підійшов до мене, спершу усміхнувся, а далі, глянувши на мою сувору твар, каже:
– Погляньте, який свербіж напав на Чепіг за те, що крадуть.
– Який свербіж?
– Подивіться їм за пазуху… То громада так присудила.
Я швидше до Чепіг; Онисько розгорнув пазуху у Івана; я глянув і жахнувся! Повнісінька пазуха була кропиви-джигушки; усе тіло під кропивою знялося пухирями. З очей у Чепіг котилися сльози.
– Чи ви не подуріли отсе? – голосно й суворо гукнув я на десятників.
– Громада так присудила, – відповіли вони.
– Паночку, голубоньку! – благали крізь сльози Чепіженки. – Згляньтеся на нас, змилосердіться, ослобоніть нас… Кропива огнем пече!
– Так вам і треба; то не кропива, то злодійство пече, – озвався чийсь голос.
– Годі вам! Не можна так знущатися з людей, – промовив я.
– Хіба вони люде? Вони злодії!
– Зараз розв’яжіть їм руки й повикидайте кропиву, – кажу до десятників.
– Нам сього не можна, не наша воля; нам велено провести їх тричі по селу.
Я сам розв’язав Чепіженкам руки. Вони, витрусивши кропиву, кинулися терти землею попечене тіло, а люде навкруги їх реготали й глумилися…
Не минуло й місяця, як Онисько злапав знов Івана Чепігу на порубі й привів до мене. Венедикт прийшов виручати брата «з напасті».
– Може, й на сей раз простите? – підсміювався Онисько. – Прощайте: ваше добро не моє, та тільки я більш не слуга вам; шукайте іншого, такого, щоб покривав злодіїв.
Почав я усовіщувати Чепіг. Вони винилися, каялися, а нарешті Іван і каже:
– А розсудіть, паночку, ще й так: Чепіги – стельмахи, їм треба дерева, а дерева у них свого нема, що ж їм діяти?
– Купити.
– Купив би село, та грошей голо… А ви з двох дубків не зубожієте.
– А сором? Гріх?
– І сором, і гріх люде без’язикі; та ще й те сказати: яке се злодійство? Нужда закон переміняє…
– Кажеш – не злодійство? А що ж воно! Ліс не твій?
– Звісно, не мій, божий… Ви його не садили, не ростили.
– А земля чия?
– Земля ваша, так ми ж землі не беремо.
– Чия земля, того й те, що в землі й на землі.
– Простіть, паночку!
Не було у мене на думці прощати, але ще менше не гадав я позивати Івана або ставити його на суд у волості; треба було самому прибрати кару. Я став на тому, щоб на цілу ніч замкнути Івана в комору. Іван мовчав.
– І мене, коли так, замкніть з ним, – кланявся Венедикт.
– Тебе нізащо, тебе не злапали…
– Вже ж – воля ваша, – мовив Іван, – а сам я не піду; що хочте робіть зі мною: у суд, в тюрму, під хлосту, на Сибір, – а в темній коморі сам не сидітиму, а закинете силою, так повішуся.
– Він, пане, страх як боїться пацюків, і завжди в темноті ввижається йому, що пацюки цілою отарою гризуть його.
– Так не в комору його, а в льох, – озвався Онисько, – в льоху ні на чому повіситься; там ні гвіздків, ні трамків нема.
– Ні вже, сього не буде, – мовив Іван крізь стиснуті зуби; очі йому налилися кров’ю, посатаніли; з тварі його і з движків було знати, що в комору він не піде, а коли закинуть його силоміць, він скоїть щось лихе.
– Коли так, – я тебе знов на суд громадський.
Чепіженки знов у ноги мені; землю їдять, присягаються, що довіку, до суду ніже єдиної гілки у моєму лісі не зрубають.
– Добре, – кажу я, – от же вам мій суд і присуд: коли ви впродовж двох місяців нічого не вкрадете в моєму лісі – подарую вам на два стани обіддя; коли ще два місяці нічого не займете – подарую вам дерева на повних три стани коліс. Чуєте? Коли ж не додержите слова, жалкуватимете на себе.
Не скажу, що б воно вийшло з такого присуду: може б, я й відкупився був від злодіїв, але сталося так, що не минуло й місяця, як я продав свій хутір і зараз же вибрався з нього геть далеко.
Минуло день крізь день цілих десять років. Я про Чепіг зовсім забув, як забув і інші прикрості від сусід-селян.
Торік трапилося мені простувати через Чепіжин хутір. Се було надвечір у середу після клечаної неділі. Сонечко вже сховалося за гай, але через гущавину листви визирало жовтогаряче проміння його.
Порівнявшись з Чепіжиним хутором, я його не пізнав – так гарно він перемінився: замість трьох хатин тепер їх з десяток; скрізь добра огорожа, на всьому знати хазяйську руку й догляд; колишнього злиденного убожества й сліду нема! В дворі видко через плетінь кілька корів, та які рослі, ситі, вим’я трохи не до землі; біля двору величезний табун гусей. Під хатою на призьбі сидить сивобородий дід і лагодить улій.
«Або се не Чепіжин хутір, або Чепіги звелися і хто інший тут живе», – подумав я собі й спитав підводчика:
– Чий се хутір?
– Злодійський…
– Колись був Чепіжин.
– І тепер він їх; он же під хатою й сам Чепіга сидить; люде зовуть хутір злодійським.
Я придивився до того діда й пізнав Івана Чепігу; зараз з воза та до нього. Привітався. Іван пізнав мене і, радіючи, промовив:
– Де ви взялися, паночку? От не сподівався на вас! Зайдіть же до двору та підночуєте у нас.
До міста було ще далеко, коні підбилися, а попереду лежали піски; їхати потомленими кіньми проти ночі було незручно. Справді – лучче буде підночувати; коні спочинуть, напасуться з росою, а на зорі ми рушимо й холодком дістанемося до міста ще доки сонце не пектиме. Так і зробили.
Іван Чепіга вельми осунувся, зістарівся; твар жовта, наче воскова або шафраном вимазана.
– А де ж Венедикт? – питаю його.
Іван розпачливо махнув рукою й відповів:
– Пропав!
– Помер?
– Біг його святий знає: може, й помер, а може, ще й живий – нам невідомо. Небавом після вас, як погнали його на Сибір, так з того часу про нього ні вісті, ні слуху.
Я вже не розпитував, за що Венедикт пішов на Сибір.
– А ти, Іване, як перебуваєш? Бач, як сметаною взялася і голова, й борода, а ще ж твій вік не дуже й старий.
– Гріх нарікати: з того часу, як покинули злодійство, життя наше поліпшало: розжились і на пасіку, я пасічникую; діти з небожатами коло землі, а зимою стельмашать… Тільки мого й лиха, що здоров’я позбувся.
– Нездужав?
– Не те, щоб вельми й нездужав, а правду сказати – на злодійство пішло моє здоров’я; на тому клятому злодійстві змарнував свої сили. Не по-божому жили ми колись, чужим живилися, ото воно нам випадком і випало!
Мене кортіло довідатися подробиці життя Чепіг за останні десять років, але ніяково було розпитувати; боявся, щоб часом не розколупати в Івана старої виразки, та таки сподівався, що, може, й сам Іван – а він людина охоча до слова – розкаже. Так воно й сталося. Випивши з моїх рук чарочку рому, Іван підбадьорився й став казати мені:
– Пам’ятаєте, либонь, пане, яка була у нас з вами остання умова? Отож, як минули ті два місяці, що ви нам положили, ми пішли до того пана, що ваш хутір купив; кажемо йому: так і так, отака й така умова була у нас з старим паном. Він слухав, слухав, та як гримне на нас: «Геть! Вон звідсіля, злодії! Он у мене на стіні дубельтівка висить, так вона умовлятиметься з вами…» Пішли ми, облизня піймавши. Сидимо собі в господі, згадуємо вас і таки потроху нарікаємо, що через вас отак змарнували довгий час, нічого чужого не займали, а яка користь з того?
– Знаєш що, Венедикте! – кажу я братові. – Покиньмо красти: пан, себто ви, – поздоров боже вас, – правду казав, що дешевше купить, ніж украсти.
Венедикт розсердився.
– Кидай, – каже, – коли охоту маєш, нехай би тебе об землю кинуло!.. Кидай, а що їстимеш? Без краденого і жінки, і діти з голоду попухнуть…
Подумав я – наче й правду Венедикт каже: з чого справді житимемо? Заробить ніде; землі у нас – самі знаєте – і на одну сім’ю нам омаль, а батько, немов навмисне, на лихо нам, навчив нас стельмахувати. Коли б яке інше у нас ремесло, а то – роби колеса, а з чого робить? Не укравши – ні з чого… А на крадіжку на ту, – кажу вам, як перед богом, – часу йшло у нас більш, ніж на саму роботу.
Отсе поїдемо, було, полювати на обіддя, чи на спиці, чи на маточини, беремо з собою й двох синів, підлітків вже, щоб чатували, заким ми пиляємо деревину. Отак і зведемо учотирьох день і ніч; а трапиться де поблизу поживитися – часу на крадіжку хоч і менше піде, зате кілька день треба переховувати крадене: зразу в роботу не можна його пускати, боязко, щоб не набіг трус. Як став ото я собі рахувати та мізкувати – бачу: ні, правда не за Венедиктом, і дійшов своєю головою до того, що й ви радили: дешевше, мовляв, купити, ніж украсти…
На лихо, й ціни на колеса упали; зробимо стан, продамо баришникові – тільки на хліб; а тут і хліб дорогий став; з’їжа у нас велика: що заробимо – те проїмо, ніяк не зіб’ємось на заводини. Бідкалися ми тяжко. Тим часом новий пан отсей колишній ваш гайок продав попові. «Ну, – думали ми, – з попом, може, швидше уладнаємось». Пішли до попа, просимо у нього лісу на віру: колеса спродамо, заплатимо.
– Се не моє діло, – каже нам батюшка, – ліс не мій; я купив його синові, єднайтесь з ним, а моя хата скраю.
Ми до поповича. Молоде воно хлоп’я тоді було, чи було йому й двадцять. Просимо його:
– Згляньтесь, паночку, на наші злидні, продайте нам дерева на віру.
Не згодився. На віру, каже, нікому нема у мене, тим паче таким злодіям, як ви.
Тяжко нам, а тут як прип’яли нас навесні за подушне!.. Просто – хоч умирай! Знаємо, що платити треба, а платила ніде взяти… Останню конячку продати, так тоді самим хіба торби на плечі та в Київ, у Лавру… Що ж його діяти?.. Не зоплатимось – старшина коня забере та під молоток і продасть… Отак журимось – аж ось прийшла чутка, що Онисько з перепою занедужав.
– Се на наше щастя, – каже Венедикт, – сю ніч до поповича по обіддя.
Прийшла ніч темна така, що хоч око виколи. От так, як перед першими півнями, ми і в лісі. Вибрали березу на маточини; добра береза, станів на три хватило б. Взялися до неї; тихесенько пилкою звалили її, обчухрали; звісно, нам цівку треба, а не гілля, порізали березу на шматки так, щоб учотирьох однести до воріт; тоді нарізали дубків на обіддя й предали хлопця додому по коня. Молодицям ми заздалегідь наказали, щоб вони причепурили в клуні в засторонку добрячу схованку: там була у нас така потайна яма, куди ми ховали дерево; яму, звісно, притрушували, щоб не знати було її.
Ну, ото привезли хлопці воза й стали саме проти того місця, де зложили ми нарубане дерево. Утрьох взялися ми зносити дерево на віз, а четвертий – мій синаша Михайло – лишився біля коня. Перенесли один цурупалок – нічого, гаразд; перенесли й другий – нікого не чутно; ледве взялися за останній – аж тут де не взявся Онисько з поповичем і з наймитом. Венедикт з сином, скоро уздріли їх, березину геть на землю, а самі навтікача, тільки підошвами крешуть, а я затремтів, свою колоду упустив; вона мені як дасть по ногах – я й присів… Попович з наймитом до мене, а Онисько за Венедиктом; може б, і догнав був, але, плигаючи через рів, спіткнувся та головою в рів – добре забився! Підвівся і вже не гнався за Венедиктом, вернувся до мене й каже:
– Ну, що нам з тобою робить?
Я мовчу та трушуся, а попович до Ониська:
– Розпряжи спершу коня та припни на приколень, нехай пасеться, а ти – до наймита, – знайди шматок лати завдовжки в косову сажінь та принеси сюди.
Чую я отсе й жах мене бере: се вони коло моєї смерті заходжуються; почав я молитися богові. Приніс наймит лату.
– Бери, – каже до нього попович, – лату, сокиру й віжки, а ти, Онисько, злодія та йдіть за мною.
Я йду, мовчки молюся, аж сорочка на мені труситься; думаю: або повісять, або зацуркують мене! Господи! Хоч би було попрощатися з жінкою та з дітьми.
Привели мене до болота.
«Еге! – думаю. – Утоплять мене».
– Ну, злодію, – озвався до мене попович, – роздягайся.
Я йому в ноги, прошу в нього милосердія, а він регочеться й каже:
– Не бійся, дурню, ми не будемо тебе топити, кому охота за тебе йти на Сибір… Роздягайся.
Роздягли мене, як мати народила.
– Лягай тепер на землю – постіль м’яка!
Я знов йому в ноги, а він мені закаблуком в груди; я повалився.
Простягли вони мене, підложили під поперек мені оту латину, розп’яли мої руки й поприв’язували до неї, а ноги скрутили налигачем; не можна мені ні перевернутися, ні поворухнутися.
– Давай тепер лози! – каже попович. Примчав Онисько добру горстку лози.
Перевернули мене спиною догори… Попович і каже до Ониська та до наймита, даючи їм лозу:
– Тепер, хлопці, по-московськи – в дві руки, та не хватайтеся, повагом, слухайте моєї команди.
Як взялися мене полосувати!.. Мати божа! Спершу я кричав, що сили було, а потім і духу рішився, і не скажу, чи довго вони мене катували.
Пішли собі, а мене так, зв’язаного, й покинули біля болота. Отоді-то почалися мені суще пекельні муки. Гаспидська мошка та комарі, почувши людську кров, так густою хмарою і вкрили мене!.. Боже ж мій, батьку!.. Паночку-голубоньку мій, що я тоді притерпів, того й не вимовити!.. Лежу, поворухнутися мені не можна, а клята мошка та комарі так і п’ють, і п’ють мене…
Ох-ох – жахливо й тепер! Не тямлю, як я доліз до болота і вліз у воду; не тямлю нічого; а вже світом отямився, коли Онисько розв’язав мене й витяг з болота. Глянув я на себе – усе тіло моє пухирем взялося. Одягся, приліз рачки до хати… Як побачили мене жінка, діти, небожата – так очам своїм не йняли віри… Почали голосити, потім положили мене в клуні, думали: вночі дійду…
Вранці привезли попа сповідати мене та запричастити.
– Що се ти, Іване? – спитав батюшка.
Я йому усе дочиста на духу розповів; ні з чим не потаївся. Він як глянув на моє тіло, так аж заплакав. Запричастив він і каже до мене:
– Молись богові!.. А одужаєш, приходь до мене, я тобі запоможу, аби ти покинув своє погане ремесло – злодійство… Та прости, не кляни мого сина.
Я заприсягнув, що коли господь одведе од мене смерть і я видужаю, так довіку рука моя ні до чого чужого й не доторкнеться; і дітям, і внукам закажу красти.
– Нездужаю ото я, – говорив далі Іван Чепіга, – гнилою колодою валяюся по засторонку; тим часом чую – припікають Венедикта: плати! – а платити нічим. Забувся сказати вам, що попович, як ото злапав нас на порубі, так і коня нашого, й воза забрав. Ходив до нього Венедикт прохати, щоб вернув. Де там!.. І слухать не хоче; позивай, каже, мене в суд. Ну, де вже нам позиватися! Венедикт не стерпів – пустив йому півня, а сам опинився на Сибірі…
Видужав я, пішов до попа; довго він мене наставляв та поучав, потім дає мені десять карбованців і каже:
– Візьми отсе, та з моєї легкої руки й щирого серця нехай тобі господь поможе розжитися, а злодійство покинь.
Що ж би ви думали? Справді у попа легка рука була! За ті десять карбованців купив я дерева та й прийнявся з хлопцями за роботу. Діло просто горить у нас! Звісно, дерево не крадене, робимо сміло, не ховаючись, не озираючись, бо певні, що ніхто трусити нас не прийде. За тиждень утрьох п’ять станів коліс учистили; зараз їх до міста; вже до баришника не повезли, а сміло розторгувалися на базарі. Продали добре, купили хліба, солі і, знов на готівку – дерева. Та отак щонеділі: за тиждень зробимо п’ять станів, а в неділю продамо… Діло наше йде добре.
Минув рік.
Ми самі собі дивуємось та дякуємо богові за його ласку. Нема у нас ні сварки з людьми, ні лайки: нікого ми не боїмось; спокійно лягаємо, спокійно встаємо; ні голоду, ні холоду не знаємо; не бідкаємося і про одежину; усе у нас є – не багацько, а без нужди живемо; живемо не пишно, але затишно. Отак за рік і з попом поквитували, і чужої порошини не зайняли… І на душі у мене – просто літній, погожий день!..
На друге літо упала нам з неба нова божа ласка: їхав нашим хутором якийсь молодий панок; колесо візьми та й розсипся йому у возі; усі спиці повилітали, цілий день мусив він просидіти у нас на хуторі, доки ми йому нове колесо зробили; бачте, у нього був не простий віз, а бричка, так просте колесо з нашого воза йому не годилося. От він слово по слові розбалакався з нами й став нам розповідати, як і де люде живуть по слову Спасителя…
Добре розповідав, наче по писаному. Як тепер я собі міркую, так ледві чи не янгол божий то був або хто з святих… Ото як поїхав він, я почав радитися з дітьми, а потім і з усім нашим родом: а що, коли б почали ми хазяйнувати в своєму хуторі так, як той радив: не твоє, не моє, а всіх нас; а що всіх, то й твоє, і моє? Приміром так: хата й що в хаті – те моє, а що в дворі й за двором – те гуртове. Порадилися, умовилися, спробували: добре діло йде; і скотини побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили…
Горілки ніхто з нас і не лизне; сваритися і лаятися ми забули вже й як! І в селі тепер нас люде не цураються, а шанують, тільки продражнили нас «гуртовиками»; та ми на се не ображаємося! Що ж! Ми справді живемо й працюємо гуртом і, хвалити бога, навіки нам добре; коли б тільки здоров’я мені більше…
Що ж! Кляті комарі випили його. Ex! Коли б не вони!.. Та вже ж не вернеш… От бачте, як ми прожили отсі десять літ. Перш за все дяка попові, що зарадив мені оті десять карбованців. Що, паночку, коли б оті гроші були у мене раніш? Що, коли б той пан, що купив ваш хутір, або той попович, дали були мені дерева на віру?.. Не зазнав би я комарів, і Венедикт не був би в Сибірі. Ох, гроші, гроші! Недобрий чоловік вас видумав!
– Самі гроші, Іване, нічого не вдіють: розум та добре серце всьому голова на світі.
– Авжеж…
Примітки
Вперше під заголовком «Брати Чепіги (фотографія з народного життя)» надруковано в журн.: Зоря. – Львів, 1887. – № 15-16. – С. 246 – 251, без зазначення дати написання. Підпис – О. Я. Кониський.
Під заголовком «Стельмахи» із значними текстуальними змінами оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах : Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 4. – С. 23 – 45. Дата – 1887. У Переходівці.
У зібранні творів у чотирьох томах письменник дав фактично нову редакцію оповідання. Істотних змін зазнала як змістова, так і образно-стильова система твору, ті чи інші правки були зроблені буквально в кожному рядку. Доопрацьовуючи твір, письменник йшов насамперед по лінії ущільнення й конкретизації численних діалогів, дуже багатослівних, розтягнутих, позбавлених глибшого смислового навантаження, які в першодруку були основною формою розкриття змісту. Разом з тим цілий ряд сцен у другій редакції (опис покарання братів Чепіг громадою, друга їх крадіжка) набули більшої чіткості й виразності, а поведінка персонажів – глибшої логічної й психологічної мотивації.
Подається за вид.: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 4. – С. 23 – 45.
88. На теплого Олексія… – Церковне свято, відзначається 17 березня за старим стилем.
Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 223 – 237.