Олевськ – Рим – Кубань

Іван Корсак

Уривки з роману «На розстанях долі»

1

Високо над Олевськом неслися поодинокі хмари, непорочно білі на дивовижно синьому небі, видавалося, вони вельми ретельно випрані й відбілені на досвіткових росах; свіжий вітер ніс хмари стрімко – зовсім так, думав Боровець, як стрімко несеться сьогодні життя. Він тішився велелюддям, що зібралося вшанувати вояків Української повстанської армії «Поліська Січ» в день прийняття присяги.

І ось розпочинається свято зі служби Божої, починає її отець Михайло Симонович зі Свято-Миколаївського собору; Боровець поміг швидко відновити роботу храму, в якому за совітів був тарний склад:

– Господи, помилуй нас, бо на Тебе ми уповали, не прогнівайся дуже на нас, ані не пам’ятай беззаконь наших: але зглянься і нині, як милосердний, і вирятуй нас від ворогів наших. Бо Ти Бог наш, а ми люди Твої, всі діла рук Твоїх, і ім’я Твоє призиваємо.

І сотні вуст олевського люду повторювали за отцем Михайлом молитву, яка проймала кожного до глибини душі.. А ще з’являлась надія на цих хлопчаків, і вже змужнілих, інколи посивілих навіть чоловіків, які перед людьми своїми мають присягнути сьогодні. І нехай вони вдягнуті хто в радянську форму, хто в одежину, в якій їхні батьки в церкву ходили, нехай; нехай в одного як рідкість і багатство немислиме – автомат, в іншого – гвинтівка зі століття ще попереднього. Та все ж люди вірили, що перед ними їхні захисники.

Не було межі подиву тому людові, коли хор заспівав так злагоджено, мов щонеділі й щосвята возносив свої голоси у храмі, насправді глумливо в захланний склад перетвореного.

Настає черга освячення знамен: і стають на коліна повстанці, цілують краєчок своїх прапорів, під якими вони тепер боронити мають цей люд, що зібрався на їхнє пошанування. І забирає голос отаман Тарас Бульба, зачитуючи слова присяги:

– Я, син українського трудового народу, присягаю на святі кості моїх Славних Предків, що як революційний вояк України буду чесно і вірно служити своїй Батьківщині; буду точно і беззастережно виконувати всі накази старшин; буду вірним та субординованим підвладним і справедливим та товариським начальником; буду всюди вести себе тверезо й гідно, як несплямований лицар; буду всі свої сили й ціле моє життя жертвувати на активну боротьбу за свободу, честь і славу України…

І повторюють за своїм отаманом повстанці слова присяги, писані Тарасом Бульбою; ті слова у них не лише на вустах, вони в душі, у готовності саме так боронити честь свою і честь землі, на якій їм судилось вродитися.

– Звідси розпочинається визволення України від совітів і всіх ворогів, – мовить на завершення отаман. – Із цієї гордої Олевської республіки, що вже сьогодні площею більша за Бельгію або Голлландію…

Він боявся довго говорити, бо з хвилювання міг зрадити голос, а отаману слабкість негоже виказати; натомість у нього чомусь складалися ймовірні рядки майбутньої книги, яку він, автор кількох вже книжок та чималенької за обсягом публіцистики, має колись написати:

«Я повік не забуду тріюмфального в’їзду Головної Команди Поліської Січі до визволеного Олевська та інших місцевостей. Це були такі урочисто-щирі маніфестації, яких в усьому Поліссі не зазнав ніхто від часів наших козацьких воєн та походів армії УНР. Протягом трьохсот літ Полісся було змушене дуже часто вітати всяких «благодєтєлєй», «союзників», «оборонців» та «визволителів». Були тут татари, росіяни, поляки, шведи, французи та німці. Були в давнину, були й не так давно. Були «білі» й «червоні» москвини. Були царські генерали та губернатори, були й совєтські комісари, комдиви та маршали. Були польські воєводи, графи та поміщики. Всі вони були тут і їх наш народ мусів вітати й вітав. Навіть тепер подекуди вже доводилося вітати німецьке військо, його «ортскомандантів» та генералів. Він їх «вітає»…

Але такого вітання, як справляє ціле Полісся своїй рідній військовій формації, що називається «Поліська Січ», уже дуже давно не бачили навіть найстарші столітні дуби та сосни непрохідних поліських лісів. Перед кожним селом – вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою – стіл з хлібом-сіллю, з пообгризаними мишами старими церковними хрестами, образами та рештками старих хоругов без держалн, і обов’язково з водою у відрах!

Де взялися ці повищерблювані хрести, безрамні образи та понівечені часом і большевиком хоругви?»

Він колись про це обов’язково напише, аби лишився живим. Він не знає, як називатиме книжку, може, «Армія без держави», може, інакше, але книжка така має бути.

Бо то не лише його особиста історія.

То історія його народу.

* * *

– Ви заарештовані! Ось документ.

Боровець міг би не дивуватися такій оказії, бо арештовували його поляки, арештовували німці, але щоби високоповажні британські альянти…

– Ви звинувачуєтеся в нищенні євреїв і поляків, – сказав йому слідчий і якось бридливо підсунув папери для ознайомлення. – Вас судитиме британський суд.

«Жит-т-я-а, – подумки розтягував слова Боровець, коли його довгим лунким коридором вели до камери. – Українець у Другій світовій війні, виявляється, поганий німцям, поганий євреям і полякам, цілком зрозуміло – москалям, а тепер он поганий британцям і їхнім союзникам. Він завинив усім, бо жив на своїй землі».

– Ви повинні представити свого адвоката. А як не маєте – ми надамо, – сказав наступного разу слідчий.

– Я відмовляюся від адвоката. Я себе сам захищати звик.

І вперше слідчий блимнув з-під лоба на Боровця без зневаги, швидше з подивом та інтересом.

Ніколи не думав Тарас Дмитрович, що так довго триватиме цей судовий процес. Почався у квітні, а триватиме аж до листопада.

Судові клерки нарахували трохи більше тисячі свідків, що викликалися в суд; всі вони, з різних країв і віросповідань інакших, мов зговорилися: нема вини Тараса Бульби, лихо коїлося руками іншими.

Суддя навіть не глипнув у бік Боровця, він тепер певен був у своїх подальших діях та вчинках. Виявилося, що не так просто було розжитись у відповідних службах перехопленими радянськими радіограмами та копіями інших документів: допомогли, проте, давні приятелі ще з університетських часів. Він тоді готував наукову роботу з юриспруденції, зокрема з праць Олександра Кістяківського, мусив зайнятися мовою, тож зараз йому навіть переклад не потребувався. Суддя пильно вчитувався у документи, де йшлося про біди, «шиті» незграбно Боровцю у вину,стараючись відділити зерна правди від хитрої, свідомої чи мимовільної, може, просто вигідної комусь олжі.

«СЕКРЕТНО

ВЫПИСКА

ИЗ РАЗВЕДСВОДКИ ШТАБА ПАРТИЗАНСКИХ ОТРЯДОВ ЖИТОМИРСКОЙ ОБЛ.

№ 5 4 мая 1943 г. Карта 1:200 000

Ближняя разведка на 2.05.43 г.

Рокитянский район. В м. Рокитно гарнизон в 330 человек, из них: 250 немцев, 30 казаков и 50 полицейских. Вооружение не установлено.

Со стороны сел Корниловка и Мясовичи немцы строят укрепления. Кроме того, немцами издан приказ – обезоружить украинскую полицию и набрать польскую. Цель – вооружить поляков против "бульбовцев" и против партизан.

(Данные штаба т. Плосканосова) Верно: подпись»

«ПАРТИЗАНСКИЙ ОТРЯД ИМ. ЧАПАЕВА

КОМАНДИРУ ОБЪЕДИНЕНИЯ ТОВ. ШИТОВУ

Настоящим рапортом доношу о том, что 10. V. 1943 года мною была произведена хозяйственная операция на хутора Боровские по конфискации имущества у «Бульбовцев».

При этом было взято:

1) Коров – 2 шт., 2) Коней – 2 шт., 3) Кабанов – 4 шт., 4) Картофеля – 1 т, 5) Хлеба – 8 цнт, 6) повозок – 1.

Бульбовцы против нас не предпринимали никаких мер.

11.V. 1943 года Ком[анди]р отряда »

«РАЗВЕДЫВАТЕЛЬНАЯ СВОДКА

Украинского штаба партизанского движения

№ 68 По состоянию на 31.07.43 г. Карта 1:200 000

По данным командира соединения партизанских отрядов тов. Бегма на 29.07.43 г., в июле 1943 г. украинские националисты убили районных хозяйственных руководителей («ландвиртов») Демидовского и Вербского районов. В ответ на это немцы полностью сожгли райцентры Демидовку (35 км южнее Луцка) и Вербы (60 км ю.-з. Ровно) и в данное время ведут крупные операции против украинских националистов – «бульбовцев», причем в ряде сел указанных районов уничтожили полицейские участки, многие села уничтожили бомбардировкой с воздуха. Так, 13.07.43 г. были уничтожены села Уженец (42 км. ю.-з. Ровно) и Малин (24 км ю.-в. Луцк)…»

«УКРАИНСКИЙ ШТАБ ПАРТИЗАНСКОГО ДВИЖЕНИЯ

Снятие копий воспрещается СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

ШИФРОВКА вх. № 1946

Поступила в 7 отдел 11 февраля 1944 г. в 17 час. 00 мин.

Расшифр. 11 февраля в 20 час. 00 мин. Из р/с 401

Куда и кому: т.т. ХРУЩЕВУ, СТРОКАЧ

21 ноября партизаны польского отряда КОСТЮШКО, входящего в бригаду ШУБЕКИДЗЕ Пинского соединения, сожгли партизанское село Любязь Любашевского района Волынской области в количестве 250 хозяйств. Обстоятельства следующие:

В ноябре 4 разведчика в пьяном виде двигались на разведку в Любязь. По дороге их крестьяне предупредили, что в село прибыли националисты, они, не обращая внимания, двинулись в село, в результате были убиты националистами. Командование в отместку решило уничтожить все село, что и сделали…

Командование бригады и Пинского соединения никаких выводов не сделало, провокаторы не наказаны.

Этот отряд создан в августе 1943 г. из активныхл немецких служак.

11.02. 44 г. ФЕДОРОВ, ДРУЖИНИН»

«УКРАИНСКИЙ ШТАБ ПАРТИЗАНСКОГО ДВИЖЕНИЯ

Снятие копий воспрещается СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

ШИФРОВКА вх. № 2537

Поступила в шифротделение 25 февраля 1944 г. в 14.00

Расшифр. 25 февраля в 20 час. 30 мин. Из р/с 360

Куда и кому: т.т. ХРУЩЕВУ, СТРОКАЧ

Соединение САТАНОВСКОГО делает насилие над мирным населением. 20-го февраля в селе Залозье ими совершено поголовное изъятие продуктов и избиение крестьян.

Просим дать указание командованию соединения.

25.02.44 г. КОЗЕНКО, ВОЛОСТНИКОВ».

З РАДІОГРАМИ КОМАНДИРА ПАРТИЗАНСЬКОГО ЗАГОНУ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І. ГРАБЧАКА

«При переході Кореччиною мої бійці почіпляли тризубці. Диверсією і спеціально випущеною листівкою від імені бульбівців я обманув німців. 14 серпня німці глушили бульбівців, а я відійшов на Курчицю без перешкод…»

[Цитовано за виданням: Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи. Володимир Сергійчук, упорядкування, загальна редакція.– К.: ПП Сергійчук М. І., 2011 та ін.]

…А в залу запрошували все нових і нових свідків. Їх багато в Тараса Дмитровича проходило перед очима – старих і не дуже, свідків бездоганно чесних, як і нещирих, кимось найнятих, тих, що бачили на власні очі події і які переказували з десятих вуст…

І виголосить врешті суддя, що місяцями на Боровця вовком блимав:

– Не винен!

А вже після суду спитає Тарас Дмитрович у поважних слуг Феміди:

– В яких державах я маю право жити тепер?

– У будь-яких у світі, – відказували подивовано.

Але, щось пригадавши з процесу, застереглися:

– У тих, в яких самі забажаєте.

* * *

Того дня Тарас Дмитрович вийшов з дому бадьорий, відлітали геть більші й менші прикрощі, що кружеляли досі осами набридливими навколо нього, натомість душу гріла добра вісточка: нарешті на виході головна книга його життя – «Армія без держави». Майже три десятиліття він виношував її, пишучи інколи немов за кумедною сентенцією Оскара Уайльда. Це ж зовсім про мене, подумки всміхався Боровець, коли читав цього дотепника: до обіду я працював тяжко і поставив у своєму рукописі одну кому, а по обіді трудився ще тяжче, знявши ту кому, яку ставив перед обідом.

Тарас Дмитрович, як завше, простував швидко, роблячи чималі кроки своїми цибатими ногами, мов землемір на полі, що замість крокви взявся міряти землю кроками. Він ішов за звичкою прудко, як раптом мусив спинитись. Враз перед очима в нього все попливло, будинки хитнулися, мов не на тверді земній стояли, а на воді, й хиталися в міру того, як набігала хвиля; автомашини ж, які пролітали мимо, були неприродно видовжені й розмиті, наче на фото невправного аматора, коли витримку він виставив завелику.

Поліцейська машина спинилася коло чоловіка, який лежав у дивній незграбній позі, мовби він, вже не здужаючи йти, думав рухатись поповзом; поліцейські викликали медичну поміч і Боровця доставили у шпиталь.

«Кажуть, що звичний наш світ – білий світ, – подумалося Тарасу Дмитровичу, як розплющив повіки і озирком, одними очима окинув білосніжні стелю й стіни, не будучи певним, на якому він світі. – Цей, видається, ще навіть біліший».

– Ви в шпиталі, – нахилилася над ним миловидна жінка в халаті. – Чи є у вас хто з рідні або близьких, хто міг би вас забрати й доглянути?

Боровець смикнувся було встати, принаймні на бік повернутись, але тіло було немов не його і не збиралося слухатись. Він зрозумів, що настав параліч.

– Нема нікого, – видушив ці два слова врешті з себе, таких важких, свинцевих чи олов’яних, сповнених болю, видушив через силу, тамуючи жах, що набіг мимоволі разом з усвідомленням смислу цих слів.

Про все те медичному начальству доповіли і воно лиш плечима стенуло:

– В будинок для старців.

«І тепер ти, Тарасе, – набігала думка, – тут, у єврейському притулку для немічних та калік, помилково хтось записав тебе «Боровіц», тож і перехрестили на єврея, по тому як по війні вісім місяців все засудити хотіли за паскудами вигадані єврейські і польські погроми. А може, то доля на компенсацію раптом розщедрилася, що боронив євреїв? Ниньки, Тарасе, що ногами своїми сходив стільки простору незміримого поліських лісів і боліт, а ще й усеньку Європу з’їздив разом з Канадою та З’єднаними Державами Америки, міряй досхочу на інвалідному візку цю кімнатку з коридором та шматочок подвір’я».

Перед Тарасом Дмитровичем, що звик завше поміж велелюддя бути – доброго й злого, милосердного і безсердечного, приязного і відразливого, та все ж велелюддя, – тепер виросла стіна одинокості: невидима, яку не відчути на дотик, вона твердіша мурованої, скріплена цементами найміцнішими.

Щоправда, з рідні мав сестрину доньку, яка в Канаді мешкала, але з тої Канади не наїздитися сюди, у Нью-Йорк. Ще заходила інколи Ольга Смородська, дружина начальника штабу Бульби, що теж у «Поліській Січі» воювала, принагідно хтось із побратимів колишніх хіба загляне.

Зате, відгороджений від світу всенького тими стінами невидимими, кріпшими за будь-яку бронь, він міг набалакатися сам із собою, з найнадійнішими і найчеснішими приятелями – своїми думками.

Хто ти: переможцем пройшов життя чи переможеним? І чим, якими словами перемогу означити? Що в житті зробив не так, за який гріх маєш насамперед висповідатись, як лаштуватимешся у головну дорогу свою? Ти воював, під чужими кулями лягали твої січовики, але й вони ворога копами клали; на війні не буває святих, на війні є солдати…

Напливали на пам’ять згадки про Шандрука, про Балінського і Богатирчука, знайомих і незнайомих, про яких інші оповідали. Он Балінського, що лиш наукою вперто займався, а пальчик об пальчик не вдарив, щоб землю свою від біди звільнити, землю, яка народила його і вивчила, того Балінського тепер не тільки континент африканський, а весь світ пошановує… Богатирчук, що з Січових стрільців починав, мудрував-мудрував, не вірячи у люд своєї землі, аж поки у Власова опинився, нівроку тепер поживає – читав Тарас Дмитрович у газетах, тепер він видатний вчений, поважним професором в Оттаві два десятиліття з лишком пропрацював, а ще нагороджений Британським інститутом радіології золотою медаллю імені Барклая, небідний до того ж – фотознімок на очі трапився, де відпочиває господін Богатирчук на власному острові.

Річ не в заздрості: ця болячка, нівроку, впродовж життя його обминала.

Річ в іншому. А що ти, Тарасе, досяг, де маєтності твої, де острів приватний?.. Ти все задля справи віддав, кам’яні кар’єри твої не твоїми за Польщі стали, сперш у кутузку запакували, а тоді ще й жити на своїй землі заборонили; гнив ти роками у болотах, п’явок годуючи та ненаситну мошку, чигала куля на тебе в будь-який момент – як не від німця, то від поляка чи більшовика… То може, якось життя переглянеш, якщо вже переписати зась, перелицюєш його як поношену, стару і вицвілу одежину? Де ж ти схибив – питав внутрішній голос, якого не змусиш замовкнути.

А ніде – відказував голос інший. То нічого, що не нажив островів приватних, замість них інвалідний візок, та й то не твій. Казав тобі знайомий немолодий чоловік, що п’ятьох синів вигодував і всі п’ятеро у «Поліську Січ» пішли:

– Годі від діток подяки чекати. Гріх.

І музика славетний казав, що оберемок талантів викохав:

– Не чекайте від учнів дяки. Хай ростуть собі, як гінке дерево у діброві.

Ти ніколи, Тарасе, не бив себе в груди, що любиш землю свою, та все робив задля неї. Найдорожче втратив – навіть своє, зірку свою незгасну Аню: гірко, що впала вона від рук, кого звати належало побратимами.

А може, то є любов’ю істинною, коли не клянчиш у долі за неї платні, срібла-злата чи удачі якої, палаців чи островів, крісла державного високого чи еполетів розкішних, бодай окрайця маленького і зачерствілого від омріяного особистого щастя, може, то є?..

Судилося йому випадком зустрітися з Уласом Самчуком, земляком і давнім знайомим. Різне траплялося в них на віку, згадував якось Самчук: «Наше знайомство було коротке, зате бурхливе і корисне, бо я довідався, що пан отаман прибув просто з Волині, що від нього ще пахне рідними очеретами…»

Були й непорозуміння, доходило до гострих пересвар, Боровець в одній публікації назвав «гадом» вже уславленого земляка – довго каявся по тому отаман, мимоволі здригався, як спадав на пам’ять його нервовий зрив…

А цього разу, як побачилися, то наче з душею іншою Уласа Самчука зустрів; втомлений життям, працею задля окрайця хліба звичайнісіньким прибиральником, він лиш зизом на Боровця подивився:

– Кожний має до мене справи якісь… Але тепер, коли я перейшов на статут замітача, я всі ті жалі й болі вирішив. Я прошу всіх, всіх, всіх – залишити мене, відчепитися врешті від мене, забути мене – і це буде єдине, чого я від усіх бажаю…

Боровцю до останнього, до інвалідного возика не випадало рукою махнути: відчепіться од мене… То він творить Українську національну гвардію, стає членом ЦК УРДП, але не знаходить спільної мови з Іваном Багряним, бере участь у світовій організації «Українське вільне козацтво», яка надає йому звання генерал-хорунжого і нагороджує орденом, а ще президент Андрій Лівицький удостоює воєнного Хреста Української народної республіки. Не закинуто й видавничі діла, бо Тарас Дмитрович випускає «Бюлетень Головної Команди УНГ», журнал «Меч і Воля», вишкільні зошити «Військова справа»…

На думки він тепер був багатий, от тільки як замисли свої і бажання здійснити, сидячи в цьому візку… А найбільше бажання: бодай на хвильку потримати в руках видану, що б фарбою пахла, «Армію без держави»…

Давно шибки в вікні потемніли, але все ще згадував Боровець свої звивисті шляхи . Він вернувся подумки знов на своє Полісся, де так розгуляється п’янко весною зірвиголова черемха, дикі гуси, ключем повертаючись, гортанно вітають свій край, тож діток належить виводити тут і ставити на крило, де аж очі приплющиш від солодко-кислої втіхи брусниці й наповал сп’янієш, як зацвітуть восени вереси… Він не здатен був відірватись від того видива, як раптом…

На той час був Боровець сам у кімнаті, але мав чомусь відчуття, що то лише видається, хтось є тут іще, він прийшов, певне, з вулиці щойно, бо на Боровця прохолодою злегка війнуло; потім беззвучно відчинилися двері й на порозі постала вона, Анна Боровець, Анна Опоченська, така ж, яка назавше лишилася в пам’яті, з веселою і добродушною усмішкою на устах.

– Я так довго йшла, даруй вже мені…

– Слава Богу, нарешті, – швидше видихнув Боровець, аніж вимовив, бо дух йому перехопило нараз.

Вона злегка, немов дитину, по голові його гладила:

– Тепер ми вже будемо разом.

Він знову став молодим і хвацько, мов підпружинений, схопився з візка інвалідного: взявшись за руки, йшли вони сперш коридором притулку, йшли повз подивовані очі, що визирали з-за кожних дверей, зі втіхою визирали на пару щасливу; вони туди зараз ішли, де дикі гуси гнізда малечі пухнастій досі налаштували і де ще не відцвіла черемха-розбійниця.

…Книга «Армія без держави» вийшла по тому через неповних два місяці.

2

Над Римом стояла ніч.

Зовсім не воєнна, з обезлюдненими вулицями, з вікнами будинків, що, припізнілі, гасли одне за одним: хіба тільки нічні метелики кружляли навколо ліхтарів, водячи свій особливий комашиний танок.

Єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою Пієм ХІІ.

– Цієї нічної пори, сину мій, хіба крайня потреба до мене привела, – мовив Папа, поклавши на плече єпископу руку.

– Ваша святосте, рахунок іде не на дні чи тижні, рахунок пішов на години, – єпископ говорив швидко, але інколи затинався і в тих паузах панічно добирав і перебирав потрібне слово чи вираз. – Йдеться про порятунок тисяч моїх земляків стражденних, вірних Христові, яких може забрати й безневинно понищити безбожна Москва.

І він плутано, поспішаючи, мов хтось здатен тут перебити його та потрібне перешкодити виказати, оповідати став – чому і за що воювали українські діти в дивізії «Галичина» і які не надумані загрози нависли над ними.

– А ще подякувати хотів би за вашу духовну поміч, так вчасно і невідкладно надану, – говорив єпископ.

Іван Бучко поїздом повертався недавно у Рим. І раптом посеред чистісінького поля , поблизу міста Беллярія, чує вечірню молитву українською мовою, а ще тисячоголосе «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» Він визирає у вікно і бачить якесь велелюддя в молитві: то не почулось і не примарилося, то справді йшла Божа служба.

На першій же зупинці єпископ сходить і якось добирається до вірян.

То був табір інтернованих комбатантів з дивізії «Галичина», які й за тисячі верст не зреклися предковічного звичаю.

– Дозвольте мені провести службу Божу, я єпископ, – просить Іван Бучко.

Йому адміністрація табору, зрозуміло, не дозволила, навіть словом перекинутися не дали з земляками.

Вернувшись у Рим, єпископ негайно просить помочі в Папи – вже наступного дня двоє священиків з Ватикану прибули у табір.

Кілька годин тому єпископ одержав листа від Павла Шандрука з детальним описом подій та ситуації, що склалися, й зробив висновок: Папа римський зрозуміє його і не осудить, якщо навіть єпископ попросить такої пізньої, фактично нічної вже авдієнції.

Насправді Пій ХІІ не збирався осуджувати чи якесь невдоволення, навіть скрите, проявити в душі, йому говорили вже про долю цих стражденних вірян. Мало того, доходили вістки, що і дружина американського президента Елеонора Рузвельт перейнялася долями тими й вона клопочеться, аби ці юнаки не потрапили у страхітливий московський гулагівський млин.

Річ зовсім не в тому, переконував єпископ святого отця, що тисячі люду скинули просто в полі, під прямовисним південним сонцем, без даху над головою чи навіть без огорожі – куди вони втечуть, нікуди їм утікати! І не в тому, що тримають упроголодь: на сімох чоловік на добу одна хлібина, тарілка ріденького супу, одна ложка цукру, одне печиво і одна ложка молока – молоді якось виживуть. Та інша є небезпека: совітські команди доволі нахабно заявляються в такі табори, за сфальшованими свідченнями хапають людей, і зникнуть нещасні ті у вічній мерзлоті…

Тим часом святий отець багато чого з розказаного Іваном Бучком уже знав: йому повідомляли про перемовини Павла Шандрука з Владиславом Андерсом, про те, що чинить професор Арльт за дорученням Шандрука. Як і знав Пій ХІІ про позицію Сталіна. Кремлівського насідника чомусь менше хвилювали три угорські дивізії СС, мільйонна власівська армія, дві хорватські дивізії, дві латвійські, албанська, білоруська, валлонська, голландська, естонська, італійська, норвезька, французька дивізії СС та чимало інших, що воювали проти Москви. Сталін найбільше переймався 1-ю Українською дивізією і її єдину називав як обов’язкову для репатріації.

…Боковим зором бачив Іван Бучко, як нервуються помічники Пія ХІІ і нетерплячі знаки єпископу посилають – люди ніч розберуть, жестами нагадували – гріх так втомлювати святого отця. Однак бачив і те, що Пій ХІІ аж ніяк не збирався його підганяти.

І тільки як виклав сповна своє клопотання єпископ, святий отець журливо похитав головою:

– Сину мій, ти стомився, певне, за день. Йди відпочинь, а я зроблю все, що дозволить Всевишній.

І він знаком підкликав помічника, що брав участь у підготовці міжнародних звернень і посилань.

Уже вранці Пій ХІІ підписував документи до держдепартаменту США про українців, яким судилося опинитись на Заході, при тім числі дивізійників 1-ї Української; схожий документ повезла невідкладно дипломатична пошта британському уряду.

3

Німець, пробігши очима Вірину довідку, навіщось зазирнув на зворотний бік вже дещо потертого паперу, кинув подивований погляд на Віру і вимовив протяжно, майже проспівав:

– Га-а-льт…

Коли її провели в поліційну дільницю, перекладач пояснив:

– Ваш папір липовий. Вже видано інструкцію про заборону таких довідок.

Так обірвався начебто вивірений, навіть неодноразово з успіхом випробуваний її маршрут. Наступні часи в концтаборі, куди її везли з Берліна кілька діб, лишалися в пам’яті немов рядки, кимось не просто викреслені, а затушовані суцільно чорним чорнилом: інколи спливали хіба окремі кадри, як вона з іншими в’язнями стригла ножицями траву для коней.

Вістка про німецьку капітуляцію сперш сяйнула дугою електрозварювання, а тоді, немов справді по тому сліпучому спалахові, жовті й зелені кола пливли… Розголос ширився, що, як домовилися начебто союзні верхи у Ялті, мають в’язнів совітам усіх передати. І хоч вони були в американській зоні, балакали з синім смутком поміж собою, що те не має значення, – аби лиш колись був совітським громадянином. Розголос небавом потвердився появою радянського офіцера. Їх вишикували на плацу й офіцер пообіцяв:

– Вам пробачать усі провини, якщо хто має. Батьківщина-мати чекає вас у свої обійми.

Серпневого ранку в табірну церкву, яку самотужки облаштували в частині бараку, почав набиватися люд: звідкілясь чутка дійшла, що саме сьогодні їх мають передавати, навіть старих емігрантів, що ніяк цьому не підлягали, – саме сьогодні має розкрити «свои объятья Родина-мать».

Люди збивалися в тісний гурт, як тюлька в консервній банці: американський майор, забачивши таке та оцінивши ситуацію, не дозволив солдатам виганяти недавніх в’язнів, натомість поліцію запустив. Раз і вдруге наказав майор вийти усім та вантажитись у машини, але люди хіба тісніше збивалися в гурт.

– Почати! – звелів позеленілий зі злості майор, і поліцейські, пробиваючи дорогу прикладами, стали ділити народ на частинки, вихоплювати поодинці: хаос і сльози, зойки і лайка творили незнане в останній час у цих стінах, небавом потрощено було вівтар і потоптано ікони…

А в дверях стояли офіцери НКВД, що мали від американців приймати репатріантів, та любувались, як хвацько янкі, не гірше від них, справляються з непокірними…

Віру за руки, аж синяки від поліцейських пальців ще довго виднілися, шпурнули в кузов авто; для неї не зосталося непоміченим, що при вантаженні енкаведисти якось ділили люд. Підлітків кидали в одні машини, працездатних, усіх, що в силі лишалися, десь років так до шістдесяти, і Віру при тім числі, – в інші. А немічних, старих та калік окремо вантажили. Коли ж під’їхали до межі радянської зони, то ще одну дивовижу Віра, забачила, – як «Родина-мать», аби втерти очі американцям, зустрічає своїх дітей.

Тут стояв невеликий гурт святково одягненого люду з червоними прапорами, весело грав духовий оркестр, і Віра відразу вловила мелодію широко знаної вже тоді «Катюші».

Першими пройшли повз оркестр авто зі старими й каліками, а через якийсь час з другого боку ліска зачувся тріск автоматів; музики при тому ще додали в старанні, аж синіючи, аби гучніше звучав оркестр…

Віру, як порівнялася з ними, найбільше вразили ті музики: парадно вдягнуті на все ще пекучому серпневому сонці, спотілі та обезсилені, вони не встигали навіть витерти піт із чола; дивним чином музики ті нагадували худобу перед забоєм, бо на сповнених жаху лицях читалась і їхня відповідальність, відчувалась і їхня особиста вина у нечуваному злочині, що творився на очах велелюддя.

Вірі ніколи навіть на думку не спадало, що мистецтво може стати співучасником отакого…

Американці ошелешено перезиралися, не здатні будь-як вплинути на очевидне, бо те очевидне вже відбувалося не на їхній території… А оркестр вигравав невтомно, пливли над рікою тумани, виходила на круті береги Катерина, яка піснею вітання передавала коханому в далину, у ту далину, де стрекотали черги, туди, куди немічні, старі та каліки поїхали…

Віру і таких, як вона, працездатних повантажили у загратовані вагони і повезли на схід.

Паровоз, тягнучи за собою довгого хвоста товарних вагонів, через силу піднімався під гору і, сповільнюючи хід, наче хворий на сухоти, натужно чахкав. Як настав слушний момент, то, перехрестившись, Віра стрибнула в пролом у вагоні: досвітнє небо перекрутнулося кілька разів, міняючись місцями з землею, обпік у бокові раптовий біль; вона, клубочком котячись із насипу, врешті спинилась і з подивом, не вірячи власним очам, подивилася вслід ешелону.

Віра не знала ні країни, ні місцевості, де вона опинилась. Тільки вже як розвиднілося, побачила розлогу долину на березі невідомої ріки, а в тій долині густими рядами стояло палаткове містечко. Те не було дивиною для неї, в її часи не тисячі, а мільйони доля гнала з обжитих місць у пошуках порятунку і бодай якогось життя чи надії на нього: хай і примарної, малоймовірної, та все ж надії.

Вона подумала, що в неї невеликий вибір – куди йти і що робити, вона піде до тих палаток, бо хто в них живе, то не відмовить ще одній приблудній душі у шматочку чужої долини та клаптику неба над нею.

Накульгуючи і кривлячись від болю в боку, Віра пошкандибала в долину. Із крайньої палатки почувся дитячий плач, а небавом вийшла жінка з відром.

– Хто ви? – спитала Віра, не знаючи, чи зрозуміють мову її, та сама дивуючись, як недоладно спитала.

– Донские мы, – приспинилася жінка, не звернувши уваги на дивакувате запитання та не вважаючи за незвичне появу невідомої людини. – Судьба забросила в здешние австрийские края, в долину реки Драва…

І, окинувши уважним поглядом Віру та здогадуючись, звідки вона тут взятись могла, вона додала:

– Присоединяйтесь к нам. Бояться вам нечего…

Жінка жила в палатці з трьохрічною дитиною і мамою років вже за шістдесят; Віру відпоювали чаєм з невідомих пахучих трав, а ввечері довго оповідали, як могла простелитися неймовірна дорога десятків тисяч людей від берегів Дону до берегів цієї незнаної ніколи раніше Драви…

– Більшовик марне гадав, що дух козацтва викосив упень у громадянську, – оповідала сива мати; мов фотографії давні, хоч трішки зжовтілі, та лишилися в пам’яті картини тих далеких років. – Хоч траву скосили, але молода наросла… Та молодь пішла воювати знову проти більшовика, а сім’ї вже не могли на місці лишитись.

І жінка стиха оповідала, як наприкінці сорок третього, коли німці ішли з Кавказу, слідом за ними рушив весь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що попереду зима, вони вирушили у неблизьку дорогу на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коровах, йшли і пішака, у тлумаках несучи на плечах найнеобхідніше; були села, що цілком обезлюдніли, і тільки безпритульні уже собаки зажуреними очима виглядали, де ділися так раптово їхні господарі, та вили розпачливо в довгі зимові ночі.

Вони йшли степом, тікаючи від російського більшовика, замерзали у хуртовину та лютий мороз, ніхто при тому не відав, скільки ж їх зірвалося в ту стражденну дорогу, а хто пробував бодай приблизно порахувати, то нараховував не менше мільйона.

То був вихід народу, більший, напевне, Виходу євреїв з єгипетської неволі, от тільки про той Вихід передання здолало кілька тисячоліть, а про цей рідко хто й відав; мало того – тому, хто відав, невідкладно рот затикали, навіки здебільшого. Російський більшовик не міг пробачити духу волі, перенесеного колись із берегів Дніпра, незнищенного у народі ще з громадянської, з часів українсько-кубанського діяча Рябовола, часів тяги до давніх пракоренів. Дивом не відтяла до кінця сокира ту гілочку українства, що вже знову готова була прирости; проте цюкала раз по раз сокира – і смерть Рябовола трагічно поглибила рану…

Так само, як на єврейський народ, у тому стражденному виході чигала зброя на безборонний люд, тільки вже не спис та простецький меч єгипетський, – їх розстрілювали з радянських літаків на низькому польоті, скидали на голови бомби й гранати.

Спершу стражденному люду цьому землю дали поблизу Новогрудок у Білорусії, тож надією тішився він, що може зажити немов колись на берегах Дону і Терека. Та котився фронт, із ним знову народ кочував на Захід, і тепер вже землю відвели йому …аж у північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу, Німеччину, Австрію… Прибульці й тут налагодили небавом життя, як колись у донських станицях, а ще до них доєдналися тисячі грузинів, азербайджанців, осетинів та інших кавказців, яких завірюха війни зірвала з рідних країв. Почула Віра якось, як вимовляла жінка з палатки сусідньої «мольоко», та й не стерпіла, перепитала:

– А звідки ви?

– Ай, з Полтавщини, – знітилась жінка, мовби чим завинила.

Зазнайомилась Віра небавом із черкасцями, чернігівцями, херсонцями і навіть кримчаками.

Розлога українська пісня знімалася спокійнішими вечорами під апеннінським небом, тривожачи душу та спомини навіюючи щемкі…

Козаки зуміли непогані стосунки нав’язати з італійськими антигітлерівськими партизанами, у спілці домовились перерізати найважливішу залізничну лінію, що паралізувало б гітлерівські плани, але сперш альянти забоялися діяти спільно – мовляв, може випливти інформація, потім німці стрімко у наступ пішли – так і зірвалась їхня співпраця…

А з прокомуністичниими партизанами під орудою католицького священика не заладилося – ті дотла спалили козацький госпіталь, спалили разом з багатьма пораненими й хворими. Відразу ж делегація з трьох італійських офіцерів зажадала, аби негайно зброю здали козаки та офіційно капітулювали. Тим часом ялтинська угода в Італії також чинною стала…

Вони вийшли з італійської землі опівночі. То була ще одна стражденна дорога, сперш зливи періщили на гірських дорогах, а тоді сніговий безпросвітний шквал; одні гинули від партизанської кулі, інші з холоду і простуд…

– Так ми тут, на берегах Драви, й опинилися, – закінчила оповідь сива мати. – А чи й тут нам поведеться?..

Вірі слова ті в душі відлунням озвались, як може відлуння котитися лісом у тиху погоду, котитись і перекочуватися, викривлювати слово якесь і передражнювати, гоготіти загрозливо і викликати щемкий, аж шкіра гусячою стає, мимовільний і підсвідомий, тваринний страх…

…Вони шикувалися в три колони, в парадному одязі, випрасованому дбайливо дружинами, з орденами, що виблискували на весняному сонці та вигравали зайчиками на лицях дітвори й жінок, гуртувалися за назвами полків – «Дон», «Кубань» і «Терек», щоб рушити у дорогу. Їх, півтори тисячі офіцерів і генералів, проводжало майже все тридцятитисячне велелюддя їхнього імпровізованого козацького містечка, проводжало з надією та сподіванням добрих новин.

Вони їдуть, але чи повернуться?

Віра стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися – англійцям чи американцям. Всім тут відомо було, що некоронований голова донських козаків Петро Краснов тішив себе думкою про поміч англійського фельдмаршала Александера, що був главковерхом британців в Італії. Колись вони разом воювали проти більшовиків, Александер все ще носив орден, вручений йому російським генералом Юденичем, а Краснов мав за те саме англійський військовий хрест.

А оце від фельдмаршала Александера прийшло запрошення для офіцерів та генеральської верхівки на конференцію і зустріч із ним.

Довго проводжали очима колону вантажівок з їхніми очільниками посполите козацтво та їхні сім’ї, не розходилися, аж доки осіла курява за тими авто.

До Віри тут звикли доволі швидко, і знайоме жіноцтво не крилось від неї зі сльозами – їхні чоловіки поїхали, але чи повернуться?

…Таборові не могли, звісно, бачити, що замість фельдмаршала козацьку верхівку зустрів командир бригади Джеффі Мессон.

– Панове, – скрушно крутнув головою він, – я маю вельми недобру місію… Отримано наказ – згідно з міжнародною угодою, передати вас совітам…

Підійшла перша машина, і вже інший англійський офіцер розпорядився вантажитись.

Ніхто і з місця не зрушив.

– Даю лише десять хвилин, – пригрозив англієць.

Тоді козаки сіли на землю і взялися за руки; ще англієць було схопив одного козацького офіцера за комір, та в ту ж мить дико заверещав: козак кріпко гризнув його за руку…

Врешті пішли в хід автоматні приклади і кирки, британські охоронці били, не озираючись на вік та звання, не один козацький офіцер падав без свідомості, кільком завдали багнетних поранень. Коли все ж повантажили люд і колона рушила через міст в радянську зону, то бранці поспіхом викидали документи і навіть цінні речі якісь, аби не дісталися совітам; англійський супровід мав непоганий бізнес при тому: золотого годинника британці вимінювали за одну сигарету.

У хованки в таборі англійці більше не гралися, табірним наказали зібратись на сьому ранку. Почувши те, священик козацький попросив усім передати: зібратися на молитву на шосту, збір на табірному майданчику.

Віра і в Києві ходила до церкви, щоправда підпільно, бо вигнали б із роботи, вона їздила в інші кінці міста, кожного разу в інший храм. Але на такому богослужінні, просто неба, у багатотисячній громаді, молитвою глибокою поєднаною, їй не доводилось бути. Аж моторошно ставало, і кров, видавалося, в жилах спинялася, коли люди за крок до могили просили у Всевишнього не для себе:

– За добре поліття, за врожай плодів земних і за часи спокійні Господові помолімось.

– Господи, помилуй.

– За подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених і за спасіння їх Господові помолімось.

– Господи, помилуй.

– Щоб визволитися нам від усякої журби, гніву, небезпеки та недолі, Господові помолімось.

– Господи, помилуй.

– Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.

– Господи, помилуй.

– Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію зо всіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо.

– Тобі, Господи…

Віра хрестилася й думала, що справді в часі близькому всі присутні на цій молитві Господу віддадуть свої душі, от тільки тіла їх забере вічний ворог Всевишнього, і нема на те ради…

Ще тривала служба Божа, як на територію табору в’їхали вантажні автомашини. Перекладач через гучномовець оголосив:

– Для завершення богослужіння вам дозволяється десять хвилин!

Вірі в житті не доводилось чути, щоб так злагоджено співав хор, в якому хористи зібралися волею випадку, то були піснеспіви душі, так співати можна було раз у житті, співати востаннє, прощаючись із цією землею, з рідними, яких виманили сюди на удавану зустріч, посилаючи благословення і тій землі, яку мозолями викохали діди-прадіди, і з якої у безвість погнало лихо; то були піснеспіви прощання і водночас зустрічі з цими високими і безхмарними небесами.

Перекладач знову підійшов до мікрофона:

– Вам дається ще п’ять хвилин.

Та минуло й п’ятнадцять, служба Божа все ще тривала – і тоді пролунало, як постріл:

– Вантажити!

Шеренги англійців посунули на людську громаду, а та підсвідомо гуртувалася в коло, молоді й дужі ставали назовні, ховаючи за спинами дітей і жінок; англійці тіснили все дужче – і тоді впав люд на коліна, взявшись за руки і творячи одне ціле, істинно нерозривне навік…

– Вклинитись і частину відрізати! – наказано першому взводу.

Змахнули приклади і саперні лопатки, солдати вгризалися крок за кроком у гурт, і вже вдалось відрізати від громади душ кількасот… Враз доєдналися ще два взводи, почалася справжня бійня беззбройних і безборонних, а служба Божа не припинялася, хор церковний просив помилування в високого неба, бо на цій землі на нього не було надії, люд все тісніш гуртувався, починалася паніка, одне по одному повзали і топтали, крики відчаю й болю змішувалися з високими піснеспівами.

Оту сокиру на гілочку, що могла колись до рідного дерева прирости, сокиру, заточену в Ялті, лукаві тепер передали в інші руки.

Віру за поранене при падінні з вагона плече схопили чіпкі пальці англійця, пекучий біль викресав іскри в очах, та їй все ж вдалося викрунутись і пірнути всередку, за інших.

Але не могли вистояти виснажені тривалим походом люди супроти молодих і дужих, вгодованих солдатів, вкидали, як дрова, їх на кузови; ось пручається мати, не віддає трьохрічної дитини, а солдат тягне до себе, мов то не живе дитя, а бездушний предмет – врешті мати втрачає притомність; перекинуто похідний алтар, порвано ризи священика…

Їх повезли через той самий міст на Драві, не такій вже глибокій, та доволі бурхливій цієї пори. Віра знала, що вона вчинить, тільки молила Бога, щоб не відтіснили її від краєчку кузова, щоб не перешкодили задуму. Вона озирнулася ще, кинувши прощальний погляд туди, де мав бути її Григорій, її кохання і мука, небом дарована нагорода і таке ж страждання; не мала вона на нього образи, що так склалося, що життя її пішло, мовляв, з його вини саме цим шляхом і доля везе на смерть цією машиною. Дякую, що ти був, спасибі за світло, що йшло з тобою…

Віра через тисняву навіть перехреститися не змогла, тільки кинула погляд благальний у високе небо і ступила на борт вантажівки…