1. Наказ про вибори гетьмана

Микола Лазорський

Довгожданий універсал про вибори гетьмана прийшов до Глухова з Петербургу в листопаді. Писалося в ньому, що московський уряд з монаршого дозволу рекомендує генеральній старшині та всім полкам Гетьманщини обрати в наступному році на гетьмана графа і кавалера ордена святого Андрія Первозваного та шефа академії наук Кирила Григоровича Розумовського. В кінці приписано, що того кандидата-електора на виборах не буде, бо граф Кирило Розумовський пошлюбив сестру монархині Катерину Іванівну Наришкіну і нині виїхав за море. Електора замістить на той час граф Гендриков у місті Глухові, де й відбудуться вибори в перший день нового року за старим звичаєм козацького народу.

Те, що молодого кандидата на гетьмана не буде на виборах, а замістить його москвин, дуже вкололо генеральну старшину і всіх полковників. Проте ніхто не наважився щось казати. Усі вже знали, що Петербург ставить тільки свого кандидата графа Розумовського, помосковленого вельможу. Його навіть поспішили там пошлюбити з московкою. Передавали пошепки чутку, що на резидента поставлять графа Теплова з правами значно ширшими, ніж їх мали попередні резиденти.

Отже вся старшина побачила, що гетьманство те – лише марево, яке скоро розвіє всі надії краю, порожня прикраса молодому презесу академії наук у додаток до пишних московських регалій. Все те було гіркою правдою: про те свідчив вояж молодого кандидата, мандрівка тоді саме, коли він мусив би бути у Глухові загодя. Непошанування звичаїв, ламання правил виборів, нехтування Москвою врочистості, нехтування пристойності були разючі. Полковник Апостол не стерпів і гнівно кинув:

– Це не вибори, а бридкий глум! Москвини не хотять бути навіть пристойними.

Полковник Галаган мовчав і понуро дивився на вікно: мокрі віті торсав осінній вітер, і купи жовтого листя летіли в закутки, немов ховались від негоди. А полковник все ходив по світлиці та гнівно рубав:

– Добиває москаль маревом. Батько мій все мав більше: адже мав змогу відгородитись від Петербургу старими «Рішительними пунктами» так, що й резидент Наумов нічого не міг вдіяти, і доноси не пособляли. А тут як маємо боронитись? Адже москалі давно проковтнули ті пункти, без солі проковтнули.

І він безпорадно розвів руками, ставши перед мовчазним побратимом. Але побратим лише дивився на вікно в патьоках холодного дощу й тільки буркнув:

– Може той Теплов [не?] гірший за покійного Бібікова.

Апостол зітхнув і знов почав ходити з кутка в куток.

– Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що воза вона б’є, – говорив він розпачливо. – Чи добрий той Теплов, чи лютий – не в тім сила. Сила – безконтрольне московське право в Гетьманщині, право свавілля в чужому краю, таке право, що доводить до розпачу кожного старшину, навіть і такого, як Кочубей. Те свавілля скоро оберне всіх нас на московських невольників, і зроблять це вони руками Розумовських молодих, а допоможуть укінчити страшне діло нащадки Безбородьків, Кочубеїв, Завадовських…

І він махнув рукою.

– І ми нічого доброго не зробимо.

– То правда: золотий час змарновано. Зараз мусимо берегти військо, як свого ока, а збережемо тільки, коли матимемо однозгідну старшину, коли до полків не пустимо московських старшин, як допустився того колись покійний Скоропадський, коли збережемо Січ-матір, посилимо її молодиками, коли внормуємо паланки, не дамо москалям наступати нам на горло. Січ берегти треба.

– Січ ціла, – хмарно відрік Мелашевич.

– Я чув щось інше. Там немає послуху, немає того, що робить військо незламним, немає субординації. Січ мусить докорінно перефасуватися, як того вимагає час і потреби оборони. Січ нині та, що й була сто років тому: все те робить її слабою, і Москва вже не боїться січовиків. До всього – там панує свавілля: є такі курені, які самочинно роблять все наперекір постановам січової старшини. Це згуба!

– Хто не слухає, приміром?

– А хоч би й найкращий Уманський курінь: він іде проти старшини, обраної усією радою, тягне за собою й інші курені. То велике безглуздя, погибель для всієї Гетьманщини. Сварки, незгоди, брак послуху, право «чорної ради» – москалям на руку ковінька: вони поодинці з’їдять нас. Коли доживемо до виборів гетьмана, мусимо показати москалю, що хоч і вибираємо указаного ним кандидата, але ж вибираємо свого козака, який не сміє нехтувати нашого права на користь Москви. Мусимо зробити так, щоб він був наш, а не московський агент. Тож на виборах мусимо показати наш гарт, нагадати Москві ще раз Конотоп і долю воєводи Пожарського. Не забувайте: матимемо грізну військову потугу, матимемо й міцну державу. Матимемо кволі полки, слабу Січ – легко й назавжди попадемо в московські кайдани.

– У Січі ніхто не хоче московської опіки, – відрубав кошовий. – На випадок чого – всі стануть за Гетьманщину, всі до останнього козака.

– Може так, а може й ні: присмикніть поперед усього до пранкгеру неслухняних, зробіть з січовиків дисципліноване військо, а не галасливу юрбу. Таке ж робиться і серед городовиків, і то все з вини недбалої старшини. Коли прогавимо час – буде каяття, та не буде вороття.

– Який час?

– Час доброго вишколу козацьких полків так, як те роблять усі наші вороги, навіть турки перефасовують свою артилерію на французький копил за допомогою тих же французів. Годі з них яничарів!

– І козак і січовик уміють рубатись, навчені з пелюшок. З москалем не сядуть пити мед-пиво і не будуть брататись, ніхто й не лежатиме на печі, коли ворог підкрадатиметься палити хату. Та й то сказати, ми не самі, – вже гарчав кошовий, понуро поглядаючи на Апостола. – Маємо найщиріших друзів там, – і він грізно показав на Захід. – Маємо там тих, хто на часинку кинув матір-Україну, щоб повернути назад янголом-месником. Ми не самі.

– Не самі? – здивовано глянув на кошового Апостол і нараз притулив руку до лоба. «Боже! Мій же Остап… забув я… Адже місяць тому дістав листа від нього вже з Франції: і мій син у когорті тих месників! Пан кошовий щось знає».

І він допитливо глянув на Мелашевича. Але кошовий мовчав і тільки раз-у-раз тяг з цибуха й пускав хмари диму.

Тоді пан Скапа ненароком би кинув слово:

– Чутки ходять, що цариця хворіє, ніби часто умліває й довго буває непритомна: кажуть лікарі – недобра то ознака.

– Оказія, – буркнув Галаган і глянув на побратима.

– Оказія неабияка, – вів Скапа лагідненько. – Коли, приміром, цариці погіршає, або й зовсім… теє… оказія буде нам на користь.

Усі нашорошились. Апостол втопив очі в кошового писаря. Всі мовчали. Скапа примружив око й додав:

– Бо, панство, ми спекались зараз московського війська дуже дешевим коштом. Такої доброї нагоди вже не буде ніколи, коли здуру пустимо москаля в Гетьманщину вдруге.

– Бо вдруге не виженете москаля з рідною краю і шаблею і муштрованими козаками, – укінчив думку писаря кошовий і знов пустив хмари диму.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 272 – 275.