8. Прийом у Глухові

Микола Лазорський

Розумовські до Глухова приїхали вже восени, коли в гетьманському парку почало жовкнути дубове листя і з пишних французьких троянд осипались останні пелюстки. Літало павутиння, і в холодній воді мармурового водограю відзеркалювалось похмуре небо рвучку постать загонистого кентавра. З великого озера заносило холодом і в прозорому повітрі далеко було чути курликання мандрівних журавлів.

Минуло кілька тижнів.

Тільки сьогодні, в такий погожий, святочний день молодий гетьман спекався нарешті безнастанних аудієнцій, нудних нарад з панами колегіянтами, полковниками, сотниками, духівництвом, зацними райцями в магістраті, спекався втомлюючих офіційних раутів, куртагів, парадів козацьких полків, приватних візитів, щоденних виїздів. Гетьман щойно приїхав з урочистої Божої служби, де на додаток підписав присяжний лист й держав булаву, коли співали йому «многія літа».

Тепер стояв у вестибюлі перед великим люстром й оправляв комірець, тоді як слуга з низьким поклоном брав з його рук комишину з золотою ручкою. Був то ставний юнак з щасливою усмішкою на пухких устах з карими очима й трохи піднятими вгору темними бровами. Вигляд мав відвертий і воднораз зичливий, лагідний; носив пудрені льоки, від чого лоб видавався високим і ясним, але підборіддя було округле, ніжне, так само як і всі рухи молодого пана легкі й делікатні. Був у темно-синім камзолі з блакитною окравкою на ковнірі й рукавах, андріївською через плече широкою стрічкою і в блискучих черевиках з золотими запонами.

Мовчки й поквапливо, майже бігцем, гетьман сходив на гору до малої вітальні, там уже стояв біля дверей слуга й широко відслонив їх, пропускаючи з поклоном господаря палацу й першого пана усієї Гетьманщини. За круглим столом сиділа вся родина гетьмана та найближчі його друзі. Дружина його, манірна молода дама у пишній, досить ясній робі мружила очі і розглядала моди, привезені з Парижу старшою донькою Абази – веселою Мері. Поруч сиділа Наталія Демидівна. Вона трохи змарніла, нездужала і все куталась у картатий шотландський плед. Пані Віра Дараган щось вишивала, хоч і не годилось заради святої неділі, як казала невдоволена мати. Статс-дама вибагливої цариці занепокоєно поглядала на матір і хмурила брови.

У зручному фотелі вмостився граф Теплов. Він примчав сюди з Петербургу на місяць раніше, по-перше, як резидент при особі гетьмана та офіційний його радник: з наказу Петербургу мусив перебрати від московських панів-колегіянтів усі функції їхні тут та роздивитись, що робиться та робилось в управі. Про все те мусив «донести» в столицю верховній раді та окремо канцлеру. Того мало: мусив ще обревізувати архів канцелярії Колегії за десять років, скласти денунційного листа на всю генеральну та полкову старшину, а також і січову старшину. Резидент мусив розглянутись і добрати собі серед тих же старшин добре вивірених помічників. Для духівництва Москва мала своїх фіскалів, які теж мусили допомагати пану резиденту.

По-друге, граф Теплов приїхав до Глухова не сам, а з молодою дружиною Оленою Стришенковою, сестрою Дороша, сердюцького полковника, одруженого з Докією Розум. В цей спосіб резидент став родичем усіх Розумів, що так бажала зробити цариця за порадою канцлера Бестужева. Резидент вчинив волю її величності з великою приємністю тим більше, що цариця подарувала молодим чудовий маєток на Пирятинщині, названий ним «Теплівка». Граф встиг уже оглянути маєток і був дуже вдоволений тим дарунком. Він хотів тільки насадити сад «аглицького стилю» та швидше оселити там свою молоду дружину.

Зараз графиня Теплова сиділа з волохатим цуциком на м’якій канапі, така ж, як і раніш, мовчазна й змарніла. Здавалось, нікого не слухала, зовсім не дивилась і на чоловіка, який залицявся до неї тим, що щипав за хвоста цуцика. Вона тільки відпихала його, що графа дуже тішило: він раз-у-раз сміявся, тоді його руді вуса підіймались догори, а довгий ніс ховався межі вуса. Його очі вужчали, і пан цей скидався на вдоволеного кота.

Біля графа вмостився Кочубей, але генеральний бунчужний Оболонський та бунчуковий товариш Ілля Журман, ті, що їздили до Петербургу сповіщати царицю про гетьманські вибори, чомусь відокремились ближче до вікна, поглядали на барвистий сад і тихенько гомоніли. Абаза з свого місця поблажливо назирав за пустотливою Мері й посміхався до Теплова, слухаючи його теревені про «аглицький сад».

На другій канапі окремо притулився пан возний Почека: він мало говорив, а все більше приглядався та дослухався. Пан Почека був правник з добрим досвідом. Гетьман знав цього сивого чоловіка, як добре обізнану й чесну старосвітську «парсуну». Зараз він був наставлений правителем гетьманської канцелярії. Пан возний направду розумівся на державних справах свого краю, але його дуже турбував новий резидент, і він зараз уважно спостерігав з свого кутка хитрого москвина.

Були тут і пани Валькевичі: їм заманулось відвідати Глухів та заодно і впорядкувати садибу на літо. Зиму хотіли прожити у Петербурзі, ближче до палацу цариці, де їх завжди тепло вітали і де не вгавало ніколи веселе життя. Пані Валькевич в темно-зеленій робі з золотою шнурівкою та розкішних зачосах повідала гетьманші про веселі розваги у столиці та оперу.

– Я так знову хочу бути там, – говорила вона з притиском на слові «там». – Жду й не діждусь того часу, коли полину до столиці.

Графиня Теплова легенько підвела брову і, торсаючи свого «Джіпсі» за довгі вуха, озвалась:

– Я ніколи більш не поїду до вашого Петербургу: вогко там і непривітно, вічні тумани, немає сонця. У нас пишний рай – розкішні степи, край дороги тополі та дуби, зеленіють високі могили й дуже легко дихати.

Слово «легко» вона протягла, наче проспівала. Граф по-котячому примружив очі й щасливо прохрипів:

– Так, моя перепеличко! У «Теплівці» дуже гарно і влітку і взимку: там справді рай.

– Взимку ви там не були, – терпко відрекла його дружина й знов потягла за вухо «Джіпсі».

Але гетьманша посупно мовчала: вона так само, як і пані Валькевич, рвалась до Петербургу. Адже зросла вона серед двірцевих розкошів, царських парків, підстрижених дерев, чудових куртин, штучних озер та різного оранжерейного дива. Степ уперше побачила з вікна карети: її він злякав дикою красою, безмежними просторами, безлюддям. І тополя край шляху тільки завдала їй ще більшої журби, а хижий степовий орел і зовсім настрахав.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 292 – 295.