9. Примхи пані гетьманші

Микола Лазорський

Пані гетьманша, або, як її дома називали, Кетті, не любила графині Теплової вже тому, що та була краща і, до всього, жінка небуденної вдачі: так говорили всі і в Петербурзі і в Гетьманщині. Але гетьманшу дратували ще примхи тої красуні, тоді як на такі примхи мала право тільки вона, гетьманша, як їй здавалось. До всього вона бачила, що цього року їй не пощастить веселитись на столичному карнавалі. Це її дуже іритувало: гетьманша кусала губи, ледь не плакала і мовчки дивилась у вікно. Їй ще зранку не щастило: зранку їй привезли портрет, писаний не абияким майстром пензля, але вона надула губи й відвернулась – такий був поганий той портрет.

І пані Віра, і весела Мері і навіть стара «матінка» розважали її, як малу дитину, вихваляли мистецьку роботу, дивувалися з подібності. Кетті тільки копилила губи і ждала гетьмана, щоб скаржитись та щоб гетьман заслав на Сибір того кунст-малера. Вона казала, що сама цариця зробила колись таке з своїм майстром, коли той невдало написав образа її величності. Заглядівши гетьмана в дверях, вона, кинулась до нього з плачем:

– Мій пане, мій пане! – вомпила вона.

Вся в сльозах Кетті підбігла до гетьмана, белькотала про Петербург, карнавал, кунст-майстра, портрет.

– Що сталося, що таке? – питав гетьман, цілуючи в руку дружину. – Втихомирся, я нічого не розумію.

Кетті вимагала заслати кунст-майстра на Сибір за поганий портрет.

– Я дещо розуміюся на цій штуці, – казав гетьман, – портрет я бачив: робота досконала, артистична, писав вправний майстер пан Григор Левицький, треба його нагородити, а не карати.

– Він намалював довгого носа, то образа, за таке цариця скарала кунст-майстра Сибіром.

– Серце! в Гетьманщині таких жорстоких законів немає, за невдалу роботу не будуть тягти митця до права, хоч би ти й хотіла того. Портрет зроблено правдивим майстром: ти красуня, і так тебе і змальовано.

На допомогу поспішила пані Віра:

– Мусиш вірити пану гетьману, – сказала вона за звичаєм мляво. – Скрізь він їздив, багато бачив гарних панянок, а вподобав тільки тебе, бо ти найкраща. І такою гарною тебе і змалював старий кунст-майстер.

– Найкращою, – ствердила матінка, цілуючи «невісточку».

– Заспокойся, серце, і не засилай пана Григора на Сибір, – сміявся гетьман, – а краще подякуй за добру роботу.

– Подякую, – шепнула гетьманша і додала: – Дякую і мамі.

І вона уцілувала матір в руку. Вона хотіла у всьому брати приклад з цариці, цариця ж любила Розумовських і сама вибрала їй мужа, тепер мусила коритись. Зробити усе те було не важко, бо родина Розумовських щиро любила її, а все панство шанувало. І проте вона рвалась до свого Петербургу.

– Всьому свій час, серце, – розважав дружину гетьман. – Поїдемо і до Петербургу, але згодом: мусимо ще пожити тут, у Глухові маю багато діла.

– Ясна пані нудьгувати не буде, – озвався граф Теплов, обгортаючи хусткою покусаного «Джіпсі» пальця.

– Про розваги ми подбаємо, – підхопив Кочубей, гречно кланяючись гетьманші, – докладемо старань.

– Через тиждень влаштуємо бал і в столиці, – казав замріяно гетьман, – оперові співаки вже в дорозі, капелію маємо свою, кращу столичної, бо другого пана Рачинського в Петербурзі немає. Будуть і гості, аби хіть – все буде.

– Хто буде? – нашорошилась гетьманша. Вона зарум’янилась, забула моди, портрет, навісного кунст-майстра.

– Дещо і я підкину до новин, – всміхнувся Теплов так, що його вуса наїжились. – Її величність доручила мені влаштувати в гетьманському палаці такий театр, як і в столиці. То буде дарунок її величності всьому козацькому панству. Лицедії скоро будуть тут, а велика зала і капелія…

Він глянув на пана возного.

– Все приготовлено, ясний пане, – озвався пан возний з свого кутка. – Хоч і завтра починати.

Поглядаючи на розманіжену перспективами гетьманшу, возний всміхнувся у вуса: «Починається робота».

Гетьман і собі поблажливо всміхався: він не тільки знав про той театр, а й сам клопотався за нього, щоденно наглядав, підштовхував.

– О! я теж хотіла б бачити театр, вистави в театрі ясновельможного пана гетьмана! – умлівала пані Валькевич, благально дивлячись на мужа.

– Ммм… так, – зніяковів пан осавул. – Якщо вельможний пан гетьман…

Але пан гетьман вже спішив заспокоїти панство Валькевичів.

– Двері мого палацу широко відчинені для шановного панства, – і він чемно схилив голову перед пані осавуловою. – Так само я радо вітаю усіх старшин у своїй хаті.

Гетьман з солодкою усмішкою проскандував слово «ха-та». Щаслива й приємно вражена пані осавулова червоніла й щиро дякувала за гостинність. Осавул замислено гладив темного вуса.

– Все ж я хотіла б знати, хто буде у нас, які саме приїдуть гості, щоб зустріти як личить за рангою, – допоминалась гетьманша.

– «Московка», – буркнув під ніс пан возний і підвівся з канапи, – «у них там в Московії й досі, мабуть, не вивітрилось «мєстнічество». Незугарна московка».

– Приїдуть… – наїжився резидент, – приїдуть Апраксіни, Васильчикови, Завадовські, Гудовичі, очевидно, хтось буде з Шувалових, Барятинських… все своє панство.

– Яка приємність! – ляскала в долоні щаслива гетьманша, тоді як пан возний слухаючи все те біля дверей, тільки крутнув головою: – «Буде зліт не абияких москалів, де ж те гайвороння розташується тут? Той прудиус-резидент скрізь нишпорить, вже заглядав і до гетьманської канцелярії, навіть в кабінеті був! Крутиться тут і його фіскал, молодий Семен Тищенко, допомагає. Треба буде придивитись як слід та остерегти гетьмана, все це не можна легковажити».

А гетьман щасливий і радісний, без міри й краю марив уголос:

– На новий рік поїдемо до Петербургу: певно нас там виглядає вже її величність, наш коханий брат. Саме сезон святкових веселих розваг: театр, карнавали, маскарад, перегони кінські, у-у-ух!

– Чудово! – й собі нашіптувала гетьманша, вона сяяла від щастя й задоволено пила з маленької чашечки солодку каву. – Всі поїдемо до веселої столиці, всі! І пані Олена! Поїдете з нами, графине? – питала вона Теплову: їй хотілось, щоб сьогодні увечорі, ось тут, в затишному куточку, були всі веселі, всі щасливі, щоб усі сміялись. Але графиня Теплова не сміялась, ба навіть не всміхнулась, навпаки, кривилась і хмурила брови.

– Не поїду я нікуди, – відказала вона спокійно. – У нас краще і взимку: на Різдво та Водохреща роблять теж перегони, але просто в степ, в засніжений, сріблястий степ, а тоді додому, до вогню: ворожимо, слухаємо колядок, хлопці ходять «со звіздою», водять «ведмедя» аж до третіх півнів. У нас краще й веселіш… і дихати можна на повні груди.

– У столиці теж можна ворожити, – лементувала гетьманша.

Та але ж графиня тільки знизала плечима:

– У вашій столиці й півнів немає, – казала вона насмішкувато, – як же ви будете ворожити без півня?

Усі сміялись.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 295 – 299.