12. Клопіт через Запоріжжя
Микола Лазорський
– Мова мовиться про Січ Запорізьку, – сказав гетьман, передаючи наказ пану возному.
– Так, – підхопив резидент. – Багато клопоту нам з тими низовиками. Кінець-кінцем Петербург зіпхне усю Січ у могилу.
– Січ – велика військова організація, – озвався пан Почека, кладучи наказ до блакитної теки, де великими літерами було написано: «Нагальні справи».
– То дарма, – почервонів Теплов. – Січ без краю розпаношена, не хоче бути у послуху навіть своєї старшини, не знає, що таке «не можна». Її закон – свавілля. Ви тільки розмисліть, панство: польська розвідка зловила на кордонних польських землях багато січовиків. Та ж розвідка виявила кілька січових куренів на своєму боці Дніпра. Січовики бешкетують там: палять, вбивають, грабують. Польська влада вдалася до Петербургу зі скаргою ускромити розбещених наїзників. Що гадає робити ясний пан?
Гетьман замислено переглядав папери й мовчав. Тоді з досадою відсунув теку й відрік:
– Січ низова така військова організація, яка не підлягає гетьманській юрисдикції. Вона безмежно автономна і фінансується московською державою за Лубенським трактатом. За тим же трактатом Січ пертрактує в справах військових походів та різних фортифікаційних робіт. Гетьман тут стоїть осторонь і не має права втручатися у військове життя січового товариства. Січова старшина дбає лише за походи для допомоги Московії. Тільки. Живуть козаки по паланках під наглядом все тої ж старшини. Наказувати запорожцям мені не вільно.
Резидент замислився.
– Невже січова старшина дозволяє козакам бешкетувати на землях чужої держави? – спитав він заклопотано.
– О! ні. Я знаю, кошові, скільки їх було, все давали накази січовикам сидіти тихо по паланках. Але вони не слухають, – всміхнувся гетьман.
– Не слухають! Тоді треба вибрати таку старшину, яку б усі старшини слухали, навіть і такий собі Уманський курінь, де коверзує полковник Неживий і б’є поляків. Не розумію тільки, за що він їх б’є? – питав резидент.
– За віру православну, – відрік пан Почека хмарно. – За те, що поляки католичать наш народ на тамтому березі Дніпра. Замикають храми Божі, здають в оренду жидам, не дозволяють молитись, за те і б’ють.
– Але то самосуд! Свавілля в чужих землях! – звомпив резидент. – За віру православну стане московський уряд, і ми мусимо приборкати козаків.
– В який спосіб?
– Викликати на нараду всю січову старшину, викликати пана кошового. Хай припинить свавілля своїми силами. Коли не зробить того, тоді зробить наше військо. Я не знаю, хто зараз у Січі кошовий.
– Зараз за кошового там пан Лантух, – заглянув у папери управитель.
– Гм… цього не знаю. Були там добрі кошові Білецький, Мелашевич, вміли держати в послуху всіх курінних полковників, а цього не знаю. Я дуже хотів би бачити цього кошового. Як пан гетьман скаже? – обережно спитав він гетьмана.
– Так, я пристаю охоче до цієї думки пана резидента. Пане Почека! Викличте в нагальній справі кошового Лантуха на нараду, що він скаже в цій справі. Коли січовики направду вийшли з його послуху, а сам він не здольний втихомирити Січ, тоді я вдамся до Петербургу з просьбою перевести всю Січ під гетьманський регімент. Тоді легше буде узгіднити усі січові справи і впорядкувати разом з січовою старшиною все січове життя.
– Добра думка, так і відпишемо до Петербургу, – хмарно відрік резидент, виходячи з кабінету услід за гетьманом.
З текою в руках пан Почека стояв посеред гетьманського кабінету, зітхав і журно хитав головою.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 306 – 308.